Рішення від 22 жовтня 2026 р. у справі №127/11950/26 — Вінницький міський суд Вінницької області

Суд: Вінницький міський суд Вінницької області

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: позики, кредиту, банківського вкладу, з них

Дата: 22 жовтня 2026 р.

Справа: №127/11950/26

Суддя: Іщук Т. П.

Справа № 127/11950/26

Провадження № 2/127/3474/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2026 рокум. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Іщук Т. П.,

за участі секретаря судового засідання Коваленко Д. І.,

позивача ОСОБА_1 , представника відповідача – адвоката Дмитрійчук А. А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вінниці в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів та відшкодування шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 31 січня 2025 року в загальному розмірі 650688,00 грн, а також відшкодування моральної і матеріальної шкоди у розмірі 5% за кожний прострочений місяць після зазначеної дати повернення позики. Свої вимоги мотивував тим, що 31 січня 2025 року він надав ОСОБА_2 грошові кошти у позику в сумі 15000,00 доларів США на строк до 05 лютого 2025 року, про що свідчить власноручно написана відповідачем розписка. Грошові кошти позивач надав відповідачу в борг трьома частинами. Станом на дату звернення до суду еквівалент зазначеної суми в національній валюті України становить 650688,00 грн. Позивач зазначив, що він мав у своєму розпорядженні вказані кошти, оскільки проходив військову службу та отримав інвалідність, у зв`язку з чим отримав одноразову грошову допомогу в розмірі 757000,00 грн. Позивач вказує, що він мав намір розмістити зазначені кошти в банку під проценти, однак відповідач попросив його надати частину коштів у позику для запуску (відкриття) басейну ТОВ «Ліга «Олімпійський резерв». Позивач також зазначив, що відповідач неодноразово обіцяв повернути позичені кошти, однак станом на день звернення до суду своїх обіцянок не виконав та грошові кошти не повернув. У зв`язку з цим позивач зазнав матеріальної та моральної шкоди, яка полягає в тому, що він у лютому 2025 року мав намір придбати трактор для догляду за земельною ділянкою та її обслуговування, на якій планував побудувати десять будинків із подальшою здачею їх в оренду з метою отримання доходу в розмірі 300000,00 грн. З огляду на викладені обставини та керуючись ст. 202, 207, ч. 2 ст. 625, 1046-1047 ЦК України та ст. 190, 435-1 КК України просить стягнути з відповідача на його користь 650688,00 грн тіла позики та моральну і матеріальну шкоду у розмірі 5% за кожний прострочений місяць після зазначеної дати повернення позики.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 04 травня 2026 року позовна заява прийнята до розгляду та відкрите загальне позовне провадження у справі.

Відповідач правом на відзив не скористався.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 02 червня 2026 року закрите підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалами суду від 14 жовтня 2026 року (із занесення до протоколу судового засідання без винесення окремого процесуального документа) суд витребував у позивача оригінал розписки від 31 січня 2025 року, на підставі ст. 83 ЦПК України відмовив позивачу в прийняті доказів та прийняв до розгляду додаткові докази, надані відповідачем.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити в повному обсязі з підстав, викладених в позовній заяві та наданих доказів.

Представник відповідача – адвокат Дмитрійчук А. А. в судовому засіданні визнала позов в частині основної суми боргу за виключенням сплачених відповідачем сум, про що надані докази, та суми в розмірі 500 доларів США, яка визнана позивачем в судовому засіданні. В решті вимог просила відмовити як необґрунтованих. При цьому звертала увагу, що відповідач повертав позивачу кошти, однак останній не надав розписок.

Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов такого висновку.

Згідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Відповідно до ч 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.»

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

Судом установлено наступні фактичні обставини справи та правовідносини врегульовані нормами ЦК України стосовно позики та виконання зобов`язань.

Судом установлено, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, брав участь у проведенні антитерористичної операції та має статус особи з інвалідністю внаслідок війни III групи ( посвідчення серії НОМЕР_1 від 05 березня 2015 року, довідка Ізюмського міськвідділу ГУМВС України в Харківській області від 30 липня 2014 року, №81/9046/9, посвідчення Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради серії НОМЕР_2 від 07 травня 2025 року, довідка Військової частини НОМЕР_3 від 16 березня 2024 року №41/2/2000 про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією РФ проти України, витяг з протоколу засідання штатної 12 регіональної військово-лікарської комісії протокол №1265 від 14 квітня 2024 року, а також виписка із медичних карток стаціонарного хворого №3447 та №4277 від 03 березня 2026 року).

31 січня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір, про що свідчить розписка від 31 січня 2025 року, згідно якої відповідач отримав грошові кошти в сумі 15000,00 доларів США, які зобов`язувався повернути до 05 лютого 2025 року.

Суд дійшов висновку, що вказаний договір за своєю правовою природою є договором позики. Даний договір містить умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення до 05 лютого 2025 року. При цьому, зважаючи на реальний характер договору позики, вказаний договір підтверджує факт передачі грошової суми позичальнику.

До такого висновку суд дійшов з урахуванням правового висновку, викладеного у постанові Верховного суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, відповідно до якого зазначено, що відповідно до норм ст. 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.

Доказів про те, що вказаний договір визнаний недійсним або ж є неукладеним матеріали справи не містять.

Кошти надані позикодавцем, про що свідчать умови договору, та визнається відповідачем.

17 березня 2026 року позивач звертався до відповідача ОСОБА_2 із письмовою вимогою про повернення боргу.

В судовому засіданні відповідач не заперечував факт звернення позивача до нього із вимогою про повернення коштів.

09 вересня 2026 року ОСОБА_2 повернув позивачу в рахунок погашення боргу за цим договором 17000,15 грн, що підтверджується квитанцією АТ КБ «Приватбанк» від 09 вересня 2026 року. Вказана обставина визнається і позивачем.

Крім того, позивач в судовому засіданні підтвердив, що він також отримав від відповідача 500,00 доларів США в рахунок погашення цього боргу.

Відповідач також стверджує, що 08 лютого 2025 року він перерахував позивачу кошти в сумі 10000,00 грн, про що надав квитанцію АТ «А-Банк» № 213501248 від 08 лютого 2025 року на суму 10000,00 грн. Наразі позивач заперечує отримання цих коштів в рахунок боргу за розпискою від 31 січня 2025 року.

Суд оцінює критично надану відповідачем квитанцію як підтвердження часткового виконання своїх зобов`язань за цим договором, оскільки зі змісту вказаного платіжного документа неможливо встановити обставини, які б давали підстави для висновку про те, що перерахування грошових коштів у розмірі 10000,00 грн було здійснено саме на користь позивача та з метою виконання зобов`язань за вказаним договором. Зазначений платіжний документ не містить достатніх ідентифікуючих відомостей щодо отримувача коштів, а також інформації про призначення платежу, яка б дозволяла пов`язати відповідну операцію з правовідносинами сторін, що виникли з договору позики від 31 січня 2025 року. Сам факт здійснення банківської операції не є безумовним підтвердженням належного виконання відповідачем зобов`язання з повернення позики, оскільки для встановлення відповідної обставини необхідно з`ясувати, кому саме були перераховані кошти та чи було таке перерахування спрямоване на погашення заборгованості за спірним зобов`язанням.

Інші доводи відповідача про повернення позивачу суми боргу в більшому розмірі не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами.

Отже, встановлені обставини свідчать лише про часткове виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язання за договором позики. Станом на день розгляду справи кошти отримані відповідачем у позику в повному обсязі не повернуті.

Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості; договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми; на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ст. 525, 526, 527, 530 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту; якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), а ч.1 ст. 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Згідно ст. 1049, 1050 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 ЦК України.

Як слідує з умов договору, позикодавець передав позичальнику грошові кошти в доларах США.

Позивач, звертаючись до суду, просить стягнути заборгованість в гривневому еквіваленті на момент звернення до суду.

Слід зазначити, що статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому, Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені, зокрема статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, в якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Слід зауважити, що валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов`язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові кошти, які є засобом погашення грошового зобов`язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності "валютного застереження", тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами (постанова Верховного Суду від 30.09.2019 в справі № 755/9348/15-ц, постанова Верховного Суду від 05.12.2022 у справі № 753/8945/19).

Відповідно до правової позиції, викладеної в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 740/4842/15-ц (14-80цс20) за грошовим зобов`язанням, вираженим у договорі в гривні із зазначенням еквіваленту в іноземній валюті, сума, яка підлягає сплаті у гривнях визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог) або на день ухвалення судового рішення (якщо позивачем сформульовано саме таку вимогу стягнути суму заборгованості у гривневому еквіваленті за курсом іноземної валюти на дату ухвалення судового рішення), і якщо інший порядок її визначення не встановлено договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 650688,00 грн, що в еквіваленті у доларах США становить 15000 доларів США.

Заявлення позовних вимог про стягнення боргу за договором позики у гривнях, за курсом на день звернення до суду з даним позовом, є правом стягувача, яким він скористався.

Офіційний валютний курс Національного банку України станом на 09 квітня 2026 року (день звернення до суду) становить 43,3792 грн за 1 долар США (15000 долара США * 43,3792 грн = 650688,00 грн.).

Як установлено судом ОСОБА_2 повернув позивачу 500 доларів США та 17000,15 грн.

Отже, загальний розмір заборгованості за договором позики від 31 січня 2025 року становить 611998,25 грн ((15000-500) Х 43,3792 -17000,15 ).

З огляду на викладені обставини, враховуючи часткове виконання відповідачем зобов`язання щодо повернення позики від 31 січня 2025 року та наявність непогашеної заборгованості, що призвело до порушення прав позивача, суд вважає за необхідне захистити порушене право позивача в судовому порядку шляхом стягнення з відповідача на користь позивача основної суми боргу в розмірі 611998,25 грн.

Що стосується вимог позивача про стягнення з відповідача моральної і матеріальної шкоду у розмірі 5% за кожний прострочений місяць після зазначеної дати повернення позики, дана вимога задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про стягнення з відповідача моральної та матеріальної шкоди, позивач посилається на упущену вигоду, яка, за його твердженням, виникла внаслідок неможливості придбання трактора для обробітку земельної ділянки, на якій він планував побудувати десять житлових будинків з метою подальшої передачі їх в оренду.

Упущена вигода - це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Неодержаний дохід (упущена вигода) - це величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом грошових сум (чи інших цінностей), якби відносно нього не було допущено правопорушення. Упущена вигода має бути доведена.

Правило щодо обов`язковості при стягнення збитків вимагає наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою і збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Відповідно до ч.2 ст.22 ЦК України збитки включають, зокрема, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Отже, для стягнення упущеної вигоди позивач повинен довести не лише факт порушення свого права, а й реальну можливість отримання відповідного доходу, його розмір, а також наявність причинно-наслідкового зв`язку між порушенням права та неможливістю одержання такого доходу.

Водночас, як слідує з матеріалів справи, обґрунтовуючи вимоги в цій частині, позивач посилається на те, що у зв`язку з неповерненням відповідачем позики він був позбавлений можливості придбати трактор для обробітку земельної ділянки, на якій мав намір побудувати десять житлових будинків із подальшою передачею їх в оренду.

Проте самі по собі наміри позивача щодо придбання трактора, будівництва житлових будинків та отримання доходу від їх оренди не підтверджують реальності одержання відповідного доходу. Позивачем не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували конкретний розмір очікуваного доходу, реальну можливість реалізації зазначеного проєкту, зокрема наявність необхідних умов для будівництва та подальшої передачі будинків в оренду, а також безпосередній причинно-наслідковий зв`язок між невиконанням відповідачем зобов`язання за договором позики та неодержанням заявленого доходу.

Що стосується моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Згідно із ч.ч. 1,2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Стаття 23 ЦК України є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Тобто, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі №216/3521/16-ц викладено наступний висновок: «виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства».

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц).

Проте, з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25.05.2022 у справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22), постанова Верховного Суду від 05.12.2022 у справі №214/7462/20 (провадження №61-21130сво21).

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові №5 від 25 травня 2001 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» рекомендував судам при визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди враховувати характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення), інші обставини, як стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо.

Водночас, як слідує з матеріалів справи, позивач, заявляючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, не навів жодного обґрунтування того, у чому саме полягає завдана йому моральна шкода, яких душевних страждань він зазнав унаслідок невиконання відповідачем зобов`язання за договором позики та яким чином такі страждання пов`язані з поведінкою відповідача. Крім того, позивач не навів обґрунтування заявленого розміру компенсації моральної шкоди.

Таким чином, позовна вимога про відшкодування моральної шкоди фактично зводиться до самого факту її заявлення без наведення конкретних обставин, які б свідчили про її заподіяння, та без належного обґрунтування причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою відповідача і негативними наслідками немайнового характеру для позивача.

За таких обставин суд позбавлений можливості встановити наявність моральної шкоди, оцінити її характер та обсяг, а також визначити обґрунтований розмір її компенсації з урахуванням вимог розумності та справедливості. Саме лише посилання на порушення права позивача без конкретизації обставин заподіяння моральної шкоди та наведення відповідного обґрунтування не є достатнім для задоволення заявленої вимоги.

Отже, оскільки позивачем не наведено належного обґрунтування вимоги про відшкодування моральної шкоди та не доведено обставин, які б свідчили про її заподіяння внаслідок поведінки відповідача, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у цій частині.

Щодо посилання позивача на положення частини другої статті 625 ЦК України, то суд зазначає, що позивачем не заявлено вимог з урахуванням положень цієї норми. В той же час, слід зауважити, що відповідно до п. 18. Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (не виконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Питання судових витрат суд вирішує відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України. Оскільки позивач в силу положень п.8 ч.1 ст.5 Закону України « Про судовий збір» та Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» звільнений від сплати судового збору, а суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з відповідача слід стягнути на користь держави 6119,98 грн судового збору (пропорційно розміру задоволених вимог).

На підставі викладеного, керуючись ст. 510, 525-527, 530, 533, 610, 612, 625, 1046, 1047, 1049 ЦК України, ст. 12, 13, 48, 51, 81, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 31 січня 2025 року в розмірі 611998,25 грн (шістсот одинадцять тисяч дев`ятсот дев`яносто вісім гривень 25 коп.).

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь держави 6119,98 грн судового збору .

В решті вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ,

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Суддя:

Оригінал: reyestr.court.gov.ua