Постанова від 06 липня 2026 р. у справі №904/4655/25 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.07.2026 року м.Дніпро Справа № 904/4655/25

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Дарміна М.О.(доповідач),

суддів Іванов О.Г, Кощеєв І.М.

при секретарі судового засідання: Новіковій Д.О.

Представники сторін в судове засідання не з`явились, про дату час та місце судового засідання були повідомлені належним чином

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Комунального підприємства “Теплоенерго” Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі №904/4655/25 (суддя Рудь І.А.)

за позовом Комунального підприємства “Теплоенерго” Дніпровської міської ради

до Державного підприємства “Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова”

про стягнення заборгованості у сумі 2 070 834,71 грн

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції:

Комунальне підприємство «Теплоенерго» Дніпровської міської ради звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом, в якому просить стягнути з Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» заборгованість у сумі 2 070 834,71 грн, з яких: 1 583 387,87 грн - основний борг, 57 615,96 грн - 3% річних, 213 197,42 грн - інфляційні втрати, 216 633,46 грн - пеня.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором про постачання теплової енергії № 1273 від 05.05.2011 (з подальшою зміною номера на № 091273) в частині повної та своєчасної оплати отриманих послуг з постачання теплової енергії за адресою: м. Дніпро, вул. Академіка Янгеля, буд. 14, за період з листопада 2022 року по березень 2025 року включно.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі № 904/4655/25 позов задоволено частково. Стягнуто з Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод ім. О. М. Макарова» на користь Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради 1 583 387,87 грн – основний борг, 125 999,18 грн – пені, 57 615,96 грн – 3% річних, 213 197,42 грн – інфляційних збитків та 11 932,50 грн – судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що між сторонами укладено договір про постачання теплової енергії № 1273 від 05.05.2011, за яким позивач зобов`язався виробляти та постачати відповідачу теплову енергію, а відповідач - одержувати теплову енергію та здійснювати оплату її вартості. Суд встановив, що позивач протягом опалювальних сезонів 2022/2023, 2023/2024, 2024/2025 надавав послуги з постачання теплової енергії відповідачу, проте відповідач свої зобов`язання щодо оплати не виконав. Відповідач у відзиві на позовну заяву визнав заборгованість у повному обсязі, водночас просив суд зменшити розмір пені на 70%. Суд першої інстанції прийняв визнання позову відповідачем у частині, що не суперечить закону, та задовольнив вимогу про стягнення основного боргу у розмірі 1 583 387 грн 87 коп. повністю, а також вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних збитків у заявленому розмірі.

Щодо пені суд першої інстанції зазначив, що послуги з теплопостачання, надані відповідачу, є комунальними послугами, регулювання яких підпадає під норми Закону України «Про житлово-комунальні послуги». Суд послався на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким встановлено заборону нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги на період дії карантину та протягом 30 днів з дня його відміни. Оскільки карантин припинений 30.06.2023, суд дійшов висновку про відсутність підстав для нарахування пені за період з 02.01.2023 по 30.07.2023 включно. Суд також зазначив, що можливий строк нарахування штрафних санкцій (6 місяців згідно з частиною 6 статті 232 ГК України) продовжився на період дії карантину, і на цей же період нарахування штрафних санкцій було заборонено, а продовжений строк закінчився з завершенням карантину, тому нарахування штрафних санкцій за межами цього строку за зобов`язаннями, які виникли за листопад, грудень 2022 року та з січня по березень 2023 року, є неправомірним. За розрахунком суду розмір пені, який підлягає стягненню за загальний період з 31.07.2023 і до закінчення 6-місячного строку для кожного з нарахувань окремо, становить 125 999 грн 18 коп. Клопотання відповідача про зменшення розміру пені суд залишив без задоволення, зазначивши, що після перерахунку розмір пені є співмірним з сумою основного боргу, а відповідачем не наведено виняткових обставин для зменшення пені.

Підстави, з яких порушено питання про перегляд судового рішення та узагальнені доводи апеляційної скарги:

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, через підсистему "Електронний суд", Комунальне підприємство "Теплоенерго" Дніпровської міської ради подало апеляційну скаргу, в якій просить Центральний апеляційний господарський суд скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі № 904/4655/25 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені в сумі 90 634,28 грн та ухвалити нове рішення про стягнення з ДП "ВО ПМЗ ім. О.М. Макарова" на користь КП "Теплоенерго" пені в розмірі 150 595,22 грн.

Узагальнення доводів апеляційної скарги:

Апелянт не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у стягненні пені у розмірі 90 634,28 грн, вважаючи, що суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме застосував Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», який, на думку апелянта, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Апелянт зазначає, що предметом розгляду справи були відносини з постачання відповідачу теплової енергії до належної йому будівлі за адресою: м. Дніпро, вул. Академіка Янгеля, буд. 14, на підставі Додаткової угоди до Договору про постачання теплової енергії № 091273 від 05.05.2011. Відносини між сторонами здійснюються саме на підставі договору про постачання теплової енергії, а не договору про надання житлово-комунальних послуг.

Апелянт посилається на статтю 714 ЦК України, згідно з якою до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Також апелянт зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України «Про теплопостачання» теплова енергія є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу, а споживач теплової енергії - це фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору. Таким чином, з відповідачем укладено договір постачання, за яким він отримує теплову енергію як товарну продукцію.

На підставі зазначеного апелянт стверджує, що дія Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким забороняється нарахування та стягнення неустойки за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги, на відповідача в частині правовідносин, що виникли на підставі Договору постачання теплової енергії, не поширюється.

Апелянт наголошує, що станом на дату звернення до суду із позовною заявою жодних законодавчо встановлених обмежень для нарахування пені та пред`явлення позовних вимог про її стягнення не існувало. Під час дії зазначеної заборони апелянт не здійснював нарахування та стягнення пені відповідачу, а таке нарахування було здійснено тільки після скасування заборони. Апелянт також звертає увагу, що суд першої інстанції сам акцентував на тому, що заборона нарахування та стягнення неустойки за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги тривала до 30.07.2023, що свідчить про її «не дію» станом на день подання позову.

Апелянт вважає, що судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права, що полягає у застосуванні закону, який не підлягає застосуванню до споживачів, що отримують теплову енергію як товарну продукцію, що відповідно до статті 277 ГПК України є підставою для скасування рішення суду в частині відмови у стягненні пені та ухвалення нового рішення.

Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі:

Державне підприємство "Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова" не скористалося правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді:

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.12.2025 матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради у судовій справі № 904/4655/25 передано на розгляд колегії суддів Центрального апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Дармін М.О., судді: Кощеєв І.М., Іванов О.Г.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 12.01.2026 витребувано у Господарського суду Дніпропетровської області матеріали господарської справи № 904/4655/25.

16.01.2026 до Центрального апеляційного господарського суду надійшли матеріали господарської справи № 904/4655/25.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 16.02.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі № 904/4655/25. Розгляд справи призначено у судовому засіданні на 07.07.2026 о 12:30 год.

В судове засідання 07.07.2026 представники сторін не з`явились, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Під час проведення судового засідання на території міста Дніпро сигналу повітряної тривоги оголошено не було, у зв`язку з чим колегія суддів констатує відсутність підстав для висновку щодо наявності обставин, що перешкоджають здійсненню правосуддя та розгляду справи у визначений час.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі “Осман проти Сполученого Королівства” та від 19.06.2001 у справі “Креуз проти Польщі” Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

“Розумність” строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі “G. B. проти Франції”), тощо. Отже, поняття “розумний строк” є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (п.51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Колегія суддів звертається до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Німеччини" (Тeuschler v. Germany).

Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі “Цихановський проти України” (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ “Смірнова проти України” (Smirnova v. Ukraine, Application N 36655/02), “Карнаушенко проти України” (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, 07.07.2022 у справі № 918/539/16, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, з урахуванням усталеної судової практикии та рішень ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-от неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Обставин, що ускладнювали б вирішення відповідного спору за наявними матеріалами, судом не встановлено.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів виснує, що судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії задля реалізації учасниками справи принципів змагальності та диспозитивності.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, зважаючи на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для ухвалення судового рішення, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку оскаржуваного судового рішення в судовому засіданні за наявної в даному судовому засіданні явки учасників справи.

07.07.2026 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови Центрального апеляційного господарського суду.

Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції та оцінка апеляційним господарським судом доводів учасників провадження у справі і висновків суду першої інстанції:

Заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту судового рішення, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази у справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке:

З урахуванням доводів і вимог апеляційної скарги, в порядку частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегією суддів не перевіряється правильність висновків суду першої інстанції в частині неоспорюваних сторонами обставин справи щодо того, що: 05.05.2011 між КП "Теплоенерго" (теплопостачальне підприємство) та ДП "ВО ПМЗ ім. О.М. Макарова" (споживач) укладено договір про постачання теплової енергії № 1273, номер якого у 2019 році додатковою угодою змінено на № 091273. Додатковою угодою від 23.09.2019 до Додатків № 1 та № 2 до договору внесено зміни, зокрема долучено житлову будівлю відповідача за адресою: м. Дніпро, вул. Академіка Янгеля, буд. 14; відповідно до пп. 11.1, 11.2 договору його дія продовжується на той самий строк і на тих самих умовах за відсутності письмової заяви однієї зі сторін про припинення або зміну його умов; кількість пролонгацій не обмежена; Протягом опалювальних сезонів 2022/2023, 2023/2024, 2024/2025 (з листопада 2022 року по березень 2025 року включно) позивач поставив відповідачу теплову енергію, що підтверджується довідкою від 19.05.2025 № 580, даними архіву приладу обліку та актами прийому-передачі теплової енергії № 111024 за відповідні розрахункові періоди; Згідно з п. 6.8 договору споживач зобов`язаний не пізніше 15 числа розрахункового періоду здійснити авансовий платіж у розмірі 80% вартості теплової енергії за розрахунковий період; згідно з п. 6.9 договору остаточний розрахунок проводиться впродовж 5 календарних діб після одержання рахунку; Пунктом 9.4.4 договору передбачено, що в разі прострочення споживачем виконання грошового зобов`язання споживач на вимогу теплопостачального підприємства зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, трьох відсотків річних, а також пеню за весь час прострочення у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня; Відповідач оплату поставленої теплової енергії не здійснив, заборгованість у розмірі 1 583 387 грн 87 коп. визнав у відзиві на позовну заяву; Датами початку прострочення оплати є: за листопад і грудень 2022 року - 12.01.2023; за січень 2023 року - 22.02.2023; за лютий і березень 2023 року - 18.04.2023; за листопад 2023 року - 03.01.2024; за грудень 2023 року, січень, лютий, березень 2024 року - 24.05.2024; за листопад 2024 року - 24.12.2024; за грудень 2024 року - 21.01.2025; за січень 2025 року - 03.03.2025; за лютий 2025 року - 24.03.2025; за березень 2025 року - 28.04.2025; Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 на всій території України з 12.03.2020 установлено карантин, який тривав до 30.06.2023.

Предметом апеляційного перегляду є рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні пені, а основний довід апеляційної скарги полягає в тому, що встановлена підпунктом 4 пункту 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України від 17.03.2020 № 530-IX заборона нарахування та стягнення неустойки за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги не поширюється на відповідача як юридичну особу, яка отримує теплову енергію за договором постачання.

Відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України від 17.03.2020 № 530-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) «на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19),» та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється, зокрема, «нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги» (підпункт 4).

Наведена норма не містить обмежень щодо кола споживачів, на яких поширюється заборона: вона не пов`язує її з тим, чи є споживач фізичною чи юридичною особою, а визначає сферу дії заборони за предметом платежу - плата за житлово-комунальні послуги.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» постачання теплової енергії належить до комунальних послуг. Згідно зі статтею 1 цього Закону індивідуальним споживачем житлово-комунальних послуг може бути, зокрема, «фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна». Отже, юридична особа - власник будівлі, яка отримує теплову енергію для її опалення, може бути споживачем комунальної послуги з постачання теплової енергії.

Доводи апелянта про те, що за договором постачання (статті 655, 714 Цивільного кодексу України) відповідач отримує теплову енергію як «товарну продукцію» (стаття 1 Закону України «Про теплопостачання»), не спростовують цього висновку. Цивільно-правова кваліфікація договору як договору постачання енергії через приєднану мережу та визначення теплової енергії як товарної продукції не виключають того, що постачання теплової енергії для опалення житлової будівлі є комунальною послугою в розумінні спеціального закону - Закону України «Про житлово-комунальні послуги». Ці визначення стосуються різних аспектів одних і тих самих відносин і одне одного не виключають. Посилання апелянта на те, що відносини сторін ґрунтуються на договорі про постачання теплової енергії, також не має значення, оскільки житлово-комунальні послуги надаються саме на підставі договору.

У постанові від 13.02.2024 у справі № 922/1717/23 Верховний Суд прямо зазначив, що «не формує висновку з приводу застосування/незастосування електропостачальниками підпункту 4 пункту 3» зазначеного розділу Закону «до юридичних осіб». Водночас, вирішуючи питання застосування тимчасових заборон нарахування санкцій до юридичних осіб у суміжних правовідносинах, Верховний Суд виходить з мети споживання ресурсу - задоволення побутових потреб мешканців житлового будинку (постанова від 16.10.2025 у справі № 914/2380/24, в якій зазначено, що «під категорію «побутові споживачі» підпадають як окремі фізичні особи, так і об`єднання фізичних осіб»).

Предметом стягнення у даній справі є пеня за несвоєчасну оплату теплової енергії, поставленої саме до житлової будівлі відповідача за адресою: м. Дніпро, вул. Академіка Янгеля, буд. 14, яку додатковою угодою від 23.09.2019 включено до договору як житлову будівлю. Теплова енергія використовувалася для опалення житлової будівлі, тобто для забезпечення побутових потреб осіб, які в ній проживають, а відповідач, як власник цієї будівлі, отримував її як комунальну послугу з постачання теплової енергії. Сам позивач у позовній заяві обґрунтовував право на стягнення пені, зокрема, положеннями Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (пункти 5, 10 частини 2 статті 7) і визнавав, що заборона нарахування неустойки за житлово-комунальні послуги діяла до 30.07.2023. Тому доводи апелянта про незастосовність цього Закону до спірних правовідносин суперечать його власній позиції в суді першої інстанції.

При цьому колегія суддів враховує, що у справі № 904/3367/25 за позовом КП "Теплоенерго" до ДП "ВО ПМЗ ім. О.М. Макарова" Центральний апеляційний господарський суд у своїй постанові від 17.06.2026 дійшов висновку, що «відповідач не є споживачем поставленої теплової енергії в контексті житлово-комунальної послуги», і стягнув пеню за повний заявлений період. Однак у тій справі теплова енергія постачалася до нежитлової будівлі готелю за іншим договором, тобто для потреб, не пов`язаних із забезпеченням проживання.

Разом з тим у даній справі, на відміну від справи № 904/3367/25, теплова енергія постачалася до житлової будівлі, і саме цей характер об`єкта та мета споживання визначають застосування заборони, встановленої для платежів за житлово-комунальні послуги. Отже, фактичні обставини справ є відмінними, а висновки суду у справі № 904/3367/25 не можуть бути перенесені на спірні правовідносини.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що послуги з постачання теплової енергії, надані відповідачу для житлової будівлі, є комунальними послугами, а тому на нарахування пені за несвоєчасну оплату цих послуг поширюється заборона, встановлена підпунктом 4 пункту 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 530-IX.

Доводи апеляційної скарги в частині того, що заборона мала тимчасовий характер, на дату звернення до суду вже не діяла, а нарахування пені позивач здійснив лише після її скасування, відхиляються колегією суддів з огляду на наступне:

Підпункт 4 пункту 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 530-IX забороняє не лише стягнення, а й «нарахування» неустойки «на період дії карантину» та протягом 30 днів з дня його відміни. Карантин, встановлений постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020, відмінено з 24:00 30.06.2023, а отже, заборона діяла до 30.07.2023 включно. Зміст цієї норми полягає в тому, що за дні прострочення, які припадають на період дії заборони, неустойка за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги взагалі не нараховується. Тому значення має не дата, коли кредитор фактично здійснив розрахунок пені чи звернувся до суду, а період прострочення, за який пеню нараховано.

Позивач нарахував пеню за період з 12.01.2023, тобто, зокрема, за дні прострочення, що припадають на період дії карантину і 30 днів після його відміни. Отже, твердження апелянта про те, що під час дії заборони пеня не нараховувалася, не відповідає його ж розрахунку. Обставина, що нарахування позивач здійснив арифметично вже після закінчення дії заборони, не змінює того, що пеню нараховано саме за період, протягом якого її нарахування було заборонено законом.

Доводи апелянта про те, що після скасування карантину споживачі відновили можливості своєчасно виконувати зобов`язання, лише підтверджують правильність підходу суду першої інстанції, який стягнув пеню, нараховану за період прострочення починаючи з 31.07.2023.

Колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції, окрім застосування вищенаведеної заборони, обмежив нарахування пені шестимісячним строком відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; постанова Верховного Суду від 26.03.2026 у справі № 910/14479/23, пункт 46), зазначивши, що умова договору про сплату пені «за весь час прострочення» не встановлює іншого строку. Цей висновок відповідає усталеній практиці Верховного Суду: у постанові від 15.11.2019 у справі № 904/1148/19 Верховний Суд визнав, що умову договору про нарахування штрафних санкцій «за весь час прострочення виконання зобов`язань» «неможливо визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій» (пункт 35), а «у разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців» (пункт 28). Аналогічного висновку дійшла об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 20.08.2021 у справі № 910/13575/20. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 (пункт 95) зазначила, що її висновок щодо застосування частини 6 статті 232 Господарського кодексу України узгоджується, зокрема, з висновками у зазначених справах.

Колегія суддів також враховує, що апелянтом не оспорюється арифметична правильність розрахунку пені, проведеного із застосуванням частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, пункту 7 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України та частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, судом першої інстанції, у зв`язку із чим відповідні висновки суду першої інстанції не перевіряються колегією суддів в порядку частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому колегія суддів враховує, що вимоги апеляційної скарги щодо розміру пені є внутрішньо неузгодженими: апелянт просить скасувати рішення в частині відмови у стягненні пені в сумі 90 634,28 грн (216 633,46 грн ? 125 999,18 грн), водночас просить ухвалити нове рішення про стягнення пені в розмірі 150 595,22 грн, а судовий збір обчислює від суми 24 596,04 грн (150 595,22 грн ? 125 999,18 грн). Розрахунку пені в розмірі 150 595,22 грн апеляційна скарга не містить, і апелянт не обґрунтував, з яких підстав саме ця сума підлягає стягненню. За відсутності доводів щодо неправильності розрахунку суду першої інстанції у колегії суддів немає підстав для його перегляду.

При цьому посилання апелянта на «ст. 177 ГПК України» як на підставу для часткового скасування рішення є, вочевидь, опискою; підстав для скасування або зміни рішення, передбачених статтею 277 Господарського процесуального кодексу України, колегією суддів не встановлено з огляду на викладене вище.

Доводи апелянта щодо розміру сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги та направлення її копії відповідачу стосуються дотримання вимог до форми і змісту апеляційної скарги, які перевірено під час відкриття апеляційного провадження, і не впливають на вирішення спору по суті. Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України за результатами апеляційного перегляду.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

В даній справі колегія суддів дійшла висновку, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З урахуванням вищевикладеного, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі № 904/4655/25 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Комунального підприємства "Теплоенерго" Дніпровської міської ради на нього, відповідно, підлягає залишенню без задоволення.

Розподіл судових витрат:

У відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання апеляційної скарги у сумі 4 542,00 грн. покладаються на особу, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства “Теплоенерго” Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі №904/4655/25 – залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі №904/4655/25 – залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Комунальне підприємство “Теплоенерго” Дніпровської міської ради.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 ГПК України.

Повний текст постанови виготовлено 22.10.2026

Головуючий суддя М.О. Дармін

Суддя І.М. Кощеєв

Суддя О.Г. Іванов