Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №490/756/26 — Миколаївський апеляційний суд

20.10.26

22-ц/812/1889/26

Єдиний унікальний номер судової справи 490/756/26

Номер провадження 22-ц/812/1651/26, 22-ц/812/1889/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,

з секретарем судового засідання Біляєвою В.М.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Ганги Д.Г.,

представника відповідача ОСОБА_2 – адвоката Погорілого О.В.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , які подані його представником – адвокатом Гангою Дмитром Григоровичем рішення, яке ухвалено Центральним районним судом міста Миколаєва 03 червня 2026 року та додаткове рішенням, яке ухвалене тим же судом 23 червня 2026 року під головуванням судді Гуденко О.А. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Микгазпослуга», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу як фраудаторного та застосування наслідків його недійсності,-

УСТАНОВИЛА:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Микгазпослуга» (далі - ТОВ «Микгазпослуга»), ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу як фраудаторного та застосування наслідків його недійсності.

В обґрунтування позову посилався на те, що 07 жовтня 2024 року у місті Миколаєві по вулиці Каразіна на перехресті з вулицею 2-га Військова сталася дорожньо-транспортна пригода за участю водія ОСОБА_3 , що керував транспортним засобом – автомобілем марки і моделі Mercedes-Benz Actros 1843, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить ТОВ «Микгазпослуга» та водія ОСОБА_4 , яка керувала транспортним засобом – автомобілем марки і моделі Toyota Camry, реєстраційний номер НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 .

За фактом дорожньо-транспортної пригоди відносно водія ОСОБА_3 складено протокол про адміністративне правопорушення, серії ЕПР №145148, від 07 жовтня 2024 року, згідно з яким водій ОСОБА_3 07 жовтня 2024 року о 15.08 год., керуючи транспортним засобом – автомобілем марки і моделі Mercedes-Benz Actros 1843, реєстраційний НОМЕР_1 , рухаючись в місті Миколаєві по вулиці Каразіна, на перехресті з вулицею 2-га Військова, не був уважним щодо дорожньої обстановки та особливостей її змін, внаслідок чого не надав переваги у русі й допустив зіткнення із транспортним засобом – автомобілем марки і моделі Toyota Camry, реєстраційний номер НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_4 . Внаслідок ДТП обидва транспортні засоби отримали механічні пошкодження, чим завдано матеріальної шкоди. Вказаними діями водій ОСОБА_3 порушив вимоги пп.«б» п.2.3 Правил дорожнього руху.

Постановою судді Центрального районного суду міста Миколаєва від 05 грудня 2024 року у справі №490/9037/24 ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, та накладено на нього адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на шість місяців, а також стягнуто 605 грн. 60 коп. судового збору в дохід держави. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 січня 2025 року зазначена постанова суду була залишена без змін.

Вищенаведеними судовими рішеннями встановлено, що винуватець дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_3 працює водієм ТОВ «Микгазпослуга».

У зв`язку з тим, що в момент дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах з ТОВ «Микгазпослуга», врахуючи норми ст.ст.1187 та 1172 ЦК України, ТОВ «Микгазпослуга» є відповідальним за вимогами потерпілих про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

З огляду на це, 19 лютого 2025 року представник ОСОБА_1 – адвокат Ганга Д.Г., направив на офіційну електронну пошту ТОВ «Микгазпослуга» досудову вимогу про відшкодування шкоди, завданої дорожньо-транспортною пригодою.

Оскільки досудова вимога була проігнорована ТОВ «Микгазпослуга», то 30 квітня 2025 року до Центрального районного суду міста Миколаєва була подана позовна заява ОСОБА_1 та ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та ТОВ «Микгазпослуга» про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 липня 2025 року по справі №490/3254/25, яке набрало законної сили, вищевказану позовну заяву задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортною пригодою, грошові кошти у розмірі 53 250 грн., які складаються з: різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою у розмірі 50 050 грн. та франшизи у розмірі 3 200 грн., відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 500 грн.

Стягнуто з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_4 відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Стягнуто з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 891 грн. 57 коп. та на користь ОСОБА_4 сплачений судовий збір в розмірі 484 грн. 48 коп.

Додатковим рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 27 серпня 2025 року по справі №490/3254/25, яке набрало законної сили, вирішено стягнути з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 814 грн., та на користь ОСОБА_4 понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.

Таким чином, відповідно до вищенаведених рішень суду, ТОВ «Микгазпослуга» зобов`язано відшкодувати позивачу ОСОБА_1 в загальному розмірі 65 455 грн. 57 коп.

З метою виконання вищенаведених рішень суду ОСОБА_1 було отримано відповідні виконавчі листи по справі №490/3254/25, які передано на примусове виконання до приватного виконавця Баришнікова А.Д., який 18 вересня 2025 року відкрив та наразі веде виконавче провадження за №79143534.

Під час примусового виконання виконавчого провадження виявилось, що ТОВ «Микгазпослуга» не має ні грошових коштів, ні іншого майна (транспортних засобів), за рахунок яких можливо б було задовольнити вимоги кредитора ОСОБА_1 .

При цьому, достовірно відомо, що до моменту дорожньо-транспортної пригоди та звернення ОСОБА_1 до ТОВ «Микгазпослуга» із досудовою вимогою та у подальшому з позовною заявою до суду, ТОВ «Микгазпослуга» мало у своїй власності щонайменше 3 (три) транспортні засоби, у т.ч. транспортний засіб, на якому було здійснено дорожньо-транспортну пригоду водієм ТОВ «Микгазпослуга», а саме:

1. Бункеровоз (марка Mercedes-BENZ, модель - 1843 LS, 2000 року випуску, колір - сірий, номер кузова – НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_1 ;

2. Бункеровоз (марка - MAN, модель - 19.321, 1988 року випуску, колір - білий, номер кузова – НОМЕР_4 , реєстраційний номер НОМЕР_5 ;

3. Бункеровоз (марка – MAN, модель - 19.463, 1998 року випуску, колір - зелений, номер кузова – НОМЕР_6 , державний номерний знак НОМЕР_7 , що підтверджується копіями свідоцтв на транспортні засоби, а також листом ТОВ «Микгазпослуга» №65 від 19 грудня 2023 року, який було подано ними для участі у процедурі закупівлі UA-2023-12-18-019792-a.

З метою пошуку вибулого майна ТОВ «Микгазпослуга», за рахунок якого б було можливо задовольнити кредиторські вимоги ОСОБА_1 , 13 січня 2026 року представник позивача – адвокат Ганга Д.Г. звернувся до Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях із адвокатським запитом.

Листом Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях №31/30/4841/44аз492026 від 15 січня 2026 року повідомлено, що за ТОВ «Микгазпослуга» були зареєстровані наступні транспортні засоби:

- з 31 серпня 2018 року по 15 травня 2025 року, причіп марки HUEFFERMANN HAR 18.65. 15 травня 2025 року вищевказаний причіп було перереєстровано на іншу особу на підставі договору укладеному в ТСЦ;

- з 31 серпня 2018 року по 06 травня 2025 року, автомобіль марки MERCEDES BENZ 1843 LS. 06 травня 2025 року вищевказаний автомобіль було перереєстровано на іншу особу на підставі договору укладеному в ТСЦ;

- з 31 серпня 2018 року по 02 травня 2025 року, автомобіль марки MAN 19.321. 02 травня 2025 року вищевказаний автомобіль було перереєстровано на іншу особу на підставі договору укладеному в ТСЦ;

- з 25 листопада 2021 року по 16 травня 2025 року, автомобіль марки MAN 19.463. 16 травня 2025 року вищевказаний автомобіль було перереєстровано на іншу особу на підставі договору укладеному в ТСЦ.

Також повідомлено, що згідно даних з Єдиного державного реєстру транспортних засобів станом на 14 січня 2026 року, за ТОВ «Микгазпослуга» транспортні засоби не зареєстровані. Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру Міністерства внутрішніх справ стосовно зареєстрованих транспортних засобів, власником автомобіля марки MAN 19.463, 1998 року випуску, починаючи з 16 травня 2025 року є ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач зауважував, що транспортний засіб марки MAN, моделі 19.463, 1998 року випуску, колір - зелений, номер кузова - НОМЕР_6 , реєстраційний номер НОМЕР_7 , який до 16 травня 2025 року належав ТОВ «Микгазпослуга» згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_8 , після перереєстрації 16 травня 2025 року на ОСОБА_2 тепер має інший реєстраційний номер, а саме: НОМЕР_9 .

Позивач вказував, що після його звернення до суду із позовом про стягнення грошових коштів з ТОВ «Микгазпослуга», отримання товариством копії позовної заяви, ухвали про відкриття провадження у справі, відповідач почав у екстреному порядку, з 02 травня 2025 року по 16 травня 2025 року, перереєстровувати усі належні товариству транспортні засоби на інших осіб, у тому числі перереєструвало транспортний засіб MAN 19.463 ВІН: НОМЕР_6 на ОСОБА_2 .

На думку позивача ці дії були вчинені товариством навмисно, з метою перешкоджанню виконанню майбутнього рішення суду у справі №490/3254/25, оскільки товариство розуміло наявність свого невиконаного грошового зобов`язання перед ОСОБА_1 за наслідками дорожньо-транспортної пригоди і таким чином створило умови для неможливості стягнення боргу за рахунок реалізації майна (автомобілів) боржника. Станом на сьогодні товариство не має майна, за рахунок якого можна виконати рішення суду. Рішення суду залишається невиконаним. Такі дії боржника є явно недобросовісними.

З огляду на це позивач вважав, що договір купівлі-продажу від 16 травня 2025 року, що укладений між ТОВ «Микгазпослуга» та ОСОБА_2 щодо транспортного засобу марки MAN, моделі - 19.463, 1998 року випуску, колір - зелений, номер кузова – НОМЕР_6 є фраудаторним, оскільки був вчинений відповідачем на шкоду позивачу, а тому має бути визнаний судом недійсним. Позивач вважав, що такі дії з відчуження 16 травня 2025 року вищенаведеного транспортного засобу були вчиненні ТОВ «Микгазпослуга» навмисно, аби уникнути майбутнього звернення стягнення на це майно позивачем, оскільки вже з 12 травня 2025 року (день отримання ухвали суду від 06 травня 2025 року про відкриття провадження у справі № 490/3254/25) ТОВ «Микгазпослуга» достеменно розуміло, що має невиконане грошове зобов`язання перед позивачем, що даний транспортний засіб - це його єдине майно, за рахунок якого можливо задовольнити вимоги кредитора, а тому мав намір якнайшвидше вчинити правочин з відчуження транспортного засобу на шкоду кредитору. Окрім цього транспортного засобу, ТОВ «Микгазпослуга» відчужив усі належні йому транспортні засоби на користь ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_5 .

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 16 травня 2025 року, що укладений між ТОВ «Микгазпослуга» та ОСОБА_2 щодо транспортного засобу марки і моделі MAN 19.463, 1998 року випуску, колір - зелений, номер кузова - НОМЕР_6 та застосувати наслідки недійсності правочину, відновивши становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення у власність ТОВ «Микгазпослуга» транспортного засобу.

У відзиві на позов представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Погорілий О.В., зазначив, що позов є безпідставним та необґрунтованим.

Вказував, що будь-хто з посадових осіб ТОВ «Микгазпослуга» та ОСОБА_2 не є родичами між собою. Остання мешкає у місті Одесі та ніяким чином не пов`язана з підприємницькою діяльністю ТОВ «Микгазпослуга». В матеріалах позову відсутні докази протилежного, та відсутні документи на підтвердження пов`язаності між собою сторін правочину іншим чином. Також в матеріалах позову відсутні докази вчинення продажу транспортного засобу не за ринковою ціною. Позов обґрунтований тим, що ТОВ «Микгазпослуга» та ОСОБА_2 вчинили фраудаторний правочин з відчуження транспортного засобу на шкоду кредитору з метою перешкоджанню виконанню майбутнього рішення суду у справі за №490/3254/25. При цьому, придбання транспортного засобу було здійснено 16 травня 2025 року, а судове рішення, яким позивач обґрунтовує свій позов, ухвалено 07 липня 2025 року. До того ж на дату придбання транспортного засобу 16 травня 2025 року не існувало будь-яких заборон та/або арештів щодо розпорядження товариством вказаним майном, докази протилежного позивачем не надані. ТОВ «Микгазпослуга» веде свою підприємницьку діяльність з урахуванням необхідності здійснення поточних витрат на сплату заробітної плати, оплати податків, розрахунків за договорами та іншими витратами.

Звернуто увагу на те, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем транспортного засобу, за який останньою сплачено грошові кошти, використовує його у своїй діяльності. Позивачем не зазначено жодної норми права, яка б передбачала позбавлення права власності добросовісного покупця, при цьому без відшкодування сплати йому витрачених грошових коштів, як зазначено у позовних вимогах. На дату укладення договору ТОВ «Микгазпослуга» не було обтяженим зобов`язанням сплатити борг перед позивачем. Отже, на момент укладення договору права та інтереси позивача взагалі ніяким чином не зачіпались.

У відзиві на позов ТОВ «Микгазпослуга» зазначено, що позивач не надав жодних доказів стосовно того, що на дату відчуження транспортного засобу ТОВ «Микгазпослуга» мало єдине зобов`язання перед ОСОБА_1 щодо виплати йому відшкодування за рішенням суду, якого не існувало, при цьому без врахування тих поточних витрат, які мало здійснювати підприємство. На думку позивача ТОВ «Микгазпослуга» повинно було мати певну суму коштів на майбутнє, щоб виконувати ще не існуюче рішення суду, але жодної норми законодавства, яка б передбачало такі дії позивачем не зазначено. Тобто, позивач помилково вважає обставину свого звернення до суду доказом завчасного задоволенням своїх вимог. При цьому розмір відшкодування шкоди був визначений судом лише у липні 2025 року. Яким чином ТОВ «Микгазпослуга» мало передбачити цей розмір у травні 2025 року позивачем також не зазначено. На даний час ТОВ «Микгазпослуга» не має у штаті ані юриста, ані бухгалтера. Вимушені витрати та скорочення штату, обсягів відповідних грошових надходжень були зумовлені зменшенням замовлення послуг органами місцевої влади, що свідчить про те, що ці обставини не залежали від ТОВ «Микгазпослуга». Про ці обставини зазначає і сам позивач. З огляду на вищевикладене просили суд відмовити у позові.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 червня 2026 року відмовлено у задоволенні позову.

Дослідивши всі наявні письмові докази районний суд дійшов до висновку про те, що позивачем не доведено недобросовісності в діях відповідачів та зловживання ними правом під час укладення між ними оспорюваного правочину щодо відчуження транспортного засобу на шкоду правам інших осіб, і, що відчуження належного відповідачу ТОВ «Микгазпослуга» транспортного засобу відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника, а отже відсутні підстави для визнання оспорюваного договору фраудаторним.

08 червня 2026 року ОСОБА_2 , діючи через свого представника – адвоката Погорілого О.В., звернулася до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі.

В обґрунтування заяви посилалась на те, що на виконання приписів цивільно-процесуального закону, її представник у відзиві на позов навів попередній розрахунок судових витрат та зазначив, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які поніс та понесе відповідач складається зі сплатити адвокату Погорілому О.В. витрат на правову допомогу. За умовами договору про надання правової допомоги, яку сплачує відповідач адвокату за правничу допомогу та підготування відповідних процесуальних документів сума становить 40 000 грн. Також, відповідач очікує понести витрати по оплаті адвокату за участь у розгляді справи за вказаним позовом у розмірі 2 000 грн. за кожне судове засідання у призначені судом дату та час для прийняття участі у судових засіданнях в режимі відеоконференції. Орієнтовна кількість судових засідань за позовом – 4 засідання. Тому відповідачем очікується понести в зв`язку із розглядом справи додатково 8 000 грн. (2 000*4). Загальний (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат становить 48 000 грн.

Посилаючись на викладене, сторона відповідача просила стягнути з ОСОБА_1 на її користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 21 000 грн.

Представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Ганга Д.Г. надав до суду письмові заперечення проти задоволення заяви.

Заперечуючи проти задоволення вказаної заяви, вважав її такою, що подана з процесуальними недоліками, а заявлений розмір витрат - необґрунтованим, неспівмірним зі складністю справи, обсягом фактично наданої правничої допомоги та часом, необхідним для виконання відповідних робіт.

Додатковим рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 23 червня 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн.

Беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих адвокатом відповідача послуг, виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, суд дійшов висновку, що відшкодуванню на користь відповідача ОСОБА_2 підлягають витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн. (4 000 грн. за участь в судових засіданнях та 6 000 грн. за складання процесуальних документів), оскільки такий розмір відповідає загальним засадам цивільного законодавства справедливості та розумності.

Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу є доведеним, відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони , тривалістю слухання справи у суді першої інстанції.

В апеляційній скарзі на рішення суду від 03 червня 2026 року ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Гангу Д.Г., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

Зазначав, що договір купівлі-продажу від 16 травня 2025 року, що укладений між ТОВ «Микгазпослуга» та ОСОБА_2 щодо транспортного засобу марки і моделі MAN, 19.463, 1998 року випуску, колір - зелений, номер кузова – НОМЕР_6 є фраудаторним, оскільки був вчинений на шкоду кредитору (позивачу), а тому має бути визнаний судом недійсним.

Дії з відчуження 16 травня 2025 року вищенаведеного транспортного засобу були вчиненні відповідачем навмисно, аби уникнути майбутнього звернення стягнення на це майно позивачем, оскільки вже з 12 травня 2025 року (день отримання ухвали суду від 06 травня 2025 року про відкриття провадження у справі №490/3254/25) ТОВ «Микгазпослуга» достеменно розуміло, що має невиконане грошове зобов`язання перед позивачем, що даний транспортний засіб це його єдине майно, за рахунок якого можливо задовольнити вимоги кредитора, а тому мав намір якнайшвидше вчинити оспорюваний правочин з відчуження транспортного засобу на шкоду кредитору. Окрім цього транспортного засобу, товариство відчужило усі належні йому транспортні засоби на користь ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_5 .

Суд не дослідив усі докази у їх сукупності, не надав належної оцінки обізнаності боржника про майнові вимоги позивача, факту відчуження всіх транспортних засобів після виникнення спору, явно заниженій ціні продажу спірного автомобіля, відсутності у боржника майна для виконання рішення суду та реальним наслідкам оспорюваного правочину для кредитора. Внаслідок цього суд дійшов передчасного та помилкового висновку про недоведеність фраудаторності договору купівлі-продажу від 16 травня 2025 року, хоча встановлені у справі обставини у своїй сукупності свідчать про вчинення цього правочину на шкоду кредитору з метою унеможливлення виконання рішення суду.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення від 23 червня 2026 року ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Гангу Д.Г., посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати додаткове рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким залишити без розгляду заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення суду.

Вказав, що суд першої інстанції безпідставно розглянув заяву про судові витрати за відсутності належних доказів направлення заяви та доданих до неї доказів усім учасникам справи, та був зобов`язаний залишити заяву без розгляду на підставі ч.4 ст.183 ЦПК України. У даному випадку районний суд помилково ототожнив направлення копії заяви та доданих до неї документів представнику позивача із належним направленням таких документів самому учаснику справи позивачу.

За таких обставин висновок суду про те, що направлення заяви та доданих до неї документів лише представнику позивача є достатнім, суперечить положенням ч.7 ст.43, ч.9 ст.83 ЦПК України та ч.2 ст. 83 ЦПК України

Крім того, суд безпідставно визнав доведеними витрати на правничу допомогу, хоча заявник не підтвердив погоджений розмір гонорар. Районний суд формально зменшив заявлений розмір витрат з 21 000 грн. до 10 000 грн., однак не звернув уваги на те, що у справі відсутній належний доказ того, що між ОСОБА_2 та адвокатом Погорілим О.В. був погоджений саме такий порядок розрахунку гонорару, який дозволяв би визначити до відшкодування будь-яку конкретну суму. Тому висновок суду про наявність підстав для стягнення 10 000 грн. є необґрунтованим.

Звернуто увагу, що зменшена судом сума 10 000 грн. є неспівмірною з реальним обсягом наданої правничої допомоги.

Правом подачі відзиву на апеляційні скарги відповідачі не скористалися.

Заслухавши думку учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України.

Так, відповідно до ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення таким вимогам відповідає в повному обсязі.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статі 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, постановою судді Центрального районного суду міста Миколаєва від 05 грудня 2024 року по справі №490/9037/24, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 січня 2025 року, ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП, та накладено на нього адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на шість місяців (том 1 а.с.25-28,29-36).

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 травня 2025 року було відкрито провадження у цивільній справі №490/3254/25 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ТОВ «Микгазпослуга» про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

З ухвали вбачається, що з вказаною заявою позивач ОСОБА_1 звернувся до районного суду 30 квітня 2025 року (том 1 а.с.44-46).

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 липня 2025 року у справі №490/3254/25, вказану позовну заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та ТОВ «Микгазпослуга» про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП, грошові коши у розмірі 53 250 грн., які складаються з різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою у розмірі 50 050 грн. та франшизи у розмірі 3 200 грн. Стягнуто з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 500 грн. Стягнуто з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_4 відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат (том 1 а.с.50-58).

Додатковим рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 27 серпня 2025 року у справі №490/3254/25 задоволено частково заяву представника позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_6 – адвоката Ганги Д.Г., про ухвалення додаткового рішення в цивільній справі №490/3254/25 за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та ТОВ «Микгазпослуга» про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП. Стягнуто з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 814 грн. Стягнуто з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_4 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн. (том 1 а.с.59-64).

Приватним виконавцем виконавчого округу Миколаївської області Баришніковим А.Д. постановами від 18 вересня 2025 року та 13 жовтня 2025 року відкриті виконавчі провадження №79143534 та №79337051 на підставі виконавчого листа від 12 вересня 2025 року №490/3254/25 та виконавчого листа від 10 жовтня 2025 року №490/3254/25, виданих Центральним районним судом міста Миколаєва на підставі рішення від 07 липня 2025 року та додаткового рішення від 27 серпня 2025 року про стягнення з ТОВ «Микгазпослуга» на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та судових витрат на загальну суму 65 455 грн (том 1 а.с.67-68,69-70).

До матеріалів справи додано інформацію про наявність обладнання, матеріально-технічної бази та технологій №65 від 19 грудня 2023 року, з якої вбачається, що у володінні ТОВ «Микгазпослуга» перебувало наступне майно: Бункеровоз (марка Mercedes-BENZ, модель 1843 LS, 2000 року випуску, колір - сірий, номер кузова – НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_1 ; Бункеровоз (марка MAN, модель 19.321, 1988 року випуску, колір - білий, номер кузова – НОМЕР_4 , реєстраційний номер НОМЕР_5 ; Бункеровоз (марка MAN, модель 19.463, 1998 року випуску, колір - зелений, номер кузова - НОМЕР_6 , реєстраційний номер НОМЕР_7 , Контейнер відкритого типу для збору великогабартиного сміття об`ємом 10 м? (том 1 а.с.76,77,78,79).

За результатами проведення процедури закупівлі між ТОВ «Микгазпослуга» та Адміністрацією Інгульського району Миколаївської міської ради укладено договір про закупівлю, а предметом закупівлі були послуги з вивезення великогабаритного сміття спецтехнікою (ДК 021:2015: 90510000-5 - утилізація/видалення сміття та поводження зі сміттям).

До матеріалів справи додано договір про закупівлю послуг №ВТО 1 від 03 січня 2025 року, з якого вбачається, що між Адміністрацією Заводського району Миколаївської міської ради та ТОВ «Микгазпослуга» укладено договір щодо надання послуг з вивезення великогабаритного сміття спецтехнікою на території Заводського району міста Миколаєва. Відповідно до п.3 вказаного договору, визначена ціна договору та порядок здійснення розрахунку. Відповідно до п.4.1. вказаного договору, термін надання послуг з 03 січня 2025 року до 31 грудня 2025 року (включно) (том 1 а.с.80-87).

З додаткової угоди №2 від 14 квітня 2025 року до договору №ВТО 1 від 03 січня 2025 року, вбачається, що Адміністрація Заводського району Миколаївської міської ради та ТОВ «Микгазпослуга», надалі - виконавець, уклали додаткову угоду про внесення змін до пункту 3.1 розділу 3 «Ціна договору та порядок здійснення розрахунку» договору, виклавши його в новій редакції (том 1 а.с.88).

Відповідно до п.2 договору, сторони дійшли згоди додаток №1 до Договору «Реєстр вартості та кількості одиниць послуг» викласти в новій редакції.

Відповідно до п.3. договору, сторони домовились внести зміни до п.4.1 розділу 4 «Порядок надання послуг» договору, виклавши його в такій редакції: п.3.1. «п.4.1. Термін надання послуг: з 03 січня 2025 року до 20 квітня 2025 року (включно).

Відповідно до п.4. договору, сторони домовились внести зміни до п.12.1 розділу 12 «Термін дії договору» договору, виклавши його в такій редакції: п.4.1 договір набуває чинності з дати його підписання сторонами і діє до 15 травня 2025 року (включно).

Відповідно до п.5. договору, інші умови договору вважаються укладеними і угода набирає чинності з моменту її підписання сторонами та скріплення її печатками сторін.

Зі звіту про результати проведення процедури закупівлі UA-2025-01-06-001756-а вбачається, що замовником закупівлі виступала Адміністрація Заводського району Миколаївської міської ради, а предметом закупівлі були послуги вивезення великогабартиного сміття спецтехнікою на території Заводського району міста Миколаєва (ДК 021:2015:90510000-5 утилізація/видалення сміття та поводження зі сміттям), строк надання послуг з 03 січня 2025 року - до 31 грудня 2025 року, між сторонами укладено договір про закупівлю (том 1 а.с.90-91).

До матеріалів справи додано повідомлення про внесення змін до договору про закупівлю 2025-01-06-001756-а, з якого вбачається, що підставою для внесення змін до істотних умов договору було зменшення обсягів закупівлі, зокрема з урахуванням фактичного обсягу видатків замовника, внесення змін відбулося до п.п.3.1, 4.1, 12.1 та Додатку №1 до договору (том 1 а.с. 92).

Згідно з даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів за ТОВ «Микгазпослуга» були зареєстровані наступні транспортні засоби:

з 31 серпня 2018 року по 15 травня 2025 року, причіп марки і моделі HUEFFERMANN HAR 18.65. 15 травня 2025 року вищевказаний причіп було перереєстровано на іншу особу на підставі договору укладеному в ТСЦ;

з 31 серпня 2018 року по 06 травня 2025 року, автомобіль марки і моделі MERCEDES-BENZ 1843 LS. 06 травня 2025 року вищевказаний автомобіль було перереєстровано на іншу особу на підставі договору укладеному в ТСЦ;

з 31 серпня 2018 року по 02 травня 2025 року, автомобіль марки і моделі MAN 19.321. 02 травня 2025 року вищевказаний автомобіль було перереєстровано на іншу особу на підставі договору укладеному в ТСЦ;

з 25 листопада 2021 року по 16 травня 2025 року, автомобіль марки і моделі MAN 19.463. 16 травня 2025 року вищевказаний автомобіль було перереєстровано на іншу особу на підставі договору укладеному в ТСЦ.

Станом на 14 січня 2026 року, за ТОВ «Микгазпослуга» транспортні засоби не зареєстровані (том 1 а.с.96).

До матеріалів справи додано калькулятор розрахунку вартості автомобіля з використанням вебресурсу AUTO.RIA, з якого вбачається, що середня ринкова вартість транспортного засобу MAN 19.463, 1988 року випуску, становить 7 243 долари США, що еквівалентно більше 310 000 грн. (том 1 а.с.111-118).

16 травня 2025 року між ТОВ «Микгазпослуга» та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу марки і моделі MAN 19.463, 1998 року випуску, колір - зелений, номер кузова - НОМЕР_6 . Продаж вчинено за 12 000 грн. (том 1 а.с.181-182).

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу, позивач посилався на те, що оспорюваний договір має ознаки фраудаторності.

Так, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним (п.2 ч.2 ст.16 ЦК України).

Відповідно до положень ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають відповідно виконанню.

Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, за якого можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК України).

Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Оспорення правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорення правочину, рецисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Про природу фраудаторного правочину.

Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці допускає кваліфікацію правочину як фраудаторного, зокрема, як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та зловживаючи правом (статті 3, 13 ЦК України) і така практика є усталеною.

Так, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч.2 ст.13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч.3 ст.13 ЦК України).

Конституційний Суд України рішенням від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнав, що ч.3 ст.13, ч.3 ст.16 ЦК України не суперечать ч.2 ст.58 Конституції України та вказав, що оцінюючи домірність припису ч.3 ст.13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису ч.1 ст.68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у ч.3 ст.13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що ч.3 ст.13 та ч.3 ст.16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №747/306/19 (провадження №61-1272св20)).

Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.

Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір.

Такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний, та за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц також наголосила, що за змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження №12-60гс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині – це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно.

Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд у кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року справа №916/379/23 (провадження №12-22гс24)).

Приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин.

При цьому недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Практика Верховного Суду допускає кваліфікацію фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст.234 ЦК України) чи такого, що вчинений усупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст.ст.3,13 ЦК України).

Обидві підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину.

Тобто оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст.ст.3,13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав.

Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.

При цьому слід наголосити, що оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав.

Також необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорення фраудаторних правочинів.

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Належним способом є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

Отже, позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від свого висновку, сформульованого у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16, шляхом його конкретизації, зазначивши, що позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, має право звернутися до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо він спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, з посиланням на загальні засади цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та принцип недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Про можливість визнання правочину недійсним як фраудаторного за позовом кредитора, який не був стороною оспорюваного правочину

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 зробила правовий висновок у розділі «Загальні положення щодо визнання правочину недійсним і способів захисту» (пункти 42-56), зазначивши, що вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює прав позивача, то суд може застосувати іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в межах заявлених позовних вимог.

Також відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.29), визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням цивільного судочинства, наведеним у частині першій статті 2 ЦПК України.

Проте Верховний Суд звертає увагу на те, що у разі звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору його стороною з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу), реституція застосовується лише між сторонами такого правочину.

У разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові 04 лютого 2026 року у справі №910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) зробила висновок, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор – стягувач у виконавчому провадженні. Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред`явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме ч.4 ст.9 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження». Таким чином, право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов`язанні та пред`явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).

Отже, стягувач самостійно як заінтересована особа, яка заперечує дійсність договору з підстав, установлених законом, має право самостійно звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України.

За змістом ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано керувався тим, що сам собою факт укладення боржником цивільно-правових правочинів у період направлення до суду позовної заяви до нього, не свідчить автоматично про фраудаторний характер таких правочинів. Для визнання правочину таким, що вчинений на шкоду кредитору, необхідним є встановлення сукупності обставин, зокрема спрямованості волі сторін на завдання шкоди кредитору та наявності відповідного протиправного умислу на момент укладення правочину.

До того ж суд першої інстанції вірно зазначив, що матеріалами справи не доведено, що на момент укладення оскаржуваного правочину товариство достеменно знало про наявність заборгованості перед позивачем, оскільки страховик відповідача 24 січня 2025 року сплатив суму страхового відшкодування на користь позивача, і про недостатність суми страхового відшкодування стало відомо лише 23 квітня 2025 року, тоді як обсяг оплати замовлених послуг на поточний рік від контрагента відповідача відбувся вже 14 квітня 2025 року. За такого, суд правильно констатував, що відчуження активів товариства стало наслідком подій, які відбувалися до того, як товариству стало відомо про можливість покладення на нього обв`язку щодо сплати коштів на користь позивача.

Також, слід констатувати, що оспорюваний договір був укладений 16 травня 2025 року, тобто до ухвалення судового рішення про стягнення коштів та до відкриття виконавчого провадження, а також за відсутності будь-яких обмежень щодо розпорядження спірним майном. За таких обставин висновок районного суду про відсутність доказів спрямованості дій відповідачів на ухилення від виконання майбутнього судового рішення є обґрунтованим та відповідає вимогам закону.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому, наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновків районного суду та не дають підстав вважати, що суд порушив норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі позивач, а по своїй суті зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, які були встановлені судом.

Що стосується оскарження позивачем додаткового рішення суду від 23 червня 2026 року.

Розглядаючи заяву про ухвалення додаткового рішення справу, районний суд вважав за необхідне стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком районного суду, з огляду на наступне.

Відповідно до положень п.3 ч.1 ст.270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

Статтею 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу.

Згідно зі ст.15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ЦПК України).

Частиною 1 статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову – на відповідача; 2) у разі відмови в позові – на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 3 статті 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу, а також пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

Відповідно до ч.ч.3,4 ст.137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку (ч.4 ст.141 ЦПК України).

Згідно з ч.8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимоги про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).

У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №211/3113/16 (провадження №61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі №760/11145/18 (провадження №61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час.

Подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований, відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та співмірності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

Сторона позивача у суді першої інстанції посилалася на те, що витрати на професійну правничу допомогу, визначені стороною відповідача, не відповідають критерію реальності, необхідності таких витрат та розумності їх розміру, а тому просив відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

Водночас у постанові від 26 червня 2024 року у справі №686/5757/23 Велика Палата Верховного Суду у пунктах 139-145 дійшла таких правових висновків: «У разі недотримання вимог частини 4 статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною 3 статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям.»

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції представником відповідача було надано суду:

- копію ордеру серії ВН №1389006 від 16 лютого 2026 року (том 1 а.с.190);

- копію договору про надання правової допомоги від 01 серпня 2025 року, укладеного між адвокатом Погорілим О.В. та ОСОБА_2 (том 1 а.с.193);

- копію акту прийому-передачі виконаних робіт №1 від 08 червня 2026 року до договору від 01 серпня 2025 року про надання правової допомоги, складеного між адвокатом Погорілим О.В. та ОСОБА_2 , в якому зазначено опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених адвокатом витрат, необхідних для надання правничої допомоги (том 1 а.с.191);

- копію звіту про виконані роботи (детальний опис робіт) адвокатом Погорілим О.В. від 08 червня 2026 року (том 1 а.с.192).

Отже, з огляду на наявність заперечень позивача проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу, а також враховуючи, що судовим рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 червня 2026 року в задоволенні позову відмовлено суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн.

При цьому, районним судом враховано характер правовідносин, конкретні обставини у даній справі, принцип змагальності сторін та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, такі як, їх співмірність зі складністю справи, перелік виконаних адвокатом робіт, час, витрачений на їх виконання.

Щодо посилання позивача в апеляційній скарзі на наявність підстав для залишення заяви про ухвалення додаткового рішення без розгляду з підстав недотримання вимог ч.7 ст.43, ч.9 ст.83 та ч.2 ст.183 ЦПК України щодо надання доказів про направлення заяви про ухвалення додаткового рішення сторонам, слід зазначити наступне.

За змістом ч.7 ст.43 ЦПК України у разі подання до суду в електронній формі заяви по суті справи, зустрічного позову, заяви про збільшення або зменшення позовних вимог, заяви про зміну предмета або підстав позову, заяви про залучення третьої особи, апеляційної скарги, касаційної скарги та документів, що до них додаються, учасник справи зобов`язаний надати доказ надсилання таких матеріалів іншим учасникам справи.

Тобто, ч.7 ст.43 ЦПК України встановлює спеціальний порядок надсилання документів іншим учасникам справи у разі їх подання до суду в електронній формі. Водночас законодавець визначив конкретний перелік документів, на які поширюється зазначена процесуальна вимога.

Зокрема, до такого переліку віднесено заяву по суті справи, зустрічний позов, заяву про збільшення або зменшення позовних вимог, заяву про зміну предмета або підстав позову, заяву про залучення третьої особи, апеляційну та касаційну скарги, а також документи, що до них додаються.

Заява про ухвалення додаткового рішення відповідно до ст.270 ЦПК України до переліку документів, прямо визначених ч.7 ст.43 ЦПК України, не віднесена.

Отже, саме по собі подання заяви про ухвалення додаткового рішення та доданих до неї доказів в електронній формі через електронний кабінет учасника справи не може автоматично ототожнюватися з поданням документів, зазначених у ч.7 ст.43 ЦПК України, щодо яких законом прямо встановлено обов`язок надати доказ їх надсилання іншому учаснику справи.

Частиною 6 статті 43 ЦПК України передбачено, що процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

При цьому законодавець, запроваджуючи електронний спосіб комунікації між учасниками судового процесу, виходив із того, що наявність зареєстрованого електронного кабінету забезпечує учаснику справи можливість отримувати процесуальні документи та ознайомлюватися з матеріалами справи в електронній формі.

Як убачається із матеріалів справи та встановлено апеляційним судом, інтереси позивача у даній цивільній справі представляв адвокат Ганга Д.Г.

З матеріалів справи також убачається, що представник позивача має зареєстрований електронний кабінет у підсистемі «Електронний суд» ЄСІТС.

Таким чином, на момент подання представником відповідача заяви про ухвалення додаткового рішення представник позивача – адвокат Ганга Д.Г. мав діючий та зареєстрований електронний кабінет у ЄСІТС.

Зазначене має істотне значення для правильного вирішення питання про дотримання принципу змагальності сторін, оскільки наявність у представника позивача зареєстрованого електронного кабінету свідчить про об`єктивну можливість отримання ним процесуальних документів та ознайомлення з матеріалами справи в електронній формі.

За такого, колегія суддів вважає, що сторона позивача фактично була обізнана про подання заяви про ухвалення додаткового рішення, мала можливість та скористалась своїм правом подати заперечення щодо розміру заявлених витрат.

При цьому колегія суддів враховує актуальний підхід Верховного Суду до оцінки процесуальних порушень, пов`язаних із поданням доказів судових витрат.

Так, у постанові Верховного Суду від 21 березня 2024 року у справі №604/423/23 зазначено, що у випадку недотримання заявником вимог щодо належного направлення відповідних копій документів іншій стороні, а також у разі ненадання суду доказів підтвердження факту такого надсилання, суд не може брати до уваги докази понесення витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду відповідної заяви, адже відсутні підстави для задоволення заяви відповідача про відшкодуванні витрат на правничу допомогу та ухвалення додаткового рішення з цього питання.

Наведені висновки сформульовані Верховним Судом у постановах від 21 серпня 2019 року у справі №922/2821/18, від 16 лютого 2021 року у справі №910/14138/18, від 24 березня 2021 року у справі №756/2399/18.

Проте змістом наведених постанов підтверджується, що положення ч.9 ст.83 ЦПК України не можуть бути (у випадку їх недотримання) безумовною підставою відмови у розподілі витрат на правову допомогу, якщо іншій стороні надано можливість спростувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.

У процедурі розгляду заяви сторони про розподіл судових витрат, у тому числі на правову допомогу, суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №911/3312/21 (провадження №12-43гс22)).

При розгляді даної заяви суд повинен забезпечити сторонам дотримання принципів змагальності, рівності в судочинстві, реалізацію права сторони «бути вислуханою» як передумови того, що вона була «почута», що є складовою права на справедливий суд (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Серявін проти України», заява №4909/04 від 10 лютого 2010 року).

Застосовуючи вищезазначені правові підходи до обставин цієї справи, колегія суддів виходить із того, що сторона позивача не була позбавлена процесуальної можливості надати свої заперечення, у тому числі щодо заявленого стороною відповідача розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Також оскаржуючи судове рішення позивач мотивував відсутністю доказів направлення позивачу копії заяви про ухвалення додаткового рішення посилаючись на положення ч.4 ст. 183 ЦПК України.

Разом із тим такий висновок є помилковим та не узгоджується зі змістом ст.183 ЦПК України, оскільки частина друга цієї статті прямо передбачає обов`язок додавати докази надіслання (надання) заяви, скарги, клопотання чи заперечення іншим учасникам справи щодо процесуальних документів, які подаються на стадії виконання судового рішення, у тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень.

Інші доводи апеляційної скарги на додаткове рішення не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів та повторного викладення аргументів, кожному з яких було надано належної оцінки судом, і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішень районного суду, ухвалених з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційні скарги позивача залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , які подані його представником – адвокатом Гангою Дмитром Григоровичем, – залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 червня 2026 року та додаткове рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 23 червня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.О. Тищук

Повний текст судового рішення

складено 22 жовтня 2026 року