Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №381/5957/25 — Київський апеляційний суд

Суд: Київський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: позики, кредиту, банківського вкладу, з них

Дата: 18 жовтня 2026 р.

Справа: №381/5957/25

Суддя: Голуб Світлана Анатоліївна

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 381/5957/25 Головуючий у суді І інстанції Анапріюк С.П.

Провадження № 22-ц/824/5811/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 жовтня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2025 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2025 року ТОВ «ФК «Гелексі» звернулося до суду з вказаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 24 947,50 грн та понесені судові витрати, а саме судовий збір у розмірі 2 422,40 грн і витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтувало тим, що 10 лютого 2019 року між ТОВ «ФК «Гелексі» та ОСОБА_1 за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи укладено в електронній формі договір позики № 54531, на підставі якого відповідачу було надано грошові кошти в сумі 5 000,00 грн на умовах строковості, поворотності та оплатності. Однак відповідач свої обов`язки за вказаним договором не виконав, не повернув отриману позику та проценти за користування нею, у зв`язку з чим виникла прострочена заборгованість у загальному у розмірі 24 947,50 грн, з яких 5 000,00 грн - заборгованість за позикою та 19 947,50 грн - заборгованість по процентам і комісії за користування позикою. Оскільки відповідач не погасив зазначену заборгованість у добровільному порядку, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що надані позивачем документи не є належними, достатніми та допустимими доказами у справі на підтвердження факту існування у відповідача простроченої заборгованості в розмірі, який зазначений у позовній заяві, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні, обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального права, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2023 року в справі № 640/7029/19 та від 18 липня 2023 року в справі № 640/15944/19, стосовно алгоритму укладення договорів позики, верифікації і ідентифікації клієнтів, надання коштів в позику, який використовувало ТОВ «ФК «Гелексі».

Водночас позивач не є банківською установою, не відкриває рахунки споживачам фінансових послуг та не здійснює їх обслуговування, тому з метою перерахування коштів позичальникам позивач уклав договір з надавачем платіжних послуг - ТОВ «ФК «Елаенс» (ТМ «Фонді»), яке є компанією, що мала право на надання платіжних послуг. На підставі договору № 04/08-17-ПК від 04 серпня 2017 року ТОВ «ФК «Елаенс» надавало ТОВ «ФК «Гелексі» послуги з переказу фізичним особам грошових коштів без відкриття рахунку.

Відповідно до змісту довідки, наданої платіжним оператором, у результаті платіжної операції на картковий рахунок позичальника було успішно перераховано кошти. Довідка ТОВ «ФК «Елаенс» містить ключові реквізити (платник, отримувач за іменем, дата, сума, номер транзакції) і в сукупності з договором та розрахунком є належним доказом надходження коштів на картковий рахунок відповідача.

Звертає увагу на те, що у випадку якщо відповідач заперечує належність йому карти/рахунку чи призначення платежу, це є питанням доказування, яке відповідач має підтвердити документально. Проте ОСОБА_1 не надав суду жодного документа, який би доводив, що карта з наведеним у довідці маскуванням належить іншій особі або що перерахування здійснено з інших підстав.

Також відповідач не надав до суду виписки по його рахунках в банківських установах, у тому числі по рахунку, відкритому в АТ «Райффайзен Банк», до якого було випущено банківську платіжну карту № НОМЕР_1 , який відповідач зазначив як номер особистого платіжного засобу, на спростування доказів, наданих стороною позивача, хоча такий обов`язок передбачений статтею 81 ЦПК України.

Помилковими є мотиви, з яких суд першої інстанції вважав неналежним доказом наявності заборгованості за кредитним договором розрахунок заборгованості. Оскільки позивач не є банківською установою, а має лише статус фінансової установи, яка здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема надання кредитів у позику без відкриття рахунку, а тому не може надати первинні банківські документи (виписки з рахунків тощо), а відтак наданий позивачем розрахунок є належним та допустимим доказом заборгованості та її розміру. Кредитодавець не відкриває позичальникам банківські рахунки, не випускає на їх ім`я банківські картки та не формує банківські виписки. Отже, наданий розрахунок заборгованості є належним засобом доказування, оскільки позивач не є банківською установою, а тому позбавлений можливості відкривати будь-які рахунки для клієнтів і формувати платіжні доручення та виписки за такими рахунками.

Відзив відповідача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов, що в силу вимог частини третьої статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 10 лютого 2019 року між ТОВ «ФК «Гелексі» та ОСОБА_1 за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи було укладено договір позики № 54531 у формі електронного документа з використанням електронного підпису (одноразового ідентифікатора 55752873).

Відповідно до пункту 1.1 договору позикодавець надає позичальнику позику, а позичальник зобов`язується повернути позику, проценти та комісійну винагороду за користування позикою у відповідності до умов цього договору в національній грошовій одиниці України - гривні, в сумі та строк встановлений договором.

Сума позики становить 5 000,00 грн; плата за користування позикою у вигляді процентів складає 0,01 % в день від поточного залишку позики та у вигляді комісії складає 1,5 % в день від початкового розміру позики; строк повернення позики (термін платежу) - 07 березня 2019 року.

Згідно з графіком платежів до договору позики № 54531 від 10 лютого 2019 року сума позики становить 5 000,00 грн, проценти за користування позикою - 12,50 грн, комісійна винагорода за користування позикою - 1 875,00 грн, термін платежу - 07 березня 2019 року, заборгованість за договором позики - 6 887,50 грн.

08 березня 2019 року ТОВ «ФК «Гелексі» та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду № 1 до вказаного договору позики в електронній формі з використанням електронного підпису (одноразового ідентифікатора 75685375), згідно з якою позичальник зобов`язався повністю повернути позикодавцю суму отриманої позики у розмірі 5 000,00 грн та виконати всі інші зобов`язання, встановлені договором, не пізніше 02 квітня 2019 року.

На підтвердження виконання своїх зобов`язань за договором позики позивач надав лист (довідку) ТОВ «ФК «Елаєнс» від 01 вересня 2025 року, відповідно до якого 10 лютого 2019 року було здійснено переказ кредитних коштів у розмірі 5 000,00 грн на картковий рахунок № НОМЕР_1 , платник - ТОВ «ФК «Гелексі», отримувач - ОСОБА_1 , номер транзакції в системі - 1109330059.

На підтвердження розміру заборгованості позивач надав складений ним розрахунок заборгованості за договором позики № 54531 від 10 лютого 2019 року, згідно із яким заборгованість відповідача станом на 30 липня 2019 року становить 24 947,50 грн, з яких 5 000,00 грн - заборгованість за позикою, 72,50 грн - заборгованість за процентами та 19 875,00 грн - заборгованість за комісією за користування позикою.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач на підставі належних та допустимих доказів довів погодження сторонами договору умов про розмір та порядок отриманого кредиту, нарахування процентів за користування ним, а також умови повернення отриманих у позику грошей та плати за користування ними.

Виходячи з презумпції правомірності правочину, задекларованої у статті 204 ЦК України, суд також вважав доведеним факт існування між сторонами договірних відносин.

Разом з тим, суд критично сприйняв наданий позивачем на підтвердження факту невиконання відповідачем зобов`язань за договором позики розрахунок заборгованості, оскільки він не є первинним документом, який підтверджує отримання кредиту, користування ним, нарахування процентів відповідно до укладеного договору на умовах, які вказані в позовній заяві, а також не відображає інформацію про здійснення чи не здійснення відповідачем будь-яких платежів за договором, порядок, строк та алгоритм нарахування процентів за користування кредитом. Цей документ створений особисто позивачем, тобто не є первинним бухгалтерським документом. Отже, цей документ, на думку місцевого суду, не є належним доказом наявності заборгованості, який необхідно оцінити відповідно до вимог цивільного процесуального закону під час перевірки доводів позивача про реальне виконання чи невиконання кредитного договору боржником. Додатки до позовної заяви без банківської виписки з особового рахунку відповідача та без детального розрахунку не підтверджують правильності нарахування процентів за договором позики, факту наявності у відповідача боргу за невиконаним зобов`язанням по цьому договору.

За таких обставин суд дійшов висновку, що позивач не довів розмір та наявність заборгованості відповідача за вказаним договором та, як наслідок, не довів обґрунтованість позовних вимог.

Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до статті 202, частини першої статті 626 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором є домовленість двох або більше сторін на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію», зокрема статтею 11 цього Закону.

Згідно із частиною першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України (положення якої застосовуються до спірних правовідносин на виконання частини другої статті 1054 ЦК України) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Частиною третьою статті 1054 ЦК України визначено, що особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

У пункті 4 частини першої статті 1, частині другій статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право кредитора встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17).

За змістом положень статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

У справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме: надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 752/17604/15-ц.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про електронну комерцію» розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України «Про платіжні послуги», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України.

Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений законодавством України, що регулює надання платіжних послуг.

Суд першої інстанції на підставі наданих позивачем доказів встановив факт укладення 10 лютого 2019 року між ТОВ «ФК «Гелексі» та ОСОБА_1 договору позики № 54531 у формі електронного документа, отримання відповідачем на його картковий рахунок в АТ «Райффайзен Банк», для обслуговування якого було випущено банківську платіжну карту № НОМЕР_1 , грошових коштів у розмірі 5 000,00 грн зі сплатою за користування позикою процентів та комісії, передбачених умовами договору.

Із наданого позивачем розрахунку заборгованості за договором позики № 54531 від 10 лютого 2019 року вбачається, що на підставі вказаного договору відповідач отримав позику у розмірі 5 000,00 грн і за ним станом на 30 липня 2019 року рахується заборгованість у загальному розмірі 24 947,50 грн, з яких 5 000,00 грн - заборгованість за позикою, 72,50 грн - заборгованість за процентами та 19 875,00 грн - заборгованість за комісією за користування позикою.

Суд апеляційної інстанції не може погодитись із судом першої інстанції в тому, що обставини наявності заборгованості повинні доводиться виключно випискою по рахунку позичальника, а виконаний кредитором розрахунок заборгованості не є достатнім доказом розміру заборгованості відповідача.

Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у справі «J.K. AND OTHERS v. SWEDEN» наголосив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Тобто цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри (постанова Верховного Суду від 10 вересня 2024 року у справі № 523/4865/18).

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 381/1647/21 зазначено, що: «кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором. Розрахунок заборгованості, наданий банком, відповідач не спростував, не надав власного розрахунку, а також доказів, що підтверджують повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором. Крім того, суд апеляційної інстанції, дослідивши наданий банком розрахунок, вважав, що він є неповним, необґрунтованим, оскільки такий охоплює лише проміжок часу з 11 червня 2020 року по 01 квітня 2021 року, а тому вказаний розрахунок не може бути визнаний належним та допустимим доказом у справі. Однак суд апеляційної інстанції, у межах наданих йому ЦПК України повноважень, не позбавлений можливості самостійно зробити розрахунок заборгованості, якщо не погоджується з наданим позивачем. При цьому незгода з наданим суду розрахунком не є підставою для відмови в позові у повному обсязі, оскільки суди ставили під сумнів розрахунок лише в частині періоду нарахування заборгованості. Суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду немає сумніву».

В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, враховуючи, що у справах про стягнення кредитної заборгованості до предмета доказування включаються серед іншого обставини щодо розміру заборгованості, відповідно розрахунок заборгованості є належним доказом наявності та розміру заборгованості.

Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 548/15991/13-ц та від 30 жовтня 2019 року в справі № 361/2385/18-ц.

При цьому чинне законодавство України не містить вимог щодо засобів доказування, за допомогою яких має підтверджуватись розмір заборгованості. Відповідно застосовуються загальні правила щодо доказів та обов'язків щодо доказування.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що наданий позивачем розрахунок заборгованості є належним доказом і допустимим засобом доказування у цій справі та в сукупністю з іншими доказами, зокрема договором позики № 54531 від 10 лютого 2019 року, додатковою угодою № 1 від 08 березня 2019 року до вказаного договору, паспортом позики, довідкою ТОВ «ФК «Елаєнс» № 54531 від 01 вересня 2025 року про успішне перерахування грошових коштів, свідчить про отримання ОСОБА_1 позики у розмірі 5 000,00 грн та невиконання ним своїх зобов`язань щодо своєчасного повернення суми позики та нарахованих процентів з комісією за користування грошовими коштами.

В наявному у матеріалах справи розрахунку заборгованості за договором позики відображена вся необхідна інформація щодо кредитування відповідача, в тому числі період і порядок нарахування відсотків та комісії за користування позикою та послідовність утворення загальної суми заборгованості, яка є предметом судового розгляду.

Суд першої інстанції не врахував, що кредитор ТОВ «ФК «Гелексі» є фінансовою, а не банківською установою, відповідно не здійснює відкриття, обслуговування рахунків фізичних осіб і не має обов`язку формувати облікові документи за кредитними зобов`язаннями позичальника.

Позивач також не надає платіжних послуг, а лише ініціює безготівкові платіжні операції перед оператором платіжної системи із зазначенням необхідних реквізитів, які сам позичальник вказує під час укладення договору.

Отже, ТОВ «ФК «Гелексі» не відкриває карткових рахунків для перерахування кредитних коштів, а лише ініціює перед надавачем послуг з переказу грошових коштів (переказу на карту) платіжну операцію щодо надсилання суми позики на існуючий рахунок позичальника у банку, тому у позивача був відсутній як такий обов`язок надати суду виписку з особового рахунку клієнта.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76, 78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Належним чином дослідити поданий стороною доказ (у даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

У даній справі позивач надав докази перерахування ним як кредитором коштів на банківську картку відповідача за номером, який зазначений у кредитному договорі, а також детальний розрахунок заборгованості, який містить як суму отриманого кредиту, так і період нарахування та розмір відсотків і комісії за договором.

Наданий позивачем розрахунок є належним доказом наявної заборгованості відповідача за простроченим тілом кредиту, процентами та комісією, свідчить про несвоєчасне повернення кредитних коштів і в повній мірі підтверджує доводи позивача про наявність заборгованості за договором позики у загальному розмірі 24 947,50 грн.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача непогашеної заборгованості за договором позики у розмірі 24 947,50 грн, не врахувавши, що вказана сума боргу належним чином обґрунтована і підтверджена у розрахунку заборгованості, який узгоджуються з іншими доказами у справі.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції (див., зокрема, висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18)).

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ТОВ «ФК «Гелексі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частина перша, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, розподіл судових витрат, понесених стороною у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Відповідно до положень частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного з відповідача стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені позивачем на сплату судового збору, а саме 2 422,40 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви та 3 633,60 грн - за подання апеляційної скарги, а всього підлягає стягненню 6 056,00 грн судового збору.

Відповідно до частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною третьою статті 141 ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Згідно із частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову (правничу) допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України).

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачем були понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн, що підтверджується наданим актом № 54531 від 01 вересня 2025 року наданих послуг правничої допомоги за договором про надання правничої допомоги від 09 липня 2025 року та узгоджується з умовами цього договору, укладеного між адвокатом Рудзей Ю.В. та ТОВ «ФК «Гелексі», апеляційний суд відповідно до вимог статті 141 ЦПК України стягує з ОСОБА_1 на користь позивача 5 000,00 грн витрат на правову допомогу виходячи з того, що апеляційна скарга ТОВ «ФК «Гелексі» підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.

З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» задовольнити.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» заборгованість за договором позики № 54531 від 10 лютого 2019 року у розмірі 24 947,50 гривень.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Гелексі» 6 056,00 гривень сплаченого судового збору та 5 000,00 гривень понесених витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Судді: С.А. Голуб

О.В. Борисова

Д.О. Таргоній

Оригінал: reyestr.court.gov.ua