Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №300/3835/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 300/3835/26 пров. № А/857/37237/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Мандзія О.П.,

суддів Гулима Л.Я., Качмара В.Я.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 червня 2026 року у справі № 300/3835/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій, -

В С Т А Н О В И В:

В провадженні Івано-Франківського окружного адміністративного суду перебуває справа №300/3835/26 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій.

15.06.2026 від ОСОБА_1 надійшла заява про забезпечення позову, у якій заявник просив:

1) визнати, що відповідачем здійснюються заходи щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації, відтак йдеться про зміну його статусу з «військовозобов`язаний» на «військовослужбовець»;

2) тимчасово заборонити ІНФОРМАЦІЯ_1 вчиняти дії, пов`язані із заходами призову на військову службу під час мобілізації на особливий період ОСОБА_1 , крім виключення з військового обліку до прийняття рішення по суті, яке набрало законної сили;

3) зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 надати відповідне повідомлення до Національної поліції.

В обґрунтування заяви зазначено, що станом на 14.06.2026 згідно додатку ЕКПВР «Резерв+» заявник перебуває у статусі особи, яка перебуває у розшуку, підлягає затриманню та примусовому доставленню до ІНФОРМАЦІЯ_3 для складання протоколу. З огляду на викладене та за відсутністю судового рішення, збереження відповідної відмітки про розшук, затримання та примусове доставлення обмежує його конституційне право на ефективний судовий захист, вільне пересування, отримання правової допомоги, працю, медичний захист, оформлення документів тощо, і це суттєво ускладнює і буде ускладнювати його існування, звужує гарантовані Конституцією права.

Вважає, що станом на момент звернення із позовом та з цією заявою існують підстави стверджувати, що відповідачем здійснюються заходи щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації, відтак йдеться про зміну його статусу «військовозобов`язаного» на військовослужбовця».

Наголошено, що дії пов`язані із заходами призову на військову службу під час мобілізації на особливий період не є тотожними (рівнозначними) із заявленими позовними вимогами, вони включають в себе, зокрема, адміністративне затримання органами поліції чи ВСП, уточнення даних, внесення змін, медичний огляд (ВЛК), визначення придатності до військової служби, прийняття рішення про призов, вручення повістки, розпоряджень, наказів, відправка до місця зборів, БЗВП та служби та інше.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17.06.2026 у задоволенні цієї заяви відмовлено.

Позивач не погоджуючись із цією ухвалою, оскаржив таку в апеляційному порядку, оскільки вважає, що таку прийнято з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що щодо нього вчинялися і досі вчиняються дії щодо його мобілізації, зокрема, наявні повістки, адміінстративна справа та реально діючий обшук з метою затримання та доставлення, що було підтверджено документами, які були надані суду.

Апелянт також долучив лист від 07.03.2026 щодо наявного розшуку та розпочатого адміністративного провадження за дії, передбачені ч. 3 ст. 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Стверджує, що його права не гіпотетично, а прямо порушено. Суду було надано належні та допустимі докази існування реальних, а не гіпотетичних ризиків і суд такі оцінив хибно.

Також вказано, що щодо нього здійснюються активні, офіційні заходи, конкретні дії (переслідування, обов`язкові затримання), з метою примусового позбавлення волі та зміни його статусу з військовозобов`язаного на військовослужбовця.

У апеляційній скарзі апелянт покликався на судову практику, зокрема Шрстого апеляційного адміністративного суду у справі №320/43862/24.

Апелянт просив скасувати ухвалу від 17.06.2026 у цій справі та 1) визнати, що відповідачем здійснюються заходи щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації, відтак йдеться про зміну його статусу з «військовозобов`язаний» на «військовослужбовець»;

2) тимчасово заборонити ІНФОРМАЦІЯ_1 вчиняти дії, пов`язані із заходами призову на військову службу під час мобілізації на особливий період ОСОБА_1 , крім виключення з військового обліку до прийняття рішення по суті, яке набрало законної сили;

3) зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 надати відповідне повідомлення до Національної поліції.

Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 311 КАС України розгляд апеляційної скарги судом апеляційної інстанції здійснюється без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така не підлягає задоволенню з наступних міркувань.

Відмовляючи в задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову, суд першої інстанції вказав, що доводи й аргументи сторони позивача не є достатніми та переконливими для висновку про наявність підстав для застосування заходів забезпечення позову за правилами, встановленими статтями 150-151 КАС України.

ОСОБА_1 не довів існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди його правам, свободам та інтересам до ухвалення рішення у цій справі, а вказав лише на ймовірні негативні наслідки, які, на його думку, можуть настати внаслідок незабезпечення позову.

В той же час, можливе настання негативних наслідків не є беззаперечним доказом для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, адже суд здійснює захист реально порушених прав, а не тих, які ймовірно можуть бути порушені у майбутньому.

Крім того, суд зауважує, що на цьому етапі суд позбавлений можливості встановити наявність ознак протиправності оскаржуваних дій та рішення суб`єкта владних повноважень, оскільки встановлення ознак їх протиправності є фактично вирішенням адміністративного спору по суті, що є неприпустимим на цій стадії судового процесу.

Сама лише незгода позивача із рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень та звернення до суду з позовом про визнання таких протиправним ще не є достатньою підставою для застосування судом заходів забезпечення позову.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги прогнозоване на майбутнє можливе (непідтверджене) порушення права позивача, суд зазначає, що вказані у заяві про забезпечення позову доводи не свідчать про наявність законних та переконливих підстав для вжиття заходів забезпечення позову, передбачених ст. 151 КАС України, а тому у задоволенні заяви відмовлено.

Надаючи оцінку доводам заяви про забезпечення позову, апеляційний суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Таким чином, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин.

Частиною 1 ст. 150 КАС України (КАС України) передбачено, що суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Відповідно до ч. 2 ст. 150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

При цьому, суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

Таким чином, процесуальний закон наділяє суд повноваженнями на вжиття заходів забезпечення позову шляхом, зокрема й шляхом зупинення дії індивідуального акта.

Однак передумовою для вжиття таких заходів з урахуванням положень ч.ч 1, 2 ст. 151 КАС України є існування та встановлення судом обставин, визначених частиною другою статті 150 КАС України.

Забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи по суті позовних вимог, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому рішення суду, якщо його буде прийнято на користь позивача.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

При цьому суд в ухвалі про забезпечення позову повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.11.2018 у справі №826/8556/17.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», ч. 1 ст. 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Згідно з п. 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Із 24.02.2022 відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено режим воєнного стану.

Апеляційний суд зазначає, що дійсно рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на осіб, на яких поширюються. Такі рішення, дії чи бездіяльність можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до ст. 150 КАС України зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.

Своєю чергою посилання позивача на те, що без вжиття судом заходів забезпечення позову може спричинити для позивача негативні наслідки в разі мобілізації, а захист прав, свобод та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, буде унеможливлено, не може визнаватись достатнім для вжиття заходів забезпечення позову. Суд здійснює захист реально порушених прав, а не тих, які ймовірно може бути порушено у майбутньому.

Апеляційний суд зважає на покликання апелянта про те, що у застосунку «Резерв+» міститься відмітка про звернення відповідача у зв`язку з неприбуттям позивача за повісткою до ТЦК та СП до Національної поліції 25.11.2025.

Також до матеріалів апеляційної скарги долучено лист ІНФОРМАЦІЯ_4 №12/639 від 07.03.2026, у якому повідомлено, що згідно з відомостями АІТС «Оберіг» ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_5 перебуває в розшуку як особа, яка вчинила порушення правил військового обліку, передбачене ч. 3 ст. 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Проте, апеляційний суд позбавлений можливості надавати таким доводам оцінку в контексті спірних правовідносин, адже розшук здійснено через неявку за повісткою для складення протоколу. Своєю чергою предметом цього спору не охоплюється факт притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ст. 210-1 КУпАП та, відповідно, не є обставиною для забезпечення позову в контексті ч. 2 ст. 150 КАС, оскільки наявність відмітки про здійснення розшуку не пов`язана з предметом цього конкретного судового спору.

Фактично позивач просить вжити заходи, які б зупинили дію розшуку 2025 року, тоді як предметом доказування у справі є правомірність дій ТЦК щодо взяття його на облік у 1998 році. Оскільки сучасні обмеження у вільному пересуванні (розшук) є наслідком окремого адміністративного провадження за ст. 210-1 КУпАП (неявка за повісткою), вони не мають безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку з предметом цього спору.

До того ж, навіть якщо виходити із припущень заявника щодо негативних для нього наслідків у вигляді подальшого проходження військової служби, то суд не погоджується із його твердженнями про незворотність таких наслідків, адже положеннями ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено можливість звільнення військовослужбовців з військової служби, в тому числі під час дії воєнного стану, за наявності для цього визначених законом підстав, зокрема й сімейних чи інших обставин, якщо такі умови наявні в позивача.

За таких обставин, доказів б свідчили про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі не надано.

З матеріалів справи не встановлено підстав, які б свідчили про те, що невжиття судом заходів забезпечення позову створить очевидну небезпеку заподіяння шкоди правам та інтересам позивача або ускладнить чи зробить неможливим виконання рішення суду за наслідками розгляду цієї справи.

При цьому, суд звертає увагу, що заява про забезпечення позову не містить посилання на беззаперечні мотиви та докази, з яких можливо встановити порушення прав, свобод та інтересів позивача, а також, що захист прав, свобод та інтересів заявника буде неможливим без вжиття відповідних заходів і для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.

Крім того, суд зазначає, що правомірність та оцінка оскаржуваних дій відповідача підлягає з`ясуванню під час розгляду справи по суті про оскарження такого рішення та буде надана судом за результатами розгляду справи.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд з урахуванням доказів, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, перевіряє чи існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання рішення суду за цими позовними вимогами в майбутньому. Основним завданням процесуальних норм, які регламентують вжиття судом заходів забезпечення позову, є досягнення балансу між правом позивача на захист свого порушеного права та правом відповідача заперечувати проти адресованих йому вимог у будь-який дозволений законом спосіб.

Суд також зазначає, що забезпечення адміністративного позову є крайнім заходом, вжиття якого можливе виключно за наявності підстав вважати, що рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень є очевидно протиправними.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 у справі №800/521/17 зазначила, що позов не може бути забезпечено таким способом, що фактично підмінює собою судове рішення у справі та вирішує позовні вимоги до розгляду справи по суті.

На момент розгляду заяви позивача у суду відсутні правові підстави для встановлення очевидних ознак протиправності рішення відповідача.

Таким чином, наявність очевидних ознак протиправності оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності відповідачів може бути виявлена судом тільки на підставі з`ясування фактичних обставин справи, а також оцінки належності, допустимості та достовірності як кожного доказу окремо, так і достатності та взаємного зв`язку наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності під час розгляду адміністративної справи по суті.

Отже, під час розгляду питання про забезпечення позову судом не виявлено існування очевидної небезпеки порушення прав та інтересів заявника до прийняття у відповідній справі судового рішення, або неможливості захисту таких прав та інтересів без вжиття заходів забезпечення позову, або необхідності докласти значних зусиль та витрат для відновлення таких прав та інтересів при виконанні у майбутньому судового рішення, якщо його буде прийнято на користь заявника.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в ухвалі від 24.02.2026 не спростовуються і підстав для її скасування та вжиття відповідних заходів забезпечення позову немає.

Враховуючи наведене вище, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись статтями240, 241, 243, 308, 312, 320, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, в ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 червня 2026 року у справі №300/3835/26 – без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів.

Головуючий суддяО. П. Мандзій

суддіЛ. Я. Гудим

В. Я. Качмар