Рішення від 22 жовтня 2026 р. у справі №204/9528/26 — Чечелівський районний суд міста Дніпра

Справа № 204/9528/26

Провадження № 2/204/5414/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2026 року м. Дніпро

Чечелівський районний суд міста Дніпра, в особі судді Приваліхіної А.І., розглянувши у приміщенні суду у місті Дніпрі у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СПОЖИВЧИЙ ЦЕНТР» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -

У С Т А Н О В И В:

У серпні 2026 року ТОВ «СПОЖИВЧИЙ ЦЕНТР» звернулося до суду із позовом до відповідача ОСОБА_1 , в якій прохає стягнути з нього заборгованість за кредитним договором № 04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року у сумі 24 200 гривень, яка складається з: заборгованості по тілу кредиту - 20 000 гривень, заборгованості по відсотках - 4 200 гривень.

В обґрунтування позовних вимог вказано, що 04 серпня 2025 року між ТОВ «СПОЖИВЧИЙ ЦЕНТР» та ОСОБА_1 було укладено договір № 04.08.2025-100000004 про надання кредиту, відповідно до умов якого відповідачу надано кредит, у сумі 20 000 гривень, у тимчасове платне користування на споживчі потреби, строком на 168 днів, зі сплатою процентної ставки «Стандарт» - 1 % за один день користування кредитом перші 7 днів, та «Економ» - 0,5 % за один день користування кредитом протягом чергових періодів. ТОВ «СПОЖИВЧИЙ ЦЕНТР» свої зобов`язання за Договором кредиту виконало, та надало відповідачу грошові кошти в розмірі 20 000 гривень шляхом перерахування на банківську картку Позичальника № НОМЕР_1 (котрий Позичальником вказано при заповнені анкетних даних в особистому кабінеті). Зважаючи на ті обставини, що відповідач належним чином не виконує свої зобов`язання за Кредитним договором, станом на дату подання позову за останнім утворилася заборгованість за Договором № 04.08.2025-100000004 в розмірі 24 200 гривень, яка складається з: заборгованості по тілу кредиту - 20 000 гривень, заборгованості по відсотках - 4 200 гривень, які позивач прохає суд стягнути з відповідача разом із судовим збором у сумі 2 662 гривні 40 копійок та поштовими витратами у сумі 120 гривень 18 копійок.

Ухвалою суду від 07 серпня 2026 року у справі відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін (а. с. 46), копія якої надіслана учасникам справи 07 серпня 2026 року за вихідним № 24014/26-вих/2/204/5414/26 (а. с. 47).

03 вересня 2026 року на адресу суду надійшов відзив представника відповідача - адвоката Усенка А.В., на позовну заяву (а. с. 58-73), в якому він позовні вимоги не визнає, проти їх задоволення заперечує.

В обґрунтування відзиву зазначає, що паспорт споживчого кредиту не є належним доказом укладення кредитного договору, оскільки він по суті є інформаційною довідкою про можливі умови кредитування, які в свою чергу можуть відрізнятися від інформації зазначеної у договорі. Вказує, що позивач є суб`єктом фінансового моніторингу, а тому повинен здійснювати заходи належної перевірки, зокрема ідентифікації та верифікації клієнта. Натомість позивачем не надано суду жодного доказу на підтвердження додержання ним процедури верифікації відповідача до або під час підписання договору, передбаченої як чинним законодавством так і умовами договору № 04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року. Разом з цим зазначає, що позивачем не доведено належним чином того, що вказаний номер телефону дійсно належить відповідачу, а не іншій особі. При цьому вказує на те, що підписання договору шляхом використання одноразового ідентифікатора є лише способом підписання договору передбаченого законодавством, але сам код не змінює обов`язку ідентифікувати та верифікувати особу. Тому вважає, що позивачем не було доведено належними доказами підписання відповідачем кредитного договору, що є предметом спору. Вважає, що за відсутності демонстрації позивачем місця збереження кредитором електронних даних та інформації про вчиненні в системі дії неможливо встановити будь-який зв`язок між вказаними позивачем обставинами та діями, у тому числі створеній первісним кредитором односторонньо візуальній формі послідовності дій. Зокрема, позивачем не доведено жодними належними та достовірними доказами того, що під час створення між кредитором та Відповідачем вищезазначених документів, вони були захищені від редагування/зміни будь-якими особами, а сама форма створюється автоматично системою та захищається від змін. Додані ж до позову документи подані лише у вигляді сканованої копії та не містять електронних підписів кредитодавця та позичальника або будь-яких даних, які б свідчили про волевиявлення прийняття (акцепту) пропозиції (оферти) щодо укладення кредитного договору відповідачем. Вважає, що в даному випаду це лише текст, який складений позивачем одноособово, а тому, в розрізі зазначених вище процесуальних норм стосовно достовірності доказів, дані документи мають бути визнані судом неналежними доказами укладання кредитного договору. Більш того, вказує на те/, що позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження того, що ним були направлені відповідачу одноразові ідентифікатори. Відтак, вважає, що неможливо перевірити факт підписання оспорюваного кредитного правочину, адже тільки докази накладення кваліфікованого електронного підпису первісного кредитора (кредитодавця) можуть слугувати доказом таких фактів, однак позивачем вони суду не надані. Стверджує, що з наданих позивачем документів не вбачається можливим встановити наявність волевиявлення відповідача щодо укладення кредитного договору №04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року, а також підписання їх електронним підписом, зокрема шляхом використання одноразових ідентифікаторів, оскільки відповідні докази відсутні, всі додані до заяви документи складені заявником одноособово. Також зазначає про те, що позивачем до позовної заяви не долучено жодних первинних бухгалтерських документів як на підтвердження надання відповідачу кредитних коштів, так і здійснення нарахувань по Кредитному договору №04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року, що в свою чергу позбавляє можливості перевірити як факт наявності заборгованості у відповідача, так і встановити її розмір, а розрахунок заборгованості є неналежним доказом. Водночас, зазначає, що з вказаного розрахунку заборгованості вбачається, що за даним кредитним договором здійснено оплату у загальному розмірі 36 400 гривень, з яких більша частина кредитором розподілена в рахунок погашення відсотків, які не погоджені відповідачем, а також в рахунок комісії та відсотків, нарахованих відповідно до вимог ст. 625 ЦК України, які є незаконними, тоді як в рахунок погашення тіла кредиту позивачем не зараховано жодної частини із вказаних платежів. Тому прохає суду у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі та стягнути з позивача на користь відповідача понесені ним витрати на правову допомогу.

03 вересня 2026 року на адресу суду надійшла відповідь представниці позивача Чехун Ю.В. на відзив (а. с. 78-91), в якій вона доводи відповідача вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсності.

В обґрунтування відповіді на відзив зазначає, що даний договір укладений сторонами в електронній формі відповідно до вимог Закону України «Про електронну комерцію», а відтак кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним ст. 12 цього Закону, є оригіналом такого документу. Стверджує, що спірний кредитний договір укладений сторонами в електронному вигляді з використанням електронного підпису, зокрема, з боку відповідача договір підписано одноразовим ідентифікатором. При цьому, посилання сторони відповідача на те, що позивач не надав жодних технічних доказів, які б дозволяли ідентифікувати відповідача, як особу, що фактично вчинив дії з укладення договору, є необґрунтованими, оскільки наведений вище договір містить інформацію, яка ідентифікує позичальника, зокрема, щодо його особистих персональних даних, а саме: дані паспорту та ідентифікаційний код, тобто в розумінні Закону України «Про електронну комерцію» договір підписаний відповідачем, і є належним та допустимим доказом на підтвердження кредитних зобов`язань. В свою чергу, доказів того, що указаний в договорі одноразовий ідентифікатор та персональні дані належать третім особам, а не позичальнику, останнім не спростовано, тоді як наведений позивачем алгоритм укладення договорів виключає підстави вважати, що без їх погодження позичальник міг отримати кредитні кошти. Стверджує, що позивачем було перераховано кошти на картковий рахунок відповідача за допомогою інтернет-еквайрингу, на підтвердження чого позивачем надано відповідний доказ. При цьому зазначає, що такі докази, як повний номер платіжної картки відповідача, банківські виписки з рахунку відповідача або інші документи, що підтверджують рух коштів по рахунку фізичної особи в банківській установі тощо у позивача відсутні та не можуть бути ним отримані, оскільки останній не є банківською установою у розумінні Закону України «Про банки і банківську діяльність», не здійснює відкриття чи обслуговування рахунків фізичних осіб та не має правового доступу до інформації про рух коштів за банківськими рахунками клієнтів. Вказує, що відповідно до вимог ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відомості щодо рахунків клієнтів, операцій за ними та фінансового стану клієнта становлять банківську таємницю та можуть розкриватися виключно самим клієнтом або банком у випадках і порядку, прямо передбачених законом. Таким чином, відповідачем при оформленні заявки було зазначено повний номер картки (електронного платіжного засобу відповідача), але відповідно до вищенаведених вимог закону позивач не може зазначати та зберігати у договорах, інших документах повний номер особистого електронного платіжного засобу відповідача. Разом з цим, зазначає, що із змісту кредитного договору вбачається, що відповідач самостійно зазначив номер платіжного засобу, на який були перераховані кредитні кошти, а також підтвердив власним підписом достовірність наданих відомостей. Зазначені обставини свідчать не лише про формальне укладення договору, а й про визначення сторонами конкретного способу виконання зобов`язання кредитодавця щодо надання кредиту. При цьому наголошує, що зазначаючи у відзиві про відсутність доказів перерахування кредитних коштів, сторона відповідача не надала до суду виписки по рахунках відповідача в банківських установах, у тому числі по рахунку, який відповідач зазначив в договорі, як номер особистого платіжного засобу, на спростування доказів, наданих стороною позивача. Відтак, відповідач заперечуючи факт отримання грошових коштів, не надав виписку з банку про наявні чи відсутні банківські рахунки, інформацію про рух коштів за спірний період по цим рахункам, тоді як ТOB «Споживчий центр» виконало свої зобов`язання за кредитним договором в повному обсязі, надавши відповідачу кредит відповідно до умов укладеного кредитного договору. Водночас зазначає, що відповідачем під час укладення кредитного договору було проведено ідентифікацію через систему BankID, яка використовується як спосіб електронної дистанційної ідентифікації та/або верифікації. Разом з цим, зазначає про суперечливу поведінку відповідача. Так, сторона відповідача, заперечуючи сам факт укладення кредитного договору та факт надання останньому кредитних коштів, водночас заявляє заперечення щодо розміру процентної ставки за цим договором, а також щодо правомірності нарахування комісій та неустойки. Більш того відповідачем у справі були здійснені заходи, спрямовані на визнання боргу, а саме: проведена часткова сплата по вищезазначеному кредитному договору на загальну сумі 36 400 гривень. Така позиція є внутрішньо несумісною, оскільки заперечення умов договору щодо процентів та інших платежів можливе виключно в межах визнання існування самого договору та факту отримання кредитних коштів. Фактично сторона відповідача формує свою процесуальну позицію, виходячи з презумпції укладеного кредитного договору та надання коштів, але намагається уникнути негативних для себе наслідків, пов`язаних із виконанням договірних зобов`язань, шляхом одночасного заперечення самого юридичного факту виникнення таких зобов`язань. Така поведінка суперечить вимогам добросовісності, закріпленим у статтях 3 та 13 ЦК України, а також обов`язку добросовісного користування процесуальними правами, встановленому ст. 44 ЦПК України. Стверджує, що загальні витрати за споживчим кредитом є співмірними, зважаючи на строк кредитування. Більш того, стверджує, що жодних нарахувань поза межами строку кредитування, зокрема, у порядку, передбаченому ст. 625 ЦК України, позивачем не здійснювалось, і такі позовні вимоги не заявлялись, а сума заборгованості за договором зменшена відповідно до внесених відповідачем платежів. Тому прохає позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Станом на день розгляду справи відповідач не скористався правом на подання заперечень на відповідь на відзив, клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін учасниками справи не подавались, тому суд вирішує справу за наявними матеріалами, на підставі вимог ч. 8 ст. 178 ЦПК України.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247 ЦПК України, ухвалив рішення без фіксування судового процесу технічними засобами.

Судом встановлено, що 04 серпня 2025 року ТОВ «Споживчий центр» направило відповідачу пропозицію (оферту) укласти Договір № 04.08.2025-100000004 про надання кредиту (а. с. 24-27).

04 серпня 2025 року відповідач, прийняв (акцептував) пропозицію (оферту) щодо укладення Договору № 04.08.2025-100000004 про надання кредиту, на умовах визначених офертою (а. с. 28 на звороті - 30).

Так, судом встановлено, що зі своєї сторони ТОВ «Споживчий центр» направило відповідачу, через телекомунікаційну систему одноразовий ідентифікатор Е387, на номер телефону НОМЕР_2 (що зазначено Позичальником у своїй анкеті в особистому кабінеті), який Боржником було введено/відправлено 04 серпня 2025 року (а. с. 30).

Таким чином, 04 серпня 2025 року між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 було укладено Договір № 04.08.2025-100000004 про надання кредиту, який підписаний одноразовим ідентифікатором у порядку, визначеному статтею 12 Законом України «Про електронну комерцію», а відтак доводи відповідача щодо не укладання/ не підписання вказаного кредитного договору спростовані матеріалами справи.

Відповідно до вимог п. 3.1 Договору кредиту, ТОВ «Споживчий центр» надає Позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, а Позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти, за користування Кредитом та комісію (якщо встановлена договором).

За умовами п. 3.3 вказаного договору, кредитодавець надає позичальнику кредит на умовах (дата надання/видачі, сума, строк, дата повернення, проценти, графік платежів) встановлених у Заявці.

Так, відповідно до вимог п. п. 1-9 Заявки (а. с. 27 та на звороті): дата надання/видачі кредиту 04/08/2025; сума - 20 000 гривень; строк - 168 днів з дати його надання; дата повернення - 18.01.2026; період користування - кожні наступні 7 днів (черговий період); проценти - стандартна 1 % на день, економ - 0,5 % на день; комісія за надання кредиту - 5 % від суми кредиту та дорівнює 1 000 гривень, комісія за обслуговування кредиту - 1 000 гривень у кожному з 3 чергових періодів, наступних за першим черговим періодом.

ТОВ «Споживчий центр» свої зобов`язання за Договором кредиту виконало, та надало відповідачу грошові кошти в розмірі 20 000 гривень шляхом перерахування на банківську картку Позичальника № НОМЕР_1 (котрий ним вказано в Заявці) (а. с. 27 - 28 на звороті).

До теперішнього часу відповідач свої зобов`язання за Кредитним договором № 04.08.2025-100000004 про надання кредиту належним чином не виконав.

Відповідно до наданого позивачем Розрахунку заборгованості за Договором № 20.11.2025-100001474, відповідач станом на дату подання позову за вищевказаним договором має заборгованість в розмірі 24 200 гривень, яка складається з: суми прострочених платежів по тілу кредиту - 20 000 гривень, суми прострочених платежів по процентах - 4 200 гривень. При цьому, сума платежів відповідача за вказаним договором загалом становить 36 400 гривень (а. с. 32-34).

Згідно з вимогами ст. ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Вимогами ч. 2 ст. 207 ЦК України, визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Положеннями ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з вимогами ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір і порядок виплати яких встановлюється договором.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Приписами ч. 1 ст. 623 ЦК України визначено, що боржник, що порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Згідно з вимогами ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до вимог ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до вимог статті 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати процентів.

Відповідно до вимог статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до вимог ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Метою підписання договору є необхідність ідентифікації підписанта, підтвердження згоди підписанта з умовами договору, а також підтвердження цілісності даних в електронній формі.

Якщо є електронна форма договору, то і підписувати його потрібно електронним підписом.

Так, приписами ч. 1 ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що моментом підписання електронної правової угоди є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання коштів електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди; електронний підпис одноразовим ідентифікатором, визначеними цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) при письмовій згоді сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

При цьому, за змістом наведеного Закону електронним підписом, тобто одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.

Згідно з вимогами п. 5 ч. 3 Постанови про затвердження Положення про застосування цифрового власноручного підпису в банківській системі України, цифровий власноручний підпис власноручний підпис фізичної особи, створений на екрані електронного сенсорного пристрою та нерозривно пов`язаний з електронним документом, підписаним цим підписом;

Як убачається зі змісту кредитного договору № 04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року сторони узгодили те, що його підписання буде в електронному вигляді, в даному випадку шляхом введення одноразового ідентифікатора Е387, що був відправлений 04 серпня 2025 року на телефон відповідача +380 953571741 та, введений останнім 04 серпня 2025 року.

Таким чином, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, а відповідачем не спростовано того, що вказаний кредитний договір ним був підписаний в електронному вигляді, відповідно до Закону України «Про електронну комерцію», а отже останній погодився зі всіма умовами та правилами даних договорів, умовами кредитування, графіком повернення, штрафами, пенею, відсотками за користування кредитними коштами.

За умовами п. 3.3 вказаного договору, кредитодавець надає позичальнику кредит на умовах (дата надання/видачі, сума, строк, дата повернення, проценти, графік платежів) встановлених у Заявці.

Так, відповідно до вимог п. п. 1-16 Заявки (а. с. 27 та на звороті): дата надання/видачі кредиту 04/08/2025; сума - 20 000 гривень; строк - 168 днів з дати його надання; дата повернення - 18.01.2026; період користування - кожні наступні 7 днів (черговий період); проценти - стандартна 1 % на день, економ - 0,5 % на день; комісія за надання кредиту - 5 % від суми кредиту та дорівнює 1 000 гривень, комісія за обслуговування кредиту - 1 000 гривень у кожному з 3 чергових періодів, наступних за першим черговим періодом; орієнтовна загальна вартість кредиту для споживача становить 50 600 гривень, а загальні витрати - 30 600 гривень.

Позивачем належним чином виконано свої зобов`язання, шляхом перерахування відповідачу кредитних коштів на його картку № НОМЕР_1 у сумі 20 000 гривень (а. с. 20), що також підтверджується випискою АТ «КБ «Приватбанку» по картковому рахунку відповідача № НОМЕР_3 за період з 04 серпня 2025 року по 09 серпня 2025 року (а. с. 109-111), а відтак доводи відповідача щодо відсутності доказів належності йому картки № НОМЕР_3 (маска картки НОМЕР_1 ) та отримання ним грошовий коштів від позивача за вказаним кредитним договором, спростовані матеріалами справи.

Відповідно до графіку платежів (п. 14 Заявки): перший платіж - 3 800 гривень, який складається з процентів 2 800 гривень та комісії за надання кредиту 1 000 гривень; другий - 3 800 гривень, який складається з процентів 2 800 гривень та комісії з обслуговування кредиту 1 000 гривень; третій - 3 800 гривень, який складається з процентів 2 800 гривень та комісії з обслуговування кредиту 1 000 гривень; четвертий - 3 800 гривень, який складається з процентів 2 800 гривень та комісії з обслуговування кредиту 1 000 гривень; п`ятий - сьомий платіж по 2 800 гривень (відсотки); восьмий - одинадцятий платіж по 1 400 гривень (відсотки); дванадцятий - 21 400 гривень, який складається з 1 400 гривень відсотків та 20 000 гривень суми кредиту.

Так, в обґрунтування позовних вимог позивачем надано відповідний розрахунок заборгованості, відповідно до якого за відповідачем по кредитному договору 04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року рахується заборгованість в розмірі 24 200 гривень, яка складається з: суми прострочених платежів по тілу кредиту - 20 000 гривень, суми прострочених платежів по процентах - 4 200 гривень.

Однак суд не може погодитися з вказаним розрахунком заборгованості, та вважає його неналежним доказом у справі, з огляду на наступне.

Так, з вказаного розрахунку заборгованості вбачається, що позивачем відповідачу нараховано та стягнуто комісію за надання кредиту у сумі 1 000 гривень та комісію за обслуговування кредитної заборгованості 3 000 гривень (тричі по 1 000 гривень), а разом 4 000 гривень.

Натомість, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункти 29-31) вказала на те, що на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Згідно з вимогами ч. 5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.

Верховний Суд у своїй постанові від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15 зазначив, що надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до вимог ч. 1 ст. 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.»

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2022 року в справі № 640/14229/15, від 21 квітня 2021 року в справі № 677/1535/15, від 15 грудня 2021 року в справі № 209/789/15, від 21 липня 2021 року в справі № 751/4015/15.

Верховний Суд звертає увагу на те, що умови договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту, відсотків за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, що є несправедливим, суперечить принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, за своєю природою є дискримінаційним та таким, що суперечить моральним засадам суспільства.

Закон України «Про споживче кредитування» визначає право кредитодавця отримувати винагороду за супутні з наданням кредиту послуги, зокрема комісію за обслуговування кредиту, у разі якщо такі послуги дійсно були надані банком позичальнику. Водночас, банкам забороняється встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь, або за дії, які споживач здійснює на користь банку. Також на позивача не може бути покладений обов`язок сплачувати платежі, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався.

Загальною підставою визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо його дійсності, які встановлені статтею 203 ЦК України. Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом.

Умови договору про надання споживчого кредиту, що передбачають здійснення платежів за дії, які не є послугою, або здійснення платежів, які заборонені законом, є нікчемними.

З огляду на викладене, зважаючи на вимоги ч. 5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування», суд доходить висновку про те, що умови кредитного договору № 04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року про встановлення комісії за надання кредиту та комісії за обслуговування кредитної заборгованості є нікчемними, а тому стягнуті позивачем суми в рахунок оплати даних комісії підлягають зарахуванню в рахунок погашення заборгованості за тілом кредиту.

Крім того, з указаного розрахунку заборгованості вбачається, що позивачем 15 вересня 2025 року, з 29 вересня 2025 року по 02 жовтня 2025 року, з 13 жовтня 2025 року по 10 листопада 2025 року здійснювалося нарахування відсотків відповідно до вимог ст. 625 ЦК України.

Натомість суд зазначає, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Приписами ч. 1 ст. 623 ЦК України визначено, що боржник, що порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 у справі № 910/10156/17 розтлумачила термін «користування чужими коштами, який може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу ч. 2 ст. 1054 ЦК України.

Водночас, суд зазначає, що наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством, зокрема приписами ст. 625 ЦК України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28)).

Натомість, як вбачається з наданого позивачем розрахунку заборгованості (а. с. 32-34), він по-перше, не містить детального обрахунку сум визначених ст. 625 ЦК України (інфляційні втрати та 3 % річних).

По-друге, з нього вбачається, що позивачем 15 вересня 2025 року, з 29 вересня 2025 року по 02 жовтня 2025 року та з 13 жовтня 2025 року по 10 листопада 2025 року здійснювалося нарахування відповідачу відсотків відповідно до вимог ст. 625 ЦК України (загалом на суму 9 700 гривень), тобто у період правомірного користування відповідачем чужими коштами (оскільки кредит надано 04 серпня 2025 року та строком до 18 січня 2026 року) здійснювалося одночасне нарахування відповідачу відсотків у порядку ч. 1 ст. 1048 ЦК України та ч. 2 ст. 625 ЦК України, що відповідно до вимог постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 у справі № 912/1120/16, є неправомірним.

Більш того, судом встановлено, підтверджено матеріалами справи та, що власне не заперечується позивачем, що відповідачем за спірним кредитним договором здійснено позивачу платежів на загальну суму 36 400 гривень.

З огляду на викладене, враховуючи те, що позивачем надано відповідачу кредит у сумі 20 000 гривень на умовах (дата надання/видачі, сума, строк, дата повернення, проценти, графік платежів) встановлених у Заявці, відповідно до якої загальна вартість кредиту для споживача становить 50 600 гривень (з яких 26 600 гривень відсотки за користування кредитом), до якої позивачем безпідставно включено комісію за надання та обслуговування кредиту загалом у сумі 4 000 гривень, при цьому, відповідачем сплачено позивачу 36 400 гривень, суд доходить висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за наданим тілом кредиту у сумі 10 200 гривень.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 140 ЦПК України, розмір витрат, пов`язаних з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження, забезпеченням доказів та вчиненням інших дій, пов`язаних з розглядом справи чи підготовкою до її розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 177 ЦПК України позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. У разі подання до суду позовної заяви та документів, що додаються до неї, в електронній формі через електронний кабінет позивач зобов`язаний додати до позовної заяви доказ надсилання іншим учасникам справи копій поданих до суду документів з урахуванням положень статті 43 цього Кодексу.

Як убачається з матеріалів справи та вказано позивачем у позовній заяві, позивач звернувся до суду в електронній формі та направив на адресу реєстрації відповідача позовну заяву з додатками, що становлять собою поштовими витратами, які пов`язані з вчиненням процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

На підтвердження цього представником надано накладну № 2167220 від 21 липня 2026 року разом із описом вкладень та квитанцію із сплатою за пересилання у загальному розмірі 120 гривень 18 копійок (а. с. 13).

З огляду на викладене, з урахуванням наданих доказів, суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем документально доведений факт понесення поштових судових витрат, що стосуються даної справи, у розмірі 120 гривень 18 копійок, а відтак суд доходить висновку про стягнення з відповідача на користь позивача поштових витрат у сумі 120 гривень 18 копійок.

Оцінюючи у сукупності усі інші доводи сторін, наведені ними в обґрунтування своїх вимог або заперечень, суд до уваги їх не бере, оскільки вони не відносяться до предмета спору та є явно необґрунтованими.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із наведеного вище, суд доходить висновку про те, що вимоги позивача частково обґрунтовані, зокрема, в частині наявності заборгованості за тілом кредиту, тому вони підлягають задоволенню в цій частині, шляхом стягнення з відповідача на користь позивача за кредитним договором № 04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року в розмірі 10 200 гривень.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги задоволено частково, то з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір у розмірі 1 122 гривні 17 копійок, виходячи із розрахунку 2 662,4*(10 200/ 24 200).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 279, 354-355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, буд. 133А; ЄДРПОУ 37356833; р/р НОМЕР_4 ) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_5 ) про стягнення заборгованості - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СПОЖИВЧИЙ ЦЕНТР» заборгованість за кредитним договором № 04.08.2025-100000004 від 04 серпня 2025 року за тілом кредиту в розмірі 10 200 (десять тисяч двісті) гривень.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СПОЖИВЧИЙ ЦЕНТР» витрати по сплаті судового збору в сумі у сумі 1 122 (одна тисяча сто двадцять дві) гривні (сімнадцять) копійок.

Стягнути з ОСОБА_1 користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СПОЖИВЧИЙ ЦЕНТР» поштові витрати у сумі 120 (сто двадцять) гривень 18 (вісімнадцять) копійок.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня отримання його копії учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому законом порядку.

Суддя А.І. Приваліхіна