Рішення від 30 вересня 2026 р. у справі №465/854/24 — Франківський районний суд м. Львова

Справа № 465/854/24

Провадження 2/465/1051/26

РІШЕННЯ

Іменем України

01.10.2026 року м. Львів

Франківський районний суд м. Львова у складі:

головуючого судді Величка О.В.,

з участю секретаря судових засідань Венгринюк О.Р.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , про припинення права користування квартирою та виселення, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся в суд із позовом до відповідача ОСОБА_4 про припинення права користування квартирою та виселення.

В обґрунтування поданого позову зазначає, що 25.10.2023 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено Договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу квартири було посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Яремко Р.Є., зареєстровано в реєстрі за №4685. Право власності позивача на квартиру підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав №351736719 від 25.10.2023 року.

Згідно із відомостей з Реєстру Львівської міської територіальної громади про кількість зареєстрованих осіб №141046 від 31.10.2023 року за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано 0 осіб. Після купівлі нерухомості позивач дізнався, що в його квартирі без будь-яких правових підстав на це проживає без реєстрації місця проживання відповідач ОСОБА_4 , яка відмовилася добровільно виселитись із квартири.

01.12.2023 року позивач направив відповідачу вимогу про добровільне виселення з квартири, в якій вимагав у ОСОБА_4 добровільно виселитись з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , протягом 30 днів з дня отримання вимоги. 13.12.2023 року відповідач отримала вимогу позивача, однак, не виконала її та продовжує надалі проживати в квартирі позивача без будь-яких правових підстав.

Проживання позивача та відповідача у спірній квартирі є неможливим, оскільки сторони спору не є членами сім`ї, вони не пов`язані спільним побутом і не мають взаємних прав та обов`язків, ніколи не вели спільного домашнього господарства.

Зазначає, що спірна квартира є єдиним житловим приміщенням, яке належить позивачу на праві приватної власності, іншого житла ОСОБА_3 не має, зазначене підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №363581201 від 29.01.2024 року. З огляду на те, що відповідач добровільно не має наміру виселитись із спірної квартири, позивач разом із сім`єю надалі змушений проживати в орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . Відтак, проживання відповідача у спірній квартирі створює перешкоди позивачу та членам його сім`ї повноцінно володіти і користуватися квартирою для власного проживання. З огляду на зазначене вище та з метою захисту прав і законних інтересів позивач змушений звернутись із цим позовом до суду.

Позивач наголошує, що відповідач не має жодного права на користування квартирою, оскільки вона не є членом сім`ї позивача, не зареєстрована у спірній житловій квартирі, тому за відсутності передбачених законом будь-яких інших підстав для проживання в квартирі відповідач позбавлена права користування таким житлом, отже, вважає, що є всі правові підстави для задоволення цього позову.

Відтак, просить суд ухвалити рішення, яким виселити ОСОБА_4 з житлової квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою судді Франківського районного суду м. Львова від 03.04.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.

19.04.2024 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву. Зазначає, що у травні 2014 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до Франківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, Приватного підприємства «Нива-В.Ш.», треті особи: Публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк», ОСОБА_5 , про визнання дій неправомірними, визнання недійсними прилюдних торгів, акта та протоколу проведення прилюдних торгів.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_6 зазначила, що прилюдні торги з продажу переданої в іпотеку квартири АДРЕСА_3 , проведено з порушеннями вимог Закону України "Про виконавче провадження", Закону України "Про іпотеку" та Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.10.1999 року № 68/5.

У липні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 та ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право на користування квартирою, їх виселення та вселення. Обґрунтовуючи вимоги за зустрічним позовом, ОСОБА_5 зазначала, що 22.04.2014 року під час проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна нею була придбана квартира АДРЕСА_3 , яка раніше належала ОСОБА_6 09.07.2014 року на підставі акта державного виконавця про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л. В. видано свідоцтво № 1130 про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та зареєстровано право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру. Проте, ОСОБА_5 , як єдиний власник вказаної квартири, не має до неї доступу, оскільки в ній знаходяться колишні власники, які добровільно не бажають виселятися та зніматися з обліку зареєстрованого місця проживання. Тому просила суд виселити ОСОБА_6 та ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_3 , визнати їх такими, що втратили право на користування вказаним житловим приміщенням, та вселити її у вказане житлове приміщення.

Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 03.10.2014 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до Франківського ВДВС, ПП "Нива В.Ш.", треті особи: ПАТ «ВіЕс Банк», ОСОБА_5 про визнання протиправною бездіяльності Франківського ВДВС, недійсними прилюдних торгів, протоколу та акту державного виконавця відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_5 до ОСОБА_6 та ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, їх виселення та вселення ОСОБА_5 задоволено. Визнано ОСОБА_6 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та ухвалено виселити ОСОБА_6 та ОСОБА_4 з квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Додатковим рішенням Франківського районного суду міста Львова від 13.10.2014 року вселено ОСОБА_5 в житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 09.06.2015 року рішення Франківського районного суду міста Львова від 03.10.2015 року в частині визнання ОСОБА_6 та ОСОБА_4 такими, що втратили право на користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_5 в задоволенні такої вимоги. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

В подальшому ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.09.2015 року відхилено касаційну скаргу ОСОБА_6 , рішення Франківського районного суду міста Львова від 03.10.2014 року в частині, що залишена без змін рішенням апеляційного суду, та рішення Апеляційного суду Львівської області від 09.06.2015 року залишені без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.11.2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 09.06.2015 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про виселення скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 20.03.2017 року рішення Франківського районного суду міста Львова від 03.10.2014 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про виселення скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні вказаної позовної вимоги. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_5 про виселення ОСОБА_4 , дійшов висновку, що підстави для виселення останньої з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні.

Постановою Верховного Суду України від 15.08.2019 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 20.03.2017 року про скасування рішення Франківського районного суду від 03.10.2014 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про виселення і ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні вказаної позовної вимоги - залишено без змін. Касаційна скарга ОСОБА_5 - залишена без задоволення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 22.04.2014 року за результатами проведення повторних торгів з реалізації переданої боржником ОСОБА_6 в іпотеку квартири АДРЕСА_4 право власності на цю квартиру набула ОСОБА_5 . Квартира не була придбана за кредитні кошти. Під час ухвалення рішення про виселення ОСОБА_4 при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Водночас у даній справі відповідачка ОСОБА_4 з 14.01.1963 року зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_3 , що підтверджується копією паспорта. За вищезазначеною адресою знаходяться особисті речі та майно ОСОБА_4 , що підтверджується постановою Львівського апеляційного суду від 18.12.2019 року, також вона отримує пенсію, яку приносить додому поштар, та їй надається медична допомога. ОСОБА_4 сплачує комунальні послуги за квартиру АДРЕСА_3 . Відтак, просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 04.11.2025 року залучено до участі у справі ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП – НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 , в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Відповідно до ухвали Франківського районного суду м. Львова від 16.02.2026 року підготовче провадження в цивільній справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив такі задоволити, надав пояснення, аналогічні викладеним в позовній заяві.

Представник відповідача в судовому засіданні щодо задоволення позовних вимог заперечила з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Третя особа в судове засідання не з`явилася, належним чином повідомлялася про час та місце розгляду справи, водночас про наявність поважних причин неприбуття до суду не заявляла.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, проаналізувавши наявні у справі докази, доходить переконання про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Так, судом встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 25.10.2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Яремко Р.Є. і зареєстрованого в реєстрі за № 4685, ОСОБА_5 передала у власність, а ОСОБА_3 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 56,5 кв.м. Зазначена квартира належить продавцю на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, виданого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В.

Власність ОСОБА_3 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується також Витягом з Держаного реєстру речових прав № 351736719 від 25.10.2023 року.

Відповідно до відомостей з Реєстру Львівської міської територіальної громади про кількість зареєстрованих осіб № 141046 від 31.10.2023 року за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані особи відсутні.

01.12.2023 року позивач направив відповідачу вимогу про добровільне виселення з квартири, в якій вимагав у ОСОБА_4 добровільно виселитись з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , протягом 30 днів з дня отримання вимоги, однак, вказану вимогу відповідач не виконала.

Відповідно до Інформації з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта ОСОБА_3 є власником нерухомого майна - квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно договору оренди від 15.04.2022 року ОСОБА_3 є орендарем квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Вказаний договір укладено на строк до 31.12.2023 року.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ від 11.01.1995 року у справі «Баклі проти Сполученого Королівства», пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23.09.1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), а й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Ураховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену в пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Також слід зауважити, що сама по собі зміна власника нерухомого майна не свідчить про автоматичне припинення набутого в установленому законом порядку права користування таким майном.

У рішенні від 07.07.2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07.10.2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Згідно протоколу № 1414129-2 проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), переможцем торгів (лот № 2 – квартира за адресою: АДРЕСА_1 ) значиться ОСОБА_5 .

В подальшому згідно договору купівлі - продажу від 25.10.2023 року, зареєстрованого в реєстрі за № 4685, ОСОБА_5 передала у власність, а ОСОБА_3 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 56,5 кв.м. Зазначена квартира належить продавцю на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, виданого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В.

Разом із тим, рішенням Апеляційного суду Львівської області від 20.03.2017 року рішення Франківського районного суду міста Львова від 03.10.2014 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про виселення скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні вказаної позовної вимоги. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_5 про виселення ОСОБА_4 , дійшов висновку, що підстави для виселення останньої з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні.

Постановою Верховного Суду України від 15.08.2019 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 20.03.2017 року про скасування рішення Франківського районного суду від 03.10.2014 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про виселення і ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні вказаної позовної вимоги - залишено без змін. Касаційна скарга ОСОБА_5 - залишена без задоволення.

Як зазначено у постанові Верховного суду України від 15.08.2019 року, апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про виселення, правильно виходив з того, що спірна квартира, яка була предметом іпотеки в забезпечення кредитного договору, про стягнення заборгованості за яким ухвалено рішення про звернення стягнення на жиле приміщення, не була придбана за кредитні кошти. Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права та зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно із статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, а також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02.12.2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому, наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» № 30856/03, § 41, 44,).

Отже, позбавлення особи житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втручання у її право особи на повагу до житла буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що "при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цим житлом відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте зареєстрований у спірній квартирі, проживає в ній з 2015 року та іншого житла не має".

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

За встановленими у цій справі обставинами відповідач ОСОБА_4 зареєстрована та проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , із січня 1963 року. Вона вплачує комунальні послуги та послуги із утримання квартири, отримує за вищевказаною адресою пенсійне забезпечення. Відповідач є особою похилого віку (84 роки) із серцево-судинними захворюваннями.

Відтак, суд вважає, що у відповідача виник міцний зв`язок з місцем постійного проживання, а тому, її виселення з квартири за встановлених у справі обставин і досліджених доказів не буде пропорційним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що виселення відповідача з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, з урахуванням відсутності у неї іншого житла, враховуючи тривалий час проживання ОСОБА_4 у спірній квартирі, існування міцних зав`язків з місцем постійного проживання є порушенням права відповідача на повагу до житла, передбаченого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зв`язку з чим, у задоволенні позову слід відмовити.

Окремо суд звертає увагу позивача на те, що п.11 укладеного ним договору купівлі-продажу квартири від 25.10.2023 року, на підставі якого до ОСОБА_3 перейшло право власності на квартиру АДРЕСА_3 , містить застереження про те, що внаслідок укладення такого договору не можуть бути порушені права осіб похилого віку.

Враховуючи наведене та на підставі ст.ст.12, 81, 141, 258, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , про припинення права користування квартирою та виселення – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 12.10.2026 року.

Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП – НОМЕР_2 , АДРЕСА_6 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП – НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 .

Третя особа: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП – НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 ,

Суддя Величко О.В.