Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №447/1933/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 447/1933/25 Головуючий у 1 інстанції: Бачун О.І.

Провадження № 22-ц/811/929/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Ніткевича А.В.

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Ратича Тараса Михайловича на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 лютого 2026 року в складі судді Бачуна О.І. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, -

встановив:

01 липня 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 , в якому просив суд усунути йому перешкоди у здійсненні права володіння, користування та розпорядження житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаного житлового будинку без надання їй іншого житлового приміщення.

В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що йому на праві приватної власності належить житловий будинок по АДРЕСА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом, витягом про реєстрацію права власності. У житловому будинку проживає та зберігає свої особисті речі ОСОБА_2 , однак не сплачує комунальні платежі, не бере участі в утриманні житла. Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 12.05.2022 року у справі №447/3865/21 шлюб між сторонами розірвано. На підставі заяви позивача ОСОБА_2 30.05.2025 року знято з реєстрації місця проживання, що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади. При цьому, відповідачка забезпечена іншим житлом, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта. Наявність відповідачки у житловому будинку позбавляє ОСОБА_1 можливості в повному обсязі здійснювати право власності. Відповідачка відмовляється добровільно звільнити будинок, тому просив позов задоволити.

Оскаржуваним рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 23 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення відмовлено.

Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_1 , апеляційну скаргу в інтересах якого подав адвокат Ратич Т.М. Вважає, що при ухваленні рішення судом неповністю з`ясовано обставини, що мають значення для справи, таке рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права.

В обґрунтування вимог скарги покликається, що суд вірно встановив, що житловий будинок АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить позивачу, відповідачка вселилась у будинок як член сім`ї (дружина) позивача, рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 12.05.2022 року (справа №447/3865/21) шлюб між сторонами розірвано, 30.05.2025 відповідачка знята з реєстрації місця проживання у житловому будинку на підставі заяви позивача.

Враховуючи встановлені судом обставини, на час звернення до суду відповідачка спільним побутом із позивачем не пов`язана, тому її право на користування чужим майном - будинком підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч.2 ст. 406 ЦК України.

Відсутність між сторонами будь яких юридично оформлених домовленостей щодо користування належним позивачу будинку, зокрема договорів оренди, зберігання, безоплатного користування того свідчить про те, що позивач, як власник зазначеного житлового будинку, відповідно до положень ст. 391 ЦК України має право усунення будь яких перешкод у користуванні належним йому на праві власності житловим приміщенням.

Зазначає, що суд першої інстанції необґрунтовано визнав виселення відповідачки непропорційним, посилаючись на ст. 8 Конвенції, не дослідивши баланс інтересів сторін. Позивач, як власник має право на мирне володіння майном. Звертає увагу на те, що відповідачка не зареєстрована у будинку та зняття її з реєстраційного обліку не оскаржувала, таким чином твердження суду про порушення права відповідачки на житло є необґрунтованим припущенням.

У постанові від 27.02.2019 в справі №357/7940/16-ц Верховний Суд зазначив, що законодавством не передбачене збереження права користування житлом за особою, яка хоч і правомірно вселилась у будинок, але на час розгляду справи перестала бути членом сім`ї власника.

Вказує, що відмовивши у позові, суд фактично поклав на позивача додаткові обмеження, пов`язані із забезпеченням права відповідачки на користування будинком, при цьому не врахував, що жодним нормативним актом не гарантовано право особи на проживання у житловому приміщенні з порушенням прав власника майна.

Просить скасувати рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 лютого 2026 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін. Вказує, що суд ухвалив рішення з повним дотриманням вимог матеріального та процесуального права, висновки викладені у ньому відповідають фактичним обставинам справи.

Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання 20 жовтня 2026 року не прибули, позивач не повідомив суд про причину неявки, відповідачка ОСОБА_2 подала клопотання про розгляд справи у її відсутність.

На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду заяви по суті, а тому вважає за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися.

За відсутності всіх осіб, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, межі та доводи скарги, колегія суддів вважає, що скаргу необхідно задовольнити виходячи із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка вселилася у спірний житловий будинок як член сім`ї власника (дружина) та проживає в ньому з 1997 року, тобто понад 30 років; відповідачка не має іншого житлового приміщення, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; позивачем не доведено факту створення відповідачкою перешкод у користуванні майном, а також не доведено наявності підстав для виселення без надання іншого житла, передбачених статтею 116 ЖК України. Суд дійшов висновку, що виселення відповідачки із спірного житла буде невиправданим втручанням у приватну сферу та порушенням права на повагу до житла, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Перевіряючи законність оскаржуваного судового рішення колегія суддів враховує таке.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.07.2008 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №20137315 від 05.09.2008 року.

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 12.05.2022 у справі №447/3865/21 шлюб між сторонами розірвано.

Відповідачка ОСОБА_2 з 18.07.1997 року по 30.05.2025 року була зареєстрована за вказаною адресою, вселилася у спірний будинок як член сім`ї (дружина) позивача.

30.05.2025 відповідачку знято з реєстрації місця проживання у спірному житловому будинку на підставі заяви власника житла ОСОБА_1 , що підтверджено витягом №2025/007180973 з реєстру територіальної громади.

Із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №432937940 від 25.06.2025, ОСОБА_2 належить 3/4 та 1/8 частки в квартирі АДРЕСА_2 .

В свою чергу, згідно із інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №454811351 від 03.12.2025 у ОСОБА_2 відсутнє будь яке нерухоме майно.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Конституція України передбачає як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

В свою чергу, правовідносини із користування чужим майном врегульовані зокрема статтями 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

При цьому, у статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь який час.

Верховний Суд дійшов висновку, що під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін.

У статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Судом беззаперечно встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 та позивач ОСОБА_1 з 20.05.1995 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Миколаївського районного суду Львівської області №447/3865/21 від 12.05.2022 розірвано.

У справі, яка переглядається, спір виник між ОСОБА_1 , як власником житлового будинку в АДРЕСА_1 , набутого в порядку спадкування згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.07.2008 та його колишньою дружиною ОСОБА_2 , яка набула право користування будинком (особистий сервітут) як член сім`ї ОСОБА_1 , проте після розірвання шлюбу продовжує проживати в будинку, належному позивачу.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції необґрунтовано визнав виселення ОСОБА_2 непропорційним, посилаючись на ст. 8 Конвенції, не дослідивши баланс інтересів сторін.

Колегія суддів враховує, що право користування житлом колишнього члена сім`ї не є абсолютним і може бути припинено судом на підставі статті 406 ЦК України (припинення сервітуту). При цьому вирішальне значення має оцінка добросовісності поведінки сторін та пропорційність втручання у право на житло.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_2 достовірно знаючи про судовий позов про усунення перешкод в користування житлом шляхом її можливого виселення (позов подано 01.07.2025), станом на грудень 2025 року, тобто вже після порушення провадження у справі, здійснила відчуження належних їй на праві спільної сумісної власності з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 3/4 та 1/16 часток у квартирі по АДРЕСА_3 , щоб довести обставину, яка на момент звернення з позовом не відповідала дійсності, – відсутність іншого житла.

Зазначені дії, на переконання колегії суддів, не є добросовісними, оскільки вчинені виключно з метою створення штучної правової конструкції про відсутність у неї іншого житла для перешкоджання законному виселенню.

Така поведінка є зловживанням правом та не може бути поставлена в основу судового рішення про відмову у виселенні. Особа не може посилатися на власну недобросовісну поведінку для уникнення виконання законних вимог власника майна. Принцип nullus commodum capere potest de injuria sua propria (ніхто не може отримувати вигоду з власного неправомірного діяння) є загальновизнаним принципом права.

Тому, відчуження відповідачкою майна в період розгляду справи не може розцінюватися як доказ відсутності іншого житла, оскільки така обставина створена штучно та недобросовісно.

У свою чергу відповідачка не довела, що відчуження часток у квартирі було викликане об`єктивними причинами (потреба в коштах, стан здоров`я тощо). Натомість, з матеріалів справи вбачається, що таке відчуження мало виключно процесуальну мету – створити перешкоди для виселення.

Позивач, як власник житла, має право на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Тривале проживання відповідачки у його будинку після припинення сімейних відносин та зняття з реєстрації створює для нього суттєві перешкоди у здійсненні права власності.

Небажання позивача проживати у власному будинку із колишньою дружиною є зрозумілим і передбачуваним.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового будинку є пропорційним втручанням у її право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції, з огляду на таке: втручання передбачене законом (статті 391, 406 ЦК України, стаття 156 ЖК України); втручання переслідує легітимну мету – захист права власності позивача (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції); втручання є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки справедливий баланс між інтересами сторін з урахуванням недобросовісної поведінки відповідачки схиляється на користь власника житла.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, не надав належної оцінки недобросовісній поведінці відповідачки, яка свідомо відчужила своє майно в період розгляду справи, щоб штучно створити обставину відсутності іншого житла. Така поведінка не може бути підставою для відмови у захисті права власності позивача.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а висновки суду першої інстанції в частині відмови у виселенні ОСОБА_2 не відповідають обставинам справи, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права (ст. 156 ЖК України замість ст. 391, 406 ЦК України) та неповному з`ясуванні обставин (ч. 1 ст. 376 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права.

Крім того, відповідно до ст. 141 ЦПК України, розподілу підлягають судові витрати, з відповідачки на користь позивача необхідно стягнути 1211,20 грн за розгляд справи в суді першої інстанції та 1816,80 за розгляд справи судом апеляційної інстанції, а разом 3028,00 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п.п. 1-3 ч.1 ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Ратича Тараса Михайловича задовольнити.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 лютого 2026 року скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення – задовольнити.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права володіння, користування та розпорядження житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаного житлового будинку без надання їй іншого жилового приміщення.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3028 (три тисячі двадцять вісім) гривень 80 копійок судового збору за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 20 жовтня 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк