Суд: Чернівецький апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: про розірвання шлюбу
Дата: 21 жовтня 2026 р.
Справа: №725/1691/25
Суддя: Височанська Н. К.
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
22 жовтня 2026 року місто Чернівці справа №725/1691/25
провадження №22-ц/822/1717/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Височанської Н.К.
суддів: Кулянди М.І., Одинак О.О.
за участю секретаря судових засідань Паучек І.І.
учасники справи:
позивач – ОСОБА_1 ,
відповідачка – ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору – Виконавчий комітет Волоківської сільської ради, Чернівецького району, Чернівецької області, як орган опіки та піклування,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільнц справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні за апеляційною скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 16 квітня 2025 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Нестеренко Є.В.,
В С Т А Н О В И В:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні.
Посилався на те, що 17 лютого 2018 року між ним та відповідачкою укладено шлюб, який зареєстровано Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис №225. Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Вказував, що спільне життя з відповідачкою не склалося, постійно виникали сварки через різні погляди на життя, шлюбні відносини припинені, спільне господарство сторони не ведуть, шлюб має формальний характер.
Зазначав, що відповідачка створює нову сім`ю та виїжджає за межі України, у зв`язку з чим нотаріально посвідченою заявою від 03 лютого 2025 року погодилася на те, що син перебуватиме на самостійному та одноосібному вихованні батька. Син після припинення шлюбних відносин проживає з ним, спору щодо місця проживання дитини між сторонами немає. Залишення сина на його самостійному вихованні та утриманні необхідне йому для набуття статусу одинокого батька та отримання податкової соціальної пільги і додаткової відпустки.
Просив розірвати шлюб та за взаємною згодою батьків залишити малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживати та перебувати на самостійному вихованні та утриманні батька.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 16 квітня 2025 року позов - задоволено.
Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який був зареєстрований 17 лютого 2018 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 225 – розірвано.
Неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишено проживати з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на його самостійному вихованні та утриманні.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1211 грн. 20 коп.
Ухвалюючи рішення за результатами підготовчого провадження відповідно до частини третьої статті 200 ЦПК України з посиланням на визнання позову відповідачкою, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дитини, яка після припинення фактичних шлюбних відносин залишилася проживати разом із батьком, а тому суд вважав за можливе зазначити, з ким залишиться проживати дитина після розірвання шлюбу. При цьому суд послався на постанову Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №200/952/18.
Короткий зміст та узагальнені доводи вимог апеляційної скарги
Частково не погоджуючись із рішенням суду, ІНФОРМАЦІЯ_5 , інтереси якого представляє ОСОБА_5 , сформував в системі «Електронний суд» 24 липня 2026 року апеляційну скаргу на вказане рішення суду як особа, яка не була залучена до участі у справі, з посиланням на те, що рішення у цій справі стосується його прав та обов`язків.
Вказував, що залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька породжує у позивача право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у територіального центру комплектування та соціальної підтримки - обов`язок розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Вважає, що таке рішення прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому у нього виникає право на оскарження цього рішення в апеляційному порядку.
ІНФОРМАЦІЯ_5 не визнає позовних вимог позивача в оскаржуваній частині та заперечує проти них. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини, і може бути встановлений судом лише як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22).
Просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині залишення неповнолітнього сина проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю за безпідставністю, в іншій частині рішення залишити без змін.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу, який надійшов до апеляційного суду 18 серпня 2026 року, ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Вказувала, що після розірвання шлюбу спільна дитина фактично проживала разом із позивачем та перебувала на його повному утриманні, саме він забезпечував дитині належні умови проживання, виховання та матеріальне забезпечення, вона з дитиною та позивачем не проживала. Водночас позивач не перешкоджав їй у спілкуванні з дитиною, надавав можливість бачитися та підтримувати емоційний зв`язок, хоча таке спілкування відбувалося нерегулярно.
Зазначала, що оскаржуване рішення не позбавляє її батьківських прав, не обмежує у здійсненні батьківських обов`язків та не перешкоджає реалізації права на участь у вихованні дитини та спілкування з нею, а відповідає досягнутим між батьками домовленостям, у тому числі її нотаріально посвідченій заяві від 03 лютого 2025 року. Вважала, що апелянтом пропущено строк на апеляційне оскарження більш ніж на рік без поважних причин, а оскаржуване рішення не стосується його прав та обов`язків, оскільки спір виник виключно із сімейних правовідносин.
У відзиві на апеляційну скаргу, який надійшов до апеляційного суду 18 серпня 2026 року, ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Вказував, що жодного разу не звертався до територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою про надання відстрочки на підставі оскаржуваного рішення, а з 20 вересня 2025 року перебуває на військовій службі за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується довідкою військової частини від 05 квітня 2026 року №171/1601. Тому твердження апелянта про звернення до суду з метою отримання відстрочки від призову є необґрунтованими, а рішення суду не вирішує питання про права та обов`язки апелянта.
Зазначав, що апеляційну скаргу подано з пропуском строку більш ніж на рік, апелянт не навів об`єктивних та непереборних причин пропуску строку, а рішення суду є публічним та доступним в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Посилався на постанови Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц, від 25 листопада 2020 року у справі №752/1839/19, від 11 листопада 2020 року у справі №760/1679/15 та інші.
Мотивувальна частина
Рух справи в апеляційному суді
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 29 липня 2026 року поновлено особі, яка не брала участі у справі - ІНФОРМАЦІЯ_1 строк на апеляційне оскарження рішення. Відстрочено сплату судового збору. Відкрито апеляційне провадження. Зупинено дію оскаржуваного рішення. Витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У серпні 2026 року до Чернівецького апеляційного суду надійшов лист Чернівецького районного суду міста Чернівців, згідно з яким матеріали справи вилучені працівниками Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань 15 жовтня 2025 року під час проведення слідчої дії.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 06 серпня 2026 року витребувано у Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань оригінал цієї цивільної справи. Зупинено провадження у справі до надходження матеріалів справи до суду апеляційної інстанції.
24 серпня 2026 року до апеляційного суду надійшла дана цивільна справа.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 31 серпня 2026 року поновлено провадження у справі.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 31 серпня 2026 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Виконавчий комітет Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування, та зобов`язано його надати апеляційному суду у строк до 09 жовтня 2026 року висновок про розв`язання спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання дитини та участі батьків у її вихованні.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 31 серпня 2026 року закінчено підготовчі дії, справу призначено до розгляду на 13 жовтня 2026 року. Розгляд справи відкладено на 22 жовтня 2026 року.
14 жовтня 2026 року на виконання ухвали суду від 31 серпня 2026 року до Чернівецького апеляційного суду надійшли пояснення Виконавчого комітету Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області від 13 жовтня 2026 року, згідно з якими ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із заявами щодо визначення місця проживання малолітньої дитини та участі батьків у її вихованні до виконавчого комітету не зверталися. Під час виїзду за адресою: АДРЕСА_1 , з метою обстеження умов проживання малолітньої дитини з батьком встановити фактичні умови проживання не вдалося, оскільки на момент відвідування за адресою нікого не було. У матеріалах справи наявна нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 , у якій вона у зв`язку з переїздом за межі України та створенням нової сім`ї погоджується на самостійне та одноосібне виховання малолітнього сина батьком. Зазначені обставини свідчать про відсутність звернень батьків до виконавчого комітету щодо врегулювання спору із зазначених питань (а.с.126-127).
Межі розгляду справи
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
ІНФОРМАЦІЯ_5 оскаржує рішення суду першої інстанції лише в частині залишення сина проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, а тому згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку в іншій частині рішення не переглядається.
Рішення в частині розірвання шлюбу та розподілу судових витрат не оскаржується.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.
Встановлено, що сторони перебували у шлюбі, який зареєстровано 17 лютого 2018 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис №225, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (а.с.10).
Від шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , актовий запис №167, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 (а.с.19).
Згідно з нотаріально посвідченою заявою від 03 лютого 2025 року, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Половинською О.Б. та зареєстровано в реєстрі за №138, ОСОБА_2 зазначила, що у зв`язку з переїздом за межі України та створенням нової сім`ї погоджується на те, що спільний з позивачем син перебуватиме на самостійному та одноосібному вихованні батька, який забезпечуватиме його всім необхідним, піклуватиметься про його стан здоров`я, розвиток та освіту (а.с.23).
14 квітня 2025 року позивач ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву, в якій просив розглядати справу без його участі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі (а.с.29).
14 квітня 2025 року відповідачка ОСОБА_2 подала до суду першої інстанції заяву, в якій просила розглядати справу без її участі та зазначила: «Позовні вимоги підтримую в повному обсязі» (а.с.28).
Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_1 від 05 квітня 2026 року №171/1601 солдат ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 з 20 вересня 2025 року (а.с.87). Згідно з військово-обліковим документом, сформованим у застосунку «Резерв+» 12 жовтня 2026 року, ОСОБА_1 знято з військового обліку ІНФОРМАЦІЯ_6 з підстави «військовослужбовці» (а.с.115).
15 жовтня 2026 року до апеляційного суду надійшло клопотання представника позивача - адвоката Мізюка В.В., в якому він просив розглянути справу за відсутності позивача та його представника, а апеляційну скаргу залишити без розгляду у зв`язку з її поданням особою, яка не має права на апеляційне оскарження судового рішення (а.с.130).
Позиція апеляційного суду
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині що оскаржується та в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків.
Щодо розгляду справи за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання
У судове засідання учасники справи не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином у встановленому законом порядку (а.с.117-125).
До початку розгляду справи від представника позивача - адвоката Мізюка В.В. надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності позивача та його представника (а.с.130), а від Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області - лист від 12 жовтня 2026 року №608 з проханням розглядати справу без участі виконавчого комітету (а.с.110).
Згідно із статтею 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №755/20287/21.
Також, якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі № 496/5051/19 та інших.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явилися в судове засідання, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи.
Щодо клопотання позивача про залишення апеляційної скарги без розгляду
Відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причини пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.
ІНФОРМАЦІЯ_5 до участі у справі не залучався, про її розгляд не повідомлявся, копію рішення не отримував, а тому на нього поширюється виняток, передбачений пунктом 1 частини другої статті 358 ЦПК України. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 29 липня 2026 року апелянту поновлено строк на апеляційне оскарження з урахуванням наведених ним причин пропуску строку, пов`язаних з отриманням листа Державного бюро розслідувань від 23 червня 2026 року.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі №601/485/23 виснувала, що у разі встановлення після відкриття апеляційного провадження, що підстав для поновлення строку не було, оскільки причини, які стали підставою для такого поновлення, є неправдивими та спростовані матеріалами справи, апеляційний суд може визнати дії скаржника зловживанням процесуальними правами на підставі частини другої статті 44 ЦПК України.
Проте сторони не навели, а матеріали справи не містять доказів того, що причини пропуску строку, наведені апелянтом, є неправдивими або спростовані матеріалами справи. Сама лише можливість ознайомлення з текстом рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не покладає на особу, яка не брала участі у справі, обов`язку відстежувати всі судові рішення, ухвалені у спорах між іншими особами. Доводи позивача про відсутність у апелянта права на апеляційне оскарження спростовуються мотивами, наведеними нижче. За таких обставин підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду колегія суддів не вбачає.
Мотиви, з яких виходив апеляційний суд, та застосовані норми права
Щодо порушення прав, свобод, інтересів та обов`язків особи, яка не брала участі у справі - ІНФОРМАЦІЯ_1 та існування права на оскарження рішення суду
Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.
Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.
За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17, провадження №61-2417сво19).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц, провадження №61-41547сво18).
У разі, якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, це є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України, постанова Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі №127/26512/16-ц).
З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного стану. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Порядок надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації визначений статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Пунктом 4 частини першої цієї статті передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду.
Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі №621/626/18).
На час ухвалення оскаржуваного рішення позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , був військовозобов`язаним, належав до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», та на підставі оскаржуваного рішення міг отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, що впливає на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Колегія суддів відхиляє доводи відзиву позивача про те, що рішення суду не стосується прав апелянта, оскільки позивач за відстрочкою не звертався, а з 20 вересня 2025 року проходить військову службу за призовом під час мобілізації. Для визначення того, чи вирішено судом питання про права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, має значення не те, чи реалізовано вже рішення суду, а те, чи може воно створити або підтвердити підстави для виникнення, зміни чи припинення її прав та обов`язків. Рішення суду про залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька зберігає своє значення й під час проходження позивачем військової служби, оскільки самостійне виховання та утримання дитини віком до 18 років статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» віднесено до підстав для звільнення з військової служби під час дії воєнного стану. Отже, оскаржуване рішення стосується інтересів держави у сфері забезпечення виконання військового обов`язку, захист яких покладено, зокрема, на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Тобто у цій справі позовна вимога про залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька, заявлена в умовах воєнного стану та загальної мобілізації, могла бути пред`явлена з метою штучного створення умов та обставин, що можуть стати підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або звільнення з військової служби. Та обставина, що позивач у позовній заяві обґрунтовував необхідність такої вимоги іншими цілями (податкова соціальна пільга, додаткова відпустка), не змінює правових наслідків такого рішення для територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Добросовісність сторін при застосуванні способів захисту сімейних прав та інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов`язку може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення.
Колегія суддів вважає, що рішенням суду першої інстанції в оскаржуваній частині вирішено питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання позивачу ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а отже, порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Отже, наявні правові підстави для перегляду оскарженого судового рішення по суті в оскаржуваній частині.
Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі №497/132/23.
Верховний Суд у постанові від 01 червня 2026 року у справі №725/5985/25, залишаючи без змін постанову Чернівецького апеляційного суду, ухвалену за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 , виснував, що територіальний центр комплектування та соціальної підтримки як орган військового управління «є особою, яка має право апеляційного оскарження рішення районного суду у цій справі», оскільки «саме ТЦК та СП наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку», а позов, заявлений в умовах воєнного стану та загальної мобілізації, може створити або підтвердити підстави для відстрочки від призову чи звільнення з військової служби і тому стосується інтересів держави.
Щодо позовної вимоги про залишення сина проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов у цій частині, виходив лише з того, що між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини, яка залишилася проживати разом із батьком. Будь-яких мотивів щодо того, чому дитину слід залишити саме на самостійному вихованні та утриманні батька, оскаржуване рішення не містить, а постанова Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №200/952/18, на яку послався суд, стосується лише можливості вирішення питання про місце проживання дитини одночасно з вимогою про розірвання шлюбу за відсутності спору між батьками, а не самостійного виховання дитини одним із них.
Колегія суддів не погоджується з рішенням суду першої інстанції в оскаржуваній частині, виходячи з наступного.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №753/8671/21, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21).
Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19).
Праву позивача на звернення до суду за захистом порушеного права чи інтересу кореспондує обов`язок обґрунтувати, у чому полягає порушене право і яким чином таке право має бути захищене (відновлене) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2026 року у справі №990/250/24).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач у позовній заяві сам зазначав про відсутність спору з відповідачкою та просив залишити сина на його самостійному вихованні та утриманні «за взаємною згодою батьків», а відповідачка нотаріально посвідченою заявою від 03 лютого 2025 року погодилася на це та позовні вимоги підтримала. Наведене свідчить про відсутність спору між батьками та відсутність порушеного, невизнаного чи оспорюваного права позивача, яке потребувало б судового захисту шляхом залишення дитини на його самостійному вихованні та утриманні.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22 виснувала, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків, а може бути встановлений лише як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. У цій справі суд першої інстанції фактично вирішив питання про самостійне виховання дитини батьком на підставі домовленості батьків, у безспірному порядку, що суперечить наведеному висновку.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу (стаття 141 СК України).
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (частина перша статті 180 СК України).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22).
Нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 від 03 лютого 2025 року про згоду на самостійне та одноосібне виховання сина батьком не може бути підставою для залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки матері не можуть бути передані іншій особі, а згідно з частиною третьою статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною. Така заява за своєю правовою природою є одностороннім волевиявленням матері, яке не припиняє і не обмежує обсягу її батьківських прав та обов`язків.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08 липня 2026 року у справі №725/5332/25 та від 22 липня 2026 року у справі №725/8708/25, якими залишено без змін постанови апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог батька щодо самостійного виховання дітей. Верховний Суд зазначив, що «сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту її самостійного виховання», а нотаріально посвідчений договір між батьками про місце проживання дітей «сам по собі не підтверджує, що мати припинила виконувати свої обов`язки щодо виховання та утримання дитини». Факт самостійного виховання не може бути встановлений лише на підставі домовленості батьків чи нотаріального договору, для цього необхідно довести невиконання другим із батьків своїх обов`язків або наявність юридичних фактів, що впливають на обсяг його батьківських прав.
Більше того, у відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_2 сама зазначила, що позивач не перешкоджав їй у спілкуванні з дитиною, надавав можливість бачитися та підтримувати емоційний зв`язок, а оскаржуване рішення не позбавляє її батьківських прав і не перешкоджає її участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею. Тобто мати дитини підтверджує, що вона від виховання сина не самоусунулася та бере участь у його житті, що спростовує твердження позивача про самостійне виховання ним дитини.
Позивачем не надано жодних доказів того, що відповідачка ухиляється від виховання та утримання сина, умисно не виконує своїх батьківських обов`язків, або існують обставини, у силу яких обсяг її батьківських прав обмежено чи припинено. Мати дитини ОСОБА_2 батьківських прав не позбавлена, недієздатною, безвісно відсутньою чи померлою не визнавалася. Та обставина, що мати дитини проживає окремо, у тому числі за межами України, не позбавляє її батьківських прав і обов`язків та не залишає дитину без материнського виховання.
Крім того, матеріали справи не містять жодних доказів, які б підтверджували фактичне виховання та утримання дитини позивачем: доказів витрат на утримання дитини, характеристик дошкільного закладу, довідок закладу охорони здоров`я тощо. Натомість з 20 вересня 2025 року позивач проходить військову службу за призовом під час мобілізації, а під час виїзду представників органу опіки та піклування за місцем проживання позивача у жовтні 2026 року встановити умови проживання дитини з батьком не вдалося, оскільки за вказаною адресою нікого не було. Отже, на час розгляду справи апеляційним судом відсутні дані про те, що малолітня дитина проживає з батьком та перебуває на його вихованні.
За загальним правилом, передбаченим статтею 19 СК України та статтею 56 ЦПК України, у спорах між батьками про визначення місця проживання дитини та участі одного з батьків у вихованні дитини участь органу опіки і піклування є обов`язковою. У категорії справ, у яких вирішується питання самостійного виховання та утримання дитини (дітей) одним із батьків, обов`язковою є участь органу опіки та піклування (постанова Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі №495/432/23, провадження №61-17548св23).
Орган опіки та піклування до участі у справі судом першої інстанції не залучався, висновку щодо розв`язання спору не надавав.
Залучений апеляційним судом орган опіки та піклування висновку не надав, повідомивши, що батьки з питань визначення місця проживання дитини та участі батьків у її вихованні до виконавчого комітету не зверталися, а встановити фактичні умови проживання дитини з батьком не вдалося.
Враховуючи наведені обставини, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову в частині залишення сина проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, оскільки мав ухвалити рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги, адже позивач не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою, а також не довів обставин самостійного виховання та утримання ним дитини.
Колегія суддів зауважує, що найвищим інтересам дитини сторін відповідає спільна участь обох батьків у її вихованні та утриманні, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного.
Апеляційний суд погоджується з доводами апелянта, що позов у частині вимоги про залишення сина на самостійному вихованні та утриманні батька у цій справі є штучним, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або звільнення з військової служби.
Верховний Суд у постанові від 06 травня 2026 року у справі №725/9013/25 виснував, що пред`явлення сімейного позову з метою створення підстав для відстрочки від призову або звільнення з військової служби може розцінюватися як «зловживання правом та використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню», а окреме проживання батьків чи проживання дитини з батьком саме по собі не доводить самостійного виховання.
Колегія суддів враховує, що син сторін не буде позбавлений батьківського піклування за наявності матері - ОСОБА_2 , яка не позбавлена батьківських прав і є законним представником своєї дитини.
Щодо порушення норм процесуального права
Відповідно до частини третьої статті 200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд може ухвалити рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Згідно з частиною четвертою статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Суд першої інстанції ухвалив рішення у підготовчому судовому засіданні з посиланням на визнання позову відповідачкою, хоча заяви про визнання позову відповідачка не подавала, а лише зазначила, що «позовні вимоги підтримує». При цьому суд не врахував, що вимога про залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька стосується прав та інтересів дитини, обсягу батьківських прав і обов`язків матері, а також інтересів держави у сфері мобілізації. Визнання такої вимоги суперечить приписам статей 15, 141, 155 СК України щодо невідчужуваності батьківських обов`язків та порушує права й інтереси інших осіб, а тому не могло бути прийняте судом як підстава для задоволення позову без з`ясування обставин справи, залучення органу опіки та піклування та дослідження доказів.
Крім того, відповідно до частини четвертої статті 263 та пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України рішення суду має містити мотивовану оцінку кожного аргументу, наведеного учасниками справи, та мотиви застосування норм права. Оскаржуване рішення в частині залишення сина на самостійному вихованні та утриманні батька жодних мотивів не містить.
Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Вказані підстави для скасування рішення суду в частині залишення сина проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні підтвердилися за наслідками перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Інші наведені порушення норм процесуального права (ухвалення рішення в підготовчому засіданні за відсутності визнання позову, незалучення органу опіки та піклування, відсутність мотивів) призвели до неправильного вирішення справи в цій частині, що відповідно до частини другої статті 376 ЦПК України також є підставою для скасування рішення.
Щодо розподілу судових витрат
Постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення (підпункт «б» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України).
Відповідно до частин першої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01 січня 2025 року встановлено в розмірі 3028 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру, як і за подання позовної заяви про розірвання шлюбу, становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно з абзацом другим частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір» у разі, коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
Позивач звернувся до суду у 2025 році з позовом як фізична особа та заявив дві вимоги немайнового характеру: про розірвання шлюбу та про залишення сина на його самостійному вихованні та утриманні, а тому за подання позову підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2422 гривні 40 копійок, тобто 3028 гривень, помножені на 0,4 та на дві вимоги.
Позивачем за подання позову сплачено судовий збір у сумі 1212 гривень згідно з квитанцією від 26 березня 2025 року (а.с.24), що відповідає судовому збору за вимогу про розірвання шлюбу. Рішенням суду першої інстанції з відповідачки на користь позивача стягнуто 1211 гривень 20 копійок судових витрат, і в цій частині рішення не оскаржується.
Оскільки у задоволенні вимоги про залишення сина на самостійному вихованні та утриманні батька слід відмовити, недоплачений позивачем судовий збір у сумі 1210 гривень 40 копійок, тобто 2422 гривні 40 копійок за мінусом сплачених 1212 гривень, підлягає стягненню з позивача в дохід держави.
За подання апеляційної скарги в електронній формі на рішення в частині однієї вимоги немайнового характеру ІНФОРМАЦІЯ_5 повинен був сплатити судовий збір у сумі 1453 гривні 44 копійки, тобто 1211 гривень 20 копійок, помножені на 150 відсотків та на коефіцієнт 0,8.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 29 липня 2026 року апелянту відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у цій справі, а тому з урахуванням результату апеляційного перегляду з позивача на користь держави підлягає стягненню 1453 гривні 44 копійки судового збору за перегляд справи у суді апеляційної інстанції.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
За приписами частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведене, рішення суду в частині залишення сина проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Керуючись ст.ст.362, 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 – задовольнити.
Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 16 квітня 2025 року в частині залишення проживати малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на його самостійному вихованні та утриманні, скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави недоплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 1210 гривень 40 копійок.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції в сумі 1453 гривні 44 копійки.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена судом 22 жовтня 2026 року.
Суддя-доповідач: Н.К. Височанська
Судді: М.І. Кулянда
О.О. Одинак
Оригінал: reyestr.court.gov.ua