Рішення від 20 жовтня 2026 р. у справі №201/13980/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

№ 201/13980/25

провадження 2/201/1322/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2026 року Соборний районний суд міста Дніпра

в складі: головуючого - судді Антонюка О.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра в місті Дніпрі цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вест Девелопмент-Д» до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 про витребування з чужого незаконного володіння двох земельних ділянок і за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вест Девелопмент-Д», третя особа ОСОБА_2 про визнання добросовісним набувачем земельних ділянок, визнання права власності та стягнення судових витрат,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Вест Девелопмент-Д» 05 листопада 2025 року звернулося до суду до відповідача ОСОБА_1 про витребування з чужого незаконного володіння двох земельних ділянок. Відповідач ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «Вест Девелопмент-Д» про визнання його добросовісним набувачем цих земельних ділянок, визнання права власності та стягнення судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Ухвалою суду вказані позови були об?єднані в одне провадження для їх спільного розгляду.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Позивач ТОВ «Вест Девелопмент-Д» в своїх позовних вимогах, а його представник в судовому засіданні посилаються на те, що спірні правовідносини виникли щодо двох земельних ділянок: площею 0.1392 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0014, за адресою: АДРЕСА_1 , та площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0015, розташованих на території міста Дніпро, за адресою: АДРЕСА_2 .

Позов обґрунтовано тим, що позивач набув спірні земельні ділянки за договорами купівлі-продажу від 20 листопада 2007 року № 1118 та № 1119, посвідченими приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`янюк К.П., на них йому видано державні акти на право власності серії ЯЕ № 483408 та ЯЕ № 483406 від 31 березня 2008 року. Договорів купівлі-продажу від 27 травня 2010 року № 975 та № 976, на підставі яких право власності на ділянки було зареєстроване за ОСОБА_2 , позивач не укладав, підпис його директора на них підроблено, а тому майно вибуло з володіння власника поза його волею. Позивач вважає, що спір про стягнення боргу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у справі № 201/3782/24 був штучним і спрямованим на легалізацію заволодіння ділянками. На підтвердження посилається на реєстрацію права ОСОБА_2 невдовзі після відкриття провадження у зазначеній справі, надання позики у розмірі 800 000 доларів США особі, яка не мала майна, відсутність доказів доходів позикодавця, визнання позову боржником, проведення четвертих електронних торгів та подання стягувачем заяви про залишення майна за собою поза строком. З огляду на це позивач вважає відповідача недобросовісним набувачем, на якого не поширюється віндикаційний імунітет.

Отже, відповідач при подачі документів, оформленні та реєстрації діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. Порушення законних прав та інтересів позивача призвело до незаконного вибуття від позивача вказаних земельних ділянок та укладення наступних правочинів, що є порушенням інтересів позивача. На їх звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача та третіх осіб по оформленню цих двох земельних ділянок та права власності неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд витребувати у відповідача з його чужого незаконного володіння вказані дві земельні ділянки на користь позивача та стягнути з відповідача на їх користь судові витрати, задовольнивши їх позов в повному обсязі. Проти зустрічного позову представник ТОВ «Вест Девелопмент-Д» в судовому засіданні заперечував, вважаючи обидві вимоги ОСОБА_1 не належними способами захисту, а також зазначивши, що участь майна у виконавчому провадженні не звільняє відповідача від обов`язку довести свою добросовісність, просив в задоволенні зустрічного позову відмовити.

Відповідач ОСОБА_1 позов не визнав, а його представник в судовому засіданні зазначив, що цей відповідач набув спірні ділянки як стягувач у виконавчому провадженні № 75481533 на підставі частини 9 статті 61 Закону України «Про виконавче провадження». На момент звернення стягнення право власності ОСОБА_2 було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Майно, передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень, не може бути витребуване від добросовісного набувача відповідно до частини другої статті 388 ЦК України. У зустрічному позові ОСОБА_1 просить визнати його добросовісним набувачем спірних земельних ділянок та визнати за ним право власності на них, набуте на підставі свідоцтв, виданих приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. від 26 березня 2025 року № 509 та № 510. Таким чином, позов до нього про витребування з чужого незаконного володіння двох земельних ділянок не визнав і просив в його задоволенні відмовити в повному обсязі, а його зустрічний позов про визнання добросовісним набувачем земельних ділянок, визнання права власності та стягнення судових витрат задовольнити в повному обсязі.

Третя особа ОСОБА_2 та/або його представник у судове засідання не прибули, про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином; не заперечувала ця третя особа проти розгляду справи за його відсутністю. Правом надання пояснень на позови не скористався. Причини не прибуття його в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов`язків, оскільки таке намагання і перенесення слухання справи було вже, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні ця третя особа не надавала; в судове засідання третя особа не прибула без поважних причин і навіть не повідомила суд про причини неприбуття в судове засідання. Отже, суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів за присутності сторін. Суд звертає увагу на вимоги статті 121 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто може перешкоджати вирішенню цієї справи. Таким чином, суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Вислухавши пояснення представника позивача і представника відповідача, з`ясувавши позицію сторін і третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги (як первісні так і зустрічні) не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

В судовому засіданні з наданих сторонами документів та доказів, пояснень і позиції сторін встановлено, що – фактичні обставини - за договорами купівлі-продажу від 20 листопада 2007 року, посвідченими приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`янюк К.П. та зареєстрованими в реєстрі за № 1118 і № 1119, ТОВ «Вест Девелопмент-Д» придбало у ДП «Укрінвестпроєкт» земельні ділянки з кадастровими номерами 1210100000:03:315:0014 та 1210100000:03:315:0015. На ці ділянки позивачу видано державні акти на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 483408 та ЯЕ № 483406 від 31 березня 2008 року. Оригінали зазначених документів перебувають у позивача і відміток про відчуження ділянок не містять.

Рішеннями державного реєстратора виконавчого комітету Зеленодольської міської ради Дніпропетровської області Водяник О.О. від 10 квітня 2024 року (індексні номери 72532223 та 72532352) на підставі договорів купівлі-продажу від 27 травня 2010 року № 975 і № 976, посвідчених приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Колодій Л.М., та відомостей з Державного земельного кадастру від 05 квітня 2024 року відкрито розділи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зареєстровано право власності ОСОБА_2 на спірні ділянки.

Згідно з відповіддю Державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області від 26.05.2026 № 907/01-21 у Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Колодій Л.М. за 2010 рік записи про посвідчення 27 травня 2010 року договорів купівлі-продажу земельних ділянок за участю ТОВ «Вест Девелопмент-Д» та ОСОБА_2 відсутні. За 27 травня 2010 року у реєстрі зареєстровано нотаріальні дії з № 833 по № 854, а за реєстровими номерами 975 і 976 зареєстровано інші нотаріальні дії від інших осіб 24 червня 2010 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року у справі № 201/3782/24 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором позики від 29 вересня 2023 року у розмірі 800 000 доларів США, що становить 31 377 120 грн. Рішення не оскаржувалося та набрало законної сили; 05 червня 2024 року видано виконавчий лист.

У виконавчому провадженні № 75481533 приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Русецька О.О. звернула стягнення на спірні ділянки як на майно боржника. Електронні земельні торги з продажу ділянок не відбулися, про що складено протоколи від 20 жовтня 2024 року, 26 грудня 2024 року, 28 січня 2025 року, а також від 04 березня 2025 року (щодо ділянки з кадастровим номером 1210100000:03:315:0015) та від 09 березня 2025 року (щодо ділянки з кадастровим номером 1210100000:03:315:0014). Заява стягувача про залишення за собою нереалізованого майна надійшла до приватного виконавця 18 березня 2025 року. Постановою від 25 березня 2025 року приватний виконавець зняв арешт з майна.

26 березня 2025 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. видала ОСОБА_1 свідоцтва, зареєстровані в реєстрі за № 509 та № 510, та провела державну реєстрацію права власності відповідача на спірні земельні ділянки. Про реєстрацію права власності на ділянки за іншими особами позивач, за його твердженням, дізнався 20 вересня 2025 року.

Наказ Міністерства юстиції України від 13 лютого 2026 року № 372/5, яким анульовано рішення державного реєстратора від 10 квітня 2024 року, визнано протиправним і скасовано рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2026 року у справі № 160/7167/26, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2026 року. Ухвалами Верховного Суду від 11 серпня 2026 року та 31 серпня 2026 року у відкритті касаційного провадження за скаргами ТОВ «Вест Девелопмент-Д» та Міністерства юстиції України відмовлено. Відтак записи про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 є чинними.

За відомостями Головного управління ДПС у Дніпропетровській області реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зазначений як номер ОСОБА_2 , у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків станом на 29 липня 2026 року є недійсним. ОСОБА_1 за 2022 рік задекларував дохід платника єдиного податку третьої групи у розмірі 6 650 000 грн..

22 січня 2026 року за заявою позивача до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості № 12026042130000096 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України. Відомостей про повідомлення будь-якій особі про підозру в цьому кримінальному провадженні суду не надано.

З урахуванням зазначених обставин позивач ТОВ «Вест Девелопмент-Д» вважає, що відповідач ОСОБА_1 при подачі документів, оформленні та реєстрації діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. Порушення законних прав та інтересів позивача призвело до незаконного вибуття від позивача вказаних земельних ділянок та укладення наступних правочинів, що є порушенням інтересів позивача. На їх звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача та третіх осіб по оформленню цих двох земельних ділянок та права власності неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд витребувати у відповідача з його чужого незаконного володіння вказані дві земельні ділянки на користь позивача та стягнути з відповідача на їх користь судові витрати, задовольнивши їх позов в повному обсязі. А тому проти зустрічного позову представник ТОВ «Вест Девелопмент-Д» в судовому засіданні заперечував та просив в його задоволенні відмовити в повному обсязі.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі шмагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від і чинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений засіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правовідносини та правопорушення.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав власника розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання з відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до закладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Отже, єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом витребування двох вказаних земельних ділянок з чужого, незаконного, на їх думку, володіння; питання усунення перешкод, знесення самовільної будови, звільнення земельної ділянки, припинення права власності, зобов`язання вчинити певні дії чи інш. цим позивачем не ставиться. На їх звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач ТОВ «Вест Девелопмент-Д» вважає дії відповідача по оформленню земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає вказану первісну позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом з`ясовано, що згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Судом з матеріалів справи та наданих документів встановлено, що дійсно спірні правовідносини виникли щодо двох земельних ділянок: площею 0.1392 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0014, за адресою: АДРЕСА_1 , та площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0015, розташованих на території АДРЕСА_2 .

Судом з?ясовано, що за договорами купівлі-продажу від 20 листопада 2007 року, посвідченими приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`янюк К.П. та зареєстрованими в реєстрі за № 1118 і № 1119, ТОВ «Вест Девелопмент-Д» придбало у ДП «Укрінвестпроєкт» земельні ділянки з кадастровими номерами 1210100000:03:315:0014 та 1210100000:03:315:0015. На ці ділянки позивачу видано державні акти на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 483408 та ЯЕ № 483406 від 31 березня 2008 року.

Рішеннями державного реєстратора виконавчого комітету Зеленодольської міської ради Дніпропетровської області Водяник О.О. від 10 квітня 2024 року (індексні номери 72532223 та 72532352) на підставі договорів купівлі-продажу від 27 травня 2010 року № 975 і № 976, посвідчених приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Колодій Л.М., та відомостей з Державного земельного кадастру від 05 квітня 2024 року відкрито розділи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зареєстровано право власності ОСОБА_2 на спірні ділянки.

Згідно з відповіддю Державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області від 26 травня 2026 року № 907/01-21 у Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Колодій Л.М. за 2010 рік записи про посвідчення 27 травня 2010 року договорів купівлі-продажу земельних ділянок за участю ТОВ «Вест Девелопмент-Д» та ОСОБА_2 відсутні. За 27 травня 2010 року у реєстрі зареєстровано нотаріальні дії з № 833 по № 854, а за реєстровими номерами 975 і 976 зареєстровано інші нотаріальні дії від інших осіб 24 червня 2010 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року у справі № 201/3782/24 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором позики від 29 вересня 2023 року у розмірі 800 000 доларів США, що становить 31 377 120 грн. Рішення не оскаржувалося та набрало законної сили; 05 червня 2024 року видано виконавчий лист.

У виконавчому провадженні № 75481533 приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Русецька О.О. звернула стягнення на спірні ділянки як на майно боржника. Електронні земельні торги з продажу ділянок не відбулися, про що складено протоколи від 20 жовтня 2024 року, 26 грудня 2024 року, 28 січчня 2025 року, а також від 04 березня 2025 року (щодо ділянки з кадастровим номером 1210100000:03:315:0015) та від 09 березня 2025 року (щодо ділянки з кадастровим номером 1210100000:03:315:0014). Заява стягувача про залишення за собою нереалізованого майна надійшла до приватного виконавця 18 березня 2025 року. Постановою від 25 березня 2025 року приватний виконавець зняв арешт з майна.

26 березня 2025 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. видала ОСОБА_1 свідоцтва, зареєстровані в реєстрі за № 509 та № 510, та провела державну реєстрацію права власності відповідача на спірні земельні ділянки.

Наказ Міністерства юстиції України від 13 лютого 2026 року № 372/5, яким анульовано рішення державного реєстратора від 10 квітня 2024 року, визнано протиправним і скасовано рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2026 року у справі № 160/7167/26, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2026 року. Ухвалами Верховного Суду від 11 серпня 2026 року та 31 серпня 2026 року у відкритті касаційного провадження за скаргами ТОВ «Вест Девелопмент-Д» та Міністерства юстиції України відмовлено. Відтак записи про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 є чинними.

За відомостями Головного управління ДПС у Дніпропетровській області реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зазначений як номер ОСОБА_2 , у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків станом на 29 липня 2026 року є недійсним. ОСОБА_1 за 2022 рік задекларував дохід платника єдиного податку третьої групи у розмірі 6 650 000 грн..

22 січня 2026 року за заявою позивача до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості № 12026042130000096 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України. Відомостей про повідомлення будь-якій особі про підозру в цьому кримінальному провадженні суду не надано.

Відповідно до наданих позивачем довідок про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 07 жовтня 2025 року оціночна вартість спірних ділянок становить 553 814.18 грн та 551 717.28 грн, разом – 1 105 531.46 грн.

Таким чином: щодо вибуття спірних земельних ділянок з володіння позивача.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Частиною першою статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене, викрадене або вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

Суд погоджується з доводами позивача про те, що спірні земельні ділянки вибули з його володіння поза його волею. Відповідь Державного нотаріального архіву свідчить, що договори від 27 травня 2010 № 975 і № 976 у реєстрі нотаріальних дій не зареєстровані, а їхні номери належать іншим нотаріальним діям. Оригінали державних актів залишаються у позивача без відміток про відчуження. Ці докази відповідачем не спростовані.

Відсутність волевиявлення власника на відчуження майна свідчить про неукладеність відповідного правочину. Власник, майно якого вибуло з його володіння за неукладеним договором, може захистити своє право шляхом пред`явлення віндикаційного позову з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України (пункти 235, 239 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17).

Отже, сам факт вибуття майна з володіння власника поза його волею не вирішує спору. Вирішальним є те, чи підлягає майно витребуванню від останнього набувача з урахуванням обмежень, встановлених статтею 388 ЦК України.

Щодо правової природи набуття майна відповідачем.

Відповідач набув спірні ділянки не за договором з ОСОБА_2 , а в результаті примусового виконання судового рішення. Відповідно до частин шостої – дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» у разі не реалізації майна на електронних торгах виконавець пропонує стягувачу залишити майно за собою. Майно передається стягувачу в рахунок погашення боргу, про що виконавець виносить постанову та складає акт, які є підставою для оформлення права власності.

Така передача є відплатною, оскільки вартість майна зараховується в рахунок погашення стягнутого боргу. Відчужувачем у цьому разі є не попередній власник, а виконавець як особа, уповноважена державою. Перед зверненням стягнення на нерухоме майно виконавець зобов`язаний з`ясувати його належність боржнику на праві власності (частина третя статті 50 Закону України «Про виконавче провадження»).

Щодо застосування частини другої статті 388 ЦК України. Згідно з частиною другою статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Зміст цієї норми сторони наводять однаково.

Системне тлумачення статті 388 ЦК України свідчить, що якщо майно вибуло з володіння власника з його волі, воно не витребовується від добросовісного набувача вже на підставі частини першої цієї статті. Отже, частина друга статті 388 ЦК України має самостійний зміст саме для випадків, коли майно вибуло з володіння власника поза його волею. Інше тлумачення позбавило б цю норму будь-якого змісту.

Такий висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, відповідно до якої за віндикаційного імунітету, закріпленого для майна, проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, не має значення, чи відбулося вибуття майна з володіння власника з його волі чи поза нею, оскільки відчужувачем є не власник майна, а виконавець (постанова Верховного Суду від 25 червня 2025 року у справі № 638/17112/21, провадження № 61-8393св24). У зазначеній справі Верховний Суд застосував віндикаційний імунітет до майна, переданого на виконання судового рішення, яке згодом було скасоване.

Установлене частиною другою статті 388 ЦК України обмеження віндикації ґрунтується на авторитеті держави і суду та слугує забезпеченню стабільності цивільного обороту (постанова Верховного Суду від 18 вересня 2025 року у справі № 922/82/20).

Посилання позивача на постанову Верховного Суду у справі № 638/17112/21 (у відповіді на відзив помилково зазначено № 38/17112/21) як на таку, що обмежує віндикаційний імунітет випадками вибуття майна від особи, яка мала право ним розпоряджатися, не відповідає її змісту, оскільки Верховний Суд дійшов протилежного висновку.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 стосується вибуття майна за неукладеним договором у звичайному цивільному обороті. Вона не виключає застосування спеціального правила частини другої статті 388 ЦК України, а прямо відсилає до вимог цієї статті. Отже, вирішальним для правильного вирішення спору є питання добросовісності відповідача.

Щодо добросовісності відповідача.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК України, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Отже, обов`язок довести недобросовісність набувача покладається на позивача. Протилежні доводи, викладені у відзиві позивача на зустрічну позовну заяву, суперечать закону.

Добросовісність набувача оцінюється на момент набуття ним майна, тобто на 26 березня 2025 року. На цей момент право власності ОСОБА_2 майже рік було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відомості про спори, заборони чи обтяження щодо спірних ділянок у реєстрі були відсутні, а належність майна боржнику перевірив виконавець. Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно презюмуються правильними, і добросовісний набувач не зобов`язаний перевіряти історію попередніх переходів права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19). Чинність записів про реєстрацію права ОСОБА_2 підтверджено також судовими рішеннями окружного адміністративного суду Дніпропетровської області у справі № 160/7167/26.

Оцінивши доводи позивача про недобросовісність відповідача, суд вважає їх непереконливими з огляду на таке. Щодо доводів позивача про штучний характер заборгованості суд зазначає, що заборгованість ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 встановлена рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2024 року у справі №201/3782/24, яке набрало законної сили та не скасоване. Позивач не надав доказів визнання договору позики недійсним, скасування зазначеного судового рішення або встановлення судом узгоджених дій ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , спрямованих на штучне створення заборгованості з метою набуття спірного майна.

Суд також зважає на те, що набуття майна відбулося через публічну процедуру: через відкриті електронні торги, на яких придбати ділянки могла будь-яка особа.

Договір позики від 29 вересня 2023 року є правомірним, доки його недійсність не встановлена судом (стаття 204 ЦК України). Фраудаторний правочин є оспорюваним, однак вимог про визнання договору позики недійсним позивач не заявляв. Рішення у справі № 201/3782/24 набрало законної сили, не переглядалося та є обов`язковим (стаття 18 ЦПК України). Визнання позову боржником є його процесуальним правом і не свідчить про обізнаність кредитора з вадами титулу боржника.

Твердження позивача про відсутність у відповідача доходів спростовуються відомостями ДПС, відповідно до яких за 2022 рік відповідач задекларував 6 650 000.00 грн доходу платника єдиного податку. Ці відомості охоплюють лише період із січня 2022 року і не відображають доходів і накопичень за попередні роки. Місце проживання особи не є правовим критерієм її добросовісності, а питання джерела коштів, наданих у позику, виходить за межі предмета цього спору.

Реєстрація права власності боржником у квітні 2024 року є дією самого боржника. Позивач не надав доказів того, що відповідач впливав на проведення цієї реєстрації чи знав про вади документів, на підставі яких її проведено.

Доводи позивача щодо проведення четвертих торгів та строку подання стягувачем заяви про залишення майна за собою стосуються дій виконавця, а не відповідача. Десятиденний строк для такої заяви обчислюється з дня отримання стягувачем повідомлення виконавця (частина сьома статті 61 Закону України «Про виконавче провадження»), а не з дати проведення торгів. Доказів надсилання такого повідомлення після торгів 28 січня 2025 року позивач не надав, а заява стягувача від 18 березня 2025 року подана в межах десяти робочих днів після складення протоколів четвертих торгів від 04 березня 2025 року та 09 березня 2025 року. Рішення про проведення четвертих торгів ухвалював виконавець; вони додатково забезпечили публічність продажу, а зниження ціни могло зачіпати інтереси боржника, а не позивача.

Постанову та акт про передачу майна стягувачу не скасовано, тож вони є чинними. Добросовісний набувач не може відповідати за порушення інших осіб, допущені в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання неправомірним діям із нерухомим майном (пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19). Проста необачність не виключає добросовісності набувача (постанова Верховного Суду від 18 вересня 2025 року у справі № 922/82/20).

Внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою самого позивача не встановлює жодних фактів. Обов`язковими для суду є лише обставини, встановлені вироком суду в кримінальному провадженні, що набрав законної сили (частина шоста статті 82 ЦПК України). Про підозру відповідачу не повідомлялося, а відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою, доки її вину не буде доведено в законному порядку.

Таким чином, позивач не спростував презумпції добросовісності відповідача. Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок, які передані йому у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень, а тому не можуть бути у нього витребувані в силу частини другої статті 388 ЦК України.

Щодо пропорційності втручання у право власності.

Вирішуючи віндикаційний спір, суд має оцінити підстави втручання у право мирного володіння майном набувача та тягар, який таке втручання на нього покладає (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). До обставин, які при цьому враховуються, належать, зокрема, підстави та процедури набуття майна набувачем, а також поведінка учасників правовідносин (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, на яку посилається і позивач).

Відповідач набув майно в державній процедурі примусового виконання судового рішення. Витребування ділянок поклало б на нього індивідуальний і надмірний тягар: він утратив би майно, вартість якого зарахована в рахунок боргу, і був би змушений знову шукати способи задоволення своїх вимог. Позивач натомість має інші ефективні засоби захисту своїх прав, зокрема: вимоги до осіб, винних у підробленні документів; вимоги до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутого майна чи відшкодування шкоди (на статтю 1212 ЦК України позивач посилається сам); вимоги про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями посадових осіб (статті 1173, 1174 ЦК України).

Суд враховує також поведінку власника. Позивач не вживав заходів щодо внесення відомостей про своє право до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (розділи на спірні ділянки в реєстрі відкрито лише у 2024 році за заявою іншої особи) і дізнався про реєстрацію права за іншою особою лише 20 вересня 2025 року – через сімнадцять місяців після неї та через півроку після набуття майна відповідачем.

Щодо зустрічного позову.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права, однак обраний спосіб захисту має бути передбаченим законом та ефективним.

Вимога про визнання добросовісним набувачем не є належним способом захисту. Добросовісність набуття не є самостійним предметом позову, а є обставиною, яка встановлюється судом під час вирішення віндикаційного спору, на що обґрунтовано вказав відповідач за зустрічним позовом. Добросовісність ОСОБА_1 встановлена цим рішенням при вирішенні первісного позову, що повною мірою захищає його інтерес. Вимога про визнання права власності також не підлягає задоволенню. Право власності ОСОБА_1 на спірні ділянки зареєстроване 26 березня 2025 року і не припинене. Відмова у задоволенні віндикаційного позову усуває правову невизначеність щодо належності майна, тоді як повторне визнання вже зареєстрованого права не створить для сторін нових правових наслідків і не є ефективним способом захисту.

З огляду на викладене суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення як первісного, так і зустрічного позовів.

На користь правового обгрунтування суд звертає увагу і на наступне.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України (ст. 13, 14), ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, 123, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі», Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга). Захист прав громадян да юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частина третя).

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 558 180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905 1926/16 (провадження № 12-187гс 18), від 30 січня 2019 року у справі № 569 17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48.340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої плати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 6 1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання з відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до закладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп 5004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) від 04 вересня 2018 року вказано, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивач у порушення ст. 77, 81 ЩІК України не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту самовільного заняття відповідачем земельної ділянки.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивачів порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Згідно із ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

За правилами ст. 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Конституційний Суд України у рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз`яснив поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-ІІ).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від ЗО травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.

Частиною 1 статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Частиною 3 цієї статті ЦК України визначено, що виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Разом з цим обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Зважаючи на наведене, заявлені позовні вимоги не є ефективним способом захисту порушеного права, а тому задоволенню підлягають.

Згідно з частинами першою, другою, п`ятою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15- рп/20041.

Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У цій справі підлягає застосуванню доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі — «nonconcedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, не суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день. Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позови підлягають задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача і відповідача стосовно наполягання на своїх позовних вимогах і не визнання позовних вимог до них, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ТОВ «Вест Девелопмент-Д» в задоволенні позову до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2 про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки площею 0.1392 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0014, та земельної ділянки площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0015, відмовити повністю; ОСОБА_1 в задоволенні зустрічного позову до ТОВ «Вест Девелопмент-Д» про визнання добросовісним набувачем, визнання права власності та стягнення судових втрат відмовити. Судові витрати покласти на сторони, які їх понесли.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки площею 0.1392 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0014, та земельної ділянки площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0015, та про визнання добросовісним набувачем, визнання права власності та стягнення судових втрат в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 1, 3, 7, 8, 13, 14, 19, 55, 124, 129140, 141, 144 Конституції України, ст. 3-5, 11, 15, 16, 60, 169, 172, 202, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 334, 374, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 1, 80, 83, 116, 122, 123-127, 211, 212 Земельного кодексу України, ст. 1, 2, 4, 6, 10, 16, 18-1, 26, 27-1, 28, 60, 63, 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Товариству з обмеженою відповідальністю «Вест Девелопмент-Д» в задоволенні позову до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2 про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки площею 0.1392 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0014, та земельної ділянки площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:315:0015, відмовити повністю.

ОСОБА_1 в задоволенні зустрічного позову до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вест Девелопмент-Д» про визнання добросовісним набувачем, визнання права власності та стягнення судових втрат відмовити.

Судові витрати покласти на сторони, які їх понесли.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст складено 21 жовтня 2026 року.

Суддя –