Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №283/1164/25 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №283/1164/25 Головуючий у 1-й інст. Хомич В. М.

Категорія 39 Доповідач Галацевич О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2026 року

Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого – судді Галацевич О.М.

суддів: Григорусь Н.Й.,

Миколайчука П.В.

з участю секретаря судового засідання Нестерчук М.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу № 283/1164/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Василенко Наталії Володимирівни

на рішення Малинського районного суду Житомирської області від 19 червня 2026 року та додаткове рішення цього ж суду від 03 липня 2026 року

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Руденка Олександра Володимировича

на додаткове рішення Малинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Хомич В.М., у місті Малин,

в с т а н о в и в :

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом (а.с.33-43 т.1) до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 13 998 026,60 грн, з яких 646 681,32 грн - заборгованість за основним зобов`язанням, 12 925 039,33 грн - нараховані проценти, 426 305,92 грн - інфляційні втрати.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 02 червня 2016 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1766.

Відповідно до пункту 1.1 договору позики позикодавець передала у власність позичальнику грошові кошти в сумі 611 360,23 грн, що за офіційним курсом НБУ на день укладення договору становило еквівалент 21 800 євро, а позичальник зобов`язався повернути таку ж суму грошових коштів у строки та на умовах, визначених графіком повернення позики, передбаченим пунктом 3.1 договору. Кінцевий строк повернення позики - 02 вересня 2016 року включно.

Згідно з пунктом 2.1 договору позики грошові кошти передаються позичальнику готівкою у день підписання договору, що підтверджується розпискою позичальника про їх отримання.

Позивачка зазначала, що на підтвердження отримання коштів 02 червня 2016 року ОСОБА_2 власноручно склав та передав їй відповідну розписку, згідно з якою зобов`язався повернути отримані кошти до 02 вересня 2016 року включно.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 02 червня 2016 року сторони також уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1767.

Посилаючись на те, що свої зобов`язання за договором позики вона виконала належним чином, проте відповідач отримані кошти у встановлений договором строк не повернув, позивачка зазначала, що 17 листопада 2017 року направила йому письмову вимогу про усунення порушень за договором позики, яку відповідач отримав 30 листопада 2017 року, однак залишив без відповіді та задоволення.

Посилаючись на невиконання відповідачем зобов`язань за договором позики, позивачка просила стягнути з нього заборгованість у заявленому розмірі.

Крім того, позивачка просила визнати поважними причини пропуску позовної давності за вимогами, викладеними у позовній заяві, та поновити цей строк.

Також просила стягнути з відповідача понесені судові витрати.

Рішенням Малинського районного суду Житомирської області від 19 червня 2026 року у задоволенні позову відмовлено (а.с.241-245 т.2).

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, виходячи з недоведеності позивачкою належними та достовірними доказами факту передання відповідачу грошових коштів за договором позики, а отже, і виникнення у нього обов`язку щодо їх повернення.

24 червня 2026 року представник відповідача - адвокат Руденко О. В. звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення (а.с.1-11т.3), у якій просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1 779 802,66 грн.

На обґрунтування заяви зазначав, що правнича допомога відповідачу надавалася на підставі договору від 25 травня 2025 року № 25/05/2025-1 та додаткової угоди до нього. Загальна вартість наданої правничої допомоги становить 1 779 802,66 грн, з яких 280 000 грн - гонорар за виконану роботу, 100 000 грн - за участь адвоката у десяти судових засіданнях та 1 399 802,66 грн - додаткова винагорода (гонорар успіху).

Посилаючись на обсяг виконаної адвокатом роботи, складність справи, ціну позову та відмову в задоволенні позовних вимог, представник відповідача вважав заявлені витрати обґрунтованими та такими, що підлягають стягненню з позивачки.

Додатковим рішенням Малинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2026 року (а.с.50-53 т.3) заяву представника відповідача - адвоката Руденка О. В. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 40 000 грн.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що заявлені відповідачем витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1 779 802,66 грн не відповідають критеріям необхідності, розумності та співмірності зі складністю справи й обсягом виконаної адвокатом роботи. Суд також дійшов висновку про відсутність підстав для покладення на позивачку витрат у частині гонорару успіху в розмірі 1 399 802,66 грн та, врахувавши характер спору, обсяг наданих послуг і участь представника у судових засіданнях, зменшив розмір витрат, що підлягають відшкодуванню, до 40 000 грн.

Не погоджуючись із рішенням Малинського районного суду Житомирської області від 19 червня 2026 року та додатковим рішенням цього суду від 03 липня 2026 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Василенко Н. В. подала апеляційну скаргу (а.с.57-81т.3), в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, відмовити відповідачу в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, а також вирішити питання про розподіл судових витрат.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскаржувані рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи.

Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про недоведеність факту передання відповідачу грошових коштів за договором позики від 02 червня 2016 року.

Посилаючись на положення статей 1046, 1047 ЦК України, зазначає, що розписка позичальника є одним із передбачених законом доказів передання коштів, однак відсутність її оригіналу не виключає можливості встановлення факту виникнення позикових правовідносин на підставі сукупності інших належних і допустимих доказів.

Суд першої інстанції, визнавши належними та достовірними нотаріально посвідчені договори позики й іпотеки, а також установивши факт їх особистого підписання відповідачем, не надав цим обставинам належної оцінки під час вирішення питання про реальність договору позики.

Зокрема, суд не врахував, що відповідач особисто підписав договір позики, в якому зафіксовано передання йому 611 360,23 грн, погодив графік повернення коштів, відповідальність за порушення зобов`язання та передав належну йому квартиру в іпотеку на забезпечення виконання цього договору.

На думку апелянта, зазначені обставини у своїй сукупності підтверджують виникнення між сторонами позикових правовідносин та підлягали оцінці судом незалежно від наявності оригіналу розписки.

Зазначає, що, застосувавши положення частини шостої статті 95 ЦПК України та відмовившись брати до уваги копію розписки через ненадання її оригіналу, суд першої інстанції не навів конкретних ознак зміни чи спотворення змісту цього документа, не дослідив належним чином інші письмові докази та не встановив дійсного змісту правовідносин сторін.

Крім того, апелянт посилається на те, що оригінал розписки існував та був долучений до матеріалів кримінального провадження № 12017110200007005, що підтверджується листом Бучанського районного управління поліції ГУНП у Київській області від 22 травня 2026 року № 109593-2026.

Вважає, що суд першої інстанції не врахував обставин перебування оригіналу розписки в матеріалах кримінального провадження, а також не надав належної оцінки тому, що відповідач не подав доказів підроблення розписки, неотримання коштів чи припинення боргового зобов`язання.

Також зазначає, що суд не оцінив у сукупності договір позики, договір іпотеки, копію розписки, матеріали нотаріальної справи, висновок судової почеркознавчої експертизи, пояснення сторін та обставини подальшої поведінки відповідача.

Посилається на те, що відповідач, заперечуючи факт отримання коштів, не спростував належними доказами обставин укладення договорів та підписання ним відповідних документів.

На переконання апелянта, суд першої інстанції порушив вимоги статей 89, 263 ЦПК України щодо всебічного дослідження доказів та оцінки їх у сукупності, фактично обмежившись питанням ненадання оригіналу розписки.

Окремо апелянт зазначає про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до обмеження можливості позивачки надати докази та реалізувати свої процесуальні права.

Вказує, що 17 червня 2026 року представником позивачки було подано клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 19 червня 2026 року, у зв`язку з неможливістю її прибуття до суду через перебування у щорічній відпустці в місті Миколаєві. Представник повернулася до місця проживання та здійснення професійної діяльності лише 21 червня 2026 року, що підтверджувалося відповідним посадковим документом.

Зазначає, що внаслідок розгляду справи за відсутності позивачки та її представника остання була позбавлена можливості надати для безпосереднього дослідження судом оригінали письмових доказів, які перебували в її розпорядженні, а також подати лист Бучанського РУП ГУНП у Київській області щодо перебування оригіналу розписки в матеріалах кримінального провадження.

Крім того, суд першої інстанції не забезпечив допиту свідка ОСОБА_3 , який був викликаний у судове засідання, однак у зв`язку з проходженням військової служби не мав можливості прибути до суду 19 червня 2026 року без попереднього погодження вибуття з місця служби.

На думку апелянта, відмовивши у відкладенні розгляду справи та завершивши її розгляд без участі позивачки, її представника і зазначеного свідка, суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, а також право позивачки бути почутою і надати докази на підтвердження своїх вимог.

Щодо оскарження додаткового рішення суду від 03 липня 2026 року зазначає, що стягнення з позивачки 40 000 грн витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтованим, а визначений відповідачем розмір таких витрат - завищеним і неспівмірним із фактичним обсягом наданої правничої допомоги.

Посилається на те, що до заяви про ухвалення додаткового рішення відповідач не додав платіжних доручень, квитанцій, банківських виписок чи інших документів, які підтверджували б фактичну сплату заявленої суми. Натомість надані договір, додаткова угода, акт та детальний опис робіт, на думку апелянта, свідчать лише про договірні домовленості між відповідачем та адвокатським об`єднанням.

Вважає, що сам факт ухвалення рішення не на користь позивачки не є безумовною підставою для покладення на неї всіх витрат на правничу допомогу в розмірі, визначеному домовленістю між відповідачем та його представником.

Зазначає, що суд мав перевірити реальність, необхідність, розумність і співмірність заявлених витрат, їх зв`язок із розглядом справи, фактичний обсяг виконаних адвокатом робіт та їх вартість.

На думку апелянта, поданий відповідачем опис робіт містить переважно загальні формулювання щодо ознайомлення з матеріалами справи, консультування клієнта, дослідження судової практики, підготовки процесуальних документів та узгодження правової позиції, проте не дає можливості встановити фактичний час, витрачений адвокатом на виконання кожної конкретної дії, її необхідність та обґрунтованість вартості.

Також звертає увагу, що визначена договором вартість участі адвоката в судових засіданнях у розмірі 10 000 грн за одне засідання не може автоматично покладатися на іншу сторону без оцінки фактичної тривалості засідань, змісту вчинених процесуальних дій та необхідності відповідних витрат.

Вважає, що значна частина заявлених витрат пов`язана зі звичайними процесуальними діями, які не свідчать про виняткову складність справи та не обґрунтовують заявленого розміру правничої допомоги.

Посилаючись на положення статей 137, 141 ЦПК України та відповідну практику Верховного Суду, зазначає, що суд першої інстанції не перевірив належним чином обґрунтованість і пропорційність витрат, не врахував їх фактичного обсягу та безпідставно поклав на позивачку витрати на професійну правничу допомогу.

Одночасно з апеляційною скаргою представник позивачки заявила клопотання про визнання поважними причин неподання до суду першої інстанції копії листа Бучанського РУП ГУНП у Київській області від 22 травня 2026 року № 109593-2026 та приєднання цього доказу до матеріалів справи.

В обґрунтування клопотання посилається на те, що представник позивачки не мала можливості прибути в судове засідання 19 червня 2026 року у зв`язку з перебуванням у щорічній відпустці, про що завчасно повідомила суд, подавши 17 червня 2026 року клопотання про відкладення розгляду справи. Однак суд першої інстанції розглянув справу за її відсутності, у зв`язку з чим зазначений доказ не був поданий та досліджений судом.

Крім того, представник позивачки подала заяву про виклик і допит як свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

В обґрунтування необхідності допиту ОСОБА_3 зазначає, що цей свідок проходить військову службу та не мав можливості з`явитися в судове засідання 19 червня 2026 року через необхідність погодження вибуття з місця проходження служби та вирішення організаційних питань щодо прибуття до суду. Вважає, що його допит не відбувся з об`єктивних причин, які не залежали від сторони позивачки.

Не погоджуючись із додатковим рішенням суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Руденко О. В. подав апеляційну скаргу (а.с.108-152 т.3), в якій просить змінити його в частині розміру стягнутих витрат на професійну правничу допомогу, збільшивши їх із 40 000 грн до 1 779 802,66 грн.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що додаткове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права, а висновки суду першої інстанції щодо неспівмірності заявлених витрат на правничу допомогу є необґрунтованими.

Посилається на те, що витрати відповідача на професійну правничу допомогу підтверджуються договором про надання правової допомоги № 25/05/2025-1 від 25 травня 2025 року, додатковою угодою № 1 від 25 травня 2025 року, детальним описом виконаних робіт (наданих послуг) та актом приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 22 червня 2026 року, а також наявними в матеріалах справи процесуальними документами, зібраними доказами та участю адвоката у судових засіданнях.

Зазначає, що загальний розмір витрат на правничу допомогу становить 1 779 802,66 грн, з яких 280 000 грн — фіксований гонорар за надання правничої допомоги, 100 000 грн — гонорар за участь адвоката у десяти судових засіданнях із розрахунку 10 000 грн за одне засідання та 1 399 802,66 грн — додаткова винагорода (гонорар успіху), передбачена умовами додаткової угоди в розмірі 10 відсотків від суми позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено.

На думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір витрат на правничу допомогу, не врахувавши фактичного обсягу виконаної адвокатом роботи, складності справи, тривалості її розгляду, ціни позову та значення результату вирішення спору для відповідача.

Звертає увагу, що представником відповідача протягом розгляду справи здійснювалися аналіз матеріалів справи та судової практики, збирання і дослідження доказів, підготовка процесуальних документів, формування правової позиції та представництво інтересів відповідача у десяти судових засіданнях. Зокрема, адвокатом направлялися адвокатські запити, отримувалися та подавалися до суду докази на спростування позовних вимог.

Вважає, що суд першої інстанції не врахував поведінки сторони позивача під час розгляду справи, яка, за твердженням апелянта, подавала необґрунтовані заяви та клопотання, не надавала витребуваних судом оригіналів документів, безпідставно заперечувала обставини справи, чим спричинила затягування судового розгляду та збільшення обсягу роботи адвоката.

Наголошує, що справа розглядалася близько одного року й одного місяця, а заявлений до відшкодування розмір витрат перевищив попередній (орієнтовний) розрахунок лише на 80 000 грн у зв`язку зі збільшенням кількості судових засідань із двох до десяти, чого відповідач не міг передбачити на час подання такого розрахунку.

Крім того, посилаючись на частини п`яту та шосту статті 137 ЦПК України, зазначає, що зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу можливе лише за клопотанням іншої сторони, на яку покладається обов`язок доведення їх неспівмірності. Водночас представник позивача не заявляла окремого клопотання про зменшення таких витрат та не довела їх неспівмірності, а у своїх запереченнях просила відмовити в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

На переконання апелянта, суд першої інстанції, зменшивши заявлену суму витрат до 40 000 грн за відсутності відповідного клопотання та належного обґрунтування їх неспівмірності, порушив принципи змагальності й диспозитивності цивільного судочинства.

Також не погоджується з висновком суду про відсутність підстав для відшкодування гонорару успіху, оскільки така винагорода прямо передбачена умовами договору про надання правової допомоги та залежить від досягнення визначеного сторонами результату представництва. Посилаючись на практику Верховного Суду, зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, зазначає, що гонорар успіху є складовою витрат на професійну правничу допомогу та може підлягати розподілу між сторонами.

Наголошує, що ціна позову становила 13 998 026,60 грн, а тому справа мала істотне значення для відповідача, оскільки задоволення позовних вимог призвело б до покладення на нього значного майнового тягаря. При цьому загальний розмір заявлених витрат на правничу допомогу становить близько 12,7 відсотка ціни позову, що, на думку апелянта, відповідає критеріям розумності та співмірності з огляду на складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи та досягнутий результат — відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Вважає, що суд першої інстанції не навів належних мотивів, які б обґрунтовували зменшення витрат на правничу допомогу до 40 000 грн, не врахував усіх обставин справи та безпідставно відмовив у відшкодуванні решти заявлених витрат.

У відзиві на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Василенко Н.В. на рішення суду першої інстанції від 19 червня 2026 року (а.с.170-218 т.3) представник ОСОБА_2 - адвокат Руденко О. В. заперечує проти її задоволення, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а судові витрати, пов`язані з апеляційним розглядом справи, покласти на позивачку.

Зазначає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність факту передачі відповідачу грошових коштів за договором позики від 02 червня 2016 року.

Вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що факт передачі коштів підтверджується змістом нотаріально посвідченого договору позики та укладеного одночасно з ним договору іпотеки. Посилається на те, що договір позики є реальним договором, а його укладення пов`язується з фактичною передачею грошових коштів. При цьому умовами самого договору передбачено підтвердження отримання позики розпискою позичальника, яка, на переконання представника відповідача, є необхідним доказом передачі коштів.

Наголошує, що позивачка не надала суду оригіналу розписки від 02 червня 2016 року, незважаючи на його витребування, а відповідач заперечує факт отримання коштів та ставить під сумнів достовірність поданих копій документів. Зазначає, що копія розписки не містить підпису відповідача, а в договорі позики, договорі іпотеки та розписці зазначені реквізити паспорта, який, за твердженням відповідача, був викрадений у нього до укладення цих договорів.

Заперечує також проти доводів позивачки про перебування оригіналу розписки в матеріалах кримінального провадження. Посилаючись на отриману за адвокатським запитом відповідь Бучанського районного управління поліції від 04 серпня 2026 року, зазначає, що органом досудового розслідування наявність оригіналу розписки не підтверджена, а достовірність наданої позивачкою відповіді цього ж органу від 22 травня 2026 року заперечується.

Крім того, ставить під сумнів достовірність документів, поданих позивачкою на підтвердження її фінансової спроможності надати позику, зокрема документів щодо продажу транспортних засобів, посилаючись на отримані ним відомості від сервісних центрів МВС.

Не погоджується з доводами апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції принципу змагальності та права позивачки на участь у судовому розгляді. Зазначає, що сторона позивачки неодноразово заявляла клопотання про відкладення розгляду справи, не надала витребуваних судом оригіналів письмових доказів та не забезпечила явки свідків, викликаних судом за її клопотанням. Вважає, що наведені обставини не свідчать про порушення судом процесуальних прав позивачки.

Також заперечує проти доводів апеляційної скарги щодо позовної давності, вважаючи їх такими, що не впливають на правильність рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з недоведеністю заявлених вимог.

Заперечує проти прийняття апеляційним судом додаткових доказів та задоволення клопотання про виклик свідків, посилаючись на відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх прийняття і повторного дослідження.

Крім того, у відзиві заявлено клопотання про постановлення окремої ухвали стосовно дій представника позивачки - адвоката Василенко Н. В., приватного нотаріуса Клітко В.В., позивачки ОСОБА_1 та інших зазначених у відзиві осіб у зв`язку з порушеннями законодавства, які, на думку представника відповідача, були допущені ними.

У відзиві на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Василенко Н.В. на додаткове рішення Малинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2026 року (а.с.1-17 т.4) представник ОСОБА_2 - адвокат Руденко О. В. заперечує проти її задоволення, вважаючи відсутніми підстави для скасування оскаржуваного додаткового рішення.

Зазначає, що підстави для скасування додаткового рішення відсутні, оскільки суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, а відповідач належними доказами підтвердив понесені витрати на професійну правничу допомогу. Водночас вважає безпідставним зменшення судом розміру цих витрат до 40 000 грн.

Доводи відзиву щодо обґрунтованості заявлених витрат, їх співмірності зі складністю справи, обсягом наданої правничої допомоги та ціною позову, а також відсутності клопотання позивачки про зменшення таких витрат за своїм змістом аналогічні доводам апеляційної скарги представника відповідача на додаткове рішення.

Просить за результатами апеляційного перегляду змінити додаткове рішення, стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1 779 802,66 грн, а судові витрати, пов`язані з апеляційним розглядом справи, покласти на позивачку.

У відзиві на апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Руденка О.В. на додаткове рішення Малинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2026 року (а.с.20-26 т.4) представник ОСОБА_1 - адвокат Василенко Н.В. заперечує проти її задоволення та просить врахувати результати апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції від 19 червня 2026 року.

Зазначає, що доводи апеляційної скарги про відсутність клопотання позивачки щодо зменшення витрат на професійну правничу допомогу не відповідають змісту поданих нею процесуальних документів. Зокрема, у письмових запереченнях від 01 липня 2026 року представник позивачки просила відмовити в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, а в разі часткового стягнення витрат - зменшити їх до розумного, співмірного та пропорційного розміру з виключенням гонорару успіху в сумі 1 399 802,66 грн.

Вважає, що суд першої інстанції зменшив розмір витрат не з власної ініціативи, а за відповідним клопотанням сторони позивачки, яка навела конкретні доводи щодо їх неспівмірності.

Посилається на те, що заявлені відповідачем витрати в розмірі 1 779 802,66 грн не відповідають критеріям необхідності, розумності та співмірності. Зокрема, фіксований гонорар у сумі 280 000 грн визначений без належної деталізації вартості окремих робіт, а додатково заявлена оплата участі адвоката у десяти судових засіданнях у розмірі 100 000 грн не враховує їх фактичної тривалості та може охоплювати послуги, вже включені до фіксованого гонорару.

Наголошує, що сама лише значна ціна позову, кількість підготовлених процесуальних документів та участь адвоката в судових засіданнях не доводять обґрунтованості заявленої суми витрат.

Щодо гонорару успіху в розмірі 1 399 802,66 грн зазначає, що його передбачення договором між відповідачем та адвокатським об`єднанням не зумовлює обов`язкового відшкодування цієї суми іншою стороною. Вважає, що зазначена винагорода, визначена як 10 відсотків ціни позову, не пов`язана з виконанням додаткового обсягу правничої допомоги та є непропорційною фактично наданим послугам.

Також заперечує проти посилань апелянта на зловживання позивачкою процесуальними правами, зазначаючи, що такі обставини судом першої інстанції не встановлені, а сам факт відмови в задоволенні позову не свідчить про недобросовісність звернення до суду.

Вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив подані докази, характер і обсяг наданої правничої допомоги та обґрунтовано визначив розмір витрат, які підлягають компенсації, у сумі 40 000 грн.

Водночас наголошує, що додаткове рішення про розподіл судових витрат є похідним від результату вирішення спору по суті, тому в разі скасування рішення суду першої інстанції від 19 червня 2026 року питання про розподіл судових витрат підлягатиме перегляду.

Просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення та відмовити у збільшенні розміру витрат на професійну правничу допомогу до 1 779 802,66 грн.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники сторін підтримали подані ними апеляційні скарги з наведених у них підстав, заперечували проти задоволення апеляційних скарг іншої сторони, посилаючись на доводи, викладені у відзивах на них.

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень у межах доводів апеляційних скарг, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення суду першої інстанції підлягає частковому задоволенню, а апеляційні скарги сторін на додаткове рішення - залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не довела належними та достовірними доказами факту передання відповідачу грошових коштів за договором позики від 02 червня 2016 року. При цьому суд урахував, що відповідно до пункту 2.1 зазначеного договору передання коштів мало підтверджуватися розпискою позичальника, однак надана позивачкою копія розписки не містить підпису ОСОБА_2 , а її оригінал, незважаючи на витребування судом, не надано. Крім того, надана приватним нотаріусом копія розписки була виготовлена з іншої копії цього документа, а не з його оригіналу. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність факту передання позикових коштів та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог. Водночас під час розгляду справи судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, яке відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення.

Щодо встановлених обставин справи та оцінки доказів

Судом встановлено, що 02 червня 2016 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1766 (а. с. 59–62 т. 1; а. с. 48–49 т. 2).

Відповідно до пункту 1.1 цього договору позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти в сумі 611 360,23 грн, що за офіційним курсом НБУ на день укладення договору становить еквівалент 21 800 євро, а позичальник зобов`язується повернути таку ж суму грошових коштів у строк та на умовах, установлених графіком повернення позики. Кінцевий строк повернення позики визначено 02 вересня 2016 року включно.

Згідно з пунктом 2.1 договору позика надається позикодавцем позичальнику в день підписання сторонами цього договору готівкою, що підтверджується розпискою позичальника про отримання позики, яка видається позичальником позикодавцеві.

Пунктом 2.2 договору передбачено, що підписання цього договору позичальником та надання ним розписки є підтвердженням факту одержання позичальником позики від позикодавця.

Отже, сторони безпосередньо визначили в договорі спосіб підтвердження фактичного передання грошових коштів, передбачивши не лише підписання договору позичальником, а й видачу ним відповідної розписки.

Цього ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики сторони уклали договір іпотеки, посвідчений тим самим нотаріусом та зареєстрований у реєстрі за № 1767, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (а. с. 55–58 т. 1; а. с. 58–59 т. 2).

У матеріалах справи міститься копія розписки від 02 червня 2016 року, складеної від імені ОСОБА_2 , відповідно до змісту якої останній отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 611 360,23 грн та зобов`язався повернути їх до 02 вересня 2016 року включно (а. с. 50–51 т. 1; а. с. 63 т. 2).

Із матеріалів справи також вбачається, що 16 березня 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016110200000974 внесено відомості за заявою ОСОБА_2 щодо викрадення 15 березня 2016 року належних йому документів, зокрема паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 185 КК України (а.с.113 т.1).

Крім того, 12 листопада 2017 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017110200007005 внесено відомості за заявою ОСОБА_2 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України. Зокрема, заявник повідомив, що 02 червня 2016 року ОСОБА_1 , використовуючи раніше викрадені належні йому документи, уклала з невідомою особою договір позики та іпотечний договір, предметом якого є квартира, що належить ОСОБА_2 на праві власності (а.с.114 т.1).

У матеріалах справи також наявна копія відповіді Бучанського районного управління поліції ГУНП у Київській області від 22 травня 2026 року № 109593-2026 (1212355), надана представником позивачки, у якій зазначено про долучення під час допиту до матеріалів кримінального провадження № 12017110200007005 оригіналу розписки ОСОБА_2 від 02 червня 2016 року та подальшу відсутність цього оригіналу (а.с.224 зв. т.3).

Водночас у відповіді Бучанського районного управління поліції ГУНП у Київській області від 04 серпня 2026 року № 197236-2026 (1401099), наданій представником відповідача, повідомлено, що під час тимчасового доступу до документів приватного нотаріуса було вилучено копію зазначеної розписки, її оригінал у матеріалах кримінального провадження відсутній, а місцеперебування не встановлено. Крім того, у цій відповіді зазначено, що за реквізитами листа, наданого представником позивачки, зареєстровано інший вихідний документ від 04 травня 2026 року, а відповідь адвокату Василенко Н. В. у межах зазначеного кримінального провадження не надавалася (а.с.226 т. 3).

Наведені відповіді містять суперечливі відомості щодо обставин перебування оригіналу розписки та походження відповіді, наданої представником позивачки. Водночас жодна із цих відповідей не підтверджує наявності оригіналу розписки та можливості його дослідження судом.

Із відповіді приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Клітко В. В. від 17 вересня 2025 року вбачається, що на виконання ухвали суду першої інстанції нею надано копії з копій документів, які зберігалися в нотаріальній справі (а.с.47 т.2).

При цьому копія розписки від 02 червня 2016 року, наявна в матеріалах справи, не містить зображення підпису особи, від імені якої її складено.

Представник відповідача ставив під сумнів достовірність поданої копії розписки та наполягав на дослідженні її оригіналу, оскільки ОСОБА_2 заперечує факт отримання грошових коштів за договором позики.

Ухвалою суду першої інстанції від 17 червня 2025 року було витребувано оригінали письмових доказів, однак оригінал розписки позивачкою не надано.

Під час апеляційного розгляду представник позивачки надала для огляду оригінали договору позики та договору іпотеки від 02 червня 2016 року, зміст яких відповідає копіям, наявним у матеріалах справи. Оригінал розписки суду апеляційної інстанції також не надано. Представник позивачки пояснила, що місцезнаходження цього документа їй невідоме.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того самого роду та якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Таким чином, договір позики за своєю правовою природою є реальним договором, для виникнення правовідносин за яким необхідним є не лише досягнення сторонами домовленості щодо його умов, а й фактичне передання позичальнику грошових коштів.

При цьому розписка не є єдиним можливим доказом передання коштів, однак у цій справі сторони самі визначили її як документ, що підтверджує таке передання, у сукупності з підписанням договору позичальником.

Зміст пункту 1.1 договору, в якому зазначено, що позикодавець «передає» грошові кошти, у взаємозв`язку з пунктами 2.1 та 2.2 свідчить про погодження сторонами порядку надання позики та способу підтвердження її отримання.

Однак цей пункт не містить окремого підтвердження позичальника про те, що він уже отримав зазначену суму грошових коштів.

Відповідно до частини шостої статті 95 ЦПК України, якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Оскільки відповідність копії розписки її оригіналу оспорюється відповідачем, а оригінал документа, попри його витребування судом першої інстанції, не надано і під час апеляційного розгляду, колегія суддів не бере зазначену копію до уваги як доказ фактичного передання грошових коштів.

Пояснення представника позивачки про невідоме місцезнаходження оригіналу розписки не усуває передбачених частиною шостою статті 95 ЦПК України наслідків неподання оригіналу письмового доказу, достовірність копії якого поставлено під сумнів.

Щодо заперечень відповідача стосовно підписання договорів

Колегія суддів враховує, що відповідач заперечує факт особистого підписання договорів позики та іпотеки від 02 червня 2016 року.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про визнання зазначених договорів недійсними, посилаючись, зокрема, на те, що він їх не підписував, а договори укладені з використанням раніше викрадених належних йому документів.

У матеріалах цієї справи наявна копія висновку судової почеркознавчої експертизи від 17 травня 2022 року № 33095/33096/21-32, проведеної в межах цивільної справи № 752/14846/18, відповідно до якого підписи від імені ОСОБА_2 у договорах позики та іпотеки виконані ним особисто (а.с.30–41 т.2).

Разом із тим питання дійсності зазначених договорів, у тому числі обставини їх підписання, є предметом розгляду іншої цивільної справи № 752/14846/18 та в межах цього провадження колегією суддів не вирішуються.

Наявність зазначеного спору не перешкоджає вирішенню цієї справи, оскільки визначальним для оцінки обґрунтованості заявлених позовних вимог є встановлення факту передання позикодавцем грошових коштів позичальнику.

Щодо доведеності позовних вимог

За змістом частин першої, п`ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінюючи наявні докази в їх сукупності, колегія суддів виходить із того, що факт укладення та особистого підписання відповідачем нотаріально посвідчених договорів підтверджено належними доказами.

Проте зміст договору позики не містить самостійного й однозначного підтвердження позичальника про фактичне отримання грошових коштів, а передбачає оформлення такого підтвердження шляхом видачі розписки.

Оригінал розписки суду не надано, подана копія не містить підпису позичальника, її достовірність оспорюється відповідачем, у зв`язку з чим вона не може бути врахована як доказ передання коштів.

Укладення договору іпотеки на забезпечення виконання зобов`язання за договором позики також не підтверджує безпосередньо факту передання позичальнику визначеної договором суми грошових коштів.

У задоволенні клопотання представника позивачки про допит свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 судом апеляційної інстанції відмовлено, оскільки ухвалою суду першої інстанції від 14 жовтня 2025 року відповідне клопотання було задоволено, стороні позивачки неодноразово надавалася можливість забезпечити явку зазначених свідків до суду, однак їх допит не відбувся.

Враховуючи наведені обставини, межі апеляційного перегляду справи, характер спірних правовідносин та предмет доказування, колегія суддів не вбачала достатніх підстав для проведення допиту зазначених свідків у суді апеляційної інстанції.

Крім того, з огляду на правову природу договору позики та зміст пунктів 2.1 і 2.2 укладеного сторонами договору, якими передбачено підтвердження факту передання грошових коштів розпискою позичальника, колегія суддів виходить із того, що показання свідків у цьому випадку не можуть замінити належного документального підтвердження фактичного передання та отримання грошових коштів.

Інших належних, допустимих та достатніх доказів, які б у сукупності з встановленими обставинами підтверджували фактичне передання відповідачу 611 360,23 грн, позивачкою не надано.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що позивачка не довела факту передання відповідачу грошових коштів за договором позики від 02 червня 2016 року, а отже, і виникнення в нього обов`язку щодо їх повернення.

Тому правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики відсутні.

Щодо процесуальних порушень суду першої інстанції

Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги позивачки щодо порушення судом першої інстанції порядку повідомлення про судове засідання, призначене на 19 червня 2026 року.

Як вбачається з матеріалів справи, судова повістка про виклик у зазначене судове засідання доставлена до електронного кабінету представника позивачки - адвоката Василенко Н. В. - 16 червня 2026 року о 23 год 48 хв 12 с (а.с.234 зв. т.2).

Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України, якщо судову повістку надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, вона вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення.

Отже, днем вручення представнику позивачки судової повістки є 17 червня 2026 року.

Згідно з частиною п`ятою статті 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання.

Таким чином, повідомлення представника позивачки про судове засідання, призначене на 19 червня 2026 року, здійснено з порушенням установленого процесуальним законом строку.

Крім того, 17 червня 2026 року представник позивачки подала клопотання про відкладення розгляду справи, посилаючись, зокрема, на несвоєчасне повідомлення про судове засідання та неможливість взяти в ньому участь у зв`язку з перебуванням поза межами населеного пункту, в якому розташований суд, на підтвердження чого надала відповідні документи (а.с.235-239 т.2).

Незважаючи на наведені обставини, суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання та 19 червня 2026 року розглянув справу за відсутності позивачки та її представника.

Колегія суддів враховує, що відповідно до частини п`ятої статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки й цьому учасникові. Водночас зазначена норма не усуває обов`язку суду дотримуватися встановленого законом строку повідомлення.

Пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України передбачено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, за умови, що такий учасник обґрунтовує свою апеляційну скаргу цією підставою.

Оскільки справу розглянуто за відсутності позивачки та її представника, повідомлених про судове засідання з порушенням установленого законом строку, а позивачка обґрунтовує свою апеляційну скаргу, зокрема, цим порушенням, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову з наведених вище підстав.

Щодо клопотання про постановлення окремої ухвали колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 262 ЦПК України постановлення окремої ухвали є правом суду, яке реалізується за наявності встановлених під час розгляду справи порушень законодавства, що потребують відповідного реагування.

Оцінивши наведені заявником обставини та врахувавши, що частина з них уже є предметом перевірки в межах кримінальних проваджень, колегія суддів не вбачає достатніх підстав для постановлення окремої ухвали. При цьому заявник не позбавлений права самостійно звернутися до компетентних органів щодо обставин, які, на його думку, свідчать про вчинення неправомірних дій. За таких обставин клопотання задоволенню не підлягає.

Висновки за результатами перегляду основного рішення

Таким чином, хоча висновок суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог є правильним по суті, допущене ним порушення порядку повідомлення позивачки про судове засідання відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.

За таких обставин апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Малинського районного суду Житомирської області від 19 червня 2026 року підлягає частковому задоволенню, зазначене рішення - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Вирішуючи питання про законність та обґрунтованість додаткового рішення Малинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2026 року, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

За змістом статей 133, 137 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу належать до судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, та за результатами її розгляду підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

За змістом пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема гонорару за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною четвертою статті 137 ЦПК України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим на їх виконання, обсягом наданих послуг, ціною позову та значенням справи для сторони.

Згідно з частинами п`ятою та шостою цієї статті у разі недотримання зазначених вимог суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності таких витрат покладається на сторону, яка заявляє відповідне клопотання.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є їх розмір обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, а також поведінку сторін під час розгляду справи.

Як вбачається з матеріалів справи, 25 травня 2025 року між ОСОБА_2 та АО «РО ЛЕКС» укладено договір про надання правової допомоги № 25/05/2025-1.

Додатковою угодою № 1 від 25 травня 2025 року сторони погодили гонорар за надання правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 280 000 грн, оплату участі адвоката в судових засіданнях із розрахунку 10 000 грн за одне засідання, а також додаткову винагороду (гонорар успіху) в розмірі 10 відсотків від суми вимог, у задоволенні яких буде відмовлено.

На підтвердження понесених витрат представником відповідача подано договір про надання правової допомоги, додаткову угоду до нього, детальний опис виконаних робіт (наданих послуг) та акт приймання-передачі виконаних робіт від 22 червня 2026 року.

Відповідно до зазначених документів загальна сума витрат на професійну правничу допомогу становить 1 779 802,66 грн, з яких 280 000 грн - гонорар за надані послуги, 100 000 грн - участь адвоката у десяти судових засіданнях та 1 399 802,66 грн - гонорар успіху.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надані відповідачем документи підтверджують існування договірних відносин щодо надання правничої допомоги, її фактичне надання та погоджену сторонами вартість відповідних послуг.

Відсутність доказів фактичної оплати всієї заявленої суми не є підставою для відмови в розподілі таких витрат, оскільки положення пункту першого частини другої статті 137 ЦПК України передбачають можливість компенсації витрат, які не лише сплачені, а й підлягають сплаті відповідною стороною.

Водночас визначений договором між адвокатом та клієнтом розмір гонорару не є безумовною підставою для покладення всієї відповідної суми на іншу сторону спору.

У постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема щодо сплати гонорару успіху, не є обов`язковими для суду під час вирішення питання про розподіл судових витрат. Суд має оцінювати витрати, що підлягають компенсації за рахунок іншої сторони, з урахуванням їх реальності, необхідності та розумності.

Отже, погодження сторонами договору про надання правничої допомоги додаткової винагороди в розмірі 10 відсотків від суми вимог, у задоволенні яких відмовлено, не свідчить про необхідність відшкодування такої винагороди позивачкою.

Заявлений у цій справі гонорар успіху в розмірі 1 399 802,66 грн визначено залежно від результату вирішення спору, а не від обсягу фактично виконаної адвокатом роботи. З урахуванням характеру спірних правовідносин, складності справи та обсягу наданих послуг колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для покладення зазначеної суми на позивачку.

Оцінюючи обсяг наданої правничої допомоги, колегія суддів враховує, що представником відповідача підготовлено відзив на позовну заяву (а.с.97-110 т.1), заяву про застосування позовної давності (а.с.116-121 т.1), заперечення на відповідь на відзив (а.с.153-159 т.1), клопотання щодо належності, допустимості та достовірності доказів, їх витребування й дослідження (а.с.171-173, 192-198 т.1, а.с.78-92 т.2), а також інші процесуальні документи (а.с.176-182, 184-190, 201, 231-236 т.1). Крім того, адвокат Руденко О. В. брав участь у десяти судових засіданнях (а.с.242-245 т.1, а.с.20-24 т.2, а.с.42а-42г т. 2, а.с.153-155 т.2, а.с.165-167 т.2, а.с.190-193 т.2, а.с.205-207 т.2, а.с.215-216 т.2, 222-224 т.2, а.с.232-233 т.2,) із яких п`ять проведено під час підготовчого провадження та п`ять - на стадії розгляду справи по суті.

При цьому колегія суддів враховує, що не в усіх судових засіданнях здійснювався розгляд справи по суті, оскільки частина з них відкладалася у зв`язку з неявкою інших учасників справи, що також має значення для оцінки обсягу фактично наданої правничої допомоги та співмірності заявлених витрат.

Разом із тим, враховуючи характер спору, предмет доказування, обсяг матеріалів справи, зміст підготовлених адвокатом процесуальних документів, кількість судових засідань та їх тривалість, колегія суддів вважає, що заявлені витрати в розмірі 380 000 грн без урахування гонорару успіху не відповідають критеріям розумності, необхідності та співмірності. При цьому значна частина виконаної представником роботи стосувалася дослідження одних і тих самих договірних правовідносин, оцінки письмових доказів та обґрунтування заперечень проти заявлених позовних вимог.

Визначення сторонами договору фіксованої вартості правничої допомоги та окремої оплати за кожне судове засідання не звільняє суд від обов`язку перевірити співмірність відповідних витрат під час їх розподілу.

При цьому доводи апеляційної скарги відповідача про безпідставне зменшення витрат за відсутності відповідного клопотання іншої сторони спростовуються матеріалами справи.

Так, у запереченнях від 01 липня 2026 року представник позивачки просила у разі встановлення підстав для часткового відшкодування витрат зменшити їх до розумного, співмірного та пропорційного розміру, виключивши зі складу витрат, що підлягають компенсації, гонорар успіху (а.с.40-45 т.3).

Отже, питання про неспівмірність заявлених витрат було поставлено перед судом першої інстанції, а відповідні заперечення підлягали оцінці під час ухвалення додаткового рішення.

За встановлених обставин колегія суддів вважає, що визначений судом першої інстанції розмір компенсації витрат на професійну правничу допомогу - 40 000 грн відповідає критеріям реальності, необхідності, розумності та співмірності з фактичним обсягом наданих адвокатом послуг і характером спору.

Доводи апеляційної скарги відповідача про необхідність стягнення всієї заявленої суми ґрунтуються переважно на умовах договору про надання правничої допомоги, обсязі підготовлених процесуальних документів, кількості судових засідань та ціні позову, однак не спростовують висновків суду першої інстанції щодо неспівмірності заявлених витрат.

Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги позивачки про відсутність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу через неподання доказів їх фактичної оплати, оскільки закон допускає розподіл витрат, які підлягають сплаті відповідно до умов договору.

При цьому скасування основного рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову не змінює результату вирішення спору по суті та не усуває підстав для покладення на позивачку обґрунтованих витрат відповідача на професійну правничу допомогу.

Таким чином, доводи апеляційних скарг сторін не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на додаткове рішення Малинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2026 року підлягають залишенню без задоволення, а додаткове рішення - без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малинського районного суду Житомирської області від 19 червня 2026 року задовольнити частково.

Рішення Малинського районного суду Житомирської області від 19 червня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на додаткове рішення Малинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2026 року залишити без задоволення.

Додаткове рішення Малинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді