Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №450/5208/25 — Львівський апеляційний суд

Суд: Львівський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: за законом.

Дата: 19 жовтня 2026 р.

Справа: №450/5208/25

Суддя: Ніткевич А. В.

Справа № 450/5208/25 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є.

Провадження № 22-ц/811/1139/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - судді Ніткевича А.В.

суддів - Бойко С.М., Копняк С.М.

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача Шачіної Н.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Шачіної Наталії Миколаївни на заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2026 року у складі судді Мусієвського В.Є. у справі за позовом ОСОБА_1 до Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом, -

встановив:

У листопаді 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області про визнання права власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті його матері ОСОБА_2 .

Позов мотивовано тим, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 матері позивача ОСОБА_2 відкрилася спадщина, до складу якої увійшло спірне будинковолодіння, яке ОСОБА_2 успадкувала після смерті своєї матері ОСОБА_3 . Позивач прийняв спадщину, звернувшись до нотаріуса, однак отримав відмову у вчиненні нотаріальної дії через відсутність правовстановлюючих документів на будинок. Просив позов задовольнити.

Оскаржуваним заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, представник позивача – адвокат Шачіна Н.М. подала апеляційну скаргу, в якій покликається на незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення.

В обґрунтування доводів скарги зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, відтак дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог.

Скаржник вказує, що ОСОБА_3 була головою двору будинковолодіння АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Звенигородського старостинського округу Давидівської сільської ради № 550 від 03.10.2024. Відповідно до погосподарських книг Звенигородської сільської ради за 1980–1995 роки житловий будинок, у якому проживала ОСОБА_3 , відносився до суспільної групи «робітничий двір».

Згідно зі звітом про незалежну оцінку майна від 21.11.2024 та технічним паспортом від 29.09.2023, спірний будинок АДРЕСА_1 має загальну площу 47,9 кв.м, житлову площу 27,5 кв.м, побудований у 1954 році.

Зазначає, що суд першої інстанції помилково взяв до порівняння технічний паспорт від 11.03.2011 на будинок АДРЕСА_1 , який виготовлявся на будинок батька позивача ОСОБА_4 , побудований у 1980-х роках, який є цегляним, складається з 4 кімнат, веранди, коридору та санвузла і розташований на іншій земельній ділянці.

Наголошує, що облік колгоспних та робітничих дворів здійснювався сільськими радами, у погосподарських книгах адреса (вулиця і номер) не вказувалася, що дозволяло індивідуалізувати кожне домогосподарство. А тому відсутність у погосподарських книгах нумерації будинку не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки записи в погосподарських книгах визнаються актами органів влади (публічними актами), що підтверджують право приватної власності на житлові споруди. Тому на думку апелянта, погосподарські книги є належними доказами, які підтверджують право власності на спірний будинок, а відсутність у них нумерації будинку не є перешкодою для ідентифікації домогосподарства, оскільки облік вівся за особовими рахунками.

Звертає увагу, що спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Крім того, апелянт посилається на те, що позивач прийняв спадщину після смерті матері, яка, в свою чергу, успадкувала майно після смерті ОСОБА_3 , а тому має право на визнання права власності на спірне майно.

У зв`язку з наведеним, просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2026 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та його представника на підтримку доводів скарги, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи містять три конфігурації будинків, які різняться роком побудови, літеральною нумерацією та площею; погосподарські книги Звенигородської сільської ради за 1980–1995 роки не містять нумерації будинку, в якому проживала ОСОБА_3 ; вихідні дані у погосподарських книгах не співпадають із письмовими доказами, долученими позивачем, а тому суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог.

Перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів враховує таке.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Згідно із ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.

Згідно із ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Колегія суддів виходить з того, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина перша та друга статті 1220 ЦК України).

Спадкування може відбуватися за заповітом або за законом.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦК України).

Частина 5 ст. 1268 ЦК України передбачає, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Частинами першою та третьою статті 1268, частиною першою статті 1269, частиною першою статті 1270 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

За змістом зазначених норм прийняття особою спадщини обумовлюється або постійним проживанням спадкоємця із спадкодавцем на час відкриття спадщини, або, в разі відсутності наведених вище обставин, поданням до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини у визначений частиною першою статті 1270 ЦК України строк.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).

У п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року роз`яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно із Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 27.04.1965 Звенигородською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, батьками позивача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що стверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим 12.03.2019 Виконавчим комітетом Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області.

З свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого 08.04.2019 року Виконавчим комітетом Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, встановлено, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .

18.10.2023 приватним нотаріусом Львівського районного нотаріального округу Львівської області Віблою І.Ю. видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,2500 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована в с. Звенигород Львівського р-ну Львівської обл.

Також, судом встановлено, що 18.06.2012 державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Підгірняк Н.С. видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_3 на право на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності сільськогосподарського підприємства держгоспу «Звенигородський», розміром 1.21 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

З свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , виданого 20.05.2005 Звенигородською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, вбачається, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Факт родинних відносин ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , як матері з донькою, підтверджується посвідкою про народження серії НОМЕР_5 , виданою 13.08.1946 року Звенигородською сільською радою Бібрського району, свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_6 , виданим 10.01.1965 року Звенигородською сільською радою райбюро ЗАГС Пустомитівського району Львівської області.

В свою чергу, звертаючись із позовними вимогами до суду, ОСОБА_1 покликався на те, що будинковолодіння АДРЕСА_1 , фактично перейшло у власність ОСОБА_2 в порядку спадкування за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_3 .

При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності, та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини.

Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема відповідно до Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року та погодженої з Верховним Судом УРСР 15 січня 1966 року, який втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року, та інших нормативно-правових актів.

Вказана Інструкція передбачала обов`язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (п. 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції).

Тобто записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.

В свою чергу, погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснювався в Україні (УРСР) із 1979 року. В погосподарських книгах при визначенні року побудування зазначається рік введення в експлуатацію будинку.

Із довідки Звенигородського старостинського округу Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області № 550 від 03.10.2024 вбачається, що згідно погосподарських книг Звенигородської сільської ради на 1980-1995 роки, головою та членом двору станом на 15.04.1991 була ОСОБА_3 . Даним житловим будинком користувалася ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Як вбачається з погосподарських книг Звенигородської сільської ради за 1980-1982 роки, 1983-1985 роки, 1986-1990 роки, 1991-1995 роки, житловий будинок, в якому проживала ОСОБА_3 відносився до суспільної групи «робітничий двір».

Вказаний будинок був побудований у 1954 році, має загальну площу приміщень 64 кв.м. в тому числі житлову площу 36 кв.м. і складається з двох кімнат, кухні, коридора та комори, а також має господарські будівлі і споруди.

Згідно із роз`ясненнями, викладеними у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», до правовідносин, що виникли до прийняття 15 квітня 1991 року Закону України «Про власність», застосовується чинне на той час законодавство.

Відповідно до законодавства, діючого до прийняття 15 квітня 1991 року Закону України «Про власність», права власності на житлові будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права.

Отже, записи у погосподарських книгах, які містять відомості про голову двору, склад сім`ї, а також дані щодо землі, будівель і худоби, є належними доказами на підтвердження права власності на житловий будинок.

Погосподарський облік у сільських радах здійснювався відповідно до Вказівок по веденню книг погосподарського обліку, затверджених наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13.04.1979 № 112/5, а згодом Вказівки № 5-24/26 та Вказівки № 69), які були замінені Інструкцією ведення погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених наказом Міністерства статистики України від 22.02.1995 № 48.

Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.

Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників.

Записи до погосподарських книг вносилися зі слів голови двору, без проведення технічних обмірів приміщень, а тому площі могли зазначатися приблизно або включати допоміжні приміщення, які в технічному паспорті обліковуються окремо.

Відповідно до ст. 120, 123 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності і розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

У разі віднесення господарства до робітничого двору норми ст. 120, 123 ЦК УРСР не застосовуються, оскільки право власності на нерухоме майно виникало лише у голови робітничого двору незалежно від складу сім`ї та членів двору.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18.11.2015 у справі № 6-350цс15.

З матеріалів справи встановлено, що спірний житловий будинок побудований у 1954 році та станом на 15.04.1991 мав статус робітничого двору, головою якого була ОСОБА_3 .

Вказане дає підстави дійти висновку, що ОСОБА_3 набула право власності на вказане нерухоме майно, хоча і не здійснила його державну реєстрацію. Відтак таке право власності увійшло до складу спадщини після смерті останньої і фактично було успадковане ОСОБА_2 .

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції помилково взяв до порівняння технічний паспорт від 11.03.2011 року на житловий будинок АДРЕСА_1 , який виготовлявся на будинок батька позивача ОСОБА_4 , побудований у 1980-х роках, є цегляним, складається з 4 кімнат, веранди, коридору та санвузла і розташований на іншій земельній ділянці.

Натомість, згідно зі звітом про незалежну оцінку майна, виготовленим ТОВ «Колсандинг-Експерт» 21.11.2024 року, та технічним паспортом від 29.09.2023 року, виготовленим Обласним КП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», спірний будинок АДРЕСА_1 має загальну площу 47,9 кв.м, в тому числі житлову площу 27,5 кв.м, допоміжну 20,4 кв.м, складається з 2 житлових кімнат, кухні, коридору та комори, побудований у 1954 році, має господарські споруди: літню кухню, сарай, колодязь.

Цей будинок розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 4623683100:01:002:0543, що належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_2 , виданого 18.10.2023 приватним нотаріусом Львівського районного нотаріального округу Віблою І.Ю.

Таким чином, матеріали справи не містять доказів того, що будинок АДРЕСА_1 , який побудований у 1954 році та має площу 47,9 кв.м, є тотожним будинку АДРЕСА_1 , який побудований у 1981 році та має площу 114,1 кв.м. Навпаки, ці будинки є різними об`єктами нерухомості.

Технічний паспорт від 11.03.2011 на будинок АДРЕСА_1 стосується іншого об`єкта нерухомості — будинку батька позивача ОСОБА_4 , побудованого у 1981 році, загальною площею 114,1 кв.м, житловою 74 кв.м, який є цегляним, складається з 4 кімнат, веранди, коридору та санвузла і розташований на іншій земельній ділянці.

Отже, висновок суду першої інстанції про наявність трьох конфігурацій будинків не відповідає обставинам справи, оскільки технічний паспорт від 11.03.2011 стосується іншого будинку — будинку батька позивача, а не спірного будинку АДРЕСА_1 .

Колегія суддів звертає увагу, що в погосподарських книгах Звенигородської сільської ради за 1980–1995 роки зазначено, що житловий будинок, у якому проживала ОСОБА_3 , мав загальну площу 64 кв.м, в тому числі житлову 36 кв.м, тоді як згідно з технічним паспортом від 29.09.2023 року спірний будинок АДРЕСА_1 має загальну площу 47,9 кв.м та житлову площу 27,5 кв.м.

Разом з тим, така розбіжність не свідчить про те, що це різні об`єкти нерухомості, з огляду на те, що обидва документи — погосподарські книги та технічний паспорт від 29.09.2023 — фіксують однаковий рік побудови будинку (1954).

За таких обставин, розбіжність у площі будинку між погосподарськими книгами та технічним паспортом від 29.09.2023 не є підставою для висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки ідентифікація домогосподарства здійснюється за особовим рахунком, особою, яка очолює господарство, роком побудови та іншими ідентифікуючими ознаками, а не виключно за площею.

Тобто, записи в погосподарських книгах є належними доказами на підтвердження права власності на житловий будинок, а розбіжності в площах можуть бути зумовлені особливостями ведення обліку та не спростовують факту належності будинку спадкодавцю.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки матеріали справи містять достатньо належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірне будинковолодіння АДРЕСА_1 належало ОСОБА_3 , а згодом перейшло у власність ОСОБА_2 в порядку спадкування, а відтак, і до позивача.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Згідно із ч. 1 ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2 , яка, у свою чергу, була дочкою ОСОБА_3 .

Як зазначено вище, 18.06.2012 державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Підгірняк Н.С. видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_3 на право на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності сільськогосподарського підприємства держгоспу «Звенигородський», розміром 1,21 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

Таким чином, ОСОБА_2 прийняла частину спадщини після смерті ОСОБА_3 , а отже, відповідно до ч. 5 ст. 1268 ЦК України, вважається такою, що прийняла усю спадщину, у тому числі й спірне будинковолодіння.

Позивач ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_2 , отримавши 18.10.2023 свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 0,2500 га, що розташована в с. Звенигород Львівського району Львівської області.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_2 , який прийняв спадщину у передбаченому законом порядку, однак не може оформити спадкові права через відсутність правовстановлюючих документів на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2 ст. 328 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1608/18 від 19.05.2020 зазначила, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Шачіної Наталії Миколаївни задовольнити.

Заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2026 року – скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 з належними до нього будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 21 жовтня 2026 року.

Головуючий А.В. Ніткевич

Судді С.М. Бойко

С.М. Копняк

Оригінал: reyestr.court.gov.ua