Суд: Львівський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: позики, кредиту, банківського вкладу, з них
Дата: 22 жовтня 2026 р.
Справа: №464/4541/24
Суддя: Шандра М. М.
Справа № 464/4541/24 Головуючий у 1 інстанції: Тімченко О.В.
Провадження № 22-ц/811/4057/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Шандри М.М.
суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.
секретаря: Черевка В.В.
за участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 ,
представників ОСОБА_3 – ОСОБА_4 , ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 85 000,00 дол. США.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в грудні 2009 року між нею та ОСОБА_3 було укладено договір позики, за умовами якого відповідач позичив у неї кошти в розмірі 100 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути протягом 30 днів з моменту пред`явлення вимоги. 11 грудня 2009 року зі свого рахунку, відкритого у Першій філії ВАТ «Кредобанк», позивачка здійснила перерахування грошових коштів у розмірі 100 000,00 дол. США на рахунок відповідача, який відкрито у відділенні банку 06807, Банк 003 Вінніпег, МВ R2V 4Y6. Факт перерахування коштів підтверджується відповідним платіжним документом. В подальшому між сторонами було досягнуто домовленості про повернення позики на першу вимогу, але не пізніше 11 грудня 2015 року, про що відповідачем складено відповідну розписку. У 2016 році відповідачем частково погашено позику в розмірі 15 000,00 дол. США. Також між сторонами досягнуто домовленості про повернення позики на першу вимогу, але не пізніше 11 грудня 2022 року, що підтверджується складеною відповідачем розпискою. Незважаючи на взяті на себе зобов`язання, відповідач у визначений строк не повернув позику, посилаючись на складне матеріальне становище.
На підставі наведеного позивачка просила задовольнити її позов.
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 .
В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд неповно з`ясував обставини справи та неправильно застосував норми матеріального права. Зазначає, що факт передачі відповідачу 100 000,00 дол. США підтверджується банківськими платіжними документами, а суд безпідставно відмовився визнати їх належними доказами лише через зазначення у призначенні платежу «допомога рідним». На думку апелянта, суд не встановив дійсний характер правовідносин між сторонами та не дослідив, чи була така допомога поворотною чи безповоротною. Крім того, апелянт зазначає, що після перерахування коштів між сторонами було досягнуто домовленості про їх повернення, що підтверджується борговими розписками, частковим поверненням відповідачем 15 000,00 дол. США та визнанням ним існування боргу. Вважає, що ці обставини свідчать про трансформацію правовідносин у договір позики та залишилися поза належною оцінкою суду. Також скаржник вказує, що суд безпідставно не взяв до уваги розписку від 17 січня 2011 року, помилково зазначивши про втрату її оригіналу, тоді як вона була повернута відповідачу під час складання нової розписки від 15 червня 2016 року, у якій підтверджено залишок заборгованості у розмірі 85 000,00 дол. США. Окрім цього, апелянт зазначає, що відповідач заперечував факт отримання коштів та справжність розписок, однак призначена ним судова почеркознавча і технічна експертиза проведена не була, що призвело до неповного з`ясування обставин справи та ухвалення передчасного рішення.
Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задоволити.
Від ОСОБА_3 надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.
У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу з підстав, зазначених у ній, представники ОСОБА_3 – ОСОБА_4 , ОСОБА_5 заперечили проти задоволення скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).
Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам не відповідає.
Відповідно до фотокопії розписки, датованої 17 січня 2011 року, ОСОБА_3 підтвердив, що позичив у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол.США, які вона перерахувала на його ім`я згідно з квитанцією від 11 грудня 2009 року. Позику зобов`язався повернути на першу вимогу, але не пізніше 11 грудня 2015 року.
Згідно з копію розписки від 15 червня 2016 року відповідач підтвердив, що позичив у позивача грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол. США, які вона перерахувала на його ім`я згідно з банківською квитанцією від 11 грудня 2009 року. 24 червня 2016 року ним повернуто 15 000,00 дол. США, залишок боргу становить 85 000,00 дол. США. Позику зобов`язався повернути не пізніше 11 грудня 2022 року.
У квітні 2024 року ОСОБА_1 направила на адресу ОСОБА_3 письмову вимогу про повернення позики.
В матеріалах справи наявна довідка АТ «КРЕДОБАНК» № 158-23057/24 від 10 жовтня 2024 року про те, що станом на 11 грудня 2009 року було здійснено операцію на суму 100 000 доларів США, за яким платником є позивач, а відповідач – одержувач, призначення платежу – «допомога рідним».
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
З укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17).
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За змістом статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (стаття 1047 ЦК України).
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (постанова Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16).
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (постанова Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі № 667/933/14-ц).
Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частини перша, третя статті 1049 ЦК України).
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення (постанови Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі №756/8630/14-ц, від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 518/275/18, від 21 червня 2023 року у справі № 161/20763/21, від 01 листопада 2023 року у справі № 450/2311/21).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 зазначено, що Об`єднана палата виходить із того, що договір позики є реальним, так як є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.
У постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».
У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.
Водночас позичальник має також право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України).
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанова Верховного Суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд неодноразово зазначав, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, підтверджених доказами. Стандарт доказування залежить і від специфіки обставин, про доведення яких йдеться, а сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 537/1118/20 зроблено такі висновки: «справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.
У справі, що переглядається:
- як при зверненні із позовом про стягнення боргу за договором позики, так і при поданні апеляційної скарги ОСОБА_1 посилалася на те, що 11 грудня 2009 року ОСОБА_3 позичив в неї 100 000,00 доларів США, на підтвердження чого останнім 17 січня 2011 року було складено розписку, виходячи зі змісту якої убачається, що ОСОБА_3 нею підтверджує, що позичив у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 100 000,00 (сто тисяч) доларів США, які були йому перераховані згідно квитанції від 11 грудня 2009 року. Зобов`язувався повернути позику на першу вимогу, але не пізніше 11 грудня 2011 року;
- 15 червня 2016 року ОСОБА_3 склав ще одну розписку, в якій підтвердив, що позичив у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 100 000,00 (сто тисяч) доларів США, які були йому перераховані згідно квитанції від 11 грудня 2009 року. У цій розписці зазначено, що 24 червня 2016 року ним повернуто 15 000,00 (п`ятнадцять тисяч) доларів США, залишок боргу становить 85 000,00 (вісімдесят п`ять тисяч) доларів США, які мають бути повернуті на першу вимогу, але не пізніше 11 грудня 2022 року.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що у зв`язку з відсутністю у ОСОБА_1 оригіналу розписки від 17 січня 2011 року, що робить неможливим її дослідження, а також те, що розписка від 15 червня 2016 року ґрунтується на непідтверджених фактах минулих подій, відтак, така не свідчить достеменно про отримання грошових коштів від позивача, суд дійшов висновку про відсутність між сторонами боргового зобов`язання, як наслідок і про відсутність між сторонами правовідносин за договором позики.
Проте такі висновки суду колегія суддів вважає помилковими, виходячи з такого.
Установлені судами обставини дають підстав для висновку про укладення між сторонами саме договору позики, оскільки за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми.
Метою написання розписки від 17 січня 2011 року було підтвердження як факту позики, так і її розміру та умов повернення. За твердженням позивачки, оригінал такої був повернутий відповідачу у зв`язку із написанням ним нової розписки від 15 червня 2016 року, якою підтверджено як факт попередньої позики, так і факт її часткового повернення, а також встановлено новий строк повернення позики.
Оригінал розписки від 15 червня 2016 року був оглянутий судом першої інстанції, знаходиться у позивача, що свідчить про наявність у відповідача перед позивачем боргового зобов`язання в розмірі, визначеному цією розпискою. Неналежність на цій розписці підпису відповідача, останнім в судах двох інстанцій належними та допустимими доказами не доведена.
За таких обставин суд першої інстанції зробив помилковий висновок про відсутність підстав для стягнення боргу за договором позики.
Відтак, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду.
Відповідно до частин другої, третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
У постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року в справі № 646/857/18 вказано:
«застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.
Таким чином, тлумачення положень частини четвертої статті 365, 367 ЦПК України дає Верховному Суду можливість виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов`язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв`язку з положеннями статті 44 цього Кодексу повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Отже, учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Норми ЦПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що, об`єктивно, мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування.
Зазначена законодавча регламентація відповідає процедурі повного розкриття доказів. По суті зазначені норми спрямовані на зміщення акценту зі стадії розгляду справи по суті на стадію підготовчого провадження, під час якого і має відбуватися збір процесуального матеріалу і так званий обмін змагальними паперами, що забезпечує розгляд справи у розумні строки.
Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, такими: докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин (незалежних від нього) не міг надати їх до суду; суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень».
Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду з цього процесуального питання, що має значний вплив на дотримання принципів судочинства, зокрема змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року в справі № 903/1030/19, від 12 жовтня 2021 року в справі № 910/17324/19; постанови Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 521/574/22, від 08 листопада 2023 року в справі № 140/1322/22).
Оскільки докази, які додані до відзиву на апеляційну скаргу, який містить клопотання про поновлення строку на їх подання, частково існували на час розгляду справи судом першої інстанції (банківська довідка), проте заявником не наведено об`єктивних причин її неподання до місцевого суду, а інші докази (відомості щодо наявності зареєстрованого в ЄРДР кримінального провадження №12025141410000952 від 27 листопада 2025 року) виникли після ухвалення оскарженого рішення, що виключає можливість їх оцінки судом першої інстанції при ухваленні рішення, а саме на цей час здійснюється його перевірка в апеляційному порядку, в задоволенні такого клопотання належить відмовити.
Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення.
За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Оскільки доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду ухвалено без додержання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити, рішення суду скасувати, ухвалити нове про задоволення позову.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи судами двох інстанцій, виходячи із визначеного законом розміру (15 140,00 грн + 22 710,00 грн).
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нову постанову.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості – задовольнити.
Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості в розмірі 85 000, 00 дол. США.
Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 37 850,00 грн судового збору, сплаченого за подання позовної заяви та апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її ухвалення.
Повний текст постанови складено: 23.10.2026
Головуючий
Судді
Оригінал: reyestr.court.gov.ua