Суд: Житомирський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: інших фактів, з них:.
Дата: 21 жовтня 2026 р.
Справа: №277/700/26
Суддя: Панкеєва В. А.
ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 277/700/26 Головуючий у 1-й інст. Заполовський В. В.
Доповідач Панкеєва В.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 жовтня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Панкеєвої В.А.,
суддів Григорусь Н.Й.,
Миколайчука П.В.,
за участю секретаря Кучер А.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 277/700/26 за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, про встановлення факту батьківства,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Куницький Анатолій Вікторович,
на ухвалу Ємільчинського районного суду Житомирської області від 12 серпня 2026 року,
встановив:
У травні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, просила встановити факт, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який загинув (помер) ІНФОРМАЦІЯ_2 , є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначила, що з січня 2017 року вона проживала однією сім`єю з ОСОБА_2 , а 17 березня 2023 року вони зареєстрували шлюб. Під час їх спільного проживання ІНФОРМАЦІЯ_4 народилася донька - ОСОБА_3 . Оскільки на момент народження дитини шлюб між заявницею та ОСОБА_2 зареєстрований не був, відомості про батька дитини в актовому записі про народження внесені відповідно до частини першої статті 135 СК України за вказівкою матері, у зв`язку із чим батьком дитини зазначено ОСОБА_4 . За життя ОСОБА_2 визнавав своє батьківство щодо ОСОБА_3 , піклувався про доньку, проживав разом із заявницею та дитиною однією сім`єю, вони вели спільне господарство, що підтверджується довідками Середівського старостинського округу Ємільчинської селищної ради від 08 травня 2026 року № 146 та № 147. 04 вересня 2022 року ОСОБА_2 було мобілізовано, а 24 листопада 2023 року він зник безвісти у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації. У подальшому за результатами проведеної судової біологічної експертизи здійснено ідентифікацію загиблого. Висновком експерта № Се-19/115-25/16971-БД від 24 листопада 2025 року також установлено, що ОСОБА_2 може бути біологічним батьком ОСОБА_3 з імовірністю не нижче 99,9999899 %.
Заявниця вказує, що зверталася до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області з метою призначення дитині пенсії у зв`язку з втратою годувальника, однак їй було відмовлено з тих підстав, що у свідоцтві про народження дитини ОСОБА_2 не зазначений її батьком. Посилаючись на положення статей 130, 135 СК України та статей 293, 316 ЦПК України, заявниця зазначає, що встановлення факту батьківства необхідне їй для оформлення пенсії у зв`язку з втратою годувальника, а встановити цей факт у позасудовому порядку неможливо. На підставі викладеного просила заяву задовольнити.
Ухвалою Ємільчинського районного суду Житомирської області від 12 серпня 2026 року заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про встановлення факту батьківства - залишено без розгляду. Роз`яснено заявниці, що вона має право звернутися до суду в порядку позовного провадження в порядку адміністративного судочинства.
Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про наявність у цій справі спору про право та необхідність його вирішення в порядку адміністративного судочинства.
Вказує, що відповідно до статті 293 ЦПК України в порядку окремого провадження розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, які мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав. Встановлення юридичного факту в подальшому може бути використане особою для реалізації певного майнового чи соціального права, не свідчить про наявність спору про право та не виключає можливості розгляду справи в порядку окремого провадження.
Наголошує, що предметом звернення ОСОБА_1 до суду є встановлення факту батьківства померлого ОСОБА_2 щодо її дочки ОСОБА_3 , а не вирішення питання про право дитини на пенсію у зв`язку з втратою годувальника. Встановлення такого факту має самостійне юридичне значення, оскільки підтверджує походження дитини від батька та її відповідний сімейно-правовий статус.
На думку апелянта, суд першої інстанції помилково ототожнив мету, з якою заявниця має намір у подальшому використати рішення суду про встановлення факту батьківства, із предметом судового розгляду. Можливість подальшого звернення до органів Пенсійного фонду України для оформлення пенсії у зв`язку з втратою годувальника є лише одним із можливих правових наслідків встановлення відповідного юридичного факту та сама по собі не змінює характеру заявленої вимоги. У межах цієї справи заявницею не заявлено вимог до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправними його рішень, дій чи бездіяльності, зобов`язання призначити пенсію, здійснити її перерахунок або виплатити відповідні кошти. Відсутні також відомості про прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, з яким заявниця не погоджується. Отже, на час звернення до суду між заявницею та органом Пенсійного фонду публічно-правового спору не виникло.
Також апелянт не погоджується з посиланням місцевого суду на наявність у померлого ОСОБА_2 матері - ОСОБА_5 , як на обставину, що підтверджує існування спору про право. Зазначає, що наявність іншого члена сім`ї померлого не свідчить про існування спору щодо певного суб`єктивного права. Матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_5 заперечує походження ОСОБА_3 від ОСОБА_2 , оспорює його батьківство чи заявляє вимоги, які суперечать вимогам заявниці. На переконання апелянта, для застосування положень частини шостої статті 294 та частини четвертої статті 315 ЦПК України необхідно встановити існування реального спору між конкретними особами щодо належності певного суб`єктивного права. Потенційна заінтересованість іншої особи в юридичних наслідках встановлення відповідного факту або можливість виникнення спору в майбутньому не є достатньою підставою для залишення заяви без розгляду.
Ухвалами Житомирського апеляційного суду від 17 вересня 2026 року відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду на 13:30 год 22 жовтня 2026 року.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи учасники в судове засідання не з`явились, їх неявка не перешкоджає розгляду справи, що відповідає положенням ч.2 ст.372 ЦПК України.
Від адвоката Куницького А.В. надійшло клопотання з проханням справу розглядати без його участі.
Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно з частиною 1 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, перелік яких визначений частиною 1 статті 315 ЦПК України.
Суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч.2 ст.315 ЦПК України).
Відповідно до ч.6 ст.294 ЦПК України якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина четверта статті 315 ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою.
Частиною першою статті 319 ЦПК України передбачено, що у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Метою встановлення будь-якого факту, що має юридичне значення, є можливість скористатися правом, яке надане заявнику відповідно до чинного законодавства України.
У справах окремого провадження суд підтверджує наявність чи відсутність певних юридичних фактів, що є умовою здійснення прав і реалізації інтересів заявника. Тому суд наділений лише повноваженнями з`ясувати можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Суд, встановивши наявність чи відсутність певного юридичного факту, своїм рішенням підтверджує це, не зобов`язуючи особу діяти певним чином.
Однак судове рішення, ухвалене загальним судом у порядку окремого провадження, про наявність чи відсутність цього юридичного факту набуває самодостатнього значення і не є вирішенням питання про те, чи має заявник певне суб`єктивне право.
Суд на підставі поданих доказів лише з`ясовує можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник, у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Питання про те, чи має юридичне значення той чи інший факт, із заявою про встановлення якого особа звернулася до суду, вирішується залежно від мети його встановлення (постанова Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22).
Окреме провадження характеризується безспірністю, тобто ніхто не заперечує те право, для реалізації якого заявнику треба встановити юридичний факт (частина шоста статті 294 ЦПК України).
Обставиною, яка виключає можливість розгляду заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку окремого провадження, є не сама по собі майнова чи інша правова мета встановлення відповідного факту, а наявність реального спору про суб`єктивне право, тобто його оспорювання, невизнання чи порушення іншою особою.
Під спором про право розуміють перешкоди у здійсненні цивільного права, які згідно із законом можуть бути усунені за допомогою суду.
Спір про право - це формально визнана суперечність між суб`єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб`єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом.
Отже, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі №560/17953/21 зазначено, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Суд першої інстанції, залишаючи заяву ОСОБА_1 про встановлення факту батьківства без розгляду, виходив із того, що встановлення факту батьківства ОСОБА_2 заявниці необхідне для призначення дитині пенсії у зв`язку з втратою годувальника. Суд зазначив, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть розглядатися в порядку окремого провадження лише за умови, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право.
Врахувавши мету звернення ОСОБА_1 до суду, заперечення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, а також те, що у померлого ОСОБА_2 є мати ОСОБА_5 , суд дійшов висновку про наявність у цій справі спору про право на пенсійні виплати. За таких обставин суд вважав, що заявлені вимоги не можуть бути розглянуті в порядку окремого провадження, оскільки спір щодо права на пенсійні виплати має публічно-правовий характер та підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на таке.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування (стаття 7 Конвенції про права дитини).
Статтею 121 СК України встановлено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 125 СК України якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров`я про народження нею дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: за заявою матері та батька дитини або за рішенням суду.
Частиною першою статті 135 СК України передбачено, що при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.
Змістом частини першої статті 128 СК України передбачено, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.
Водночас, у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, зазначеними у частині третій статті 128 цього Кодексу (стаття 130 СК України).
Комплексний аналіз змісту статті 130 СК України свідчить, що передумовою звернення до суду із заявою про встановлення факту батьківства відповідно до частини першої статті 130 СК України є запис про батька дитини у книзі записів народжень за вказівкою матері, а також смерть того, батьківство кого встановлюється, або оголошення такої особи померлим, що, в свою чергу узгоджується із правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року в справі №373/2257/18, від 15 квітня 2021 року в справі №361/2653/15, від 06 червня 2024 року в справі №672/915/23, від 09 квітня 2025 року в справі №213/1448/24.
Таким чином, чинне законодавство України розрізняє порядок визначення походження дитини від батька шляхом визнання батьківства та шляхом встановлення факту батьківства у разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини. Процедура встановлення факту батьківства можлива тільки після смерті особи, батьківство якої встановлюється. У такому випадку подається заява про встановлення юридичного факту відповідно до ст.130 Сімейного кодексу України, яка розглядається в окремому провадженні. Натомість процедура визнання батьківства полягає у визначенні спорідненості між батьком та самою дитиною у судовому порядку. У такому випадку подається позов про визнання батьківства та внесення відповідних змін до актового запису про народження на підставі ст. ст.128, 129 Сімейного кодексу України.
Колегія суддів підкреслює, що факт батьківства чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір`ю дитини може бути встановлений за рішенням суду у разі його смерті (частина перша статті 130 СК України).
У розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Наведене дає підстави для висновку, що "суд, встановлений законом" охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.
Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Тобто при визначенні питання належності спору до юрисдикції суду, постають два питання: по-перше, чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні ст.124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежовувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Аналіз вказаних норм права свідчить про те, що право на звернення до суду гарантовано, доступ до суду має бути забезпечено.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
У статті 19 ЦПК України визначено справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів.
Так, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними (постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 641/5523/19, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21 та інші).
Колегія суддів враховує, що визначення юрисдикції зазначеного спору залежить від визначення змісту спірних правовідносин, а саме які спірні правовідносини існують між сторонами.
Статтею 19 частиною першою пунктом 1 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
При цьому стаття 2 КАС України визначає, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно з частиною першою статті 4 КАС України адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Отже, участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб`єкта владних повноважень є публічно-правовим.
Однією з визначальних особливостей адміністративного судочинства також є те, що позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (статті 46 КАС України).
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Водночас, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Крім того, зверненню до адміністративного суду з позовом передує звернення особи до суб`єкта владних повноважень, за наслідками розгляду якого особа набуває права оскаржити до суду адміністративної юрисдикції рішення, дії або бездіяльність такого суб`єкта владних повноважень.
У постанові від 11 лютого 2026 року у справі №308/17634/23 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що заперечення суб`єкта владних повноважень щодо підтвердження юридичного факту належними доказами не свідчить про існування спору про право. Спір у таких правовідносинах може виникнути між особами, які претендують на відповідну соціальну виплату, а не між заявником та органом, уповноваженим на її призначення.
Таким чином, та обставина, що встановлення юридичного факту необхідне особі для подальшого звернення до компетентного органу за призначенням соціальної чи пенсійної виплати, не виключає можливості розгляду заяви про встановлення такого факту в порядку окремого провадження.
У справі, що переглядається судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою в порядку окремого провадження, у якій просила встановити факт, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який загинув (помер) ІНФОРМАЦІЯ_2 , є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Необхідність встановлення факту батьківства заявниця обґрунтовує неможливістю реалізації майнових та соціальних прав дитини без відповідного судового рішення. Зокрема, вона зверталася до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області з питання призначення ОСОБА_3 пенсії у зв`язку з втратою годувальника, однак у її призначенні було відмовлено, оскільки у свідоцтві про народження дитини ОСОБА_2 не зазначений її батьком. Посилаючись на положення статей 130, 135 СК України та статей 293, 315, 316 ЦПК України, заявниця вважає, що за відсутності можливості встановити походження дитини від ОСОБА_2 в позасудовому порядку факт його батьківства підлягає встановленню судом у порядку окремого провадження.
Колегія суддів звертає увагу, що частиною другою статті 245 КАС України визначено перелік судових рішень, які уповноважений прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову. Встановлення факту, що має юридичне значення, серед цього переліку відсутнє.
Тобто у разі вирішення справи в порядку адміністративного судочинства встановлення факту, що має юридичне значення, має бути визначено судом у резолютивній частині судового рішення, що не передбачено КАС України.
У справі, що переглядається, заперечення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області проти задоволення заяви не свідчать про наявність між ним та заявницею публічно-правового спору щодо права на пенсію. У цій справі предметом судового розгляду є не законність рішення, дій чи бездіяльності органу Пенсійного фонду щодо призначення пенсії, а встановлення юридичного факту походження дитини від померлого чоловіка.
Крім того, суд першої інстанції, зазначивши лише про те, що у померлого ОСОБА_2 є мати ОСОБА_5 , не встановив, що остання заперечує батьківство ОСОБА_2 щодо ОСОБА_3 , оспорює право дитини на пенсію у зв`язку з втратою годувальника чи заявляє про порушення внаслідок встановлення цього факту власних майнових прав.
Наявність у померлого матері без установлення факту оспорювання нею батьківства або відповідних прав дитини не свідчить про існування спору про право та не є передбаченою частиною шостою статті 294 ЦПК України підставою для залишення заяви без розгляду.
Аналізуючи у сукупності предмет та характер відносин щодо встановлення факту, що має юридичне значення для реалізації прав заявника, їх суб`єктний склад, колегія суддів дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим у розумінні статті 19 КАС України, оскільки не стосується здійснення відповідачем владних управлінських функцій як предмета судового контролю, та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Предметом заявленого позову є не оскарження рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, а чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку встановлення факту батьківства, окрім як в порядку цивільного судочинства.
Отже, в розумінні статті 6 Конвенції судом, встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту батьківства, є суд цивільної юрисдикції відповідно до статті 19 ЦПК України та частини другої статті 315 ЦПК України.
Виходячи з викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що заявниця у належний спосіб звернулася із заявою про встановлення факту батьківства, саме в порядку окремого провадження відповідно до частини першої статті 130 СК України, та з огляду на те, що заявниця належить до осіб, визначених частиною третьою статті 128 СК України, як така, що може звернутись з відповідною заявою.
Водночас питання щодо наявності передбачених цією нормою умов для встановлення факту батьківства, а також достатності поданих на підтвердження заявлених обставин доказів підлягають перевірці судом першої інстанції.
Таким чином, суд першої інстанції, залишаючи заяву ОСОБА_1 без розгляду, не врахував, що сама по собі необхідність встановлення факту батьківства для подальшого оформлення дитині пенсії у зв`язку з втратою годувальника не свідчить про існування спору про право та не виключає можливості розгляду такої заяви в порядку окремого провадження.
Крім того, пославшись на наявність у померлого ОСОБА_2 матері ОСОБА_5 , суд не встановив, що остання заперечує батьківство ОСОБА_2 щодо ОСОБА_3 , оспорює права дитини чи заявляє про порушення власних прав унаслідок встановлення відповідного юридичного факту.
Отже, висновок суду першої інстанції про існування спору про право ґрунтується на припущенні щодо можливого виникнення такого спору в майбутньому, а не на встановлених обставинах, які підтверджують його реальну наявність.
Суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про наявність передбачених частиною шостою статті 294 та частиною четвертою статті 315 ЦПК України підстав для залишення заяви ОСОБА_1 без розгляду, не встановивши наявності реального спору про право між заявницею та іншою особою, унаслідок чого постановив ухвалу, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Відповідно до статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала місцевого суду скасуванню, із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 258, 259, 367, 368, 374, 379, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Куницький Анатолій Вікторович, задовольнити.
Ухвалу Ємільчинського районного суду Житомирської області від 12 серпня 2026 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий В.А. Панкеєва
Судді Н.Й. Григорусь
П.В. Миколайчук
Оригінал: reyestr.court.gov.ua