Рішення від 21 жовтня 2026 р. у справі №932/2129/26 — Чечелівський районний суд міста Дніпра

Справа № 932/2129/26

Провадження № 2/204/4038/26

ЧЕЧЕЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 року Чечелівський районний суд міста Дніпра у складі:

головуючої судді Токар Н.В.,

за участю секретаря Павлюк Д.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду у м.Дніпрі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Жилсервіс – 5» Дніпровської міської ради, треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання протиправними дій, визнання недійсним типового договору, стягнення суми сплачених грошових коштів та моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Дніпра з позовною заявою до Комунального підприємства «Жилсервіс – 5» Дніпровської міської ради, треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання протиправними дій, визнання недійсним типового договору, стягнення суми сплачених грошових коштів та моральної шкоди, в якій просив суд:

-визнати протиправними дії відповідача зі стягнення боргів за квартирну плату попередніх власників з ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

-визнати типовий договір №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 03.11.2025 року з квартирної плати (плати за утримання житла) за адресою: АДРЕСА_1 ;

-стягнути з відповідача на користь позивача 5 104,66 грн. сплачені останнім на рахунок КП «Жилсервіс-5» як неіснуючий борг за оплату житлово-комунальних послуг;

-стягнути з відповідача на користь позивача суму моральної шкоди в розмірі 50 000 грн.;

-стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 1 331,20 грн.;

-стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу в розмірі 10 000 грн.

Позовна заява мотивована тим, що позивач є одним із власників квартири за адресою: АДРЕСА_1 , 6/100 часток, іншими власниками є треті особи. Зазначена квартира була комунальною власністю. Спочатку родині позивача належали 40% житла, потім останнім було викуплено 60% житлової площі у ОСОБА_4 згідно з договором купівлі-продажу від 10.10.2025 року. При попередніх власниках даної квартири утворилась заборгованість зі сплати комунальних послуг у сумі 14 943,85 грн. (плата за утримання житла). На кожного власника квартири були відкриті окремі особові рахунки, колишній власник мав особистий рахунок № НОМЕР_1 , на даний час, за заявою позивача, всі особові рахунки об`єднані в один рахунок № НОМЕР_2 . При переоформленні особового рахунку на житлово-комунальні послуги щодо утримання будинку за адресою: АДРЕСА_1 , позивачу було повідомлено, що рахунок не може бути переоформлений, оскільки за даним житловим приміщенням наявна заборгованість, якщо заборгованість не буде погашена найближчим часом, послуги не будуть надаватись, а заборгованість буде стягнута в судовому порядку. Таким чином, позивач зауважує, що його залякали і примусили сплатити частину заборгованості та підписати документи в яких останній не розуміється. Позивач уклав 03.11.2025 року із КП «Жилсервіс-5» ДМР типовий договір про реструктуризацію та сплатив частину заборгованості в загальному розмірі 5 104,66 грн. На думку позивача, оскільки заборгованість існувала ще до придбання квартири, сплачувати заборгованість у сумі 9839,19 грн. не його обов`язок. Враховуючи присутність психологічного тиску, травмуючого фактору, неправомірних дій відповідача, а саме залишення сім`ї, в тому числі двох дітей, без засобів існування, грошових коштів на проживання, користуючись принципами розумності та справедливості, розмір моральної шкоди позивачем визначено в сумі 50 000 грн.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Дніпра від 14 квітня 2026 року цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Жилсервіс – 5» Дніпровської міської ради, треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання протиправними дій, визнання недійсним типового договору, стягнення суми сплачених грошових коштів та моральної шкоди – передано за підсудністю до Чечелівського районного суду міста Дніпра.

Ухвалою Чечелівського районного суд міста Дніпра від 08 червня 2026 року вказану цивільну справу прийнято до свого провадження та відкрито спрощене позовне провадження, справа розглянута без повідомлення (виклику) сторін. Сторонам було направлено копію ухвали від 08.06.2026 року, а також відповідачу було направлено копію позовної заяви із додатками.

З урахуванням вимог ст.ст.19,274,276,277 ЦПК України, розгляд справи здійснено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи; особи, які беруть участь у справі, не викликались.

22 червня 2026 року через систему «Електронний суд» від представника відповідача – Проценко В.М. надійшов відзив на позовну заяву в якому останній просить суду залишити позовну заяву без задоволення; зобов`язати позивача звернутись до директора управляючої компанії для вирішення питання по суті. Представник стверджує, що позивач добровільно без будь-якого тиску введення в оману уклав договір на реструктуризацію боргу та почав його сплачувати. Тому претензії стосовно того, що Позивача хтось залякав чи ввів в оману є нічим не обґрунтованими не підкріплено доказами, та носять характер наклепу та намагання суд ввести в оману. Більш того ст.621 ЦК України визначені дії які передують розірванню, припиненню договору таких дій Позивач не вживав і протилежне належними і допустимими доказами не підтвердив. Позивачем не доведено не лише сам факт переживань, але й зв`язок між подією та станом. Не доведено, що відповідач діяв незаконно. Не підтверджено страждання будь-якими доказами. Не доведено, що страждання Позивача викликані саме діями відповідача. Договір укладено добровільно і твердження щодо шахрайських дій принижує ділову репутацію підприємства, що є недопустимим в судовому процесі. Зважаючи на зазначене підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні. Слід зазначити, що звернення позивача з такими вимогами, які заявлені в позові вирішується Директором підприємства в робочому порядку, але таких звернень не було, протилежне Позивачем не доведено. Щодо відшкодування витрат на правничу допомогу відповідач зазначає, що заявником не надано доказів фактичної сплати заявленої суми, та детального опису виконаних робіт, що унеможливлює її відшкодування.

Суд, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази щодо їх належності, допустимості, достовірності та достатності, надавши їм оцінку в сукупності, дійшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу №7464 виданого 10.10.2025 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Главчевою Л.В., на праві спільної часткової власності належить 60/100 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав №447227138 від 10.10.2025 року (а.с.14).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав №445273903 від 26.09.2025 року, 40/200 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 (а.с.15) та 40/200 частини вищевказаної квартири на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_3 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав №445272919 від 26.09.2025 року (а.с.16).

До позовної заяви ОСОБА_1 також долучено копію договору купівлі-продажу 60/100 частини квартири від 10 жовтня 2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Главчевою Л.В. та зареєстровано в реєстрі за №7464 (а.с.17-20).

Згідно договору, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , передає у власність ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а останній приймає у власність та оплачує визначену у п.1.12 цього договору 60/100 частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до п.1.4 договору, на час укладення та підписання даного договору, будь-які заборгованості по сплаті за вжиті та використані комунальні послуги, у відчужуваному нерухомому майні та/або заборгованості по сплаті податків чи інших платежів, які б стосувалися відчужуваного нерухомого майна та не були б доведені до відома покупця, відсутні.

З матеріалів справи вбачається, що 03.11.2025 року між Комунальним підприємством «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради та ОСОБА_1 погоджено умови та підписано типовий договір №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги (а.с.22).

За умовами договору підприємство надає ОСОБА_1 розстрочку у погашенні заборгованості з квартирної плати (плати за утримання житла), що утворилась станом на 01.10.2025 року за адресою: АДРЕСА_1 , на суму 9 839,19 грн. Окрім того, у самому договорі сторонами погоджено графік платежів.

Відповідно до п.7 договору, такий договір набирає чинності з моменту укладення і діє до 30.04.2026 року.

Типовий договір №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 03.11.2025 року підписано ОСОБА_1 власноруч; будь-яких зауважень чи заперечень при його підписанні позивачем не було пред`явлено, він приступив до виконання умов договору та частково їх виконав.

На підтвердження часткового виконання умов типового договору №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 03.11.2025 року, позивачем надано платіжну інструкцію АТ КБ «Приватбанк» від 13.10.2025 року про сплату 4 259,66 грн. на рахунок КП «Жилсервіс-5»ДМР без зазначення призначення платежу (а.с.26); платіжну інструкцію АТ КБ «Приватбанк» від 20.11.2025 року про сплату 600 грн. на рахунок КП «Жилсервіс-5»ДМР із зазначенням призначення платежу « ОСОБА_1 , утримання будинку, адреса АДРЕСА_1 ., о/р НОМЕР_1 , 10.2025» (а.с.27); платіжну інструкцію АТ КБ «Приватбанк» від 13.11.2025 року про сплату 245 грн. на рахунок КП «Жилсервіс-5»ДМР із зазначенням призначення платежу « ОСОБА_1 , утримання будинку, адреса АДРЕСА_1 ., о/р НОМЕР_1 , НОМЕР_3 » (а.с.28).

02 грудня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до КП «Жилсервіс-5» ДМР із письмовою заявою про об`єднання особових рахунків за адресою: АДРЕСА_1 для сплати комунальних послуг (а.с.24).

Як вбачається із листа КП «Жилсервіс-5» ДМР, підприємством проведено об`єднання особових рахунків для сплати за послуги з управління багатоквартирним будинком (а.с.25).

Оцінивши встановлені обставини та доводи сторін, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно ч. 4 ст. 202 ЦК України, дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Таким чином, законодавцем було чітко визначено, що правочин це юридичний факт, який тягне за собою набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ч.ч.1, 3, 5 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З роз`яснень, які викладені в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", вбачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Отже, з викладеного вбачається, що обов`язок доказування вчинення правочину під впливом помилки покладений саме на позивача по справі, який повинен довести за допомогою належних та допустимих доказів, що він дійсно помилився щодо обставин, які мають істотне значення, в тому числі щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Предметом доказування, відповідно до ч.2 ст.77 ЦПК України, є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Однак, в порушення положень ст.ст. 13, 81 ЦПК України, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що типовий договір №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 03.11.2025 року був укладений під впливом помилки та що сторони помилились щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін.

При цьому, відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, позивачем не доведено, що типовий договір №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 03.11.2025 року сторони уклали лише формально та що в дійсності ОСОБА_1 не мав наміру настання реальних правових наслідків за спірним договором, як не доведено і те, що під час укладення спірного договору позивач помилявся щодо обставин, які мають істотне значення та укладення даного договору не відповідало внутрішній волі позивача.

Відмовляючи в позові в цій частині, суд виходить із того, що оспорюваний договір відповідав внутрішній волі позивача, а часткова сплата за спірним договором сама по собі не може вважатися помилкою в розумінні ст. ст. 203, 229, 717 ЦК України.

Вирішуючи справу суд перевірив чи мала місце помилка з боку позивача при укладенні договору, зокрема чи правильно він сприймав фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Однак доказів того, у позивача було відсутнє волевиявлення під час укладення ним договору, стороною позивача не надано.

Щодо посилань позивача на те, що спірний договір було вчинено під впливом тяжкої обставини, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

У пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Відповідно до статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України (висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 28.08.2019 у справі № 753/10863/16-ц, від 02.10.2019 у справі № 140/2589/15-ц, від 06.04.2020 у справі № 293/780/18, від 28.04.2020 у справі № 263/16688/17, від 11.09.2024 у справі № 697/1148/23, від 04.12.2024 у справі № 761/6243/19 тощо).

У постанові Верховного Суду України від 29.04.2014 у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».

Однак, будь-яких належних та допустимих доказів того, що на момент укладення угоди у позивача існували тяжкі обставини, за відсутності яких правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах, а також що на позивача здійснювався психологічний тиск та його введено в оману, останнім суду не надано.

В той же час, доказування, згідно ч.6 ст.81 ЦПК України, не може ґрунтуватись на припущеннях, а саме по собі нерозуміння змісту та Закону, не є підставою для визнання договору недійсним.

В порушення вимог ЦПК України позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що укладення спірного договору не відповідало внутрішній волі позивача, що позивач помилився щодо природи правочину та інших обставин, які мають істотне значення, а також, що правочин вчинено під впливом тяжкої для позивача обставини та під психологічним тиском. Усі доводи позивача в обґрунтування заявлених позовних вимог були недоведеними та спростовувалися наявними у матеріалах справи доказами.

Отже, встановлено, що типовий договір №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 03.11.2025 року, укладений між КП «Жилсервіс-5» ДМР та ОСОБА_1 , відповідає передбаченим статтею 203 ЦК України загальним вимогам, які свідчать про чинність вказаного правочину.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

На підставі викладеного та враховуючи, що позивачем не доведено, що сторони уклали типовий договір №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 03.11.2025 року під впливом помилки та під впливом тяжкої обставини, суд приходить до переконливого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання такого договору недійсним, у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог позивачу слід відмовити.

Враховуючи, що решта позовних вимог ОСОБА_1 є похідними від вимог про визнання типового договору №3-232349 про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги від 03.11.2025 року недійсним, підстав для задоволення яких судом не встановлено, то у задоволенні позовних вимог в цій частині також слід відмовити.

Підсумовуючи наведене, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд приходить до висновку, що у задоволені позовних вимог слід відмовити в повному обсязі за недоведеністю.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, оскільки під час розгляду справи суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, то судові витрати позивача по даній справі підлягають віднесенню на сторону позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 229, 230, 233 Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 4, 76-81, 82, 141, 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Жилсервіс – 5» Дніпровської міської ради, треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання протиправними дій, визнання недійсним типового договору, стягнення суми сплачених грошових коштів та моральної шкоди – залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Н.В. Токар