Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №440/3590/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 р.Справа № 440/3590/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Семененко М.О. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Територіального управління БЕБ у м. Києві на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.07.2026, головуючий суддя І інстанції: Г.В. Костенко, повний текст складено 13.07.26 по справі № 440/3590/26

за позовом ОСОБА_1

до Територіального управління БЕБ у м. Києві

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Бюро економічної безпеки у м. Києві, в якому просить суд: визнати протиправними дії Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві щодо визначення та виплати сум одноразової грошової допомоги при звільненні ОСОБА_1 без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн; зобов`язати Територіальне управління Бюро економічної безпеки у місті Києві нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України" на 2024 рік від 09 листопада 2023 року №3460-IX у розмірі 3028 грн.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 13.07.2026 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними дії Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві щодо визначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», у розмірі 3028,00 грн. Зобов`язано Територіальне управління Бюро економічної безпеки у місті Києві провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 №3460-ІХ, у розмірі 3028,00 грн, та здійснити виплату різниці з урахуванням фактично виплачених сум. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 1064,96 грн (одна тисяча шістдесят чотири гривні 96 копійок).

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Територіальне управління БЕБ у м. Києві подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.07.2026 та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що окремими приписами Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 гривні саме для цілей визначення базового розміру посадового окладу працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами до яких відносяться, зокрема, й працівники БЕБ. Вказує, що приписи статті 7 абзаців 5 та 6 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» є чинними та не визнавались Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України. Стверджує, що законодавець, починаючи з 2021 року, у законах про Державний бюджет України на відповідний рік не встановлював прожитковий мінімум стосовно суддів та працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами як соціальної демографічної групи. Окремими приписами цих законів встановлювався на 1 січня відповідного календарного року саме прожитковий мінімум для працездатних осіб для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді та працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами у розмірі 2102 гривні. Отже, цими законами не встановлювалася розрахункова величина, відмінна від тієї, що визначена спеціальним законом для визначення розміру грошового забезпечення працівника БЕБ, а власне визначалася ця величина - встановлювався грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру відповідного посадового окладу. Посилається на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 24.04.2025 у справі №240/9028/24. Вважає, що суд першої інстанції помилково стверджує щодо колізії загальних норм (Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» та Закону України «Про прожитковий мінімум») та спеціальних (Закону, Умов оплати праці і грошового забезпечення працівників БЕБ). Зауважує, що Територіальним управлінням БЕБ у м. Києві виконано постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2025 у справі №440/14175/24 в добровільному порядку без відкриття виконавчого провадження відповідно до резолютивної частини рішення суду та виплачено грошове забезпечення ОСОБА_1 у повному обсязі в загальній сумі 153 454,05 грн. Наголошує, що на момент звільнення ОСОБА_1 посадовий оклад начальника Управління ТУ БЕБ у м. Києві (код посади 2.004) становив 51 499,00 грн, який був встановлений наказом «Про призначення у порядку просування по службі» від 29.06.2024 №77-д/ДСК відповідно до штатного розпису (зі змінами) ТУ БЕБ у м.Києві на 2024 рік, та затверджений в.о. директора БЕБ України 14.03.2024 та введений в дію наказом ТУ БЕБ у м. Києві від 31.01.2024 №10, який, зокрема позивачкою не оскаржувався (платіжні інструкції №№ 479, 480, 481 від 11.08.2025 на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.03.2025 у справі №440/14175/24 знаходяться в матеріалах справи). Незважаючи на те, що відповідач процесуально не погоджувався з висновками, які викладені у рішенні Полтавського окружного адміністративного суду від 04.03.2025 у справі № 440/14175/24, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2025, щодо застосування прожиткового мінімуму в розмірі 3 028 грн замість 2 102 грн, ним у добровільному порядку було повністю виконано рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.03.2025 у справі № 440/14175/24, в результаті позивачка отримала повний перерахунок та виплату коштів у повному обсязі. Зазначає, що повторне стягнення коштів із суб`єкта владних повноважень, який фінансується виключно за рахунок видатків Державного бюджету України, матиме вкрай негативні наслідки для державного бюджету. Це призведе до безпідставного збагачення позивачки, прямого заподіяння збитків державі та грубого порушення принципу ефективності використання бюджетних коштів (стаття 7 Бюджетного кодексу України).

ОСОБА_1 подала до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.07.2026 без змін. Зазначає, що на відміну від справи, яка розглядається, у справі №240/9028/24 правовідносини стосувались проведення розрахунку при звільненні та виключенні зі штату судді Вищого адміністративного суду України, зокрема, обрахунку розміру суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення та вихідної допомоги у зв`язку з відставкою судді та іншого періоду, що виключає можливість врахування таких висновків під час вирішення справи яка розглядається. Звертає увагу, що в порушення вимог частини третьої статті 31 Закону України №1150-ІХ та пункту 2 Умов №1068 відповідачем протиправно здійснювалось нарахування та виплата грошового забезпечення позивачці, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів, в сумі 2102 грн. Вказує, що застосування розрахункової величини для визначення посадових окладів працівників БЕБ у спірному періоді, яка відсутня у спеціальному законі та у Законі №966-ХІV, не може свідчити про відповідність її принципам спеціального регулювання та правовій визначеності.

Територіальне управління БЕБ у м. Києві подало до суду відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якій зазначає, що позивачка у відзиві стверджує, що висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 24.04.2025 у справі №240/9028/24, не підлягають застосуванню, оскільки вони стосуються статусу суддів та обрахунку суддівської винагороди, що, на її думку, виключає можливість їх врахування. Апелянт наголошує, що ні в апеляційній скарзі, ні в інших процесуальних документах Територіальне управління БЕБ у м. Києві не стверджує і не доводить релевантність чи тотожність статусів судді та працівника Територіального управління БЕБ у м.Києві. Проте предметом дослідження у даній справі є не правовий статус позивачки як особи, а подібність правовідносин у контексті застосування єдиного правового механізму обмеження розрахункової величини. Вказує, що ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 24.04.2025 у справі № 240/9028/24 полягає у тому, що встановлюючи розмір 2102 грн, Закон про Держбюджет не запроваджує нову розрахункову величину, а виключно визначає її грошовий розмір на відповідний рік у межах фінансових ресурсів держави.

Також Територіальне управління БЕБ у м. Києві подало до суду письмові пояснення у справі, в яких зазначає, що кошти одноразової грошової допомоги при звільненні, обчислені позивачкою на підставі чинного штатного розпису, виходячи з розрахункової величини прожиткового мінімуму, зараховані на особистий банківський рахунок позивачки 29.08.2025. Саме ця дата є моментом, коли позивачка набула реальну можливість дізнатися про грошовий масштаб проведеного з нею розрахунку, що прямо визнано самою позивачкою в тексті позовної заяви. За таких обставин, останнім днем для звернення до суду з цим позовом було 29.11.2025. Натомість позовна заява подана позивачкою лише 27.03.2026, тобто з пропуском строку на 3 місяці та 28 днів.

Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 у період з 29.06.2024 по 15.11.2024 проходила службу в Територіальному управлінні Бюро економічної безпеки у місті Києві на посадах гласного штатного працівника, який має спеціальне звання Бюро економічної безпеки України.

Наказом Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві від 28.06.2024 №61-к/ДСК-ДП ОСОБА_1 з 29.06.2024 призначено на посаду старшого аналітика з посадовим окладом у розмірі 45193,00 грн.

Наказом Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві від 29.06.2024 №77-к/ДСК-ДП ОСОБА_1 з 01.07.2024 призначено на посаду начальника Управління з посадовим окладом у розмірі 51499,00 грн.

Відповідно до наказу Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві від 29.06.2024 №278-к/ДСК-ДП ОСОБА_1 присвоєно спеціальне звання Бюро економічної безпеки України – лейтенант Бюро економічної безпеки України.

Наказом Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві від 31.07.2024 №161-к/ДСК ОСОБА_1 встановлено надбавку за вислугу років, розмір якої визначено з урахуванням стажу служби.

Наказом Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві від 14.11.2024 №207-к/ДСК-ДП ОСОБА_1 звільнено із займаної посади та зі служби в Бюро економічної безпеки України з 15.11.2024 за власним бажанням. Цим же наказом визначено вислугу років позивачки на дату звільнення - 32 повних календарних роки.

Під час проходження служби місячне грошове забезпечення позивачки станом на 15.11.2024 складалося з посадового окладу в розмірі 51499,00 грн, окладу за спеціальним званням у розмірі 2024,00 грн, надбавки за вислугу років у розмірі 50 відсотків посадового окладу та окладу за спеціальним званням - 26761,50 грн, а також доплати за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі 10 відсотків посадового окладу - 5149,90 грн. Загальний розмір місячного грошового забезпечення становив 85434,40 грн.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 04.03.2025 у справі №440/14175/24, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2025, визнано протиправними дії Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві щодо визначення та виплати ОСОБА_1 сум грошового забезпечення за 2024 рік без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн. Відповідача зобов`язано нарахувати та виплатити позивачці грошове забезпечення за 2024 рік, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн.

На виконання зазначеного судового рішення Територіальним управлінням Бюро економічної безпеки у місті Києві здійснено перерахунок грошового забезпечення позивачки.

На користь ОСОБА_1 проведено виплати перерахованого грошового забезпечення, що підтверджується платіжними інструкціями від 11.08.2025, 25.08.2025, 27.08.2025 та 12.06.2025.

Загальна сума нарахувань за результатами відповідного перерахунку, за твердженням відповідача, становила 670387,20 грн, а з урахуванням раніше виплачених сум різниця склала 153454,05 грн.

При звільненні позивачці підлягала виплата одноразової грошової допомоги за 32 повних календарних роки служби в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

29.08.2025 Територіальним управлінням Бюро економічної безпеки у місті Києві здійснено виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні за 32 роки служби. При її обчисленні відповідач виходив із місячного грошового забезпечення, розрахованого із застосуванням прожиткового мінімуму в розмірі 2102,00 грн.

Не погоджуючись із визначенням розміру одноразової грошової допомоги при звільненні із застосуванням прожиткового мінімуму в розмірі 2102,00 грн, позивачка звернулася із заявою в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України у межах справи №440/15187/24.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.12.2025 дії Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві щодо визначення розміру одноразової грошової допомоги із застосуванням прожиткового мінімуму 2102,00 грн було визнано протиправними.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2026 зазначену ухвалу скасовано, у задоволенні заяви позивача відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вимога про обчислення одноразової грошової допомоги із застосуванням прожиткового мінімуму в розмірі 3028,00 грн становить новий предмет спору та підлягає розгляду в окремому позовному провадженні. Копію постанови суду апеляційної інстанції позивачка отримала 26.03.2026.

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо визначення розміру одноразової грошової допомоги при звільненні без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправних дій Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві щодо визначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», у розмірі 3028,00 грн.

У зв`язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивачки буде зобов`язання Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 №3460-ІХ, у розмірі 3028,00 грн, та здійснити виплату різниці з урахуванням фактично виплачених сум.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову, з огляду на наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації та діяльності Бюро економічної безпеки України, статус працівників Бюро, а також порядок проходження служби визначає Закон України «Про Бюро економічної безпеки України» (далі по тексту – Закон №1150-ІХ; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст.1 Закону №1150-ІХ Бюро економічної безпеки України - це центральний орган виконавчої влади, на який покладаються завдання щодо протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави.

Відповідно до покладених завдань Бюро економічної безпеки України виконує правоохоронну, аналітичну, економічну, інформаційну та інші функції.

Частинами 1, 2 ст.14 Закону №1150-ІХ визначено, що Бюро економічної безпеки України є юридичною особою публічного права та здійснює свої повноваження через центральний апарат і територіальні управління.

Структура, штатний розпис Бюро економічної безпеки України, положення про структурні підрозділи центрального апарату та територіальних управлінь, посадові інструкції працівників Бюро економічної безпеки України затверджуються Директором Бюро економічної безпеки України.

Гранична чисельність працівників центрального апарату і територіальних управлінь Бюро економічної безпеки України становить не більше 4 тисяч осіб.

Згідно зі ст.19 Закону №1150-ІХ до працівників Бюро економічної безпеки України належать особи, які є гласними і негласними штатними працівниками, з числа осіб, які мають спеціальні звання, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір з Бюро економічної безпеки України.

Відповідно до ст.31 Закону №1150-ІХ заробітна плата працівників Бюро економічної безпеки України повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов`язків з урахуванням характеру, інтенсивності та небезпечності роботи, забезпечувати добір і закріплення у штаті Бюро економічної безпеки України кваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Особи, які мають спеціальні звання Бюро економічної безпеки України, отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби, інтенсивності та умов служби, кваліфікації.

Особливі умови та розміри оплати праці і грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки України визначаються Кабінетом Міністрів України. Посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання, не може становити менше 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

Аналогічне регламентовано і пунктом 10 Положення про Бюро економічної безпеки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.10.2021 №1068.

Відповідно до частини третьої статті 31 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» Кабінетом Міністрів України Постановою від 06.10.2021 за №1068 затверджено Умови та розміри оплати праці і грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки.

Згідно з п.2 Умов №1068 посадові оклади осіб, які мають спеціальні звання БЕБ, визначаються шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний коефіцієнт посадового окладу.

Отже, розмір посадового окладу, осіб, які мають спеціальні звання БЕБ визначається спеціальним законодавством, а саме: частиною третьою статті 31 Закону №1150-IX та пунктом 2 Умов №1068.

З огляду на викладене у суду наявні підстави вважати, що спеціальним законом, який врегульовує діяльність БЕБ України та його територіальних підрозділів, встановлено, що посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання, не може становити менше 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а розмір посадового окладу особи, яка має спеціальне звання БЕБ, напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

У даному випадку має місце колізія загальних та спеціальних норм, що врегульовують спірні правовідносини.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 25.05.2022 справа №120/1196/19-а.

У разі якщо норми нормативних актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною.

Саме такий підхід застосував Верховний Суд у постановах від 29.01.2019 у справі №807/257/14 та від 25.05.2022 у справі №120/1 196/19-а.

При цьому, про перевагу норм lex specialis над іншими загальними нормами зазначає у своїх рішеннях і Європейський суд з прав людини (пункт 69 рішення у справі “Ніколова проти Болгарії”, заява № 7888/03, пункт 15 рішення у справі “Баранкевич проти Росії”, заява № 10519/03).

Отже, розмір посадового окладу особи, яка має спеціальне звання БЕБ, напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Положеннями ст.1 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 №966-XIV (далі по тексту - Закон № 966-XIV) передбачено, що прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Також у цій статті Закону визначено, що прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Зі змісту вказаної норми Закону №966-XIV вбачається закріплення вичерпного переліку основних соціальних і демографічних груп населення, відносно яких визначається прожитковий мінімум.

Положеннями ст.4 Закону №966-XIV передбачено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

За цим, Законом №966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу працівників державних органів. Водночас працівники державних органів Законом №966-XIV не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

Натомість статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», статтею Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» разом із установленням на 01.01.2021 прожиткового мінімуму у розмірі 2270,00 грн, на 01.01.2022 прожиткового мінімуму у розмірі 2481,00 грн, на 01.01.2023 прожиткового мінімуму у розмірі 2684,00 грн, з 01.01.2024 та з 01.01.2025 у розмірі 3028,00 грн, був введений новий вид прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів, розмір якого становить 2102,00 грн.

Слід зазначити, що зміни до Закону №1150-ІХ в частині, яка регламентує розмір посадового окладу осіб, які мають спеціальні звання у спірному періоді, а також до Закону №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму, не вносилися.

Законом України «Про Бюро економічної безпеки України» закріплено, що для визначення розміру посадового окладу осіб, які мають спеціальні звання до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України “Про Бюро економічної безпеки України”, а тому зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року, з метою визначення посадового окладу осіб, які мають спеціальні звання (працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами) відсутні законні підстави.

Водночас, приписи законів України про Державний бюджет України на 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу осіб, які мають спеціальне звання БЕБ, що порушує гарантії незалежності вказаної категорії працівників БЕБ, одна з яких передбачена частиною першою статті 5 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України».

Закони України про Державний бюджет України на 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки не повинні містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Аналогічні правові висновки у подібних правовідносинах висловив Верховний Суд у постановах від 10.11.2021 у справі № 400/2031/21, від 30.11.2021 у справі № 360/503/21, від 02.06.2023 у справі № 400/4904/21, від 13.07.2023 у справі № 280/1233/22, від 24.07.2023 у справі № 280/9563/21, від 25.07.2023 у справі № 120/2006/22-а, від 26.07.2023 у справі № 240/2978/22, від 27.07.2023 у справі №240/3795/22.

Як встановлено вище, рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 04.03.2025 у справі №440/14175/24, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2025, визнано протиправними дії Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві щодо визначення та виплати ОСОБА_1 сум грошового забезпечення за 2024 рік без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн. Відповідача зобов`язано нарахувати та виплатити позивачці грошове забезпечення за 2024 рік, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн.

На виконання зазначеного судового рішення Територіальним управлінням Бюро економічної безпеки у місті Києві здійснено перерахунок грошового забезпечення позивачки.

На користь ОСОБА_1 проведено виплати перерахованого грошового забезпечення, що підтверджується платіжними інструкціями від 11.08.2025, 25.08.2025, 27.08.2025 та 12.06.2025.

Загальна сума нарахувань за результатами відповідного перерахунку, за твердженням відповідача, становила 670387,20 грн, а з урахуванням раніше виплачених сум різниця склала 153454,05 грн.

Отже, на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.03.2025 у справі №440/14175/24 Територіальним управлінням Бюро економічної безпеки у місті Києві нараховано та виплачено ОСОБА_1 грошове забезпечення за 2024 рік, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн.

Спірним у даній справі є питання правомірності дій та зобов`язання Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 №3460-ІХ, у розмірі 3028,00 грн.

Колегія суддів враховує, що відповідно до ч.2 ст.30 Закону №1150-ІХ особи, які мають спеціальні звання Бюро економічної безпеки України, користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.

Відповідно до ч.2 ст.9 вказаного Закону України «Про Національну поліцію» особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

За обставинами справи, при звільненні позивачці підлягала виплата одноразової грошової допомоги за 32 повних календарних роки служби в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

29.08.2025 Територіальним управлінням Бюро економічної безпеки у місті Києві здійснено виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні за 32 роки служби. При її обчисленні відповідач виходив із місячного грошового забезпечення, розрахованого із застосуванням прожиткового мінімуму в розмірі 2102,00 грн.

Матеріалами справи підтверджується, що одноразова грошова допомога була нарахована, виходячи із таких складових місячного грошового забезпечення: посадового окладу - 51499,00 грн, окладу за спеціальним званням - 2024,00 грн, надбавки за вислугу років - 26761,50 грн та доплати за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці, - 5149,90 грн. Розрахунковий розмір одноразової грошової допомоги становив 683475,20 грн, з якого після утримання податків і зборів позивачці перераховано відповідні кошти.

Враховуючи, що одноразова грошова допомога при звільненні встановлюється в розмірі місячного грошового забезпечення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що БЕБ України при звільненні позивачки протиправно обчислено одноразову грошову допомогу при звільненні із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102 грн.

Посилання апеляційної скарги відповідача на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 24.04.2025 у справі № 240/9028/24, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки зазначені висновки стосуються правового регулювання розміру суддівської винагороди, визначеної Законом України «Про судоустрій і статус суддів», та не регулюють спірні правовідносини, пов`язані з нарахуванням і виплатою грошового забезпечення позивачці. За таких умов наведені відповідачем аргументи не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Доводи апелянта про те, що у добровільному порядку виконано рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.03.2025 у справі №440/14175/24, в результаті чого позивачка отримала повний перерахунок та виплату коштів, колегія суддів вважає такими, що не впливають на спірні правовідносини, оскільки відповідачем не доведено та матеріали справи не містять доказів перерахунку одноразової грошової допомоги при звільненні, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у розмірі 3028 грн.

Більше того, відповідач заперечує право позивачки на такий перерахунок та вказує, що окремими приписами Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 гривні саме для цілей визначення базового розміру посадового окладу працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами до яких відносяться, зокрема, й працівники БЕБ.

Стосовно доводів апеляційної скарги відповідача про пропуск позивачкою строку звернення до суду з адміністративним позовом, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч.ч. 3, 5 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Натомість, ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013. Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення ч.2 ст.233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 11.06.2026 у справі №240/15791/25, від 28.07.2026 у справі №240/15400/25, які в силу ч.5 ст.242 КАС України є обов`язковими для врахування при розгляді даної справи.

У спірних правовідносинах ОСОБА_1 оскаржує дії Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві щодо визначення та виплати сум одноразової грошової допомоги при звільненні без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн.

За цим, строк звернення до суду з даним позовом обмежений трьома місяцями з дня, коли позивачка дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Колегія суддів враховує, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивачка дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод та інтересів.

Під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.

Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Тобто, законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.

День, коли особа дізналася про порушення свого права - це установлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).

Якщо цей день установити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав.

Отже, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням частини другої статті 233 КЗпП України (у чинній редакції), слід обчислювати з моменту, коли позивачка набула достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених їй сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.

Такий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23 та ін.

Чинне законодавство не передбачає форми такого документа та способу його доведення військовослужбовцю. Водночас такими документами можуть бути розрахункові листи, відомості про нараховане і виплачене грошове забезпечення, фінансові повідомлення або інші документи, які б розкривали зміст виплати грошового забезпечення (складові, їх розміри, утримання), які роботодавець зобов`язаний надати під час виплати грошового забезпечення та з яких працівник (військовослужбовець) може об`єктивно встановити розмір виплаченої йому суми, її складові та можливу неповноту виплат.

Саме з моменту ознайомлення з відповідним документом у військовослужбовця виникає реальна можливість і об`єктивна необхідність оцінити правильність здійснених нарахувань, виявити допущені порушення, що і буде усвідомленим сприйняттям особи наявності/відсутності порушеного права щодо належних виплат.

Верховний Суд у постанові від 03.05.2026 у справі №240/15039/25 за подібних правовідносин наголосив, що ключовим орієнтиром для обчислення строку звернення до суду є момент ознайомлення особи з документом, який містить повну, зрозумілу та достовірну інформацію про складові нарахованого і виплаченого грошового забезпечення. Отримання виплат саме по собі не завжди дає змогу оцінити правильність їх розрахунку. Якщо особа не має достатньої інформації про застосовані показники та коефіцієнти (зокрема, про розмір прожиткового мінімуму та тарифні коефіцієнти, що були покладені в основу розрахунку тощо), вона позбавлена можливості встановити, чи були нарахування здійснені законно.

У постанові Верховного Суду від 23.04.2025 у справі №420/33039/24 зазначено про необхідність з`ясування судом дати отримання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані і виплачені йому при звільненні із зазначенням окремо кожного виду виплати.

У запереченні на клопотання відповідача про залишення позову без розгляду від 07.04.2026 позивачка зазначила, що дізналась про порушене право на одержання грошової допомоги у повному обсязі 29.08.2025 (дата перерахування коштів не у повному обсязі), 01.09.2025 звернулась до суду із заявою в порядку статті 383 КАС України в рамках виконання судового рішення по справі №440/15187/24, отримавши ухвалу суду першої інстанції від 25.12.2025 про підтвердження своїх доводів. Проте, 25.03.2026 апеляційною інстанцією зроблений інший висновок, ніж судом першої інстанції (постанову суду апеляційної інстанції отримано 26.03.2026). Позивачка одразу, 27.03.2026 подала позов про визнання протиправними дій ТУ БЕБ у м. Києві при визначенні розміру одноразової грошової допомоги, як зазначено в постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2026 по справі № 440/15187/24.

Оскільки позивачка дізналась про порушення своїх права на належний розмір одноразової грошової допомоги при звільненні 29.08.2025, а звернулась до суду з позовом 27.03.2026, позивачкою порушено тримісячний строк звернення до суду.

Разом з тим, у відповідності до ч.1 ст.121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Оцінюючи поважність підстав несвоєчасного звернення до суду, колегія суддів зазначає, що встановлення строків звернення до суду законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направлені на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.

Верховний Суд неодноразово вказував (зокрема, у постановах від 15.04.2020 року у справі №15/2973/18, від 22.04.2020 року у справі №811/1664/18), що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку.

Статтею 44 КАС України передбачено обов`язок учасників справи добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зокрема виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, а також виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Наведеними положеннями КАС України окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду.

Колегія суддів звертає увагу й на висновки Великої Палати Верховного Суду у питанні поновлення строків (від 28 липня 2022 року у справі №9901/611/19), за якими поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Колегія суддів зазначає, що причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об`єктивний характер, та з обставин незалежних від сторони унеможливила звернення до суду з адміністративним позовом.

Також суд апеляційної інстанції зазначає, що при застосуванні процесуальних норм необхідно уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постановах Верховного Суду в постановах від 21.05.2021 у справі №1.380.2019.006107, від 22.07.2021 у справі №340/141/21, від 16.09.2021 у справі №240/10995/20 та від 12.09.2022 у справі № 120/16601/21-а.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №П/9901/736/18 встановлено, що згідно із практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно уникати надто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Крім цього, у низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцією якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.

У справі “Bellet v. France” Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Судом встановлено, що 29.08.2025 Територіальним управлінням Бюро економічної безпеки у місті Києві здійснено виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні за 32 роки служби.

Не погоджуючись із визначенням розміру одноразової грошової допомоги при звільненні із застосуванням прожиткового мінімуму в розмірі 2102,00 грн, позивачка звернулася із заявою в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України у межах справи №440/15187/24.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.12.2025 у справі №440/15187/24 дії Територіального управління Бюро економічної безпеки у місті Києві щодо визначення розміру одноразової грошової допомоги із застосуванням прожиткового мінімуму 2102,00 грн було визнано протиправними.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2026 зазначену ухвалу скасовано, у задоволенні заяви позивачки відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вимога про обчислення одноразової грошової допомоги із застосуванням прожиткового мінімуму в розмірі 3028,00 грн становить новий предмет спору та підлягає розгляду в окремому позовному провадженні. Копію постанови суду апеляційної інстанції позивачка отримала 26.03.2026.

Зважаючи на висновки, що викладені в постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2026 у справі №440/15187/24, ОСОБА_1 без зволікань, 27.03.2026, звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з цим позовом.

Проаналізувавши вищенаведені обставини, продемонстрованість добросовісного ставлення до реалізації права на звернення з адміністративним позовом, направленість дій позивачки, колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю посилання відповідача на наявність підстав для залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском позивачкою строку звернення до суду з адміністративним позовом.

Інші доводи і заперечення сторін по суті спору на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Отже, переглянувши рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, у відповідності до ч.1 ст.308 КАС України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.07.2026 по справі № 440/3590/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло

Судді(підпис) (підпис) М.О. Семененко І.С. Чалий