Рішення від 15 жовтня 2026 р. у справі №943/1038/26 — Буський районний суд Львівської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Єдиний унікальний номер №943/1038/26

Провадження № 2/943/1236/2026

16 жовтня 2026 року м. Буськ

Буський районний суд Львівської області в складі:

головуючого-судді Коса І.Б.,

за участю секретаря судового засідання Дутки С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Буську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності,-

в с т а н о в и в:

позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з означеним позовом. Просить визнати житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 91,7 кв.м, житловою площею 69,1 кв.м, таким, що не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а належить на праві особистої приватної власності позивачці ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Буського районного суду Львівської області від 23.09.2025 року. В період перебування в шлюбі, 18.07.2024 року позивачкою було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначає, що даний будинок не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки фактично був збудований та належав ще її бабусі, - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка стверджує, що будинок збудований задовго до укладення шлюбу, не набувався за спільні кошти подружжя, а державна реєстрація права власності в період шлюбу не є підставою для віднесення його до спільної сумісної власності. З метою реалізації свого права власності та розпорядження належним їй майном, позивачка звернулася до нотаріуса, однак отримала відмову у зв`язку з необхідністю надання згоди відповідача як іншого з подружжя, оскільки державна реєстрація права власності була проведена під час перебування у шлюбі. З огляду на відсутність відносин із відповідачем та необхідність усунення правової невизначеності щодо правового режиму майна, позивачка звернулася до суду із цим позовом, який просить задовольнити.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася, надіславши до суду заяву, в якій просить справу розглянути у її відсутності, позов підтримує у повному обсязі та наполягає на його задоволенні.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, надіславши до суду заяву, в якій просить справу розглянути у його відсутності, повідомляє, що він позовні вимоги визнає в повному обсязі, зокрема, що спірний житловий будинок не є об`єктом спільної сумісної власності, а належить на праві особистої власності позивачки, наслідки визнання позову, передбачені ст. 206 ЦПК України йому зрозумілі.

У відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали та з`ясувавши дійсні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до частково задоволення із таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 14.06.2014 року, який було розірвано рішенням Буського районного суду Львівської області від 23.09.2025 року у справі № 943/956/25. Рішення набрало законної сили від 28.10.2025 року.

Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 387819664 від 22.07.2024 року, вбачається, що позивачкою 18.07.2024 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Із рішення Топорівської сільської ради Буського району Львівської області від 19.04.2018 року № 9 убачається, що ОСОБА_1 , було визнано членом домогосподарства двору померлої ОСОБА_3 та головою господарського двору АДРЕСА_1 .

Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 01 травня 2017 року, виданого Виконавчим комітетом Топорівської сільської ради Буського району Львівської області, підтверджено, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до заповіту, посвідченого 10.03.2011 року Топорівською сільською радою Буського району Львівської області, реєстровий № 19, ОСОБА_3 розпорядилася усім своїм майном в користь позивачки.

Крім того, зідно виписки із погосподарської книги № 11 за 2021–2025 роки, спірний житловий будинок є будинком 1990 року побудови, загальною площею 91,7 кв.м., розташованим на земельній ділянці площею 0,21 га. Аналогічні відомості щодо року побудови будинку містяться в технічному паспорті, виготовленому ФОП ОСОБА_4 від 15.05.2024 року, згідно із яким інвентаризаційна вартість будинку становить 625 251,00 грн.

Відповідно до довідки, виданої Топорівським старостинським округом Буської міської територіальної громади Золочівського району Львівської області від 02.10.2026 року за №460, слідує, що спадкоємець ОСОБА_1 на час смерті спадкодавця ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована та постійно проживала разом із нею в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, наведені докази свідчать, що спірний житловий будинок був збудований у 1990 році, тобто задовго до укладення шлюбу між сторонами по справі, а його забудовником була ОСОБА_3 спадкоємцем після смерті якої є позивачка (онука померлої).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Разом із тим, сам по собі факт державної реєстрації права власності на житловий будинок за позивачкою під час перебування у шлюбі не є безумовною підставою для віднесення такого майна до спільної сумісної власності подружжя. Для визначення правового режиму майна необхідно враховувати підстави його набуття, час створення та обставини виникнення права власності.

Таким чином, вирішуючи питання щодо правового режиму спірного нерухомого майна, суд виходить не лише з дати державної реєстрації права власності, а й із обставин створення будинку, його належності до господарського двору ОСОБА_3 та підстав оформлення права власності за позивачкою.

За таких обставин сама по собі державна реєстрація права власності на будинок у період шлюбу не свідчить про виникнення у відповідача права спільної сумісної власності на нього.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт набуття спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Пленуму Верховного суду України по справі № 6-846цс16 від 12 жовтня 2016 року, а також у постанові Верховного Суду від 19.11.2025 року в справі № 523/5341/20.

Згідно ч. 1 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно ч. 1 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року в справі № 711/5108/17 зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою його приватною власністю».

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до пункту 3 частини 1статті 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені статтею 57 СК України, відповідно до пунктів 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до роз`яснень наданих у п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 року №11, не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

У зв`язку із викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Доказів того, що за час перебування сторін у шлюбі спірний житловий будинок істотно збільшився у вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя або затрат відповідача, матеріали справи не містять. Відповідач ОСОБА_5 позов визнав, обставин щодо здійснення істотних поліпшень будинку за час шлюбу не зазначив. За таких обставин, суд не вбачає підстав для застосування статті 62 СК України та визнання спірного будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Так, із наведених вище доказів вбачається, що право власності на спірний житловий будинок, загальною площею 91,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , хоча і було зареєстровано під час шлюбу сторін, але фактично є майном, що належить позивачці після смерті баби, ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти та відповідні їм правовідносини, суд вважає, що позовні вимоги в частині визнання житлового будинку особистою приватною власністю позивачки підлягають задоволенню, що є належним способом захисту подружнього права позивачки в цьому випадку.

Разом із тим, у задоволенні позовної вимоги про визнання житлового будинку таким, що не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, слід відмовити, оскільки зазначена вимога за своєю суттю охоплюється вимогою про визнання права особистої приватної власності позивачки. Визначення правового режиму спірного майна та встановлення відсутності у нього статусу спільної сумісної власності подружжя є складовими правової оцінки суду під час вирішення вимоги про визнання права особистої приватної власності та відображається у мотивувальній частині рішення. Тому окреме задоволення такої вимоги не є необхідним для захисту порушеного права позивачки.

Визначаючи правовий режим спірного майна, суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 8 квітня 2026 року у справі № 607/10858/22 (пункти 146–149), відповідно до яких окрема вимога про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя у спорі про його поділ не є необхідною, оскільки відповідні обставини становлять підставу позову, а не самостійний предмет судового захисту.

Так, у цій справі позивачка заявила вимогу про визнання спірного житлового будинку її особистою приватною власністю. Задоволення цієї вимоги визначає правовий режим нерухомого майна та підтверджує належність права власності позивачці. Відтак, окрема вимога про визнання будинку таким, що не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, не має самостійного правового значення та охоплюється вирішенням основної вимоги. За таких обставин, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Окрім того, оскільки визнання цього позову відповідачем по справі, не суперечить закону, і не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, а тому суд, в силу ч. 4 ст. 206 ЦПК України за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 19, 81, 89, 206, 245, 258, 263-265, 280-282, 354 ЦПК України, суд -

у х в а л и в:

позов задовольнити частково.

Визнати житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 91,7 кв.м, житловою площею 69,1 кв.м, особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного тексту рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи.

Позивачка: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідач: ОСОБА_2 (80511, с. Грабова, Золочівського району Львівської області, РНОКПП НОМЕР_3 ).

Повний текст рішення складено: 23.10.2026 року.

Суддя: І. Б. Кос