Постанова від 22 жовтня 2026 р. у справі №450/783/23 — Львівський апеляційний суд

Справа № 450/783/23 Головуючий у 1 інстанції: Мельничук І. І.

Провадження № 22-ц/811/4212/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.

Провадження № 22-ц/811/3657/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Шандри М.М.

суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.

секретаря: Ткачишин Л.А.

за участю: ОСОБА_1 та його представника –

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її представника – ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 вересня 2025 року та на додаткове рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою власністю одного з подружжя,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна особистою власністю одного з подружжя, в якому просив визнати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 188,2 кв.м, його особистою приватною власністю.

В обґрунтування позову покликається на те, що 08.10.1992 рішенням виконавчого комітету Пустомитівської міської ради його брату – ОСОБА_5 було надано у безстрокове користування земельну ділянку для індивідуального житлового будівництва в АДРЕСА_2 . На підставі цього ж рішення видано будівельний паспорт із планом забудови та затвердженим проектом забудови. Надалі, рішеннями виконкому №700 від 10.12.1992 та №421 від 08.07.1993, до присадибної ділянки ОСОБА_5 було додатково долучено земельні ділянки площею 0,04 га та 0,08 га відповідно. На цих земельних ділянках позивач здійснив будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 . Будинок двоповерховий, площею 188,2 кв.м, збудований у 2005 році, що підтверджується технічним паспортом від 05.09.2005. 07.10.2004 ОСОБА_5 уклав два договори дарування, якими відчужив на користь позивача земельні ділянки площею 0,0828 га (кадастровий №4623610100:01:007:0044) та 0,1001 га (кадастровий №4623610100:01:007:0045). Саме на цих земельних ділянках і було збудовано спірний житловий будинок. Будівництво здійснювалося фактично коштом та силами ОСОБА_5 , тоді як ОСОБА_1 виконував лише організаційні функції та нагляд за процесом, що підтверджується можливими свідченнями працівників-будівельників. З метою уникнення додаткових витрат на оформлення договорів відчуження нерухомості, сторони домовилися одразу зареєструвати право власності на будинок на ім`я ОСОБА_1 , оскільки на момент завершення будівництва право власності за ОСОБА_5 зареєстровано ще не було. Таке рішення було обґрунтоване і тим, що між братами існували довірливі родинні відносини, а передача земельних ділянок у даруванні підтверджує фактичну домовленість щодо будинку. 21.02.2006 право власності на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення виконкому від 15.12.2005 №02-03/337. Водночас відповідачка ОСОБА_3 , яка перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 з 21.10.1998, не визнає цей будинок особистою приватною власністю чоловіка та вважає його спільним майном подружжя. Позивач вказує, що оскільки будинок був фактично збудований і профінансований ОСОБА_5 , тобто за рахунок особистих коштів та праці третьої особи, а не спільних ресурсів подружжя, такий будинок є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , і до нього не може бути застосований режим спільної сумісної власності подружжя.

На підставі наведеного позивач просив задовольнити його позов.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 26.09.2025 у задоволенні позову ОСОБА_1 – відмовлено.

Додатковим рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 11.11.2025 заяву ОСОБА_3 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу – задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесені витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 40 000,00 грн.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що будівництво будинку розпочалося ще у 1992 році, до реєстрації шлюбу сторін, та здійснювалося переважно за кошти брата позивача, який придбавав будівельні матеріали та організовував будівельні роботи. На думку апелянта, суд безпідставно надав перевагу поясненням відповідачки та показанням її свідків, не врахувавши письмові докази та відсутність належних доказів фінансової чи іншої участі відповідачки у спорудженні будинку.

Також апелянт посилається на порушення статей 80, 89, 90 ЦПК України, оскільки суд не надав належної оцінки доказам у їх сукупності, а показання свідків відповідачки, які, на думку скаржника, не мали безпосереднього сприйняття обставин будівництва, безпідставно поклав в основу рішення. Окремо зазначено, що сама державна реєстрація права власності на будинок у період шлюбу не визначає його правового режиму, а тому не може бути достатньою підставою для визнання майна спільною сумісною власністю подружжя.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Також ОСОБА_1 оскаржив додаткове рішення суду.

Вважає додаткове рішення необґрунтованим та таким, що постановлене з порушенням норм процесуального права.

Зазначає, що суд не перевірив реальність, необхідність, розумність та співмірність заявлених витрат зі складністю справи, обсягом і характером фактично виконаної адвокатом роботи, витраченим часом та значенням справи для сторін. На думку апелянта, окремі зазначені в акті послуги не були необхідними, а їх вартість є завищеною. Апелянт вказує, що суд не надав оцінки більшості доводів заперечень позивача, зокрема щодо відсутності в договорі погоджених тарифів і порядку визначення вартості послуг, відсутності доказів їх фактичної оплати, а також щодо необґрунтованості вартості окремих правничих послуг. Скаржник посилається на частини четверту та п`яту статті 137 ЦПК України та практику Верховного Суду і ЄСПЛ, відповідно до якої витрати на правничу допомогу мають бути фактичними, необхідними, обґрунтованими та співмірними, а суд вправі зменшити їх розмір за наявності відповідного клопотання іншої сторони.

Просить додаткове рішення скасувати та зменшити розмір витрат відповідачки на професійну правничу допомогу.

Від ОСОБА_3 надійшли письмові відзиви на апеляційні скарги.

У судовому засіданні апеляційної інстанції ОСОБА_1 та його представник – ОСОБА_2 підтримали апеляційні скарги з підстав, зазначених у них, ОСОБА_3 та її представник – ОСОБА_4 заперечили проти задоволення апеляційних скарг.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що скаргу ОСОБА_1 на рішення суду слід залишити без задоволення, апеляційну скаргу на додаткове рішення – задовольнити частково з таких підстав.

Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам відповідає, а додаткове рішення –не повністю з огляду на таке.

Судом встановлено, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 21.10.1998, що підтверджується копією Свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого повторно 16.09.2022 Сколівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Стрийському районі Львівської області Західного міжрегіонального міністерства юстиції (м. Львів), актовий запис № 68.

Рішенням виконавчого комітету Пустомитівської міської ради народних депутатів Пустомитівського району Львівської області «Про надання земельної ділянки у безстрокове користування для індивідуального житлового будівництва» від 08.10.1992 ОСОБА_5 надано у безстрокове користування земельну ділянку в АДРЕСА_2 .

ОСОБА_5 видано будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, виділеної йому як індивідуальному забудовнику в м. Пустомити в кварталі Юність, Пустомитівського району. До вказаного будівельного паспорту додано схему виносу в натуру меж земельної ділянки і розбивки будівель, проект забудови на ім?я ОСОБА_5 , затверджений архітектором щодо забудови вказаної вище земельної ділянки, а також пояснюючу записку до проекту забудови земельної ділянки гр. ОСОБА_5 .

Згідно з рішенням виконавчого комітету Пустомитівської міської ради народних депутатів Пустомитівського району Львівської області «Про долучення земельної ділянки до присадиби ОСОБА_5 » № 700 від 10.12.1992 ОСОБА_5 долучено земельну ділянку розміром 0,04 га до присадиби в АДРЕСА_2 .

Відповідно до рішення виконавчого комітету Пустомитівської міської ради народних депутатів Пустомитівського району Львівської області «Про долучення земельної ділянки до присадиби ОСОБА_5 » № 421 від 08.07.1993 долучено ОСОБА_5 земельну ділянку розміром 0,08 га до присадиби в АДРЕСА_2 .

На вказаних земельних ділянках здійснено будівництво індивідуального житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 ба (на теперішній час АДРЕСА_1 ). Загальна площа житлового будинку складає 188, 2 кв.м, житлова 99, 7 кв.м. Будинок двоповерховий, рік побудови 2005 (технічний паспорт на індивідуальний житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , виданий 05.09.2005, власником якого вказано позивача ОСОБА_1 , розмір частки власності 1/1).

Згідно з Договором дарування земельної ділянки від 07.10.2004, зареєстрованим в реєстрі за № 6469, посвідченим приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Леон М.В., ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар земельну ділянку АДРЕСА_4 ) на території Пустомитівської міської ради Львівської області. Земельна ділянка, належить дарувальнику ОСОБА_5 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ЛВ №18645, виданого 26.03.1998 Пустомитівською міською радою Львівської області на підставі рішення виконкому Пустомитівської міської ради від 10.07.1997 за № 224, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1302 (кадастровий номер земельної ділянки - 4623610100:01:007:0044). Цільове призначення земельної ділянки - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, що також підтверджується витягом про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів № 179524 від 07.10.2004.

За Договором дарування земельної ділянки від 07.10.2004 , зареєстрованим в реєстрі за № 6473, посвідченим приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Леон М. В., ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар земельну ділянку АДРЕСА_5 на території Пустомитівської міської ради Львівської області. Земельна ділянка, належить дарувальнику ОСОБА_5 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ЛВ № 18645, виданого 26.03.1998 Пустомитівською міською радою Львівської області на підставі рішення виконкому Пустомитівської міської ради від 10.07.1997 року за № 224, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1302 (кадастровий помер земельної ділянки - 4623610100:01:007:0045). Цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого підсобного господарства, що також підтверджується витягом про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів № 179518 від 07.10.2004.

Встановлено, що спірний житловий будинок прийнято в експлуатацію 11.10.2005.

Відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21.02.2006 будинок за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності 1/1 ОСОБА_1 на підставі рішення виконкому № 02-03/337 від 15.12.2005.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги тим, що спірний житловий будинок є його особистою приватною власністю, а відтак на нього не поширюється режим спільної сумісної власності подружжя.

У статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до положень частин другої, дев`ятої статті 7 Сімейного кодексу України (далі – СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя – особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Так, положеннями статті 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю, а майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція статей 60, 70 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Ця презумпція може бути спростована, і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та є сталим у судовій практиці при вирішенні спірних правовідносин.

Таким чином, вирішуючи питання про поділ майна подружжя, встановивши факт набуття цього майна подружжям у період перебування в шлюбі, застосуванню підлягають положення статей 60, 70 СК України з урахуванням презумпції спільності права власності подружжя на майно.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені в статті 57 СК України, в пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

У цій справі, вирішуючи вимоги позову ОСОБА_1 щодо визнання нерухомого майна його особистою приватною власністю, суд першої інстанції, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, надавши оцінку доводам сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, у тому числі показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 188,2 кв.м, набутий сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, тому вказане нерухоме майно є спільним сумісним майном подружжя.

Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 не спростував презумпцію спільності майна подружжя, не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовувався його позов, зокрема, факту того, що спірне нерухоме майно було побудоване силами та за кошти його брата – ОСОБА_5 .

Судом першої інстанції було допитано свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 . Оцінивши показання допитаних свідків у їх сукупності, суд дійшов висновку про їх узгодженість у частині обставин тривалого спільного проживання сторін, будівництва, добудови та облаштування спірного житлового будинку. Зокрема, свідки підтвердили, що ще до завершення будівництва будинку сторони проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, виховували дітей та брали участь в облаштуванні житла. З їхніх показань убачається, що будівельні й ремонтні роботи тривали протягом значного періоду, а відповідачка брала активну участь в організації будівництва, забезпеченні побутових потреб будівельників, а також у подальшій добудові та облаштуванні будинку. Натомість жоден із свідків не підтвердив факту фінансування будівництва чи ведення нагляду за будівельними роботами братом позивача.

ОСОБА_5 , який, за твердженням позивача, фінансував здійснення будівництва, у судове засідання у суді першої інстанції для надання показань не з`явився. Установлено, що під час судового засідання 22.09.2025, у ході розгляду справи судом першої інстанції, позивач не заперечував проти відмови від допиту ОСОБА_5 як свідка. Крім того, письмові пояснення ОСОБА_5 щодо обставин будівництва спірного будинку не були подані до суду першої інстанції, а долучені позивачем лише до апеляційної скарги.

Також суд першої інстанції врахував, що подані позивачем документи на підтвердження його права особистої власності на спірне майно, зокрема державний акт на право власності на земельну ділянку, не знайшли підтвердження у відповідних державних реєстрах та архівних фондах. Водночас досліджені судом матеріали справи свідчать, що земельні ділянки, на яких згодом було збудовано спірний житловий будинок, первісно належали братові позивача — ОСОБА_5 , і лише у 2004 році були передані у власність позивача на підставі договорів дарування.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги правильних висновків районного суду не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Однак колегія суддів не може повністю погодитись із додатковим рішенням суду з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з положеннями частин першої-шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові – на позивача.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

З матеріал справи вбачається, що інтереси відповідачки ОСОБА_3 у суді першої інстанції представляла адвокат Рісна Ю.Б.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу в розмірі 40 000,00 грн до матеріалів справи надано копії договору про надання правничої допомоги від 18.02.2023, акта про надання правової допомоги № 1 від 01.10.2025, ордера на надання правничої допомоги серії ВС № 1204738 від 24.05.2023 та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 500 від 28.02.2011.

Відповідно до умов договору, укладеного між ОСОБА_3 та Адвокатським об`єднанням «СЕНАТОР» в особі керуючого партнера (керівника) Рісної Ю.Б., останнє зобов`язалося надавати клієнту правничу допомогу та представляти її інтереси в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах, організаціях і судах усіх інстанцій. Згідно з пунктом 7 договору обсяг та вартість наданих послуг визначаються в актах, підписаних сторонами.

З акта від 01.10.2025 вбачається, що загальна вартість наданої правничої допомоги становить 40 000,00 грн та включає підготовку відзиву на позовну заяву у справі № 450/783/23 (10 000,00 грн), представництво інтересів у восьми судових засіданнях (16 000,00 грн), підготовку адвокатських запитів (6 000,00 грн), клопотань про виклик відповідача для надання пояснень і допиту як свідка (1000,00 грн), виклик свідків (2 000,00 грн), витребування доказів (3 000,00 грн) та постановлення окремої ухвали (2 000,00 грн).

Суд першої інстанції, врахувавши складність справи, тривалість її розгляду та співмірність заявлених до відшкодування витрат із обсягом наданої правничої допомоги, дійшов висновку про їх обґрунтованість та необхідність стягнення з позивача на користь відповідачки витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 40 000,00 грн.

Однак суд першої інстанції не звернув уваги на те, що витрати на підготовку клопотання про постановлення окремої ухвали в розмірі 2000,00 грн не є необхідними та неминучими витратами, пов`язаними з розглядом справи, а тому не підлягають відшкодуванню.

Витрати на підготовку відзиву на позовну заяву в розмірі 10 000,00 грн, на думку колегії суддів, є неспівмірними зі складністю справи, обсягом виконаної адвокатом роботи та часом, необхідним для підготовки відповідного процесуального документа.

Крім цього колегія суддів вважає, що підготовка адвокатських запитів, клопотань про витребування доказів не вимагає значних затрат часу, а тому заявлені до стягнення витрати у розмірі 6000,00 грн та 3000,00 грн відповідно є завищеними, витрати на представництво інтересів у судових засіданнях у розмірі 16 000,00 грн є неспівмірними зі складністю справи та тривалістю судових засідань.

Отже, колегія суддів, проаналізувавши надані заявником докази на підтвердження понесених витрат, врахувавши критерії реальності, розумності та співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи і виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), дійшла висновку, що обґрунтованими та підтвердженими є витрати ОСОБА_3 на професійну правничу допомогу в судді першої інстанції інстанції у розмірі 25 000,00 грн.

Відповідно до положень п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити його.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, рішення суду слід – залишити без змін. Додаткове рішення суду слід змінити в частині визначення розміру витрат на правову допомогу.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення суду – залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення суду – задовольнити частково.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 вересня 2025 року залишити без змін.

Додаткове рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 листопада 2025 року змінити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесені у суді першої інстанції витрати на правничу допомогу в розмірі 25 000,00 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її ухвалення.

Повний текст постанови складено: 23.10.2026

Головуючий

Судді