Рішення від 14 жовтня 2026 р. у справі №517/626/25 — Захарівський районний суд Одеської області

Справа № 517/626/25

Провадження № 2/517/200/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 жовтня 2026 рокусмт. Захарівка

Захарівський районний суд Одеської області в складі: головуючого судді Гончар І.В., за участі: секретаря Заболотної Л.В., представника позивача - прокурора Пантась О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Захарівка цивільну справу за позовом керівника Роздільнянської окружної прокуратури Одеської області Олега Наливайченка, поданим в інтересах держави в особі Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, до ОСОБА_1 та товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-торговельної фірми «ОЛТІС» про витребування земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

Керівник Роздільнянської окружної прокуратури Одеської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Захарівської селищної ради Одеської області до ОСОБА_1 та товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-торговельної фірми «ОЛТІС» (далі — ТОВ ВТФ «ОЛТІС»), у якому просить витребувати на користь Захарівської територіальної громади земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 14,9107 га, кадастровий номер 5125280900:01:001:0530. На обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що у 1992 році ОСОБА_2 видано державний акт серії Б № 056018 на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 49,75 га для створення селянського (фермерського) господарства. 24 квітня 1997 року зареєстровано селянське фермерське господарство «Сорочан» (далі — СФГ «Сорочан»), яке, згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, не припинено. За твердженням прокурора, право користування земельною ділянкою, наданою засновнику для створення фермерського господарства, після державної реєстрації господарства перейшло до юридичної особи та не припинилося в установленому законом порядку. Наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 27 березня 2020 року № 15-5823/13-20-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо земельної ділянки площею 14,9107 га, кадастровий номер 5125280900:01:001:0530, для ведення фермерського господарства. Наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 15.01.2021 за № 15-454/13-21-СГ ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні технічної документації у зв`язку із передачею вказаної земельної ділянки у комунальну власність. 14 січня 2021 року наказом № 19-ОТГ земельну ділянку передано до комунальної власності Захарівської селищної ради. Рішенням Захарівської селищної ради від 16 квітня 2021 року № 170-VIII земельну ділянку прийнято до комунальної власності. Рішенням Захарівської селищної ради від 17 червня 2021 року № 502-VIII затверджено документацію із землеустрою та передано земельну ділянку площею 14,9107 га у власність ОСОБА_1 . Право власності відповідача зареєстровано 1 липня 2021 року за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2331497751252. Прокурор вважає, що передача земельної ділянки у приватну власність відбулася з порушенням земельного законодавства, оскільки на момент її передачі право користування землею СФГ «Сорочан» не було припинено. Крім того, 21 червня 2024 року між ОСОБА_1 та ТОВ ВТФ «ОЛТІС» укладено договір оренди земельної ділянки строком на десять років із визначенням орендної плати в розмірі 74 090,52 грн на рік. У заяві про зміну підстав позову від 15 квітня 2026 року прокурор додатково послався на положення статей 13, 14, 19 Конституції України, статей 78, 80, 83, 84, 116, 118, 121 Земельного кодексу України, статей 12, 13 Закону України «Про фермерське господарство», статей 387, 388 Цивільного кодексу України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру», а також на правові висновки Верховного Суду щодо порядку набуття та захисту прав на земельні ділянки, надані для ведення фермерського господарства. У судовому засіданні прокурор позов підтримала та просила його задовольнити. Представник Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області в судове засідання не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином. Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги не визнав. Представник ТОВ ВТФ «ОЛТІС» у судове засідання не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином. Дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні докази в їх сукупності та взаємному зв`язку, суд дійшов таких висновків.

Щодо повноважень прокурора на звернення до суду

Відповідно до статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення таких інтересів, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, або в разі відсутності такого органу. У постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на необхідність установлення обставин, які свідчать про нездійснення або неналежне здійснення компетентним органом захисту інтересів держави, та дотримання прокурором установленої законом процедури. З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області щодо обставин передачі земельної ділянки та можливості вжиття заходів для захисту інтересів територіальної громади. Листами від 10 та 11 червня 2024 року рада повідомила про обставини надання земельної ділянки та зазначила, що право користування землею СФГ «Сорочан» не припинялося. Прокурор також посилався на відсутність у ради передбаченого бюджетом фінансування для самостійного звернення до суду та на повідомлення ради від 30 червня 2025 року про намір прокурора здійснити представництво інтересів держави. За таких обставин суд вважає, що прокурор навів підстави для звернення до суду в інтересах держави в особі Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області. Водночас наявність у прокурора процесуальних повноважень на звернення до суду не означає автоматичної обґрунтованості позовних вимог та не звільняє його від обов`язку довести обставини, на які він посилається як на підставу позову.

Щодо правового режиму земельної ділянки

Відповідно до статей 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Право власності на землю гарантується, набувається та реалізується громадянами, юридичними особами, державою і територіальними громадами виключно відповідно до закону. За змістом статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою полягає у праві володіння та користування земельною ділянкою державної або комунальної власності без установлення строку. Судом установлено, що у 1992 році ОСОБА_2 видано державний акт серії Б № 056018 на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 49,75 га для створення фермерського господарства. 24 квітня 1997 року зареєстровано селянське (фермерське) господарство «Сорочан». Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань діяльність СФГ «Сорочан» не припинено. Крім того, у листах Захарівської селищної ради від 10 червня 2024 року та від 11 червня 2024 року зазначено, що право користування землею СФГ «Сорочан» не припинялося. Оцінюючи наведені обставини, суд виходить із того, що факт продовження існування юридичної особи та питання припинення або збереження її речових прав на конкретну земельну ділянку є взаємопов`язаними, проте не тотожними. Наявність у Єдиному державному реєстрі відомостей про те, що СФГ «Сорочан» не припинено, підтверджує існування відповідної юридичної особи, однак сама по собі не визначає просторових меж земель, на які поширюється її право користування. Водночас листи Захарівської селищної ради, у яких зазначено про неприпинення права користування землею СФГ «Сорочан», підлягають оцінці судом у сукупності з іншими доказами, з урахуванням змісту державного акта, документації із землеустрою, обставин формування спірної земельної ділянки та рішень органів, уповноважених розпоряджатися відповідними землями. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 сформульовано правовий висновок, відповідно до якого з моменту створення фермерського господарства до нього переходять правомочності володіння і користування земельною ділянкою, наданою його засновнику для ведення фермерського господарства, а також відповідні юридичні обов`язки щодо використання цієї земельної ділянки. Разом із тим застосування зазначеного правового висновку до спірних правовідносин потребує встановлення того, що конкретна земельна ділянка, щодо якої заявлено позов, входить до земель, наданих за відповідним державним актом, та що право користування нею поширювалося на відповідний об`єкт на момент його передачі у приватну власність. Матеріали справи містять державний акт серії Б № 056018 від 1992 року на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 49,75 га, а також рішення Захарівської селищної ради від 17 червня 2021 року № 502-VIII, у якому зазначено про попереднє користування землею ОСОБА_2 на підставі цього державного акта. Водночас суд має оцінити, чи дають наявні документи змогу достовірно встановити, що земельна ділянка площею 14,9107 га, кадастровий номер 5125280900:01:001:0530, яка є предметом спору, входить до земель, наданих ОСОБА_2 у постійне користування в 1992 році, або є частиною відповідного земельного масиву. Для підтвердження такого зв`язку істотне значення мають план земельної ділянки, матеріали землеустрою, документація щодо формування спірної земельної ділянки, відомості про координати її меж, документи щодо поділу або виділення земель із первісного масиву та інші матеріали, які дають змогу ідентифікувати об`єкт права та встановити його просторове співвідношення із землею, зазначеною в державному акті. Саме по собі зазначення в рішенні Захарівської селищної ради від 17 червня 2021 року № 502-VIII про попереднє користування землею ОСОБА_2 є доказом, який підлягає врахуванню під час вирішення спору. Однак його доказове значення має визначатися разом з іншими матеріалами справи, зокрема документами, що підтверджують місце розташування, межі та формування земельної ділянки з кадастровим номером 5125280900:01:001:0530. За правилами статей 12, 76–81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Водночас суд не може підміняти відсутні докази припущеннями щодо місця розташування земельної ділянки або її належності до певного земельного масиву. Суд також не погоджується з доводами прокурора про те, що відсутність факту створення ОСОБА_1 окремого фермерського господарства після отримання дозволу на розроблення документації із землеустрою сама по собі свідчить про незаконність набуття ним права власності на спірну земельну ділянку. Сам по собі факт нестворення ОСОБА_1 окремої юридичної особи не є достатнім для висновку про незаконність набуття ним права власності на спірну земельну ділянку. Водночас суд зазначає, що відсутність установленого законом строку для вчинення певних дій щодо створення фермерського господарства не звільняє особу від обов`язку дотримуватися інших передбачених законом умов набуття права на землю. Отже, ця обставина підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами, зокрема з урахуванням підстав передачі земельної ділянки, змісту рішення органу місцевого самоврядування, правового статусу земельної ділянки на момент її передачі та обставин державної реєстрації права власності. Доводи прокурора щодо нестворення відповідачем окремого фермерського господарства та його членства у СФГ «Сорочан» мають оцінюватися в сукупності з іншими обставинами справи й самі по собі не можуть замінити встановлення правового статусу спірної земельної ділянки, підстав набуття відповідачем права власності та наявності всіх передбачених законом умов для її витребування. Судом також встановлено, що матеріали справи не містять відомостей про розпаювання земельної ділянки площею 49,75 га, наданої ОСОБА_2 на праві постійного користування для ведення фермерського господарства, а також про розподіл цієї землі між членами СФГ «Сорочан». Доказів проведення такого розпаювання та передачі земельних ділянок членам господарства у власність позивачем не надано. Отже, сам факт надання ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення фермерського господарства не підтверджує, що спірна земельна ділянка була об`єктом розпаювання, а її подальша передача ОСОБА_1 відбулася внаслідок такого розподілу.

Щодо набуття ОСОБА_1 права власності

З матеріалів справи вбачається, що наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 27 березня 2020 року № 15-5823/13-20-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо земельної ділянки площею 14,9107 га для ведення фермерського господарства. 14 січня 2021 року наказом № 19-ОТГ земельну ділянку передано до комунальної власності Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області. Рішенням ради від 16 квітня 2021 року № 170-VIII земельну ділянку прийнято до комунальної власності. Рішенням від 17 червня 2021 року № 502-VIII затверджено документацію із землеустрою та передано земельну ділянку у власність ОСОБА_1 .. 1 липня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Водночас державна реєстрація права власності не усуває можливості судового оспорювання відповідного права та не створює безумовної презумпції законності всіх попередніх рішень, на підставі яких таке право набуте. Вона, однак, має значення для оцінки способу набуття майна, поведінки набувача та його можливості покладатися на офіційні рішення і відомості державних реєстрів. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. За статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, добросовісний набувач не завжди зобов`язаний повернути це майно власникові. Витребування від добросовісного набувача допускається лише у випадках, прямо передбачених законом, зокрема коли майно було загублене, викрадене або вибуло з володіння власника чи особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, для вирішення цього спору необхідно встановити не лише наявність або відсутність порушень під час передачі земельної ділянки, а й передбачені законом умови витребування майна від конкретного відповідача.

Щодо добросовісності набуття права власності

Оцінюючи добросовісність набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, суд ураховує, що спочатку земельна ділянка площею 49,75 га перебувала у постійному користуванні ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства, надалі була передана до державної власності, а згодом — до комунальної власності Захарівської селищної ради. Після цього рішенням Захарівської селищної ради від 17 червня 2021 року № 502-VIII земельну ділянку передано у приватну власність ОСОБА_1 , право власності якого зареєстровано у встановленому законом порядку. Отже, відповідач набув земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування, а не шляхом самовільного заволодіння нею. При цьому обізнаність відповідача про те, що земельна ділянка раніше використовувалася фермерським господарством, сама по собі не свідчить про те, що він усвідомлював існування чинного права постійного користування СФГ «Сорочан» на момент передачі землі у приватну власність та наявність перешкод для такої передачі. Позивачем не надано належних і достатніх доказів того, що на момент набуття права власності ОСОБА_1 знав або повинен був знати про незаконність передачі земельної ділянки чи про наявність прав інших осіб, які виключали таку передачу. Суд також враховує, що після оформлення права власності відповідач сплачував земельний податок, що підтверджується квитанціями: № 32 від 04 серпня 2022 року на суму 4 652,60 грн; № 38 від 04 серпня 2022 року на суму 620,40 грн; № 8408-0454-4977-1806 за 2022 рік на суму 15 833,12 грн; № 7 від 03 серпня 2023 року на суму 5 273,00 грн; № 8408-0452-7840-2347 за 2023 рік на суму 16 756,28 грн; № 5411-6659-3230-7229 за 2024 рік на суму 8 079,75 грн; № 9372-9579-7239-4780 від 06 серпня 2024 року на суму 5 147,65 грн. Зазначені платежі підтверджують виконання відповідачем обов`язків, пов`язаних із володінням земельною ділянкою, хоча самі по собі не доводять законності набуття права власності. Суд також бере до уваги, що сплачені відповідачем кошти надходили до відповідного бюджету захарівської селищої ради Роздільнянського району Одеської області та приймалися органом місцевого самоврядування, який не висловлював заперечень щодо здійснення цих платежів. Зазначена обставина враховується судом у сукупності з іншими доказами як така, що характеризує поведінку відповідача після набуття права власності на земельну ділянку. За таких обставин суд доходить висновку, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки набув право власності на підставі рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування після передачі земельної ділянки до комунальної власності, зареєстрував своє право та виконував обов`язки власника. Сам по собі факт попереднього користування землею СФГ «Сорочан» без доведення обізнаності відповідача про незаконність її передачі не є достатньою підставою для висновку про його недобросовісність. При цьому відповідач не повинен нести негативні наслідки можливих помилок державних органів та органу місцевого самоврядування, допущених під час реалізації ними своїх повноважень, за відсутності доказів недобросовісної поведінки відповідача. Саме по собі подальше твердження позивача про незаконність передачі земельної ділянки не є достатньою підставою для покладення на відповідача обов`язку повернути її без доведення передбачених законом підстав для витребування майна.

Щодо правових висновків Великої Палати Верховного Суду

У постанові від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок щодо переходу до створеного фермерського господарства правомочностей володіння і користування земельною ділянкою, наданою його засновнику для ведення фермерського господарства. У постанові від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду розмежувала правовий режим земельної ділянки, яку член фермерського господарства отримав у користування для створення цього господарства, та земельної ділянки, щодо якої особа лише набула статусу члена господарства. Велика Палата зазначила, що член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для його створення, може приватизувати її у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж особа не отримувала земельну ділянку для створення господарства, а лише стала його членом, вона може отримати земельну ділянку у власність у загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Зазначені висновки підтверджують необхідність установлення конкретного правового режиму земельної ділянки та її належності до земель, які перебувають у користуванні фермерського господарства. Водночас наведені правові позиції не звільняють позивача від обов`язку довести, що конкретна земельна ділянка, щодо якої заявлено вимогу про витребування, входить до земель, наданих за державним актом 1992 року, або що право користування СФГ «Сорочан» поширювалося саме на неї. За відсутності належних доказів такого зв`язку суд не може автоматично поширити правовий режим земельної ділянки загальною площею 49,75 га на сформовану земельну ділянку площею 14,9107 га лише на підставі загальної згадки про державний акт у рішенні селищної ради.

Щодо вибуття земельної ділянки з володіння власника

Стаття 388 ЦК України встановлює спеціальні умови витребування майна від добросовісного набувача. Тому для задоволення позову необхідно встановити не лише можливе порушення порядку передачі земельної ділянки, а й наявність передбачених законом умов для її витребування від відповідача. Суд бере до уваги, що рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 прийняла Захарівська селищна рада Роздільнянського району Одеської області. Сам факт прийняття такого рішення не є безумовним доказом того, що земельна ділянка вибула з володіння належного власника з його волі у розумінні статті 388 ЦК України. Водночас цей факт має значення для встановлення способу набуття права власності та оцінки обставин, за яких відповідач набув земельну ділянку. Суд виходить із того, що позивач повинен довести правовий титул, на який він посилається, наявність порушення права, а також передбачені законом умови застосування обраного способу захисту. За відсутності належних доказів того, що спірна земельна ділянка входить до земель, наданих ОСОБА_2 за державним актом 1992 року, суд не має достатніх підстав вважати доведеним порушення права користування СФГ «Сорочан» саме щодо цього об`єкта нерухомого майна. Відповідно, самі по собі посилання на державний акт на більший земельний масив, продовження діяльності фермерського господарства та загальна згадка про попереднє користування землею не є достатніми для задоволення віндикаційного позову щодо конкретної земельної ділянки.

Щодо договору оренди земельної ділянки

21 червня 2024 року між ОСОБА_1 та ТОВ ВТФ «ОЛТІС» укладено договір оренди земельної ділянки площею 14,9107 га строком на десять років. Право оренди є похідним від права орендодавця на земельну ділянку. Водночас саме по собі укладення договору оренди не доводить незаконності набуття орендодавцем права власності та не усуває можливості витребування майна за наявності передбачених законом підстав. Вимоги до ТОВ ВТФ «ОЛТІС» мають оцінюватися з урахуванням характеру заявленого способу захисту, правового статусу орендаря та доведеності основних передумов витребування земельної ділянки. Оскільки позивачем не доведено необхідних передумов для витребування спірної земельної ділянки від її зареєстрованого власника, суд не вбачає підстав для задоволення вимог до ТОВ ВТФ «ОЛТІС», які ґрунтуються на тих самих обставинах та стосуються того самого об`єкта нерухомого майна.

Щодо застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

У рішенні від 09 травня 2025 року у справі «Бондар проти України» ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (частина друга статті 1 Першого протоколу до Конвенції). Будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети – інтересів суспільства. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі правила: 1) втілене в першому реченні першого абзацу правило закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладене у другому реченні того ж абзацу правило охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплене у другому абзаці правило визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, потрібно тлумачити у контексті загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East / West Alliance Limited проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04). Загальні принципи, що стосуються захисту права на мирне володіння майном, встановлені в практиці ЄСПЛ і були узагальнені, серед інших рішень, у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (№ 43768/07, пункти 41, 42 і 45). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки – не встановлює такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, провадження № 14-317цс19). Тобто лише в разі дотримання всіх зазначених вище критеріїв можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. Суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку вирішувати питання пропорційності з урахуванням фактичних обставин конкретної справи, оскільки в одному випадку обмеження буде пропорційним, а в іншому випадку те саме обмеження пропорційним не вважатиметься. Так, критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» – це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». За усталеною практикою ЄСПЛ, ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна у розумінні цього положення Конвенції (див., зокрема, рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41; від 13 грудня 2007 року у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункти 27–40; від 12 листопада 2013 року «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42; від 31 травня 2016 року «Вукушіч проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50). За практикою ЄСПЛ, визнання права власності недійсним як таке не суперечить положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, водночас воно повинне бути не лише передбачене законом і мати законну мету, але й відповідати вимозі пропорційності. Потрібно встановити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав людини; пошук цього балансу притаманний Конвенції загалом. Цей обов`язковий баланс неможливо встановити, якщо зацікавлена особа несе надмірний індивідуальний тягар (рішення від 12 червня 2018 року у справі «Бейнарович та інші проти Литви» (Beinarovic and Others v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 138). Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (див. рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45; від 09 грудня 1994 року у справі «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), пункт 71, серія А № 301-А, від 10 червня 2021 року «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII). Одночасно з додержанням принципу пропорційності оцінюється й дотримання принципу належного урядування. У рішенні ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04, пункт 70) Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов`язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (див., наприклад, рішення від 11 червня 2020 року у справі «Фортеця проти України» (Fortetsya, МРР v. Ukraine, заява № 68946/10, пункт 42, з подальшими посиланнями). Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункт 40). Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки. Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії» (Vukusic v. Croatia), № 69735/11, § 64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви» (Beinarovic and Others v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140). Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало. Перевіряючи встановлені ЄСПЛ порушення за матеріалами справи, Велика Палата Верховного Суду встановила, що предметом спору є визнання незаконним і скасування розпорядження Лебединської РДА в частині затвердження проєкту землеустрою та надання ОСОБА_3 у власність земельних ділянок площами 2 га та 0,12 га, визнання недійсними державних актів на право власності на ці земельні ділянки та повернення їх у державну власність. Земельні ділянки, про які йдеться в цій справі, є «майном» для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі «Кривенький проти України» (заява № 43768/07, рішення від 16 лютого 2017 року) ЄСПЛ розглядав питання втручання у право на мирне володіння майном у контексті земельних правовідносин та необхідності дотримання справедливого балансу між суспільним інтересом і правами особи. Тобто, будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства. Також суд бере до уваги висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні у справі «Шведов та інші проти України» (Shvedov and Others v. Ukraine) від 08 жовтня 2026 року, заяви № 80617/17 та інші. У пункті 8 цього рішення ЄСПЛ зазначив, що втручання у право заявників на мирне володіння майном поклало на них непропорційний тягар з огляду на відсутність або невизначеність можливості отримання грошової чи іншої компенсації за завдану шкоду. Суд також наголосив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становить непропорційне втручання у право, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначені висновки підлягають урахуванню під час оцінки наслідків можливого втручання у право власності відповідача. Водночас суд виходить із того, що наведене рішення ЄСПЛ не встановлює абсолютної заборони на витребування майна, а вимагає оцінювати обставини конкретної справи, зокрема законність втручання, наявність легітимної мети та дотримання справедливої рівноваги між суспільним інтересом і правами особи. Суд бере до уваги, що повернення земельної ділянки у комунальну власність може переслідувати легітимну мету захисту комунального майна та забезпечення дотримання земельного законодавства. Однак наявність такої мети не звільняє суд від обов`язку перевірити законність і пропорційність конкретного втручання. Для оцінки пропорційності мають значення спосіб набуття права власності, обставини державної реєстрації, поведінка набувача, його обізнаність щодо можливих прав третіх осіб, характер порушення та наслідки витребування майна. Разом із тим суд наголошує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює абсолютного імунітету добросовісного набувача від витребування майна. Вона вимагає застосовувати національне законодавство у спосіб, який забезпечує справедливу рівновагу, але не замінює встановлення передбачених статтею 388 ЦК України умов витребування. У цій справі суд не вважає доведеними всі необхідні передумови витребування спірної земельної ділянки. За таких обставин застосування до відповідачів заходу у вигляді примусового повернення земельної ділянки не може ґрунтуватися лише на припущенні про порушення прав СФГ «Сорочан» щодо конкретного кадастрового об`єкта. Отже, посилання на Конвенцію враховується судом у сукупності з установленими обставинами справи, але не використовується як самостійна підстава для відмови в позові. З огляду на викладене суд уважає, що ОСОБА_1 не повинен нести негативні наслідки можливих помилок державних органів та органу місцевого самоврядування, допущених під час розпорядження земельною ділянкою, оскільки право власності на неї він набув на підставі рішення Захарівської селищної ради від 17 червня 2021 року № 502-VIII після передачі земельної ділянки до комунальної власності та державної реєстрації права власності. Доказів того, що відповідач діяв недобросовісно або знав про незаконність передачі земельної ділянки, позивачем не надано. За таких обставин покладення на відповідача обов`язку повернути земельну ділянку лише з посиланням на можливі помилки органів влади, без належного доведення передбачених законом підстав для її витребування, не відповідало б принципу належного урядування та вимозі справедливої рівноваги між суспільним інтересом і правом особи на мирне володіння майном.

Загальний висновок суду

Відповідно до статей 12, 13, 76–81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Судом установлено факт видачі ОСОБА_2 державного акта на право постійного користування земельною ділянкою площею 49,75 га для ведення фермерського господарства та створення СФГ «Сорочан». Водночас матеріали справи не містять належних і достатніх доказів того, що спірна земельна ділянка площею 14,9107 га, кадастровий номер 5125280900:01:001:0530, входить до земель, наданих ОСОБА_2 за державним актом 1992 року, або що право користування СФГ «Сорочан» поширювалося саме на цю земельну ділянку. Суд також бере до уваги, що матеріали справи не містять належних доказів проведення розпаювання земель, наданих за зазначеним державним актом, та розподілу спірної земельної ділянки між членами СФГ «Сорочан». Сам факт існування фермерського господарства та надання його засновнику земельної ділянки для ведення господарства не є достатнім доказом того, що саме спірна земельна ділянка перебувала в користуванні цього господарства. При цьому суд не встановлює факту припинення СФГ «Сорочан» або припинення його права користування земельною ділянкою, наданою за державним актом 1992 року. Висновок суду ґрунтується виключно на недоведеності поширення такого права на конкретну земельну ділянку, щодо якої заявлено позов. Суд доходить висновку, що ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку на законних підставах — на підставі рішення Захарівської селищної ради від 17 червня 2021 року № 502-VIII після передачі земельної ділянки до комунальної власності, з подальшою державною реєстрацією права власності. Доказів скасування зазначеного рішення або визнання його незаконним, а також доказів обізнаності ОСОБА_1 про наявність прав СФГ «Сорочан» саме на спірну земельну ділянку позивачем не надано. Надані відповідачем квитанції про сплату земельного податку суд оцінює в сукупності з іншими доказами. Такі квитанції підтверджують сплату податку, проте самі по собі не доводять ані наявності, ані відсутності права користування спірною земельною ділянкою у СФГ «Сорочан». Отже, за відсутності належних і достатніх доказів того, що спірна земельна ділянка перебувала у володінні чи користуванні СФГ «Сорочан» на підставі державного акта 1992 року, суд не має підстав вважати доведеним порушення прав цього господарства саме щодо спірного об`єкта. За таких обставин позивачем не доведено необхідних передумов для витребування земельної ділянки відповідно до статей 387, 388 ЦК України, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню. Крім того, суд ураховує положення Закону України від 12 березня 2025 року № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача». Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону його положення мають зворотну дію в часі в частині умов і порядку компенсації добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна у справах, у яких на день набрання чинності Законом судом першої інстанції не було ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача. Частиною п`ятою статті 390 ЦК України передбачено, що витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади здійснюється за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. У постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 127/8274/24 Верховний Суд зазначив, що у разі встановлення добросовісності набувача та невнесення позивачем вартості майна на депозитний рахунок суду позов про витребування майна не підлягає задоволенню на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України. Водночас ця норма не застосовується у випадку встановлення недобросовісності набувача. У цій справі матеріали не містять документів, які підтверджували б попереднє внесення прокурором на депозитний рахунок суду коштів у розмірі вартості спірної земельної ділянки. З урахуванням установлених обставин набуття ОСОБА_1 права власності, відсутності належних доказів його недобросовісності та невнесення коштів на депозитний рахунок суду передбачені частиною п`ятою статті 390 ЦК України умови для витребування майна не дотримані. З огляду на викладене суд доходить висновку, що заявлені позовні вимоги є недоведеними, а їх задоволення за встановлених у справі обставин не відповідало б вимогам законності та пропорційності втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Висновок про відмову в позові не означає визнання правомірними всіх дій органів, які брали участь у передачі земельної ділянки, або встановлення відсутності будь-яких прав СФГ «Сорочан». Він стосується виключно недоведеності заявлених позовних вимог у межах цього спору. Ухвалою Захарівського районного суду Одеської області від 28 квітня 2026 року у цій справі вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку площею 14,9107 га, кадастровий номер 5125280900:01:001:0530, та заборони вчинення реєстраційних дій щодо неї. Відповідно до статті 158 ЦПК України питання щодо скасування заходів забезпечення позову вирішується судом у порядку, передбаченому цією статтею. З огляду на відмову в задоволенні позову суд вирішує питання про подальшу дію вжитих заходів забезпечення позову відповідно до вимог процесуального закону. Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання щодо розподілу між сторонами судових витрат. Згідно зі статтею 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Оскільки в задоволенні позову відмовлено повністю, підстав для покладення на відповідачів судових витрат позивача немає. З огляду на викладене суд доходить висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. Керуючись статтями 13, 14, 19 Конституції України, статтями 328, 387, 388 ЦК України, статтями 12, 13, 76–81, 89, 141, 258–265 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову керівника Роздільнянської окружної прокуратури Одеської області Олега Наливайченка, поданого в інтересах держави в особі Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, до ОСОБА_1 та товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-торговельної фірми «ОЛТІС» про витребування земельної ділянки площею 14,9107 га, кадастровий номер 5125280900:01:001:0530 - відмовити. Судові витрати розподілити відповідно до вимог статті 141 ЦПК України. Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або справу розглянуто без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складено 23 жовтня 2026 року.

Суддя: Ірина ГОНЧАР