Суд: Касаційний адміністративний суд Верховного Суду
Інстанція: Касаційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: Справи зі спорів з приводу реалізації державної політики у сфері освіти, науки, культури та спорту
Дата: 20 жовтня 2026 р.
Справа: №440/2730/23
Суддя: Єзеров А.А.
ОКРЕМА ДУМКА
судді Верховного Суду Єзерова А.А.
21 жовтня 2026 року
м. Київ
справа №440/2730/23
адміністративне провадження №К/990/36311/25
21 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі №440/2730/23 за касаційною скаргою Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 24.07.2025 за позовом Керівника Полтавської окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Департаменту культури, молоді та сім`ї Полтавської міської ради (далі - Департамент) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будформа 2022" (далі - Товариство) про зобов`язання вчинити певні дії. Касаційну скаргу задоволено частково, постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції змінено шляхом заміни в його резолютивній частині слів "об`єкт історії та архітектури місцевого значення" словами "пам`ятку культурної спадщини", у решті рішення залишено без змін.
У цій справі вирішувалися питання, по-перше, чи мав прокурор право звернутися до суду з цим позовом в інтересах держави, і, по-друге, чи виник у власника будівлі обов`язок укласти охоронний договір за обставин, коли уповноважений орган не оформив об`єкт і не повідомив власника про його статус.
Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
Не погоджуюсь із постановою як щодо порядку розгляду справи, так і щодо її змісту, а тому вважаю за необхідне висловити окрему думку.
СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
1. Передусім слід було вирішити, чи мав прокурор право звернутися з цим позовом. Вважаю, що не мав, оскільки після змін до Конституції України 2016 року прокуратура представляє інтереси держави в суді лише у виключних випадках (пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України), а Конституційний Суд України визнав неконституційними приписи, які допускають таке представництво у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту інтересів органом, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. За відсутності права на звернення судові рішення слід було скасувати, а провадження у справі закрити (частина перша статті 354 КАС України).
2. Якщо ж розглядати спір по суті, то постанова також має кілька істотних вад, адже колегія: застосувала висновки справи №440/8821/22, не відступивши від висновків справи №440/10514/23, які Судова палата за аналогічних обставин залишила чинними; не врахувала обставин, установлених судом апеляційної інстанції; вийшла за межі позовних вимог, змінивши статус об`єкта; поклала на власника наслідки бездіяльності органу, чим порушила принцип належного врядування.
I. ПРАВО ПРОКУРОРА НА ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ З ПОЗОВОМ
3. Це питання передує розгляду спору по суті, оскільки від нього залежить, чи може суд взагалі вирішувати спір за позовом прокурора. Відповідач наполягав на відсутності такого права під час розгляду справи судами попередніх інстанцій. Постанова колегії не містить жодного висновку з цього питання.
4. Стаття 131-1 Конституції України визначає функції прокуратури: підтримання публічного обвинувачення в суді; організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Загального нагляду за додержанням законів у цьому переліку немає.
5. Закон України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII) реалізує це положення так: прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (частина третя статті 23).
6. Рішенням від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025 у справі №3-28/2024(59/24) Конституційний Суд України визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону №1697-VII у тій частині, у якій вони надають прокурору можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Ці приписи втрачають чинність із 01.01.2027. Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва, які виникли під час чинності цих приписів та продовжують існувати після втрати ними чинності.
7. У цій справі прокурор звернувся в інтересах держави в особі Департаменту, який сам до суду не звертався. Єдина підстава, на якій закон допускає таке представництво, коли орган існує, - це нездійснення або неналежне здійснення ним захисту інтересів, тобто та підстава, яку Конституційний Суд визнав неконституційною. Постанова не вказує жодної іншої підстави, що відповідала б пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України.
8. Оцінюючи таку ситуацію, суд має застосувати Конституцію України як норму прямої дії (частини третя, четверта статті 7 КАС України, статті 8, 19, 131-1 Конституції України). Спершу слід з`ясувати, чи можна. Можливості витлумачити припис статті 23 Закону №1697-VII в спосіб, сумісний з Конституцією немає: Конституційний Суд визнав неконституційним саме той припис, який надає прокурору відповідне повноваження. Суперечність є очевидною й підтвердженою Конституційним Судом. За таких умов суд має застосувати норму вищої юридичної сили, а не норму закону, що їй суперечить.
9. Застереження Конституційного Суду про дію його рішення в часі визначає момент втрати чинності відповідних приписів, але не змінює того, що вони суперечили Конституції. Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.02.2026 у справі №160/6949/20 виснувала, що визнання неконституційності вказує на суперечність акта Основному Закону з моменту його прийняття, а положення частини четвертої статті 7 КАС України мають застосовуватися й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду. Судова палата у постанові від 10.12.2024 у справі №240/19209/21 зазначала, що за наявності суперечності закону Конституції суд має застосувати акт, який має вищу юридичну силу. Інакший підхід означав би, що позови, подані прокурором до рішення Конституційного Суду, і надалі розглядалися б із порушенням Конституції лише тому, що вони були подані раніше.
10. Окремо слід звернути увагу на природу такого представництва. Конституція не передбачає загального нагляду прокуратури за діяльністю органів влади: перехідна норма, яка тимчасово допускала виконання прокуратурою функції нагляду за додержанням і застосуванням законів, після змін 2016 року виключена, а стаття 131-1 функції загального нагляду не містить. Якщо вважати достатнім, що прокурор самостійно оцінив діяльність органу як неналежну й вирішив звернутися замість нього, то прокурор здійснював би загальний нагляд за органами влади, лише процесуальними засобами. У цій справі це очевидно: у позові йдеться про поведінку Департаменту, який мав оформити об`єкт, повідомити власника й запропонувати укласти договір, але вимоги пред`явлено до приватної особи.
11. Отже, право звернення прокурора до суду з таким позовом відсутнє. Оскільки Конституційний Суд уже сформулював юридичну позицію щодо відповідного припису, процесуальний механізм частини п`ятої статті 7 КАС України не застосовується. Суд касаційної інстанції мав скасувати судові рішення й закрити провадження у справі (частина перша статті 354 КАС України), не вирішуючи спору по суті.
II. ВІДСТУП ВІД ВИСНОВКІВ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СПРАВІ №440/10514/23
12. Якби право прокурора на звернення існувало, виникає питання, чи могла колегія застосувати висновки справи №440/8821/22, не відступивши у встановленому порядку від висновків справи №440/10514/23 за подібних обставин. Вважаю, що не могла.
13. У постанові від 09.09.2025 у справі №440/10514/23 Верховний Суд виснував, що укладення охоронного договору є обов`язком власника, проте паспорт об`єкта є обов`язковим документом, який оформлює уповноважений орган охорони культурної спадщини; виникненню в особи обов`язку укласти охоронний договір передує вчинення органом дій щодо оформлення документів на пам`ятку; невиконання органом цього обов`язку є об`єктивною перешкодою для укладення договору й не може розцінюватися як порушення з боку власника, який водночас не звільняється від обов`язку дбати про збереження пам`ятки. У постанові від 23.10.2025 у справі №440/8821/22 Верховний Суд виходив з того, що об`єкт є пам`яткою в силу пункту 3 Прикінцевих положень Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 №1805-III (далі - Закон №1805-III), а отже, обов`язок укласти охоронний договір існує.
14. Ухвалою від 18.12.2025 справу було передано на розгляд судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у зв`язку з необхідністю відступу від висновків, викладених у справі №440/10514/23. Ухвалою від 15.09.2026 палата повернула справу колегії, зазначивши про відсутність підстав для відступу саме від цих висновків. Отже, висновки справи №440/10514/23 залишилися чинними, і колегія зобов`язана їх застосувати.
15. Фактичні обставини цієї справи збігаються з обставинами справи №440/10514/23: об`єкт має статус щойно виявленого, уповноважений орган не виготовив облікової документації, власника не повідомлено. У мотивувальній частині постанови висновки справи №440/10514/23 не згадуються і не пояснюється, чому вони не застосовуються, хоча на них посилався відповідач. Натомість застосовано висновки справи №440/8821/22, які ведуть до протилежного результату.
16. Відповідно до статті 346 КАС України колегія, яка вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду, передає справу на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати. Колегія цього не зробила і ухвалила рішення всупереч висновкам, які палата вже визнала чинними. Практика Верховного Суду тепер різна, а єдину позицію має сформувати палата, а не окрема колегія. В іншому разі будь-яка правова позиція колегії стає відступом від іншої.
III. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ ТА МЕЖІ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
17. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм права на підставі встановлених судами фактичних обставин (стаття 341 КАС України). У цій справі постанова відхиляється від того, що встановив суд апеляційної інстанції.
18. По-перше, лист Департаменту від 21.11.2022 викладено в постанові так, ніби його було направлено відповідачу. Суд апеляційної інстанції встановив, що цей лист не вручено, відправлення повернуто, а за даними трекінгу Укрпошти відправлення за зазначеними штрих-кодами не знайдено. Отже, відповідача про статус будівлі не повідомлено.
19. По-друге, постанова не відображає, що, як установив суд апеляційної інстанції, орган, на якому лежав обов`язок виготовити облікову документацію на виконання розпорядження голови Полтавської обласної державної адміністрації від 16.07.2021 №529 (до 15.12.2021), цього не зробив.
20. Саме ці обставини є визначальними для висновку про наявність або відсутність обов`язку власника. Не враховуючи їх, постанова обґрунтовує обов`язок власника тим, що він існує безвідносно до виготовлення документації (пункт 61 постанови), що прямо суперечить висновкам справи №440/10514/23.
21. Крім того, колегія вийшла за межі позовних вимог. Прокурор просив зобов`язати Товариство укласти охоронний договір на щойно виявлений об`єкт. Колегія в пункті 72 постанови та в резолютивній частині замінила це на пам`ятку культурної спадщини. Тим самим вона змінила правовий статус об`єкта, якого позивач не просив і який не визначав орган охорони культурної спадщини, та, по суті, переоцінила висновок суду апеляційної інстанції про незавершеність процедури надання статусу. Суд розглядає справу в межах позовних вимог (стаття 11 КАС України), а можливості суду касаційної інстанції обмежені статтею 341 цього Кодексу. До того ж постанова не містить посилання на норми КАС України, які надають підставу змінити рішення суду першої інстанції.
IV. НАЛЕЖНЕ ВРЯДУВАННЯ: НАСЛІДКИ БЕЗДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНУ НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИ НА ВЛАСНИКА
22. Покладення на власника обов`язку, який він не міг виконати з причин, що залежать від органу охорони культурної спадщини, і судовий примус до його виконання суперечать принципу належного врядування.
23. Охоронний договір є актом у публічно-правовій сфері: він укладається замість індивідуального акта органу охорони, яким на власника покладалися б зобов`язання зі збереження об`єкта, і містить умови, які визначає сам орган, - режим використання, види й строки робіт (пункт 5 Порядку укладання охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768, далі - Порядок №1768). До договору додаються документи, які складає орган: акт технічного стану, опис, плани, паспорт пам`ятки (пункт 6 Порядку №1768). Без цих документів власник не може самостійно визначити предмет охорони, тож договір неможливо укласти. Закон №1805-III, зі свого боку, прямо покладає на орган охорони обов`язок письмово повідомити власника про внесення об`єкта до Переліку й набуття ним статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини (частина друга статті 14).
24. Статус було надано будівлі ще у 1993 році. За цей час держава не оформила власного об`єкта охорони: облікової документації не виготовлено, об`єкт не внесено до Реєстру, вимог розпорядження №529 щодо документації та повідомлення власників не виконано. Власник з 2022 року не повідомлений про статус будівлі. За таких обставин вимагати від нього укласти договір означає вимагати виконати те, що залежало виключно від публічного органу.
25. Належне врядування вимагає від публічної адміністрації законності, правової визначеності, пропорційності, послідовності та мотивованості дій у відносинах з особою; ці вимоги закріплено, зокрема, у Рекомендації CM/Rec(2007)7 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо належного адміністрування. Європейський суд з прав людини виснував, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен нести держава, а помилки не можуть виправлятися за рахунок особи, якої вони стосуються (рішення у справі "Рисовський проти України" від 20.10.2011, § 71).
26. Охорона культурної спадщини є легітимною метою, що виправдовує обмеження прав власника. Проте справедлива рівновага між публічним інтересом і правом власності (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) не досягається, якщо власник зобов`язаний виконати дію, яка залежала від бездіяльного органу, і наражається на примусове виконання та інші негативні наслідки. Мінімальна вимога належного врядування полягає в тому, щоб держава спершу виконала свою частину: оформила об`єкт, повідомила власника й запропонувала укласти договір.
27. Відмова у позові не залишає об`єкт без захисту. Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із Закону №1805-III (частина четверта статті 23), зокрема від обов`язку утримувати пам`ятку в належному стані (частина перша статті 24). Отже, охорона об`єкта забезпечується законом, а на орган охорони культурної спадщини покладено обов`язок завершити його оформлення. Підхід колегії, навпаки, не прискорює охорони, а перекладає наслідки бездіяльності органу на приватну особу.
V. ВИСНОВОК
28. Вважаю, що судові рішення слід було скасувати, а провадження у справі закрити, оскільки прокурор не мав права звернутися до суду з цим позовом.
29. Якщо ж колегія вважала, що спір може бути вирішений по суті, то у випадку незгоди з висновками справи №440/10514/23 справу слід було передати на розгляд палати відповідно до статті 346 КАС України. За відсутності такої незгоди касаційну скаргу слід було залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки відсутність у власника обов`язку укласти охоронний договір до виконання органом охорони своїх обов`язків відповідає висновкам Верховного Суду у справі №440/10514/23.
Суддя Верховного Суду Альберт ЄЗЕРОВ
Оригінал: reyestr.court.gov.ua