Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №725/4628/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 жовтня 2026 року місто Чернівці справа №725/4628/25

провадження №22-ц/822/1799/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Височанської Н.К.

суддів: Кулянди М.І., Одинака О.О.

за участю секретаря судових засідань Бортніка А.В.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення, за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 19 червня 2025 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Нестеренко Є.В.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення.

Посилався на те, що 18 серпня 2001 року між ним та відповідачкою укладено шлюб, який зареєстровано міським відділом реєстрації актів громадянського стану Чернівецького обласного управління юстиції, актовий запис №994. Від шлюбу сторони мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказував, що з часом стосунки між ними погіршилися, у сторін різні погляди на життя, відсутнє взаєморозуміння. Відповідачка залишила спільний дім, переїхала в орендоване житло та повідомила, що створює нову сім`ю і залишає йому дитину. З березня 2024 року сторони разом не проживають, спільного господарства не ведуть.

Зазначав, що спору щодо місця проживання дитини, її виховання та утримання між сторонами немає, згоду з цього питання досягнуто договором між батьками про визначення місця проживання дитини, умов її самостійного утримання та виховання батьком від 28 травня 2025 року. Донька залишилася проживати з ним і повністю перебуває на його утриманні, він одноосібно опікується її навчанням, розвитком та здоров`ям, що підтверджується поясненнями ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , характеристикою з Чернівецького ліцею №7 та довідкою КНП «Міська дитяча поліклініка». Примусити матір брати участь у вихованні дитини він не може, оскільки такий спосіб захисту законом не передбачений.

Необхідність встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини обґрунтовував набуттям статусу «одинокого батька», що дасть йому можливість оформити соціальну допомогу на дитину, отримати податкову соціальну пільгу та додаткову відпустку, змінити місце проживання дитини без документального оформлення згоди матері, користуватися гарантіями у сфері трудових відносин та реалізувати право на першочергове отримання житла.

Просив розірвати шлюб, малолітню доньку ОСОБА_3 після розірвання шлюбу залишити проживати з батьком та встановити факт самостійного виховання та утримання ним доньки.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чернівецького районного суду м.Чернівців від 19 червня 2025 року позов - задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований 18 серпня 2001 року Міським відділом реєстрації актів громадянського стану Чернівецького обласного управління юстиції м. Чернівці, Україна, актовий запис № 994.

Після розірвання шлюбу неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишено проживати з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на його самостійному вихованні та утриманні.

Встановлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1816 грн. 80 коп.

Задовольняючи позов у частині вимог щодо дитини, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дитини, а обставини самостійного виховання та утримання батьком дитини визнаються сторонами і відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню. При цьому суд послався на статті 315, 319 ЦПК України та постанову Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24.

Короткий зміст та узагальнені доводи вимог апеляційної скарги

Частково не погоджуючись із рішенням суду, ІНФОРМАЦІЯ_5 , інтереси якого представляє ОСОБА_7 , сформував в системі «Електронний суд» апеляційну скаргу на вказане рішення суду як особа, яка не була залучена до участі у справі, з посиланням на те, що рішення у цій справі стосується його прав та обов`язків.

Вказував, що залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини породжує у позивача право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у територіального центру комплектування та соціальної підтримки - обов`язок розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Вважає, що таке рішення прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому у нього виникає право на оскарження цього рішення в апеляційному порядку.

ІНФОРМАЦІЯ_5 не визнає позовних вимог позивача в оскаржуваній частині та заперечує проти них. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини, і може бути встановлений судом лише як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22).

Просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині залишення неповнолітньої доньки проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку, і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю за безпідставністю, в іншій частині рішення залишити без змін.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Відзиву на апеляційну скаргу у встановлені строки не надходило.

Мотивувальна частина

Рух справи в апеляційному суді

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 31 липня 2026 року поновлено особі, яка не брала участі у справі - ІНФОРМАЦІЯ_1 строк на апеляційне оскарження рішення. Відстрочено сплату судового збору. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зупинено дію оскаржуваного рішення. Витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У серпні 2026 року до Чернівецького апеляційного суду надійшов лист Чернівецького районного суду міста Чернівців, згідно з яким суд першої інстанції не може виконати вимоги ухвали про направлення справи до суду апеляційної інстанції, оскільки матеріали справи вилучені працівниками Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань 15 жовтня 2025 року під час проведення слідчої дії.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 24 серпня 2026 року витребувано у Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань оригінал цієї цивільної справи. Зупинено провадження у справі до надходження матеріалів справи до суду апеляційної інстанції.

10 вересня 2026 року до апеляційного суду надійшла дана цивільна справа.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 16 вересня 2026 року поновлено провадження у справі.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 16 вересня 2026 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, та зобов`язано його надати апеляційному суду у строк до 15 жовтня 2026 року висновок про розв`язання спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання дитини та участі батьків у її вихованні.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 16 вересня 2026 року закінчено підготовчі дії, справу призначено до розгляду на 21 жовтня 2026 року.

16 жовтня 2026 року на виконання ухвали суду від 16 вересня 2026 року до Чернівецького апеляційного суду надійшла заява Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, згідно з якою ні в позовній заяві, ні в інших заявах по суті спору не містяться відомості про наявність спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини та участі батьків у її вихованні. Крім того, 28 травня 2025 року між батьками укладено договір про визначення місця проживання дитини, умов її самостійного утримання та виховання батьком, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Малою І.М. Договір залишається чинним, не був оскаржений та не визнаний недійсним. Наявність договору підтверджує узгоджену участь обох батьків у вихованні дитини та виключає твердження про самостійне виховання дитини одним із них. З огляду на відсутність ознак спору між батьками відсутні правові підстави для підготовки та затвердження висновку органу опіки та піклування (а.с.101-102).

Межі розгляду справи

Відповідно до частини першої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

ІНФОРМАЦІЯ_5 оскаржує рішення суду першої інстанції в частині залишення доньки проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує доньку, а тому згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку в іншій частині рішення не переглядається.

Рішення в частині розірвання шлюбу не оскаржується.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Встановлено, що сторони перебували у шлюбі, який зареєстровано 18 серпня 2001 року міським відділом реєстрації актів громадянського стану Чернівецького обласного управління юстиції, актовий запис №994, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 (а.с.5).

Від шлюбу у сторін народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , актовий запис №835 від 18 квітня 2014 року, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а.с.11).

28 травня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про визначення місця проживання дитини, умов її самостійного утримання та виховання батьком, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Малою І.М. та зареєстрований в реєстрі за №2528 (а.с.15-16).

Відповідно до пунктів 1.3-1.5 договору батьки проживають окремо, вони домовилися, що самостійне утримання та виховання дитини здійснюється батьком, місцем проживання дитини визначено місце проживання батька за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 1.6 договору місце проживання дитини визначається також з урахуванням її бажання, а по досягненні чотирнадцятирічного віку - нею самою. Пунктами 2.2, 2.3 договору визначено, що питання виховання дитини вирішується батьком самостійно, батько самостійно вирішує усі питання виховання та утримання дитини.

Водночас відповідно до пунктів 2.4-2.8 договору мати має право на особисте спілкування з дитиною, кожна сторона має право на спілкування з дитиною в присутності другої сторони або без неї, відвідувати дитину вдома та/або проводити з нею час поза межами її постійного проживання, батьки мають право проводити з дитиною вихідні дні, відпустку, у період шкільних канікул кожен із батьків має право проводити більше часу з дитиною та відпочивати разом з нею як в Україні, так і за її межами. Пунктом 3.1 договору на батька покладено обов`язок забезпечувати можливість спілкування дитини з матір`ю та не перешкоджати цьому.

Згідно з пунктом 3.2 договору мати зобов`язується за попередньою домовленістю з батьком забирати дитину для проведення спільного дозвілля та повертати її до місця проживання, забезпечувати комфортний та безпечний транспортний засіб для перевезення дитини на відпочинок та комфортні умови проживання дитини під час відпочинку. Відповідно до пункту 3.3 договору мати має право спілкуватися з дитиною в інший час за попередньою домовленістю з батьком, безперешкодно відвідувати будь-які шкільні, навчальні та позашкільні зібрання, гуртки, заходи, які проводяться за участі дитини. Пунктом 3.4 договору батьки взяли на себе спільні зобов`язання своєчасно повідомляти один одного про зміну місця проживання, не підбурювати дитину проти батька чи матері, не перешкоджати виїзду дитини за межі України та своєчасно надавати один одному згоду на тимчасовий виїзд з дитиною за кордон.

До позовної заяви позивачем долучено рукописні письмові пояснення ОСОБА_4 (друга позивача) від 18 травня 2025 року та ОСОБА_5 (сусідки сторін) від 27 травня 2025 року, в яких зазначені особи вказують, що приблизно з березня 2024 року не бачили відповідачку, а донька проживає з батьком, який займається її вихованням (а.с.17, 24).

Відповідно до характеристики Чернівецького ліцею №7 від 01 травня 2025 року №01-13/264 батько дитини постійно займається вихованням і розвитком дитини, приводить її до ліцею, цікавиться її успіхами, відвідує батьківські збори (а.с.20). Згідно з листом КНП «Міська дитяча поліклініка» від 27 травня 2025 року №94 на прийом до лікаря педіатра у разі захворювання дитини за період з укладення декларації 28 квітня 2025 року звертався батько (а.с.19).

18 червня 2025 року відповідачка ОСОБА_2 подала до суду першої інстанції заяву про визнання позову, в якій просила розглянути справу без її участі, зазначила, що позовні вимоги визнає в повному обсязі та не заперечує проти задоволення позову (а.с.30).

18 червня 2025 року позивач ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання, в якому просив провести розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі (а.с.31).

Позиція апеляційного суду

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині що оскаржується та в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків.

Щодо розгляду справи за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання

У судове засідання учасники справи не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином у встановленому законом порядку (а.с.87-97).

Згідно із статтею 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №755/20287/21.

Також, якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі №182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі №496/5051/19 та інших.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, суд апеляційної інстанції вважає, справу можливо розглянути за відсутності учасників справи, які не з`явилися в судове засідання, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи.

Мотиви, з яких виходив апеляційний суд, та застосовані норми права

Щодо порушення прав, свобод, інтересів та обов`язків особи, яка не брала участі у справі - ІНФОРМАЦІЯ_1 та існування права на оскарження рішення суду

Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.

Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.

За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17, провадження №61-2417сво19).

Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц, провадження №61-41547сво18).

У разі, якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, це є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України, постанова Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі №127/26512/16-ц).

З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного стану. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Порядок надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації визначений статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Пунктом 4 частини першої цієї статті передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі №621/626/18).

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», та може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що впливає на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.

Тобто у цій справі позовні вимоги про залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, заявлені в умовах воєнного стану та загальної мобілізації, могли бути пред`явлені з метою штучного створення умов та обставин, що можуть стати підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Та обставина, що позивач у позовній заяві обґрунтовував необхідність встановлення факту іншими цілями (податкова соціальна пільга, соціальна допомога, додаткова відпустка, житлові пільги), не змінює правових наслідків такого рішення для територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Добросовісність сторін при застосуванні способів захисту сімейних прав та інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов`язку може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення.

Колегія суддів вважає, що рішенням суду першої інстанції в оскаржуваній частині вирішено питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання позивачу ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а отже, порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Отже, наявні правові підстави для перегляду оскарженого судового рішення по суті в оскаржуваній частині.

Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі №497/132/23.

Верховний Суд у постанові від 01 червня 2026 року у справі №725/5985/25, залишаючи без змін постанову Чернівецького апеляційного суду, ухвалену за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 , виснував, що територіальний центр комплектування та соціальної підтримки як орган військового управління «є особою, яка має право апеляційного оскарження рішення районного суду у цій справі», оскільки «саме ТЦК та СП наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку», а позов, заявлений в умовах воєнного стану та загальної мобілізації, може створити або підтвердити підстави для відстрочки від призову чи звільнення з військової служби і тому стосується інтересів держави.

Щодо позовних вимог в частині залишення доньки проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує доньку

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов у цій частині, виходив з того, що між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини, а обставини самостійного виховання та утримання батьком дитини визнаються сторонами і тому не підлягають доказуванню.

Колегія суддів не погоджується з рішенням суду першої інстанції в оскаржуваній частині, виходячи з наступного.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №753/8671/21, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21).

Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19).

Праву позивача на звернення до суду за захистом порушеного права чи інтересу кореспондує обов`язок обґрунтувати, у чому полягає порушене право і яким чином таке право має бути захищене (відновлене) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2026 року у справі №990/250/24).

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір щодо визначення місця проживання дитини, її виховання та утримання, позивач у позовній заяві сам зазначав про відсутність спору з відповідачкою, а відповідачка позов визнала. Наведене свідчить про відсутність спору між батьками та відсутність порушеного, невизнаного чи оспорюваного права позивача, яке потребувало б судового захисту шляхом залишення дитини на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання ним дитини.

Посилання позивача на необхідність встановлення факту для зміни місця проживання дитини без згоди матері свідчать про те, що встановлення такого факту зачіпає права та інтереси матері дитини, тобто стосується обсягу її батьківських прав, а тому не може вирішуватися на підставі лише її згоди. Твердження позивача про те, що примусити матір брати участь у вихованні дитини він не може, оскільки такий спосіб захисту законом не передбачений, не узгоджуються з положеннями СК України, які передбачають можливість стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав чи інші способи захисту у разі ухилення одного з батьків від виконання батьківських обов`язків.

Суд першої інстанції, встановлюючи факт самостійного виховання та утримання дитини, послався на статті 315, 319 ЦПК України, які регулюють встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку окремого провадження. Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22 виснувала, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків, у тому числі на підставі укладеного між ними договору, а може бути встановлений лише як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. За відсутності такого спору, коли обидва батьки підтверджують його відсутність, а відповідачка позов визнає, встановлення факту самостійного виховання дитини фактично здійснено у безспірному порядку, що суперечить наведеному висновку.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу (стаття 141 СК України).

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (частина перша статті 180 СК України).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22).

Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини (частина четверта статті 157 СК України). Водночас такий договір визначає порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків, а не припиняє і не обмежує обсяг прав та обов`язків того з батьків, хто проживає окремо від дитини.

У справі, що переглядається, нотаріально посвідчений договір від 28 травня 2025 року, попри наявність у ньому формулювань про те, що питання виховання та утримання дитини вирішуються батьком самостійно, в цілому свідчить про те, що мати не усунена і не самоусунулася від виховання дитини. Відповідно до умов договору мати має право на особисте спілкування з дитиною, проводити з нею вихідні дні, відпустку, шкільні канікули та відпочивати з нею в Україні і за кордоном, забирати дитину для спільного дозвілля, безперешкодно відвідувати шкільні та позашкільні заходи, на неї покладено обов`язки щодо забезпечення безпечного перевезення та комфортних умов перебування дитини під час відпочинку, а на обох батьків - спільні зобов`язання щодо взаємного інформування, невчинення дій, спрямованих проти іншого з батьків, та надання згоди на виїзд дитини за кордон.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08 липня 2026 року у справі №725/5332/25 та від 22 липня 2026 року у справі №725/8708/25, якими залишено без змін постанови апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог батька щодо самостійного виховання дітей. Верховний Суд зазначив, що «сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту її самостійного виховання», а нотаріально посвідчений договір між батьками про місце проживання дітей «сам по собі не підтверджує, що мати припинила виконувати свої обов`язки щодо виховання та утримання дитини». Факт самостійного виховання не може бути встановлений лише на підставі домовленості батьків чи нотаріального договору, для цього необхідно довести невиконання другим із батьків своїх обов`язків або наявність юридичних фактів, що впливають на обсяг його батьківських прав.

Не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком і заява відповідачки від 18 червня 2025 року про визнання позову.

Відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Згідно з частиною третьою статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них.

Визнання позову відповідачкою суперечить умовам укладеного нею менш ніж за місяць до цього нотаріально посвідченого договору, яким передбачено її участь у житті та вихованні дитини. Крім того, визнання одним із батьків обставин невиконання своїх батьківських обов`язків, яке є підставою для настання для іншого з батьків публічно-правових наслідків у вигляді відстрочки від призову на військову службу, не може прийматися судом без перевірки, оскільки стосується прав та інтересів дитини та держави. За таких обставин у суду першої інстанції були підстави для обґрунтованого сумніву щодо достовірності таких обставин, а тому суд неправильно застосував частину першу статті 82 ЦПК України, звільнивши позивача від обов`язку їх доказування.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що відповідачка ухиляється від виховання та утримання доньки, умисно не виконує своїх батьківських обов`язків, або існують обставини, у силу яких обсяг її батьківських прав обмежено чи припинено. Мати дитини ОСОБА_2 батьківських прав не позбавлена, недієздатною, безвісно відсутньою чи померлою не визнавалася.

Письмові пояснення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не відповідають вимогам статті 93 ЦПК України щодо письмових показань свідка, підпис якого посвідчується нотаріусом, а тому не є належними та допустимими доказами. Крім того, ці пояснення свідчать лише про те, що вказані особи не бачили відповідачку з березня 2024 року та що дитина проживає з батьком, і не підтверджують, що мати від виховання та утримання дитини самоусунулася.

Характеристика Чернівецького ліцею №7 від 01 травня 2025 року та лист КНП «Міська дитяча поліклініка» від 27 травня 2025 року підтверджують лише належне виконання батьком своїх батьківських обов`язків, що є його законним обов`язком, і не свідчать про те, що мати не бере участі у вихованні та утриманні дитини. Доказів того, що позивач самостійно несе всі витрати на утримання дитини, а мати таких витрат не несе, матеріали справи не містять.

Та обставина, що мати дитини проживає окремо, у тому числі створила нову сім`ю, не позбавляє її батьківських прав і обов`язків та не залишає дитину без материнського виховання. Сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини.

Крім того, відповідно до частини другої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Згідно зі статтею 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї.

На час ухвалення оскаржуваного рішення доньці сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виповнилося 11 років. Однак суд першої інстанції, залишаючи її проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, думку дитини не з`ясовував.

За загальним правилом, передбаченим статтею 19 СК України та статтею 56 ЦПК України, у спорах між батьками про визначення місця проживання дитини та участі одного з батьків у вихованні дитини участь органу опіки і піклування є обов`язковою. У категорії справ, у яких вирішується питання самостійного виховання та утримання дитини (дітей) одним із батьків, обов`язковою є участь органу опіки та піклування (постанова Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі №495/432/23, провадження №61-17548св23).

Орган опіки та піклування до участі у справі судом першої інстанції не залучався, висновку щодо розв`язання спору не надавав.

Тлумачення змісту частин четвертої-шостої статті 19 СК України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов`язковою. Водночас неподання органом опіки та піклування висновку не може слугувати підставою для відмови або зволікання у захисті з боку суду (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі №523/19706/19, провадження №61-12112сво22).

Залучений апеляційним судом орган опіки та піклування висновку не надав, вказавши на відсутність спору між батьками та зазначивши, що наявність укладеного між батьками договору підтверджує узгоджену участь обох батьків у вихованні дитини та виключає твердження про самостійне виховання дитини одним із них.

Враховуючи наведені обставини, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову в частині залишення доньки проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує доньку, оскільки мав ухвалити рішення про відмову у задоволенні цих вимог, адже позивач не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою, а також не довів обставин самостійного виховання та утримання ним дитини.

Колегія суддів зауважує, що найвищим інтересам дитини сторін відповідає спільна участь обох батьків у її вихованні та утриманні, що узгоджується й з умовами укладеного між ними договору, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного.

Апеляційний суд погоджується з доводами апелянта, що позов у частині вимог про залишення доньки проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує доньку, у цій справі є штучним, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Верховний Суд у постанові від 06 травня 2026 року у справі №725/9013/25 виснував, що пред`явлення сімейного позову з метою створення підстав для відстрочки від призову або звільнення з військової служби може розцінюватися як «зловживання правом та використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню», а окреме проживання батьків чи проживання дитини з батьком саме по собі не доводить самостійного виховання.

Колегія суддів враховує, що у разі призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації його донька не буде позбавлена батьківського піклування за наявності матері - ОСОБА_2 , яка не позбавлена батьківських прав і є законним представником своєї дитини.

Щодо порушення норм процесуального права

Відповідно до частини третьої статті 200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд може ухвалити рішення у випадку визнання позову відповідачем.

Згідно з частиною четвертою статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Суд першої інстанції ухвалив рішення у підготовчому судовому засіданні з посиланням на визнання позову відповідачкою, не врахувавши, що вимоги про залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини стосуються прав та інтересів дитини, обсягу батьківських прав і обов`язків матері, а також інтересів держави у сфері мобілізації. Визнання таких вимог суперечить приписам статей 15, 141, 155 СК України щодо невідчужуваності батьківських обов`язків та порушує права й інтереси інших осіб, а тому не могло бути прийняте судом як підстава для задоволення позову без з`ясування обставин справи, залучення органу опіки та піклування та дослідження доказів.

Крім того, основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін, диспозитивність (пункти 4, 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина друга статті 264 ЦПК України).

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. висновок у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, на які є посилання у касаційній скарзі).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20, на яку є посилання у касаційній скарзі).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся в суд з вимогами про розірвання шлюбу, після розірвання шлюбу просив залишити малолітню доньку проживати з батьком, не заявляючи вимоги про залишення її на його самостійному вихованні та утриманні. Натомість суд першої інстанції в резолютивній частині рішення залишив доньку проживати з батьком «на його самостійному вихованні та утриманні», тобто вирішив питання, яке не було предметом позову, та вийшов за межі заявлених позовних вимог, чим порушив принцип диспозитивності цивільного судочинства.

Отже, суд першої інстанції не врахував, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин); формування змісту та обсягу вимог є диспозитивним правом заявника.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Вказані підстави для скасування рішення суду в частині залишення доньки проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує доньку, підтвердилися за наслідками перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Інші наведені порушення норм процесуального права (вихід за межі заявлених позовних вимог, прийняття визнання позову, яке суперечить закону та порушує права інших осіб, неправильне застосування частини першої статті 82 ЦПК України, незалучення органу опіки та піклування, нез`ясування думки дитини) призвели до неправильного вирішення справи в цій частині, що відповідно до частини другої статті 376 ЦПК України також є підставою для скасування рішення.

Щодо розподілу судових витрат

Постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення (підпункт «б» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01 січня 2025 року встановлено в розмірі 3028 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру, як і за подання позовної заяви про розірвання шлюбу, становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно з абзацом другим частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір» у разі, коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Позивач звернувся до суду у 2025 році з позовом як фізична особа та заявив три вимоги немайнового характеру: про розірвання шлюбу, про залишення доньки проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та про встановлення факту самостійного виховання та утримання доньки, а тому за подання позову підлягав сплаті судовий збір у розмірі 3633 гривні 60 копійок, тобто 3028 гривень, помножені на 0,4 та на три вимоги.

Позивачем за подання позову сплачено судовий збір у сумі 1816 гривень 80 копійок (а.с.26), з яких 1211 гривень 20 копійок припадає на вимогу про розірвання шлюбу, а 605 гривень 60 копійок - на вимоги щодо дитини.

Рішення суду першої інстанції по суті спору переглядалося в частині двох позовних вимог, у задоволенні яких слід відмовити, за які підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2422 гривні 40 копійок. У зв`язку з цим недоплачений позивачем судовий збір у сумі 1816 гривень 80 копійок, тобто 2422 гривні 40 копійок за мінусом сплачених 605 гривень 60 копійок, підлягає стягненню з позивача в дохід держави.

Оскільки у задоволенні двох вимог, за які позивач сплатив 605 гривень 60 копійок, відмовлено, судові витрати за цими вимогами відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України покладаються на позивача, а тому стягнення з відповідачки на користь позивача судових витрат слід зменшити з 1816 гривень 80 копійок до 1211 гривень 20 копійок, що відповідає судовому збору за вимогою про розірвання шлюбу.

За подання апеляційної скарги в електронній формі на рішення в частині двох вимог немайнового характеру ІНФОРМАЦІЯ_5 повинен був сплатити судовий збір у сумі 2906 гривень 88 копійок, тобто 1211 гривень 20 копійок, помножені на дві вимоги, на 150 відсотків та на коефіцієнт 0,8.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 31 липня 2026 року апелянту відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у цій справі, а тому з урахуванням результату апеляційного перегляду з позивача на користь держави підлягає стягненню 2906 гривень 88 копійок судового збору за перегляд справи у суді апеляційної інстанції.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

За приписами частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Керуючись статтями 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.

Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 19 червня 2025 року в частині залишення доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживати з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на його самостійному вихованні та утриманні та в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Змінити розподіл судових витрат.

Зменшити розмір стягнутих з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат з 1816 гривень 80 копійок до 1211 гривень 20 копійок.

Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави недоплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 1816 гривень 80 копійок.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції в сумі 2906 гривень 88 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена судом 21 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач: Н.К. Височанська

Судді: М.І. Кулянда

О.О. Одинак