Суд: Соборний районний суд міста Дніпра
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: про приватну власність, з них:
Дата: 14 жовтня 2026 р.
Справа: №201/15816/24
Суддя: Батманова В. В.
Справа № 201/15816/24
Провадження № 2/201/1050/2026
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 жовтня 2026 року Соборний районний суд міста Дніпра
в складі: головуючого судді Батманової В.В.
при секретарі Головко А.В.
за участі представника позивача Мельниченка В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Соборного районного суду міста Дніпра в м. Дніпрі цивільну справу за позовом заяви Керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про визнання права власності,
В С Т А Н О В И В:
В проваджені Соборного районного суду міста Дніпра перебуває цивільна справа за позовом Керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про визнання права власності ні.
В обґрунтування позовних вимог з урахуванням заяви про зміну предмету позову позивачем було заначено наступне,
Так, під час реалізації представницьких повноважень Центральною окружною прокуратурою міста Дніпра встановлено факт самовільного зайняття земельної ділянки комунальної форми власності за адресою: Дніпропетровська область, м.Дніпро, просп. Дмитра Яворницького, 4К без будь-яких на те правових підстав.
З відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно встановлено, що 23.04.2015 державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Коноваленком Анатолієм Володимировичем зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю літ.А-1, загальною площею 40,9 кв.м та нежитлову будівлю літ. Б-1, загальною площею 45,1 кв., споруди №1-2 за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 у справі №2-175/4486/14-ц.
В подальшому, вказане нерухоме майно було відчужене ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12.06.2015, який на теперішній час, відповідно до відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є власником цього майна.
Зазначено, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 у власність чи користування будь-яким фізичним чи юридичним особам не передавалась.
Більш того, розпорядчий документ, на підставі якого об`єкту нерухомості, розташованому на земельній ділянці присвоєно адресу у АДРЕСА_1 , не видавався, що свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки комунальної власності, чим грубо порушено право комунальної власності територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради.
За відсутності будь-яких правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, за адресою: АДРЕСА_1 , без передбачених законодавством дозволів збудовано нерухоме майно – нежитлові будівлі та споруди, а саме нежитлову будівлю літ. А-1, загальною площею 40,9 кв.м та нежитлову будівлю літ. Б-1, загальною площею 45,1 кв.м, споруди №1-2, що свідчить про те, що зазначене нерухоме майно є самочинним будівництвом в розумінні статті 376 ЦК України.
Позивачем, як власником земельної ділянки, під час підготовчого судового розгляду змінено правову позицію та у виниклих правовідносинах обрано спосіб захисту – визнання права власності на самочинно побудоване майно - за адресою АДРЕСА_1 - нежитлові будівлі та споруди, а саме нежитлову будівлю літ. А-1,загальною площею 40,9 кв.м та нежитлову будівлю літ. Б-1, загальною площею 45,1 кв.м, споруди №1-2.
Позивач просить задовольнити зазначені позовні вимоги та стягнути понесенні судові витрати у вигляді сплаченого судового збору.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 12 грудня 2024 року указана позовна заява передана для розгляду судді Батмановій В.В. (а.с.185-186 том №1).
Ухвалою судді від 12 грудня 2024 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом Керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації права власності (а.с. 187, том №1).
Ухвалою судді від 31 березня 2025 року винесено ухвалу про забезпечення позову у цивільній справі за позовом Керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації права власності (а.с. 228-230, том №1).
10 липня 2025 року позивачем подано заяву про зміну предмету позову, яку прийнято судом. (а.с. 22-33, том № 2).
Представником ДМР було подано пояснення стосовно позову, де вони підтримали думку прокурора, викладену у заяві про зміну предмету позову.
Відповідач скористався правом подачі відзиву, в якому позов не визнав з підстав того, що він на законних підставах володіє введеною в експлуатацію спорудою.
Також представником відповідача були подані заяви про залишення позову без розгляду у зв`язку з відсутністю повноважень прокурора із зверненням до суду із відповідної позовною заявою та про застосування строку позовної давності до даного позову у зв`язку із тим, що відповідач є власником спірного майна набагато більше трьох років, а отже прокурором було пропущений строк для звернення до суду.
Під час судового розгляду представник позивача та представник ДМР підтримали заявлені позовні вимоги та просили їх задовольнити з урахуванням заяви про зміну позову. Підтримали доводи, викладені у позові та поясненнях.
Представник відповідача просила відмовити у задоволенні позову з урахуванням викладеного додатково під час судового засідання та письмових заяв.
Суд, вислухавши думку сторін, , вивчивши матеріали справи, дослідивши докази в їх сукупності, приходить до наступних висновків.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
Суд не погоджується з доводами відповідача про те, що прокурор не мав права звертатися з позовом в інтересах Дніпровської міської ради з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, у тому числі, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з ч.1 ст. 23 Закону України» Про прокуратуру», представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Конституційний Суд України Рішенням від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025, визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону № 1805-III в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.
У пунктах 3 та 4 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України також зазначено, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону №1805-III, які визнано неконституційними, втрачають чинність із 01.01.2027, та що це Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів частини третьої статті 23 Закону №1805-III, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.
У мотивувальній частині цього Рішення Суд також наголосив, що представництво інтересів держави в суді, передбачене пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, має винятковий та субсидіарний характер.
Прокурор може здійснювати таке представництво лише у випадках, коли цього вимагає захист конституційно значущих інтересів держави та коли компетентний орган не забезпечує такого захисту належним чином.
Законодавче регулювання цієї функції повинно відповідати принципам закріпленим у Конституції України, зокрема принципам верховенства права, рівності сторін у судовому процесі та заборони надмірного втручання держави у сферу прав і свобод людини (аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у пункті 68 постанови від 18.12.2025 у справі №160/4161/24).
Так, виключність звернення прокурора до суду в порядку представництва інтересів держави полягає у субсидіарному (додатковому) характері цієї функції, яка може бути реалізована лише за умови дотримання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Ключовим для застосування норм ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» є поняття «інтерес держави». У Рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин.
Оскільки «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Відповідно до правових висновків, зроблених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №916/1608/18, «знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим.
Самочинною забудовою міста будівлями та спорудами, безпідставною реєстрацією права власності на них порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою, грубо нівелюється рівність усіх перед законом, порядок і правила забудови населених пунктів та за відсутності поновлення прав територіальної громади провокує усе більшого числа забудовників до самочинного будівництва.
Територіальна громада міста Дніпра, відповідно до статті 13 Конституції України, є власником землі та інших природних ресурсів, а користування земельною ділянкою без належної правової підстави, з огляду на розміщення на ній самочинно збудованого нерухомого майна, порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів з максимально вигідним економічним результатом, рівності усіх перед законом.
Суд погоджується, що звернення прокурора до суду в цих спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про розпорядження земельною ділянкою комунальної форми власності, з урахуванням принципу справедливої рівноваги між суспільними інтересами та необхідністю дотримання прав власників, що комплексно та беззаперечно свідчить про винятковий суспільний інтерес та високий ступінь суспільної значущості даної справи.
Також, дана справа має виняткове значення для прокурора як учасника справи, оскільки, за наявності факту бездіяльності компетентного органу (Дніпровської міської ради) законність у спірних відносинах може бути поновлено тільки лише за ініціювання її захисту прокурором в межах повноважень, визначених ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Наявність зареєстрованого права власності на самочинно збудоване майно, що розташоване на земельній ділянці комунальної форми власності, яка для цього не відводилась, перешкоджає належному розпорядженню та користуванню майном комунальної власності, його передачі відповідальній особі з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади міста, у тому числі шляхом забезпечення надходження коштів до місцевого бюджету від законного використання земельної ділянки
З відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно встановлено, що 23.04.2015 державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Коноваленком Анатолієм Володимировичем зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю літ.А-1, загальною площею 40,9 кв.м та нежитлову будівлю літ. Б-1, загальною площею 45,1 кв., споруди №1-2 за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 у справі №2-175/4486/14-ц.
В подальшому, вказане нерухоме майно було відчужене ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12.06.2015, який на теперішній час, відповідно до відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є власником цього майна.
Відповідно до інформації, що міститься в Державному реєстрі судових рішень встановлено, що дійсно заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 у справі №2-175/4486/14-ц задоволено позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Дніпропетровська міська рада про визнання договору не дійсним.
За вказаним рішенням суду визнано недійсним договір підряду від 15.03.2013, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлові будівлі та споруди, які складаються з: А-1 нежитлова будівля площею 40,9 кв.м.; Б-1 нежитлова будівля площею 45,1 кв.м.; №1-2 споруди, які розташовані на земельній ділянці площею 86,0 кв.м, за адресою АДРЕСА_1 .
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12.11.2015 вищевказане заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 по справі №175/4486/14-ц скасовано.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.01.2016, в ході нового розгляду справи після скасування заочного рішення, позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Дніпропетровська міська рада про визнання договору не дійсним, залишено без розгляду
З викладеного вбачається, що ОСОБА_2 розпорядився майном, належним йому на праві власності на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано, а отже не мав правових підстав для його відчуження на користь громадянина ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12.06.2015.
За інформацією Дніпровської міської ради №7/11-1413 від 13.06.2024, цивільно-правові угоди між міською радою та фізичними або юридичними особами, стосовно земельної ділянки за вказаною вище адресою, не укладались та міською радою, або її виконавчим комітетом, не приймались рішення щодо земельної ділянки за вказаною адресою.
Звернення фізичних та юридичних осіб з приводу оформлення речових прав на земельну ділянку по фактичному розміщенню будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , до міської ради не надходили, та відповідно, рішення за результатами розгляду відповідних звернень міською радою не приймалося.
За даними інформаційної бази містобудівного кадастру, містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , Головним архітектурно-планувальним управлінням департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради, не надавались. Інформація щодо надання дозволів на розміщення малих архітектурних форм за зазначеною адресою в Управлінні відсутня.
Відповідно до даних містобудівного кадастру та Адресного плану міста, адреса АДРЕСА_1 офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась, відповідні документи на підставі яких було присвоєно цю адресу, відсутні.
За інформацією Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради №10/1-71 від 13.05.2024, відомості щодо реєстрації дозвільної документації (повідомлення про початок виконання підготовчих та будівельних робіт або дозвіл) чи документи, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (декларації про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат) по об`єкту, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 – відсутні.
Відповідно до інформації КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» ДМР №5193 від 08.05.2024, станом на 31.12.2012 технічна інвентаризація та державна реєстрація права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 КП «ДМБТІ» ДМР не проводилась.
Відповідно до інформації Головного управління ДПС у Дніпропетровській області №34426/04-36-24-12-15 від 22.07.2024, згідно отриманих від Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради переліків діючих договорів оренди за 2020-2024 роки, інформація стосовно укладених між Дніпровською міською радою та будь-якою фізичною чи юридичною особою договорів оренди землі на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , відсутня.
Крім того, Інспекцією з державного контролю за використанням та охороною земель Дніпровської міської ради, за результатами обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , складено акт обстеження земельної ділянки №21/10/24-КР/1 від 21.10.2024, відповідно до якого за адресою: АДРЕСА_1 ,виявлено одноповерхові споруди. Стіни одноповерхових споруд із білої цегли, дах вкритий шифером, відсутні вставлені вікна та двері, всередині багато сміття, відсутні будь-які адресні таблички чи інші знаки, які вказують конкретну адресу даного об`єкта нерухомого майна. Територія навколо споруди із ґрунту. На одній із споруд є напис білою фарбою «4К».
Згідно матеріалів геодезичних вимірювань, площа земельних ділянок, розташованих під спорудою 1 становить 53 кв.м, під спорудою 2 58 кв.м.
Позивач вважає, що, уникаючи установленого чинним законодавством порядку набуття у користування земельної ділянки, отримання дозволу на будівництво, прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту, на спірній земельній ділянці комунальної форми власності самочинно збудовано об`єкти нерухомості та набуто право власності на них, на підставі незаконного судового рішення, яке скасовано, та у подальшому здійснено відчуження вказаного майна на підставі договору купівлі продажу. Тож, з огляду на скасування заочного рішення суду, яке стало підставою для державної реєстрації права власності, відсутні підстави для права переходу власності за правочинами щодо подальшого відчуження майна.
За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту (будівельного паспорта); або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Частиною другою статті 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт. Також заборонена експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію (частина восьма статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Отже, будівництво на земельній ділянці, що не була відведена особі, відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, зумовлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).,
Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23.06.2020 року у справі №680/214/16, від 14.09.2021 у справі №359/5719/17, від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19). Таким чином, оскільки будівництво нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , здійснювалось без відповідних дозвільних документів, без введення майна в експлуатацію, на земельній ділянці, яка не відводилась для здійснення такого будівництва, воно є самочинним
Суд критично ставиться до обраного позивачем способу захисту прав враховуючи викладене нижче.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача. У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив`язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України (аналогічне - у частині першій статті 5 ЦПК України) вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.
Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.
Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке: Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі №921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі №923/196/20 (пункт 34)).
Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі №923/196/20 (пункт 34)).
Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці.
Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35)).
Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята статті 376 ЦК України).
Отже, застосування положень частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.
Разом з тим, позивачем на власний розсуд інтерпретовані викладені вище норми матеріального права та правові висновки Верховного Суду, оскільки щодо визнання права власності на самочинне будівництво законодавець вів мову про те, що це можливо у разі того, коли саме власник земельної ділянки здійснив самочинне будівництво за власні кошти.
На думку суду вірним способом захисту прав є звернення до суду з позовною заявою про усунення перешкод у користуванні майном, самочинне будівництво підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі
№ 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19,пункт 14)).
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19, підпункт 7.23) та від 16 листопада 2022 року у справі № 911/3135/20 (провадження 12-10гс22, підпункт 8.47)).
Крім того, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 58 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), пункті 23 постанови від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)та підпункті 8.49 постанови від 16 листопада 2022 року у справі № 911/3135/20 (провадження № 12-10гс22), спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, підпункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 54), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 155), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (провадження № 14-72цс21, підпункт 8.46).
Зважаючи на викладене, той факт, що позивачем було подано заяву про зміну предмету позову, спосіб захисту, обраний позивачем у даній справі є неефективним та неналежним, так як у випадку задоволення позовних вимог це призведе до порушення прав та інтересів інших осіб, а отже у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").
Щодо застосування строків позовної давності суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
Обговорюючи питання розподілу судових витрат відповідно до положень ст. 141 ЦПК України та приймаючи до уваги те, що в задоволенні позовних вимог відмовлено, судові витрати позивача у цій справі відносяться на рахунок позивача.
Відповідно до вимог ЦПК України суд скасовує ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 березня 2025 року про забезпечення позову в повному обсязі.
На підставі викладеного та керуючись ст. 13, 76-78, 81, 141, 263 – 265, 282 ЦПК України, -
У Х В А Л И В :
Відмовити у задоволенні позовної заяви Керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про визнання права власності.
Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 березня 2025 року..
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст виготовлено 21 жовтня 2026 року.
Суддя : В.В. Батманова
Оригінал: reyestr.court.gov.ua