Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №460/19156/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/19156/25 пров. № А/857/11694/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

судді-доповідача Іщук Л. П.,

суддів Обрізка І.М., Пліша М.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 09 січня 2026 року (головуючий суддя Щербаков В.В., м. Рівне) у справі №460/19156/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернулась з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, в якому просить суд визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про відмову в призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 від 26.05.2025 №172650010777; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити позивачу пенсію за віком з 09.05.2025, зарахувавши до страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 01.01.1991 по 17.10.2000.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 09 січня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, позивач подала апеляційну скаргу, в якій покликається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що трудовою книжкою позивача підтверджується її робота з 20.01.1990 по 17.10.2000 в дитячому садку помічником вихователя. Зазначає, що перебування позивача у цей підтверджений трудовою книжкою період роботи у відпустках по догляду за дітьми (до досягнення 3- річного і 6-річного віку) не впливають на страховий стаж, адже до 01.01.2004 до страхового стажу включалися і періоди відпусток по догляду за дітьми.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено доказами, які є в матеріалах справи, що ОСОБА_1 є особою, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи (3 категорія), що підтверджується посвідченням громадянки, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи серії НОМЕР_1 .

Позивач звернулась до відповідача з письмовою заявою про призначення їй пенсії за віком на підставі ст.55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

Рішенням від 26.05.2025 №172650010777 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області відмовлено у призначенні пенсії за віком. В якості підстави зазначено: відсутність необхідного страхового стажу. За результатами розгляду документів до страхового стажу не зараховано період отримання матеріальної допомоги по безробіттю згідно трудової книжки колгоспника НОМЕР_2 від 30.01.1990 3 04.12.2001 по 01.06.2002, оскільки відсутні відомості про підстави надання матеріальної допомоги (період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації).

Не погоджуючись з відмовою відповідача в призначенні їй пенсії зі зниженням пенсійного віку, позивач звернулась до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять належних доказів, які підтверджують періоди страхового стажу з 03.01.1995 по 23.09.1997, з 24.09.2000 по 17.10.2000, відтак дійшов висновку, що на даний час підстави для застосування до позивача положень п.5 ч.2 ст.55 Закону №796-XII відсутні.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-XII).

Відповідно до ст. 49 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-ХІІ) пенсії особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді а) державні пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.

Згідно абз. 1 ч. 1 ст. 55 Закону № 796-ХІІ особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.

Абзацом 5 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-XII передбачено, що особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, мають право на зниження пенсійного віку на 3 роки та додатково на 1 рік за 2 роки проживання або роботи, але не більше 6 років.

При цьому, початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Системний аналіз наведених вище правових норм надає підстави для висновку, що право на зменшення пенсійного віку на 3 роки мають особи, які постійно проживали чи працювали у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01 січня 1993 року не менше 3 років, але при цьому така початкова величина зниження пенсійного віку ( 3 роки ) встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначеній зоні з моменту аварії (26 квітня 1986 року) по 31 липня 1986 року, незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Аналогічні висновки щодо застосування наведених вище правових норм викладено у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року справі № 556/1153/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 565/1829/17.

Колегія суддів зазначає, що право на пенсію зі зниженням пенсійного віку згідно норм ст. 55 Закону № 796-ХІІ законодавець пов`язує з дотриманням сукупності трьох умов, а саме, 1) постійного проживання або роботи протягом певного часу у відповідній зоні забруднення, 2) віку та 3) страхового стажу, який зменшується на кількість років зменшення пенсійного віку.

Як вбачається з рішення пенсійного органу, період проживання/роботи в зоні гарантованого добровільного відселення позивача становить 39 років 01 день, в тому числі станом на 01.01.1993 – 6 років 07 місяців 12 днів, що надає такій особі право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку додатково на 1 рік за 3 повні роки проживання в такій зоні (на 6 років), тобто, у 54 роки відповідно до ст.55 Закону №796-ХІІ.

Згідно оскаржуваного рішення пенсійного органу позивач досягнула необхідного віку для призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку, а також має період роботи та проживання в зоні гарантованого добровільного відселення, достатній для призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку на 6 років.

Дослідженню підлягає питання достатності страхового стажу позивача на момент звернення до пенсійного фонду.

За змістом пункту “ж” частини третьої статті 56 Закону №1788-XII до стажу роботи зараховується, серед іншого, також час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку.

Згідно із частиною 2 статті 181 Кодексу законів про працю України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати (частини третя та шоста статті 179 цього Кодексу) зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю. Час відпусток, зазначених у цій статті, до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зараховується.

Як передбачає пункт 11 Порядку підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637, час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми встановлюється на підставі: свідоцтва про народження дитини або паспорта громадянина України (у разі смерті дитини - свідоцтва про смерть); документів про те, що до досягнення дитиною 3-річного віку мати не працювала.

Документами, які підтверджують те, що до досягнення дитиною 3-річного віку мати не працювала, є: виписка з трудової книжки; відомості про відсутність в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців інформації про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця, отримані в порядку взаємного обміну інформацією; інформація із системи персоніфікованого обліку.

Таким чином, час догляду за дитиною до досягнення нею 3-х років зараховується кожній непрацюючій матері до страхового стажу на підставі свідоцтва про народження дитини та документу, який підтверджує, що мати в цей час не працювала. У разі ж, коли жінка працювала і в період роботи отримувала відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, то такий період відпустки підлягає врахуванню як до загального, так і до безперервного стажу роботи відповідно до вимог статті 181 КЗпП України.

Відповідачем визнається, що страховий стаж позивача становить 23 роки 03 місяці 17 днів.

Позивач не погоджується із частковим зарахуванням періоду з 01.01.1991 по 17.10.2000, а саме із зарахуванням лише періодів по догляду за дітьми до досягнення ними 3-річного віку.

Відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_2 позивач:

записом №1 – прийнята 20.01.1990 на роботу в колгосп “ 40 років Жовтня” в дитячий садок помічником вихователя;

записом №2 – переведена 02.02.1990 на роботу в РВНО у зв`язку з передачею дитячого садка на баланс РВНО;

записом №3 – звільнена за згодою сторін з 17.10.2000 згідно наказу №17 від 17.10.2000.

Відповідно до форми РС-право, до страхового стажу ОСОБА_1 зараховано:

період з 03.01.1992 по 02.01.1995 по догляду за дитиною до 3-х років;

період з 24 09.1997 по 23.09.2000 по догляду за дитиною до 3-х років.

При цьому, до страхового стажу не зараховано періоди з 01.01.1991 по 02.01.1992, з 03.01.1995 по 23.09.1997, з 24.09.2000 по 17.10.2000.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів зазначає, що позивачем не надано документів в розумінні Порядку підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637, які б підтверджували догляд непрацюючої матері за малолітніми дітьми у періоди з 03.01.1995 по 23.09.1997 та з 24.09.2000 по 17.10.2000.

Обов`язковою умовою призначення пенсії за статтею 55 Закону №796 є наявність у особи відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.

Для призначення пенсії за ст.55 Закону № 796-ХІІ позивачу необхідно мати на момент звернення страховий стаж у 26 років.

Таким чином, умова щодо наявності страхового стажу для призначення пенсії відповідно до ст.55 Закону №796-ХІІ не виконується.

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Інші доводи апеляційних скарг зводяться до незгоди з оцінкою обставин справи, наданою судом першої інстанції.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційних скарг, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо розподілу судових витрат, то такий відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 09 січня 2026 року у справі №460/19156/25 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддяЛ. П. Іщук

суддіІ. М. Обрізко

М.А. Пліш