Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №731/22/26 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

15 жовтня 2026 рокум. Чернігів

Унікальний номер справи № 731/22/26

Головуючий у першій інстанції – Нагорна Н. Г.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1854/26

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1714/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Любчика О.В.,

суддів Луговця О.А., Супруна О.П.,

з участю секретарів Хілик М.О., Шкарупи Ю.В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Наталія Олексіївна,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 на рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 26 травня 2026 року та додаткове рішення цього ж суду від 16 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію,

В С Т А Н О В И В:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в якому просив:

- стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за Договором позики від 25 листопада 2007 року у сумі 14 460 доларів США, з яких: 1 500 доларів США – тіло позики, 12 960 доларів США – нараховані відсотки;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 17 грудня 2025 року між ОСОБА_2 , як дарувальником, та ОСОБА_4 , як обдарованим, посвідчений 17 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьовою-Гезердава Наталією Олексіївною, зареєстрований в реєстрі за № 2543, предметом якого є земельна ділянка, площею 0,0856 га, кадастровий номер 7421155100:01:006:0564, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової-Гезердави Наталії Олексіївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 грудня 2025 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_4 на нерухоме майно: земельну ділянку площею 0,0856 га, кадастровий номер 7421155100:01:006:0564, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , припинивши право власності ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 19 грудня 2025 року між ОСОБА_2 , як дарувальником, та ОСОБА_3 , як обдарованою, посвідчений 19 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьовою-Гезердава Наталією Олексіївною, зареєстрований в реєстрі за № 2560, предметом якого є: земельна ділянка, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

- скасувати рішення приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової-Гезердави Наталії Олексіївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2025 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 на нерухоме майно: земельну ділянку, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 , припинивши право власності ОСОБА_3 ;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 19 грудня 2025 року між ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), як дарувальником, та ОСОБА_3 , як обдарованою, посвідчений 19 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьовою-Гезердава Наталією Олексіївною, зареєстрований в реєстрі за № 2560, предметом якого є: житловий будинок, реєстраційний № 28886477, розташований за адресою: АДРЕСА_2 ;

- скасувати рішення приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової-Гезердави Наталії Олексіївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2025 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 на нерухоме майно: житловий будинок, реєстраційний № 28886477, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , припинивши право власності ОСОБА_3 ;

- судові витрати покласти на відповідачів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 25 листопада 2007 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 (відповідач-1) укладено Договір позики коштів. Відповідно до умов зазначеного договору ОСОБА_2 взяв у нього позику і сумі 1 500,00 доларів США, що на той момент було еквівалентно 7 500,00 грн, та зобов`язався повернути кошти за вимогою, з оплатою відсотків у розмірі 4% від суми позики, які нараховуватимуться щомісячно. На підтвердження укладення зазначеного договору та передачі і отримання вказаних коштів ОСОБА_2 , останній власноручно склав відповідну розписку й засвідчив свої підписом 25 листопада 2007 року.

27 листопада 2025 року позивач, маючи намір повернути обумовлену суму позики та нараховані відсотки, звернувся до ОСОБА_2 із письмовою вимогою, направивши її поштовим зв`язком за останньою відомою адресою його місця проживання: АДРЕСА_3 .

Відповідно до письмового повідомлення про отримання поштового відправлення № 1760000086647, направлена позивачем письмова вимога, разом з додатками, була отримана ОСОБА_2 09 грудня 2025 року.

На момент звернення до суду із вказаним позовом, обумовлений абзацом другим частини першої статті 1049 ЦК України 30 денний термін повернення зазначеної суми пройшов, при цьому ОСОБА_2 свої зобов`язання за договором належним чином не виконав, позичені кошти з відсотками не повернув.

За розрахунком позивача розмір заборгованості, з дня пред`явлення вимоги, становить 14 460,00 доларів США, з яких: 1 500,00 доларів США – тіло позики та 12 960,00 доларів США – нараховані відсотки за період з 25 листопада 2007 року по 25 листопада 2025 року (повних 18 років, що еквівалентно 216 місяцям), при цьому відсотки розраховано наступним чином: 1 500,00 (тіло позики) х 4% (обумовлені Договором відсотки) х 216 місяців (строк позики).

Також позивач вказує, що, передбачаючи можливі зловживання ОСОБА_2 правом власності, що могло виразитись у відчуженні майна на шкоду його майновим інтересам як позикодавця, під час підготовки письмової вимоги про повернення боргу від 27 листопада 2025 року, він вжив заходів для з`ясування наявності у відповідача ОСОБА_2 об`єктів нерухомого майна, за рахунок якого у подальшому можливо було б компенсувати (погасити) суму боргу.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, актуальної станом на 14 листопада 2025 року, тобто до фактичного отримання письмової вимоги про повернення боргу, відповідачу ОСОБА_2 належали на праві приватної власності ряд об`єктів нерухомого майна, як то:

- земельна ділянка, площею 0,0856 га, кадастровий номер 7421155100:01:006:0564, з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, місцезнаходження: АДРЕСА_1 (інформаційна довідка № 5005555857431-17688996346 від 14 листопада 2025 року);

- земельна ділянка, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місцезнаходження: АДРЕСА_2 (інформаційна довідка № 5005555857431 -17688996347 від 14 листопада 2025 року);

- житловий будинок, реєстраційний номер 8886477, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (інформаційна довідка №5005555857431-17688996348 від 14 листопада 2025 року).

У подальшому, з метою перевірки відомостей щодо належності вказаного нерухомого майна відповідачу-1, вже після отримання ним письмової вимоги про повернення боргу, позивач з`ясував, що останній, як він і передбачав, вжив відповідних заходів щодо відчуження вказаного нерухомого майна, таке майно ОСОБА_2 подарував своїм дітям, відповідачам у цій справі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (відповідач-2).

Так, ОСОБА_2 на підставі Договору дарування, засвідченого 17 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьовою-Гезердава Н.О., відчужив земельну ділянку на користь ОСОБА_4 , площею 0,0856 га, кадастровий номер 7421155100:01:006:0564, місцезнаходження: АДРЕСА_1 (Витяг із Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ- 99911 84562025 від 25 грудня 2025 року).

Також ОСОБА_2 відчужив на підставі договору дарування, засвідченого 19 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової- Гезердава Н.О. на користь ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_5 ):

- земельну ділянку, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (Витяг із Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-9991185382025 від 25 грудня 2025 року);

- житловий будинок, реєстраційний номер 28886477, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (Інформаційна довідка №5005652061945- 17904362887 від 06 січня 2026 року).

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині визнання недійсними вказаних договорів дарування, позивач вважає, що такі договори дарування були укладені ОСОБА_2 , на користь його дітей: відповідача-2 і відповідача-3, фактично відразу після отримання ним письмової вимоги про повернення боргу, виключно з метою ухилитися від виконання свого боргового зобов`язання перед позивачем, як перед позикодавцем.

Таким чином, ОСОБА_2 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача, оскільки відчуження належного ОСОБА_2 майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором (позивачем у цій справі) на належне йому майно, як боржника.

Отже, наявні правові підстави вважати, що такі договори дарування об`єктів нерухомого майна є недійсними з підстав наявності у них явних ознак фіктивності (фраудаторності), оскільки очевидно, що такі договори вчинені не з метою настання реальних правових наслідків – дарування на користь близьких осіб, а укладені з метою приховання майна від звернення стягнення на таке майно для погашення заборгованості перед кредитором, які вчинені безпосередньо після пред`явлення вимоги про повернення боргу, тобто після настання у ОСОБА_2 обов`язку повернути кошти, оскільки відповідач-1, укладаючи такі угоди, розумів, що у подальшому ймовірне стягнення боргу в судовому порядку та примусове стягнення боргу у порядку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно.

В частині щодо скасування рішень про державну реєстрацію права власності на вказане вище нерухоме майно за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , позивач обґрунтував свої вимоги таким.

Зазначив, що його власний інтерес полягає у поверненні сторін до того стану (у тому числі і відомостей Державного реєстру прав на нерухоме майно), який існував до визнання, зміни чи припинення цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, позивач вважає належним способом захисту саме вимогу щодо визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна з одночасним визнанням речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства за відповідачем-1, тобто таких, що існували до фіктивного відчуження нерухомого майна відповідачем-1, з припиненням права власності Відповідачів-2 і -3 на таке майно шляхом скасування рішення про його реєстрацію.

Позивач вказує, що така форма судового захисту прямо передбачена законом та є єдиним і ефективним способом захисту його порушених прав.

Ухвалою Срібнянського районного суду Чернігівської області від 17 квітня 2026 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про роз`єднання позовних вимог у цивільні справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію.

Роз`єднано позовні вимоги у справі шляхом виділення в окреме провадження позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про визнання недійсним договору дарування об`єкта нерухомого майна, та скасування рішення про державну реєстрацію.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Срібнянського районного суду Чернігівської області від 26 травня 2026 року позовні вимоги задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 25 листопада 2007 року у розмірі 14 460,00 доларів США, з яких: 1 500,00 доларів США – тіло позики та 12 960,00 доларів США – нараховані відсотки.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 19 грудня 2025 року між ОСОБА_2 , як дарувальником, та ОСОБА_3 , як обдарованою, посвідчений 19 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьовою-Гезердава Н.О., зареєстрований в реєстрі за № 2560, предметом якого є: земельна ділянка, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, розташована за адресою: АДРЕСА_2 та житловий будинок, реєстраційний № 28886477, розташований за цією ж адресою.

Скасовано рішення приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової-Гезердави Н.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2025 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 на нерухоме майно: земельну ділянку, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, житловий будинок, реєстраційний № 28886477, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , припинивши право власності ОСОБА_3 .

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на корись держави 10 248, 30 грн судового збору.

Додатковим рішення цього ж суду від 16 червня 2026 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на корись ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у сумі 24 000,00 грн.

Короткий зміст вимог апеляційних скарг

В апеляційній скарзі на рішення Сірбянського районного суду Чернігівської області від 26 травня 2026 року ОСОБА_2 просить його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, вирішити питання судових витрат.

Доводи апеляційної скарги полягають в тому, що рішення суду є необґрунтованим та таким, що ухвалене без належного та всебічного дослідження обставин справи.

ОСОБА_2 не заперечував в суді проти отримання ним позики від відповідача, що зумовлено було необхідністю здійснити обов`язкові виплати підприємства, яке він очолював. Отриману ним позику він повернув позивачу протягом трьох місяців з часу її отримання. Повернення коштів позикодавцю відбулось в присутності посадових осіб підприємства. При поверненні позики розписка, що свідчила про їх надання, була знищена позикодавцем в його присутності. В подальшому будь-яких питань з цього приводу не виникало.

Зазначає, що оскільки розписка була знищена, то викликає сумнів щодо справжності наявного документа в матеріалах справи. Незважаючи на сумніви щодо його справжності, суд розцінив його як достовірний та належний документальний доказ, не з`ясувавши можливість та цілковиту ймовірність технічного підроблення з боку позивача.

Крім того, посилається на те, що судом не було досліджено питання наявності прав третіх осіб на нерухоме майно. Зокрема, на відчужене нерухоме майно не було накладено ані заборони відчуження та/або користування, ані арешту. Підстав для відмови у державній реєстрації нерухомого майна не існувала на момент його відчуження. Тому вважає, що відчуження нерухомого майна шляхом дарування відбулося в рамках норм матеріального права.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 16 червня 2026 року ОСОБА_2 просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги полягають в тому, що додаткове рішення суду є незаконним.

Скаржник вказує на те, що позовні вимоги були роз`єднані та виділені в окреме провадження в частини вимог до ОСОБА_4 , а тому витрати в цій частині мають бути стягнути саме з ОСОБА_4 .

Зазначає, що договором про надання професійної правничої допомоги сторони погодили, що клієнтом буде сплачено адвокату гонорар за виконану роботу протягом 10 банківських днів з моменту підписання акту приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг). Проте, в матеріалах справи відсутній доказ про оплату гонорару. А наданий акт виконаних робіт не є належним доказом понесених витрат.

Аргументи інших учасників справи

ОСОБА_1 у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити її без задоволення, а судові рішення – без змін. Обґрунтовує відзив тим, що відповідачем не надано ні актів приймання-передачі коштів, ні розписки кредитора про одержання виконання, ні відповідних банківських документів. Оригінал боргової розписки від 25.11.2007 перебуває безпосередньо у позивача, як у позикодавця. Звертає увагу, що в судовому засіданні суду першої інстанції було досліджено оригінал розписки та відповідачем ОСОБА_2 було підтверджено, що вона є оригіналом, виконана його власноручним почерком та містить його особистий підпис. Будь-яких сумнівів, зауважень чи заяв про підробку документа піж час огляду оригіналу апелянт суду не висловив. Тобто, відповідач особисто визнав факт її справжності та написання.

У письмових поясненнях щодо апеляційної скарги відповідач ОСОБА_3 зазначила, що суд в порушення норм матеріального права, наданого апелянтом доказу про відсутність зареєстрованих прав третіх осіб на нерухоме майно, зробив помилковий висновок про порушення прав та інтересів позивача внаслідок відчуження такого майна на її користь.

У письмових поясненнях приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О. зазначила, що на час посвідчення нею договору дарування земельної ділянки та житлового будинку, укладеного між відповідачами, були відсутні будь-які підстави для відмови у його посвідченні. Також, зазначає, що результати цієї справи безпосередньо впливають на права та обов`язки колишньої дружини відповідача ОСОБА_6 , яка давала згоду на укладення ним договору дарування, як співвласник майна у праві спільної сумісної власності подружжя, на що суд не звернув уваги при вирішенні спору.

Відповідач ОСОБА_3 у заяві від 22.07.2026 розгляд апеляційної скарги просила проводити без її участі.

У засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, наполягаючи, що борг ним повернуто протягом трьох місяців від дати отримання грошей.

Представник позивача – адвокат Коваленко В.В. у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на законність і обґрунтованість рішення суду.

Встановлені фактичні обставини справи

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача та представника позивача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Установлено, що 25 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів. Відповідно до умов якого ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 1 500,00 доларів США, (еквівалент 7500 грн), та зобов`язався повернути кошти за вимогою, з оплатою відсотків у розмірі 4% від суми позики, які нараховуватимуться щомісячно (а.с.13 т.1).

На підтвердження укладення договору позики та отримання грошових коштів, ОСОБА_2 власноручно складено розписку 25 листопада 2007 року, яка засвідчена його підписом.

У засіданні місцевого суду оглянуто оригінал розписки, наданий позивачем. Відповідач не заперечував, що він власноручно написав її зміст та поставив власний підпис.

На вимогу апеляційного суду позивачем надано оригінал розписки (а.с. 1154-155), яку оглянуто у судовому засіданні та долучено до матеріалів справи.

Відповідач ОСОБА_2 зміст розписки та наявність його особистого підпису в ній не заперечував.

27 листопада 2025 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з письмовою вимогою про повернення суму позики та нарахованих відсотків згідно з умовами договору позики шляхом направлення її засобами поштового зв`язку за останньою відомою адресою місця проживання відповідача: АДРЕСА_4 . Сума боргу становить 14460 доларів США, які позивач запропонував сплатити відповідачу у строк 30 днів з дати отримання вимоги. До вимоги додано копію боргової розписки від 25.11.2007 (а.с.16 т.1).

У позовній заяві зазначено, що загальний розмір заборгованості, на момент пред`явлення вимоги 27 листопада 2025 року, становить 14 460,00 доларів США, з яких: 1 500,00 доларів США – тіло позики та 12 960,00 доларів США – нараховані відсотки за період з 25 листопада 2007 року по 25 листопада 2025 року (повних 18 років, що еквівалентно 216 місяцям).

Відсотки розраховано наступним чином: 1 500,00 (тіло позики) х 4% (розмір відсотків, обумовлених договором) х 216 місяців (строк позики).

Відповідно до письмового повідомлення про отримання поштового відправлення № 1760000086647, направлена позивачем письмова вимога, разом з додатками, була отримана відповідачем ОСОБА_2 09 грудня 2025 року (а.с.14-15 т.1).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, актуальної станом на 14 листопада 2025 року, тобто до фактичного отримання письмової вимоги про повернення боргу, відповідачу ОСОБА_2 належали такі об`єкти нерухомого майна:

- земельна ділянка, площею 0,0856 га, кадастровий номер 7421155100:01:006:0564, з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, місцезнаходження: АДРЕСА_1 (інформаційна довідка № 5005555857431-17688996346 від 14 листопада 2025 року) (а.с.17 т.1);

- земельна ділянка, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місцезнаходження: АДРЕСА_2 (інформаційна довідка № 5005555857431 -17688996347 від 14 листопада 2025 року) (а.с.23 т.1);

- житловий будинок, реєстраційний номер 8886477, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (інформаційна довідка №5005555857431-17688996348 від 14 листопада 2025 року) (а.с.28 т.1)

Відповідно до Договору дарування, посвідченого 19 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової-Гезердава Н.О., ОСОБА_2 відчужив (подарував) ОСОБА_3 :

- земельну ділянку, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (Витяг із Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-9991185382025 від 25 грудня 2025 року);

- житловий будинок, реєстраційний номер 28886477, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (Інформаційна довідка №5005652061945- 17904362887 від 06 січня 2026 року) (а.с.135-136 204-207 т.1).

2. Мотивувальна частина

Правове регулювання, мотиви та висновки апеляційного суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (стаття 1047 ЦК України).

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (постанова Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16).

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 667/933/14-ц).

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частини перша, третя статті 1049 ЦК України).

Відповідно до пункту другого частини першої статті 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

У частині 2 статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (стаття 1050 ЦК України).

За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов`язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

У частині третій статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Водночас, з огляду на приписи частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, провадження № 61-18013сво18, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, провадження № 61-28728сво18, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20, провадження № 61-21130сво21).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див.: постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19).

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див.: постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі) (див.: постанова Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 128/1878/20, постанова Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 201/3274/21).

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див.: постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див.: постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, постанова Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20).

Згідно із частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див.: постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17, провадження № 61-42114св18).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див.: постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17, провадження № 61-46674св18).

Верховний Суд вже звертав увагу на те, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці Верховного Суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див.: постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21, провадження № 61-13013св23, постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24, провадження № 12-28гс25).

Відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див.: постанова Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі № 947/37261/21, провадження № 61-7737св24).

Мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див.: постанова Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 504/112/22, провадження № 61-1582св23).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того, чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див.: постанова Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 757/52379/21-ц, провадження № 61-3339св24).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем ОСОБА_2 не виконано зобов`язання за договором позики, крім того останній діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на належне йому майно, як боржника. Суд дійшов висновку, що, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування об`єктів нерухомого майна є недійсним з підстав наявності у нього явних ознак фіктивності (фраудаторності), оскільки очевидно, що такий договір вчинено не з метою настання реальних правових наслідків – дарування на користь близької особи, а його укладення обумовлено бажанням приховати майно від звернення стягнення на нього для погашення заборгованості перед кредитором.

Щодо вимог про скасування рішень про державну реєстрацію права власності суд зазначив, що інтерес позивача полягає у поверненні сторін до того стану (у тому числі і відомостей Державного реєстру прав на нерухоме майно), який існував до здійснення, спрямованого на ухилення від виконання грошових зобов`язань, відчуження ОСОБА_2 об`єктів нерухомого майна на підставі фіктивних договорів дарування, визнання недійсними яких входить до предмета заявленого позову. Враховуючи, що на підставі недійсних (фіктивних) договорів дарування між відповідачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно були внесені відомості про відповідне право власності на обумовлене нерухоме майно, наявні правові підстави для скасування відповідних рішень державного реєстратора про держану реєстрацію права власності.

Апеляційний суд не погоджується повністю із висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Щодо договору позики та стягнення боргу

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що надана позивачем на підтвердження заявлених вимог розписка підтверджує отримання відповідачем від позивача у борг коштів у сумі 1 500,00 доларів США, а отже, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики у формі розписки, в якій визначено дату отримання позики, суму позики, умови, на яких отримано позику та умови її повернення – на вимогу.

З таким висновком погоджується і колегія апеляційного суду.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що отримання ОСОБА_2 грошових коштів у позику ним не заперечується, які не заперечується складання розписки про отримання грошових коштів.

Разом із тим, відповідач не погоджується із вимогою позивача про повернення боргу із відсотками, з огляду на те, що ним повернуто позику упродовж трьох місяців після отримання грошей від позивача.

На обґрунтування своєї позиції ОСОБА_2 зазначає, що гроші позичалися для потреб підприємства ТОВ «Компанія «Удай», яке він очолював, гроші повернуті позивачу у присутності працівників підприємства, під час чого мав бути знищений оригінал розписки.

Водночас, матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження таких доводів відповідача.

На спростування наведеного, позивачем надано оригінал розписки в суді першої інстанції та її оригінал надано апеляційному суду для приєднання до матеріалів справи.

Не є слушними доводи ОСОБА_2 про сумнівність розписки, видачу йому копії, оскільки вони не ґрунтуються на відповідних доказах.

Під час апеляційного розгляду справи відповідачем подано суду клопотання про проведення технічної експертизи розписки щодо її давності складання, перебування у володінні позивача, оригінального походження.

Проте, після ознайомлення з розпискою, ОСОБА_2 зазначив, що текст у розписці викладений його почерком, наявний його підпис, у зв`язку із чим відповідач заявив про залишення клопотання про призначення експертизи без розгляду.

Протокольною ухвалою вказане клопотання колегією суддів залишено без розгляду.

Суд наголошує, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14 (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Встановивши, що розписка від 25 листопада 2007 року підтверджує факт укладення між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 договору позики та отримання останнім від позивача грошових коштів із зобов`язанням повернути їх за вимогою, яку позичальник не виконав, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що борг мав бути повернутий у порядку та строки, що встановлено частиною першою статтею 1049 ЦК України, тобто протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це.

Суд першої інстанції, надавши належну оцінку змісту борговій розписці від 25 листопада 2007 року, врахувавши, що оригінал цієї розписки знаходиться у позивача (що з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано), дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача заборгованості. При цьому доказів виконання боргових зобов`язань відповідачем не надано.

Суд правильно врахував погоджені сторонами умови договору позики щодо сплати боргу з урахуванням сплати відсотків «під 4 % (чотири) в місяць» та стягнув його розмір, відповідно до розрахунку позивача у загальній сумі – 14 460,00 доларів США, з яких: основний борг - 1 500,00 доларів США та 12 960,00 доларів США відсотків.

Вірним є також, висновки суду щодо стягнення суми позики та процентів за користування чужими коштами в іноземній валюти, з огляду на таке.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти – фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Аналогічні правові висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19).

Щодо визнання договору дарування недійсним внаслідок його фіктивності (фраудаторності).

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання з повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами щодо кредитора (постанова Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 753/11680/20 (провадження № 61-1432св23)).

Верховний Суд зауважує, що, обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, який передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Розглядаючи спори про визнання недійсними договорів як таких, що вчинені боржником на шкоду кредитору, слід надавати оцінку наявності ознак фраудаторності, про які стверджує позивач, як у кожному договорі, так і в договорах (якщо їх декілька) у сукупності як таких, що складають певну послідовність пов`язаних дій, спрямованих на виведення майна з власності боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) вказала, що для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо, щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Верховний Суд неодноразово аналізував поняття фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому для застосування вказаного поняття не обов`язково щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 159/5846/23, від 30 липня 2025 року у справі № 766/2529/24).

Проаналізувавши обставини укладення відповідачем ОСОБА_2 договору дарування земельної ділянки з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування житлового будинку, та розташованого на цій земельній ділянці житлового будинку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що такий договір дарування був укладений відповідачем ОСОБА_2 , на користь його дочки фактично відразу після отримання ним письмової вимоги про повернення боргу, та укладення такого договору мало на меті ухилення від виконання грошового зобов`язання перед позивачем, як позикодавцем.

Зокрема, матеріалами справи підтверджено, що станом на 14.11.2025 відповідачу на праві власності належав житловий будинок та земельна ділянка, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, які після отримання вимоги від позивача 09.12.2025, на підставі договору дарування від 17.12.2025, відчужені відповідачу ОСОБА_3 .

Отже, правильним є висновки суду першої інстанції, що такі дії відповідача ОСОБА_2 , які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог позивача, як кредитора.

Та обставина, що правочин, укладений між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає того, що він направлений на уникнення звернення стягнення на його майно, як боржника та, обґрунтовано визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства за наявності у нього явних ознак фіктивності (фраудаторності),

Є очевидним, що такий договір вчинено не з метою настання реальних правових наслідків - дарування на користь близької особи, а його укладення обумовлено бажанням приховати майно від звернення стягнення на нього для погашення заборгованості перед кредитором.

Тому, застосування правових наслідків недійсності правочину поверне сторони у первісний стан, який мав місце до його вчинення, а отже повернення у власність дарувальника спірних об`єктів нерухомості, який був стороною правочину дарування таких об`єктів.

З огляду на наведене, не є переконливими доводи третьої особи - приватного нотаріуса щодо порушення прав колишньої дружини ОСОБА_6 внаслідок визнання недійсним договору дарування, оскільки вона не є його стороною, і наслідками недійсності договору є повернення майна (первісний стан) як дарувальнику, так і іншій особі, якій воно належить на праві спільної сумісної власності.

Отже, рішення місцевого суду в частині стягнення боргу за договором позики та визнання недійсним договору дарування від 19 грудня 2025 року є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для його скасування.

Щодо вимог про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року, справа № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17 (провадження № 61-3068св21), від12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22)).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

Тому вимога про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 не є належною, оскільки для повернення майна (частки в праві спільної часткової власності) боржнику оспорювання реєстраційних дій щодо цього майна не вимагається.

Такий висновок викладено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 04 жовтня 2024 року у справі № 932/18757/19

Отже, вимога про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не є належним способом захисту порушених прав у цій справі.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Згідно із статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, оскаржуване рішення місцевого суду про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень постановлене з порушенням норм матеріального права, а тому, його слід скасувати в цій частині та постановити нове про відмову у задоволенні цих вимог.

Щодо строку позовної давності

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Строк позовної давності щодо стягнення боргу слід обраховувати з 09 січня 2026 року (сплив 30 днів з дня отримання відповідачем вимоги про повернення боргу 09.12.2025).

Строк позовної давності щодо вимог про визнання недійсним договору дарування майна від 17.12.2025 із дня, обраховується з дня коли позивач дізнався про порушення свого права.

З огляду на наведене, загальний строк позовної давності щодо вказаних позовних вимог не закінчився.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення цієї норми, положення якої сформульоване зі словом «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Такі висновки відповідають позиції Верховного Суду, викладені у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц (провадження № 61-16895св18).

У поясненнях на відзив на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 простить застосувати строк позовної давності, при цьому відповідач з відповідною заявою до суду першої інстанції не звертався.

З огляду на викладене, відсутні підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Щодо стягнення судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції

Відповідно до частин 1 та 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що позов задоволено частково, то судові витрати, за наявності у справі двох і більше відповідачів, розподіляються між відповідачами у визначених частках.

Суд першої інстанції стягуючи солідарно з відповідачів на користь держави судовий збір, припустився помилки, з огляду на те, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог до кожного з відповідачів.

Судовий збір у цій справі підлягає стягненню з відповідачів на користь держави, оскільки позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю другої групи, а тому звільнений від сплати судового збору за подання позовної заяви відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 закону України «Про судовий збір».

За подання позовної заяви в частині стягнення заборгованості за договором позики (борговою розпискою) ОСОБА_1 мав би сплатити судовий збір в сумі 6216,35 грн, та за 3 (три) позовні вимоги немайнового характеру (визнання договору дарування недійсним, скасування державних реєстрацій) в сумі 3993,60 грн. Позовні вимоги про стягнення заборгованості пред`явлено до ОСОБА_2 .

В частині визнання договору дарування від 19.12.2025 недійсним (немайновий спір), судовий збір становив 1331,20 грн, а тому він підлягає стягненню з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у розмірі по 665,60 грн з кожного.

Отже судовий збір, який підлягає стягненню на користь держави з ОСОБА_2 становить 6 881,95 грн (6216,35+665,60), з ОСОБА_3 - 665,60 грн.

Отже, рішення місцевого суду щодо розподілу судового збору не відповідає вимогам процесуального закону, а тому, підлягає скасуванню із постановленням нового рішення про їх розподіл між відповідачами пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Щодо додаткового рішення від 16 червня 2026 року про стягнення витрат на правничу допомогу.

Задовольняючи заяву про ухвалення додаткового рішення та стягуючи з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на корись ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у сумі 24 000,00 грн, суд першої інстанції виходив з того, що доводів про необґрунтованість заявленої суми витрат на правничу допомогу, чи не співмірності такої суми зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, відповідачами не заявлено.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду.

Як убачається із резолютивної частини рішення місцевий суд стягнув витрати на правничу допомогу солідарно з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , проте такі витрати, за наявності у справі двох і більше відповідачів, розподіляються між відповідачами у визначених частках.

Солідарне стягнення суми судових витрат, до яких належать витрати на професійну правничу допомогу, законом не передбачено. Такий же висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 07 березня 2024 року у справі № 903/135/23 (903/148/23), від 20 лютого 2024 року у справі № 922/2200/23, від 16 січня 2024 року у справі № 903/87/23, від 21 грудня 2021 року у справі № 910/15496/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 914/159/13, від 05 березня 2024 року у справі № 903/135/23 (903/134/23).

Частиною 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з приписами ст. 137 ЦПК України розмір гонорару адвоката визначається договором про надання правничої допомоги.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

На підтвердження понесених витрат позивачем у суді першої інстанції було подано: договір про надання правничої допомоги від 08 січня 2026 року (а.с.241-242 т.2), заявку щодо погодження вартості гонорару від 08 січня 2026 року (а.с.243 т.2), акт виконаних робіт (наданих послуг) від 28 травня 2026 року (а.с.244-245 т.2), довідку-розрахунок про оплату послуг адвоката (а.с.246).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зроблено висновок, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Заявлений розмір витрат на правничу допомогу в сумі 24 000 грн є завищеним та не є співмірним складності справи, характеру та обсягу виконаної адвокатом роботи, а тому, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення заявленого до стягнення розміру витрат з 24 000 грн до 12 000 грн.

Отже, з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, з ОСОБА_2 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в сумі 10920 грн, з ОСОБА_3 - в сумі 1080 грн.

З огляду на викладене, додаткове рішення слід скасувати та ухвалити нове, яким частково задовольнити заяву про стягнення витрат позивача на правничу допомогу.

Щодо судового збору за подання апеляційної скарги

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 02 липня 2026 року задоволено клопотання ОСОБА_2 про відстрочення сплати судового збору до ухвалення судового рішення за результатами апеляційного перегляду.

Отже, з ОСОБА_2 на користь держави слід стягнути судовий збір за апеляційний розгляд справи в розмірі 10322, 93 грн.

Керуючись ст. 141, 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

апеляційні скарги ОСОБА_2 на рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 26 травня 2026 року та додаткове рішення цього суду від 16 червня 2026 року - задовольнити частково.

Рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 26 травня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - скасувати, відмовивши у задоволенні цих вимог.

Рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 26 травня 2026 року в частині розподілу судового збору - скасувати.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 6881, 95 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 665, 60 грн.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Додаткове рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 16 червня 2026 року – скасувати.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції у розмірі 10920 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції у розмірі 1080 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір за апеляційний розгляд справи у розмірі 10322, 93 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 21.10.2026 року.

Головуючий: Судді: