Рішення від 22 жовтня 2026 р. у справі №160/24125/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2026 рокуСправа № 160/24125/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді: Букіної Л.Є., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просив:

- визнати протиправною бездіяльність ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ НОМЕР_1 (Код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) про направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії від 20.07.2026 року;

- зобов`язати ВІЙСЬКОВУ ЧАСТИНУ НОМЕР_1 (Код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) розглянути рапорт ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) про направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії від 20.07.2026 року та прийняти рішення з урахуванням висновків суду.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправною бездіяльністю відповідача щодо нерозгляду рапортів позивача про необхідність проходження лікування та ВЛК для визначення стану придатності до військової служби.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.08.2026 р. відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.. Тією ж ухвалою суду запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву.

24.09.2026 відповідачем направлено до суду відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог. В обгрунтування правової позиції, відповідач вказує на те, що рапорт поданий позивачем був поданий не по «команді», що свідчить про відсутність бездіяльності в діях відповідача стосовно не розгляду неналежним чином поданого рапорту. Крім того, відповідач зазначає, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 12.08.2026 №235 року ОСОБА_2 виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та направлено для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_4 . Таким чином, повноваження щодо розгляду рапортів, та вчинення відповідних дій лежать в межах командування військової частини НОМЕР_4 .

01.10.2026 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якому останній зазначає, що навіть у разі, якщо рапорт подано без попереднього погодження з безпосереднім командиром, це жодним чином не позбавляє командира військової частини обов`язку забезпечити його реєстрацію, розгляд та прийняття вмотивованого рішення по суті. Позивач наголошує, що він неодноразово звертався до стройової частини із відповідним рапортом, проте з невідомих причин такий рапорт відмовляли у прийомі до розгляду.

Дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, проаналізувавши відповідні норми чинного законодавства, суд виходить із такого.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 23.06.2023 року знятий з військового обліку за станом здоров`я.

В подальшому позивача відповідно до постанови ВЛК від 29.06.2026 №2026-0629-2216-1464-0 визнано придатним до військової служби. 30.06.2026 позивача мобілізовано, призвано на військову службу та зараховано до складу військової частини НОМЕР_1 .

20.07.2026 року позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із рапортом про направлення його на лікування.

Доказів розгляду цього рапорту матеріали справи не містять. Відповідачем до відзиву на позовну заяву не долучено.

Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

При вирішені спору суд виходить із того, що статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

З 24.02.2022 відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено режим воєнного стану, який триває станом на момент розгляду даної справи.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 № 2232-XIІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон №2232-ХІІ), частиною 1 статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною 3 статті 1 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

За приписами ч. 7 ст. 1 Закону №2232-ХІІ виконання військового обов`язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).

Частиною 13 статті 2 Закону №2232-ХІІ встановлено, що громадяни України, які приписуються до призовних дільниць, направляються для підготовки до військової служби, особи, які призиваються або приймаються на військову службу, приймаються на службу у військовому резерві, та військовозобов`язані, призначені для комплектування посад за відповідними військово-обліковими спеціальностями та іншими спеціальностями в Службі безпеки України під час проведення мобілізації, проходять обов`язковий медичний огляд. Порядок проходження медичного огляду затверджується відповідно Міністерством оборони України, центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, Службою безпеки України, Службою зовнішньої розвідки України за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я. Перелік військово-облікових спеціальностей затверджується Міністерством оборони України, а інших спеціальностей в Службі безпеки України – Головою Служби безпеки України.

Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України затверджено наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 №402, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.11.2008 за №1109/15800 (далі – Положення №402).

Пунктом 1.1 глави 1 розділу І Положення №402 визначено, що військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров`я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов`язаних, установлює причинний зв`язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

За визначенням, наведеним у п. 1.2 глави 1 розділу І Положення №402, військово-лікарська експертиза – це медичний огляд, в тому числі військовослужбовців, визначення ступеня придатності до військової служби, навчання у ВВНЗ, роботи за фахом.

За змістом п. 1.1 глави 1 розділу ІІ Положення №402 медичний огляд проводиться ВЛК з метою визначення придатності, в тому числі, військовослужбовців до військової служби.

Відповідно до п. 6.1 глави 6 розділу II Положення №402 направлення на медичний огляд військовослужбовців проводиться: прямими начальниками від командира окремої частини, йому рівних та вище, штатних ВЛК, керівниками ТЦК та СП, начальниками (керівниками) закладів охорони здоров`я за місцем лікування, органів військового управління та підрозділів Військової служби правопорядку Збройних Сил України, органами прокуратури, слідчим, судом у порядку та з метою, визначеними цим Положенням.

Прямі начальники від командира окремої частини, йому рівних та вище мають право направляти підпорядкованих військовослужбовців на медичний огляд ВЛК з метою визначення ступеня придатності до військової служби виключно за рекомендацією лікаря закладу охорони здоров`я (установи), у разі виявлення у військовослужбовця під час обстеження або лікування захворювань, наслідків травми (поранення, контузії, каліцтва), що можуть зумовлювати непридатність до військової служби.

Позивачем вказується на не розгляд по суті рапорту від 20.07.2026, який подано безпосередньо до керівництва Військової частини НОМЕР_1 про надання направлення на військово-лікарську комісію для обстеження, визначення лікування і встановлення рівня придатності до військової служби.

Відповідно до п. 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 №548-XIV, із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити – до наступного прямого начальника.

Відповідно до ст. 233 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України збереження і зміцнення здоров`я, фізичний розвиток військовослужбовців - важлива і невід`ємна частина їх підготовки до виконання військового обов`язку. Піклування командира (начальника) про здоров`я підлеглих є одним з основних його обов`язків у діяльності щодо забезпечення постійної бойової готовності військової частини (підрозділу).

На підставі вищевикладеного суд робить висновок, що чинним законодавством України чітко передбачено, що проходження військової служби та зайняття військовослужбовцями відповідних посад насамперед залежить від їх стану здоров`я, який визначається на підставі медичного огляду військово-лікарською комісією відповідно до визначеної процедури. При цьому, за результатами проходження медичного огляду уповноваженою військово-лікарською комісією приймається постанова, в якій зокрема зазначається ступінь придатності військовослужбовця до військової служби.

Суд наголошує, що направлення військовослужбовця до медичного закладу для проходження військово-лікарської комісії може здійснюватися зокрема командуванням військової частини, а сам військовослужбовець наділений правом реалізувати законодавчу гарантію щодо його медичного обстеження та надання медичної допомоги шляхом подання рапорту по команді.

Отже, рапорт є засобом реалізації прав військовослужбовців.

Судом встановлено, що відповідачем не надано відповідь на рапорт позивача від 20.07.2025, та відповідачем по суті не розглянуто питання надання або ненадання позивачу направлення на проходження військово-лікарської комісії з метою визначення ступеня придатності до військової служби, з яким звертався позивач.

За своєю правовою природою бездіяльність – це пасивна форма поведінки особи, що полягає у не вчиненні нею конкретних дій, які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах; так і характеризується свідомим і вольовим актом поведінки особи.

Тому, суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду по суті рапорту ОСОБА_1 від 20.07.2026 про направлення на проходження військово-лікарської комісії для визначення стану здоров`я щодо подальшої придатності до несення військової служби.

При цьому, суд зауважує, що при вирішенні цієї справи не надається правова оцінка підставам направлення позивача на обстеження до військово-лікарської комісії для встановлення рівня придатності (або лікування) до військової служби та обґрунтованості рапорту позивача, оскільки ці питання перебувають у компетенції відповідача.

Також судом не враховується посилання відповідача на те, що позивач вибув до проходження служби до іншої військової частини на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 12.08.2026 №235 року, адже встановлена судом протиправна бездіяльність відбулась до моменту прийняття цього наказу.

Належним способом захисту в даному випадку є зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 від 20.07.2026 про направлення на проходження військово-лікарської комісії для визначення стану здоров`я щодо подальшої придатності до несення військової служби, та прийняти вмотивоване рішення.

Інші доводи не є юридично значимими та не впливають на висновки суду.

Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Окрім того, що згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Згідно з частиною 2 статті 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до приписів частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зважаючи на це та беручи до уваги норми чинного законодавства, якими врегульовані спірні відносини, суд доходить висновку, що позовні вимоги є такими, що підлягають частковому задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» та при зверненні до суду ним не були понесені судові витрати, відсутні підстави для стягнення судових витрат.

Керуючись ст. 241-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 – задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 про направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії від 20.07.2026 року.

Зобов`язати ВІЙСЬКОВУ ЧАСТИНУ НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 про направлення на лікування та проходження військово-лікарської комісії від 20.07.2026 року та прийняти рішення з урахуванням висновків суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, у разі якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного перегляду справи.

Рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Л.Є. Букіна