Суд: Харківський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: за законом.
Дата: 20 жовтня 2026 р.
Справа: №644/1496/25
Суддя: Тичкова О. Ю.
ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2026 року
м. Харків
справа № 644/1496/25
провадження № 22-ц/818/3377/26, 3378/26
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Тичкової О.Ю.,
суддів – Маміної О.В., Яцини В.Б.,
секретаря судового засідання – Риндіч О.В.
сторони справи:
позивач – ОСОБА_1
відповідач – Державний нотаріус Четвертої Харківської державної нотаріальної контори Козелько Тетяна Михайлівна
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків апеляційні скарги Шипенко Анастасії Сергіївни, яка діє в інтересах Державного нотаріуса Четвертої Харківської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни на рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 12 лютого 2026 року ухваленого у складі судді Бугери О.В. та додаткове рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 25 лютого 2026 року ухваленого у складі судді Бугери О.В., та апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 25 лютого 2026 року ухваленого у складі судді Бугери О.В.,-
ВСТАНОВИВ:
В лютому 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державного нотаріуса Четвертої ХДНК Козелько Т.М. в якому просила визнати незаконною та скасувати постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14.02.2025 року, що винесена державним нотаріусом Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори Козелько Тетяною Михайлівною та стягнути судові витрати.
В обґрунтування поданого позову посилалась на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , відкрилася спадщина та на підставі поданої нею заяви заведена спадкова справа 366/2017, встановлено наявність заповіту на ім`я ОСОБА_4 , 28.07.2017 до нотаріальної контори надійшла заява від ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , про прийняття спадщини, 02.08.2017 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом звернувся син спадкодавця, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ..
14.02.2025 року вона звернулась до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності в порядку спадкування за законом, але постановою від 14.02.2025 року відповідачем було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії і посвідченні спадкових прав з мотивів наявності залишеного заповіту та подання заяви особою, на ім`я якої він складений про прийняття спадщини. Вважала дану постанову незаконною та такою що підлягає скасуванню, оскільки складений заповіт не відповідає вимогам Інструкції №20/5, заповідачу нотаріусом не було роз`яснено зміст статті 1241 Цивільного кодексу України про право на обов`язкову частку у спадщині та зміст статті 1307 Цивільного кодексу України щодо нікчемності заповіту на майно, яке є предметом спадкового договору. Окрім того, заповіт має виправлення, відсутні прокреслення не заповнених до кінця рядків та вільних місць, в тому числі і між абзацами, застереження щодо дописок і виправлень розташовано не в кінці посвідчувального напису до підпису нотаріуса і проставлення печатки, а окремо та після посвідчувального напису і тільки один раз. Враховуючи положення вимог ч.2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, посилалась на відповідну правову позицію викладену у постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі №759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18). Вона зверталась до суду із позовною заявою про визнання недійсним заповіту та рішенням суду було встановлено, що даний заповіт є нікчемним, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, в задоволенні позову про визнання заповіту недійсним їй було відмовлено, зважаючи на його нікчемність, у відповідності до правового висновку Верховного Суду від 13.02.2029 року у справі №473/1584/16-ц, провадження №61-8101св18, також посилалась на правовий висновок з означеного питання у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати від 01.02.2021 р. по справі №473/1878/19, провадження № 61 -20469сво19. Нотаріус не надала правову оцінку заповіту, всупереч вимогам підпункту 5.1 пункту 5 глави 10 розділу II «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 за № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), прийняла заповіт не заважаючи на його невідповідність вимогам законодавства. Окрім того, заява від ОСОБА_7 не була подана особисто, та в матеріалах нотаріальної справи відсутній поштовий конверт, що суперечить порядку, встановленому цивільним законодавством, зокрема ч. 2 ст. 1269 ЦК України та підпунктами 3.1., 3.3.-3.5., 3.23 пункту 3. Глави 10 Розділу II Порядку № 296/5 (в редакції від 07.04.2017) та ч.ч. 1 і 2 ст. 19 Конституції України.
Рішенням Індустріального районного суду м. Харкова від 12 лютого 2026 року позов задоволено.
Визнано незаконною та скасовано постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14.02.2025 року, що винесена державним нотаріусом Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори Козелько Тетяною Михайлівною.
Стягнуто з державного нотаріуса Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1211,20 грн.
Рішення суду мотивовано тим, що при ухвалені відповідного рішення державним нотаріусом не були враховані встановлені судовим рішенням у справі №643/9985/17, що набрало законної сили та є обов`язковим, висновки суду про нікчемність спірного заповіту, та відповідно до вимог ст. 215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається. У зв`язку з чим суд вважає, що дана постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії підлягає скасуванню.
Додатковим рішенням Індустріального районного суду м. Харкова від 25 лютого 2026 року заяву позивача ОСОБА_2 про розподіл судових витрат у справі за позовом ОСОБА_2 до державного нотаріуса Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни про визнання незаконною та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, задоволено частково.
Стягнуто з ержавного нотаріуса Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті витрат на правову допомогу в сумі 9708 ,75 грн
Не погодившись з рішенням суду від 12 лютого 2026 року та додатковим рішенням суду від 25 лютого 2026 року Шипенко А.С., яка діє в інтересах Державного нотаріуса Четвертої ХДНК Козелько Т.М. подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволені позовних вимог.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не було ретельно досліджено наявні в матеріалах справи докази у зв`язку із чим призвело до помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Апелянт вказує що ознайомившись із змістом заповіту, його формою, перевіривши факт його реєстрації в Спадковому реєстрі, станом на 28.07.2017, державним нотаріусом Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори Козелько Тетяною Михайлівною не було виявлено жодних порушень законодавства під час складання цього заповіту. Заочне рішення Окрябрського районного суду м. Полтава від 21.08.2024 у справі № 643/9985/17, на яке посилається суд першої інстанції як на доказ нікчемності вказаного заповіту, не існувало на момент прийняття нотаріусом рішення щодо залучення в якості спадкоємиці за заповітом ОСОБА_8 . При цьому, відповідно до ст. 50 Закону України «Про нотаріат» (в редакції, чинній станом на 28.07.2017, тобто на дату подання заповіту до нотаріуса) оскарженню підлягають, зокрема, дії нотаріуса. Однак, позивачем вказані дії нотаріуса щодо залучення в якості спадкоємця за заповітом ОСОБА_8 оскаржені не були, не зважаючи на те, що такі дії нотаріуса безпосередньо стосувались прав та інтересів позивача ОСОБА_1
Крім того, твердження суду першої інстанції про те, що заява, подана ОСОБА_8 не була подана особисто, а через представника, є помилковим. Так, п. 3.6 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, забороняє приймати заяви про прийняття спадщини, про відмову від неї або заяви про їх відкликання, складені від імені спадкоємців їх представниками, що діють на підставі довіреностей. У той саме час, заява про прийняття спадщини ОСОБА_8 була складена нею особисто та посвідчена нотаріально . Із змісту п. 3.4 та п. 3.5 вбачається, що лише у разі особистого прибуття спадкоємця до нотаріуса, нотаріальне посвідчення його підпису на заяві не потребується, а у разі отримання заяви, підпис на якій не посвідчено нотаріально, поштою, вимагається подальше надання аналогічної заяви вже з нотаріальним посвідченням підпису.
Отже, судом першої інстанції було розширено розтлумачено положення Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України в частині розуміння поняття «особисте подання заяви про прийняття спадщини». У спірних правовідносинах заява про прийняття спадщини була складена особисто спадкоємцем, а не її представником від її імені. Крім того, як і у випадку із нікчемністю заповіту, у разі незгоди позивача ОСОБА_1 із такими діями нотаріуса щодо прийняття заяви від Рябінкіної Л.С., вона мала можливість оскаржити їх до суду протягом строку позовної давності (заява надійшла до нотаріуса 28.07.2017)
Крім того апелянт звертає увагу на те, що рішення суду є незаконним та підлягає скасуванню також через подання позову до неналежного відповідача. Так, із змісту позовної заяви вбачається, що позов подано до Державного нотаріусу Четвертої Харківської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни. Хоча в реквізитах відповідача зазначається ідентифікаційний код юридичної особи, а саме Четвертої Харківської державної нотаріальної контори, що само по собі є порушенням процесуального права, на яке не було зауважено судом першої інстанції. Рішення суду винесено за участю і стосовно сама щодо Державного нотаріусу Четвертої Харківської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни, а не щодо Четвертої Харківської державної нотаріальної контори. Тобто, суд першої інстанції вирішив справу в розрізі заявлених позивачем позовних вимог.
Натомість, як неодноразово зауважувалось Верховним Судом, належним відповідачем за вимогою про визнання незаконною та скасування постанови державного нотаріуса є державна нотаріальна контора, а не державний нотаріус . Така позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.12.2023 року в справі № 523/4642/22, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.09.2024 у справі № 514/1206/21.
Заперечуючи проти додаткового рішення суду, апелянт зазначила що всі подані позивачем докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, існували на момент винесення рішення Індустріального районного суду міста Харкова від 12.02.2026 у справі № 644/1496/25, а позивачем не надаються обґрунтування причин їх неподання до закінчення судових дебатів у справі, враховуючи викладене суд першої інстанції мав відмовити в задоволенні заяви про стягнення витрат в повному обсязі.
Не погодившись з додатковим рішенням суду від 25 лютого 2026 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на додаткове рішення суду в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права просила це рішення в частині відмови у розподілі судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення яким задовольнити заяву позивача про розподіл .судових витрат в повному обсязі, в іншій частині додаткове рішення суду залишити без змін.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновок суду про відмову у задоволені заяви про розподіл судових витрат в частині витрат пов`язаних з підготовкою заяви про вручення копії судового рішення, ознайомлення із матеріалами справи, у підготовці апеляційної скарги на ухвалу Орджонікідзевського районного суду від 19.02.2025 року, є передчасним та не відповідає завданню цивільного судочинства. Вказує що вказані процесуальні дії прямо передбачені ЦПК України та безпосередньо пов`язані з реалізацією прав позивача у справі.
28 серпня 2026 року надійшли відзив на апеляційні скарги відповідача від позивача в яких остання заперечувала проти задоволення апеляційних скарг, вважала рішення суду та додаткове рішення суду в оскаржуваній ОСОБА_9 частині законними та обґрунтованими, ухваленими з додержанням норм матеріального та процесуального права. Вказує що твердження апелянта про пред`явлення позову до неналежного відповідача та посилання на практику Верховного суду є помилковим та передчасними. Позивач зазначає що зазначення помилкових відомостей про учасника справи не змінює процесуального статусу відповідача та вважає що позов пред`явлено до належного відповідача, а саме до юридичної особи, оскільки в позовній заяві зазначений код ЄДРПОУ, адреса та телефон саме Четвертої Харківської державної нотаріальної контори НОМЕР 4 державної нотаріальної контори, а не державного нотаріуса Козелько Т.М.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін у справі, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційні скарги відповідача підлягають задоволенню, натомість апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи відповідно до копії свідоцтва про смерть, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Станом на 04.02.2017 року ОСОБА_3 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 , інших осіб зареєстровано не було.
Після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , із заявою про прийняття спадщини за законом та заповідальним розпорядженням звернулась донька померлого ОСОБА_1 .
На підставі її заяви 15.05.2017 року Четвертою Харківською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу №366/2017. За інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру станом на 15.05.2017 року встановлено наявність чинного заповіту від імені ОСОБА_3 , що був посвідчений 14.10.2004 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лук`яновою О.Б., номер в реєстрі нотаріальних дій 2072, номер у спадковому реєстрі 8653895.
Відповідно до Заповіту ОСОБА_3 , на випадок його смерті зробив розпорядження щодо належної йому на праві приватної власності квартири АДРЕСА_2 , яку заповів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .
28.07.2017 року ОСОБА_8 , подано до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини та про видачу свідоцтва про право на спадкування. Спадкове майно складається з квартири, розташованої за адресою АДРЕСА_3 . Підпис на заяві посвідчено Тепляковою І.С. нотаріусом нотаріального округу Новохоперського району Воронезької області.
02.08.2017 року заяву про прийняття спадщини після смерті батька в рамках спадкової справи подав ОСОБА_6 , син померлого.
24.12.2020 року ОСОБА_10 , що діяв за довіреністю від ОСОБА_8 , подано до Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_2 .
Постановою від 24.12.2020 року у видачі свідоцтва ОСОБА_8 було відмовлено, оскільки для видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріусу необхідні документи, які підтверджують право власності на нерухоме майно. Згідно до матеріалів спадкової справи нотаріусу відомо, що документи, які підтверджують право власності на нерухоме майно перебувають на руках у ОСОБА_2 .
В провадженні Московського районного суду м. Харкова перебувала цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_8 про визнання права власності в порядку спадкування. Дана позовна заява залишена без розгляду.
В провадженні Октябрського районного суду м. Полтави перебувала цивільна справа №643/9985/17 за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_11 , приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Лук`янової Олени Борисівни, 3-я особа у справі ОСОБА_6 про визнання заповіту недійсним. Заочним рішенням від 21.08.2024 року позивачу було відмовлено в задоволенні позову. Рішення набрало законної сили. Як вбачається із змісту рішення судом було надано оцінку складеному заповіту, вказано на його невідповідність вимогам закону, що містить дописки і виправлення, не містить застереження нотаріуса перед підписом ОСОБА_3 , обов`язкового креслення не заповнених до кінця рядків, вільних місць. Зроблено висновок щодо його нікчемності в силу закону внаслідок виявлених порушень при його посвідченні. Тобто, даний заповіт був предметом оцінки суду та зазначено, що наявність незастережних виправлень у тексті заповіту, виправлення дати його складання з 13 на 14 жовтня, через що неможливо встановити час його складання, не роз`яснення нотаріусом прав заповідачу, незаконність складання заповіту, вказують на нікчемність заповіту складеного від імені ОСОБА_3 , зареєстрованого в реєстрі 14.10.2004 за № 2072, оскільки з його змісту вбачається, що він складений з порушенням вимог щодо його Форми та посвідчення. На підставі цього суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову повністю, оскільки встановлена нікчемність правочину не вимагає визнання його судом недійсним. У разі недотримання законодавчо визначених вимог до форми заповіту, такий заповіт не повинен виконуватись, а спадкування має здійснюватися за законом. Рішення набрало законної сили 08.10.2024 року.
Позивач ОСОБА_12 звернулась до нотаріуса 14.02.2025 року із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину.
Постановою від 14.02.2025 року державним нотаріусом Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори Козелько Т.М., було відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_3 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).
Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (статті 50 Закону України «Про нотаріат», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Тлумачення статті 50 Закону України «Про нотаріат» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) свідчить, що слід розмежовувати оскарження: 1) нотаріальної дії, 2) відмови у вчиненні нотаріальної дії; 3) нотаріального акта. Таке оскарження може бути реалізоване у тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може призвести до відновлення порушеного права або інтересу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21)).
Підстави для відмови у вчиненні нотаріальних дій, нотаріусом або посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії, визначені статтею 49 Закону України «Про нотаріат».
Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про нотаріат», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо: 1) вчинення такої дії суперечить законодавству України; 2) не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії; 3) дія підлягає вчиненню іншим нотаріусом або посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії; 4) є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії або ця особа діє під впливом насильства; 5) з проханням про вчинення нотаріальної дії звернулась особа, яка в установленому порядку визнана недієздатною, або уповноважений представник не має необхідних повноважень; 6) правочин, що укладається від імені юридичної особи, суперечить цілям, зазначеним у їх статуті чи положенні, або виходить за межі їх діяльності; 7) особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла плату за її вчинення; 8) особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла встановлені законодавством платежі, пов`язані з її вчиненням; 8-1) особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного їй майна, внесена до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці; 9) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною третьою статті 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальних дій.
Нотаріус зобов`язаний мотивувати свої дії, направлені на відмову у вчиненні нотаріальної дії. При цьому, нотаріусу заборонено лише безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії (див. постанову Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 473/1878/19 (провадження № 61-20469сво19)).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідачем є особа, яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача та до якої пред`явлено відповідну позовну вимогу.
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в його задоволенні.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні є системою органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії.
Частиною другою статті 1 цього Закону визначено, що вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють, зокрема, у державних нотаріальних конторах.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус є уповноваженою державою фізичною особою, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність.
Разом із тим частинами третьою та четвертою статті 17 Закону України «Про нотаріат» прямо встановлено, що державна нотаріальна контора є юридичною особою, яка створюється та реєструється у встановленому законом порядку. Очолює державну нотаріальну контору завідуючий, який призначається із числа осіб, які мають свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
Таким чином, закон розмежовує правовий статус державного нотаріуса як фізичної особи, уповноваженої державою на здійснення нотаріальної діяльності, та державної нотаріальної контори як юридичної особи, у якій такий нотаріус здійснює свою діяльність.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії. На вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус зобов`язаний викласти причини відмови в письмовій формі та роз`яснити порядок її оскарження.
Згідно зі статтею 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду.
З наведених положень закону у їх системному взаємозв`язку вбачається, що хоча безпосередню нотаріальну дію вчиняє державний нотаріус як уповноважена державою фізична особа, такий нотаріус при здійсненні професійної діяльності у державній нотаріальній конторі не є самостійним суб`єктом, відокремленим від відповідної юридичної особи, від імені якої він здійснює свої повноваження.
Верховний Суд у постанові від 09 березня 2023 року у справі № 131/484/21 дійшов висновку, що у разі пред`явлення позовних вимог до державного нотаріуса відповідачем є відповідна державна нотаріальна контора. Верховний Суд виходив із того, що державний нотаріус має особливий статус працівника юридичної особи – державної нотаріальної контори, а тому діє не від власного імені, а як працівник відповідної державної нотаріальної контори.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 20 грудня 2023 року у справі № 523/4642/22, у якій Суд прямо зазначив, що належним відповідачем за вимогою про визнання незаконною та скасування постанови державного нотаріуса є державна нотаріальна контора, а не нотаріус. У цій справі Верховний Суд визнав державного нотаріуса неналежним відповідачем та відмовив у задоволенні позовних вимог до нього.
Отже аналізуючи матеріали справи, колегія суддів зазначає що правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, не є правовідносинами між позивачем та ОСОБА_9 як фізичною особою. Предметом спору є законність постанови, винесеної державним нотаріусом у межах виконання ним службових повноважень у Четвертій Харківській державній нотаріальній конторі.
Відтак належним відповідачем у цій справі є відповідна державна нотаріальна контора як юридична особа, а не державний нотаріус Козелько Т.М. як фізична особа.
Разом з тим, відповідно до статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю та може бути позивачем і відповідачем у суді.
За змістом частини першої статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи.
Таким чином, сама по собі обставина, що ОСОБА_9 є завідуючою або працівником Четвертої Харківської державної нотаріальної контори та безпосередньо винесла оскаржувану постанову, не означає, що саме вона як фізична особа повинна бути відповідачем у справі. Навпаки, її службовий статус підтверджує наявність правового зв`язку з відповідною юридичною особою - державною нотаріальною конторою, яка є належним суб`єктом цивільного процесу у спорі такого характеру.
Тому колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що нею нібито було правильно визначено суб`єктний склад сторін, а допущена помилка полягала лише у неправильному зазначенні найменування відповідача.
З матеріалів справи вбачається, що у позовній заяві відповідачем зазначено саме: «Державний нотаріус Четвертої Харківської державної нотаріальної контори Козелько Тетяна Михайлівна».
Тобто в якості відповідача визначено конкретну фізичну особу - ОСОБА_9 , яка має статус державного нотаріуса.
Зазначення при цьому адреси місцезнаходження та коду ЄДРПОУ Четвертої Харківської державної нотаріальної контори саме по собі не змінює визначеного позивачем суб`єкта спору, якщо з матеріалів справи вбачається, що процесуальні права та обов`язки відповідача реалізовувала саме фізична особа ОСОБА_9 , а відповідна державна нотаріальна контора як юридична особа відповідачем у встановленому процесуальному порядку не залучалася.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 175 ЦПК України законодавець прямо розмежовує ідентифікаційні вимоги до фізичної та юридичної особи. Для фізичної особи зазначається її ім`я, а для юридичної - повне найменування та код ЄДРПОУ.
Отже, одночасне зазначення у позовній заяві прізвища, ім`я та по батькові державного нотаріуса як фізичної особи та коду ЄДРПОУ державної нотаріальної контори не може саме по собі свідчити про те, що позов фактично пред`явлено до юридичної особи.
У цьому випадку позивач одночасно зазначив ознаки двох різних суб`єктів: фізичної особи ОСОБА_9 та юридичної особи - Четвертої Харківської державної нотаріальної контори.
За наявності такої суперечності визначальне значення має не формальне зазначення реквізитів, а те, хто фактично здійснював процесуальні права відповідача.
Інший підхід означав би фактичну заміну судом одного відповідача іншим без дотримання передбаченої законом процедури.
Верховний Суд послідовно виходить із того, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, однак встановлення належності відповідача є обов`язком суду. При цьому неналежний відповідач може бути замінений належним лише у порядку, визначеному процесуальним законом. Такий підхід сформульовано, зокрема, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та неодноразово застосовано Касаційним цивільним судом.
При цьому належним відповідачем є особа, яка має відповідати за пред`явленим позовом, тобто особа, за рахунок якої можливе задоволення позовних вимог. Відповідно, неналежним відповідачем є особа, яка була притягнута позивачем до участі у справі як відповідач, однак не повинна відповідати за пред`явленим позовом, за умови наявності іншої особи, на яку покладено обов`язок відповідати за таким позовом. Такий правовий висновок неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема у постановах від 10 січня 2024 року у справі № 757/12915/20-ц та від 8 травня 2024 року у справі № 369/8845/21.
Водночас саме по собі помилкове зазначення найменування відповідача не в усіх випадках свідчить про залучення до участі у справі неналежної особи. Визначальним для вирішення цього питання є встановлення того, хто фактично набув статусу відповідача у справі та чи була відповідна особа реально залучена до участі у процесі як суб`єкт, на якого поширюються права та обов`язки сторони.
Отже, якщо з матеріалів справи беззаперечно встановлюється, що фактичним учасником процесу була саме належна юридична особа, яка отримувала процесуальні документи, реалізовувала процесуальні права та виконувала процесуальні обов`язки відповідача, сама лише неточність у зазначенні її найменування не може автоматично свідчити про участь у справі неналежного відповідача.
Проте зазначені правові підходи не можуть бути застосовані до спірних правовідносин у цій справі, оскільки встановлені судом обставини свідчать не про технічну помилку у найменуванні належної юридичної особи, а про те, що до участі у справі як відповідача фактично було залучено іншу особу.
Так, із матеріалів справи вбачається, що ухвалою суду від 20 березня 2025 року провадження у справі було відкрито за участю як відповідача саме фізичної особи - ОСОБА_9 .
При цьому відповідна державна нотаріальна контора, яка є юридичною особою та права і обов`язки якої є предметом спору, до участі у справі як відповідач не залучалася. У матеріалах справи відсутня ухвала суду про залучення відповідної державної нотаріальної контори як відповідача, так само як і процесуальні документи, які б свідчили про набуття нею статусу сторони у цій справі.
З огляду на положення статті 48 ЦПК України статус відповідача має конкретна фізична або юридична особа. Відтак фізична особа - ОСОБА_9 та відповідна державна нотаріальна контора як юридична особа не є однією і тією самою особою у розумінні цивільного процесуального законодавства, а тому їх не може бути ототожнено лише з огляду на те, що фізична особа діяла у зв`язку з виконанням певних службових чи професійних повноважень.
Згідно з частиною другою статті 51 ЦПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі спрощеного провадження - до початку першого судового засідання, замінює первісного відповідача належним відповідачем.
Після спливу встановлених процесуальним законом строків така заміна можлива лише за наявності передбачених частиною третьою статті 51 ЦПК України умов.
У матеріалах справи відсутні дані про здійснення такої заміни та про залучення Четвертої Харківської державної нотаріальної контори як належного відповідача.
Відтак апеляційний суд вважає, що посилання позивача на правові висновки щодо допустимості технічної помилки у найменуванні відповідача є необґрунтованим, оскільки такі висновки стосуються випадків, коли належна юридична особа фактично набула статусу учасника справи та реалізовувала процесуальні права відповідача. У цій же справі належна юридична особа відповідачем не була та відповідного процесуального статусу не набула.
Таким чином, з урахуванням установлених обставин апеляційний суд доходить висновку, що вимоги у справі фактично розглядалися за участю неналежного відповідача, тоді як належна юридична особа – Четверта Харківська державна нотаріальна контора, до участі у справі як відповідач залучена не була, що має істотне значення для правильного вирішення спору.
Верховний Суд у постанові Великої Палати від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зазначив, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження, оскільки питання заміни неналежного відповідача вирішується відповідно до процесуального закону. Водночас за результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача, якщо належного відповідача не було замінено у передбаченому законом порядку.
Крім того колегія суддів відхиляє посилання позивача на те, що врахування неналежного суб`єктного складу справи є проявом надмірного формалізму.
Безумовно, при застосуванні процесуальних норм суди повинні уникати надмірного формалізму та забезпечувати практичний і ефективний доступ особи до правосуддя. Верховний Суд неодноразово наголошував, що надмірний формалізм не повинен перешкоджати ефективному захисту порушеного права.
Разом із тим принцип недопустимості надмірного формалізму не означає можливості ігнорування імперативних вимог процесуального закону щодо визначення сторін спору та заміни неналежного відповідача.
У постанові Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 495/2129/21 прямо зазначено, що посилання на надмірний формалізм є безпідставним у випадку, коли висновок про неналежного відповідача ґрунтується на принципі диспозитивності цивільного судочинства та встановленому законом порядку визначення суб`єктного складу справи.
З огляду на те, що позивачем не було заявлено клопотання про заміну неналежного відповідача належним у встановленому статтею 51 ЦПК України порядку, а Четверта Харківська державна нотаріальна контора як юридична особа не була залучена відповідачем у цій справі, підстав для задоволення позовних вимог до ОСОБА_9 немає.
При цьому такий висновок не свідчить про вирішення питання щодо законності чи незаконності оскаржуваної постанови державного нотаріуса по суті.
Суд апеляційної інстанції у межах цієї справи вирішує питання щодо належності суб`єкта, до якого пред`явлено позов, і встановлює, що особа, яка була залучена відповідачем, не є належним відповідачем у спірних правовідносинах.
Таким чином, доводи апеляційної скарги ОСОБА_9 щодо неналежності її як відповідача є обґрунтованими, а рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог до неї підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.
Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у cправі № 922/3289/21.
У цій справі додатковим рішенням Індустріального районного суду міста Харкова від 25 лютого 2026 було вирішено питання про розподіл судових витрат, понесених позивачем, та стягнуто на її користь з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 9708,75 грн.
Разом з тим встановивши наведені вище обставини та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для його скасування з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав пред`явлення позову до неналежного відповідача.
З огляду на те, що додаткове рішення суду першої інстанції є невід`ємною складовою основного рішення та його правовою підставою є саме результат вирішення спору, скасування основного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову зумовлює необхідність скасування і додаткового рішення в частині розподілу судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідно до частини другої цієї статті у разі відмови в позові інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
Отже, з огляду на зміну результату вирішення спору та відмову у задоволенні позовних вимог правові підстави для відшкодування позивачу понесених ним судових витрат за рахунок відповідача відсутні.
При цьому колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку доводам апеляційної скарги позивача щодо неправильності висновків суду першої інстанції в частині відмови у відшкодуванні окремих витрат. Так само не підлягають оцінці доводи апеляційної скарги відповідача щодо недоведеності позивачем понесення відповідних судових витрат та неподання доказів їх понесення до закінчення судових дебатів.
Зазначені доводи не впливають на результат вирішення питання про судові витрати у цій справі, оскільки після скасування основного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову позивач не є стороною, на користь якої вирішено спір, а тому незалежно від доведеності факту понесення ним відповідних витрат та їх розміру правові підстави для їх відшкодування за рахунок відповідача відсутні.
Таким чином, вирішення питання щодо обґрунтованості, необхідності, реальності та розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в цьому випадку не має самостійного правового значення для результату розподілу судових витрат.
З огляду на наведене колегія суддів вважає, що доводи апеляційних скарг у частині оскарження додаткового рішення не підлягають окремій правовій оцінці, оскільки додаткове рішення підлягає скасуванню внаслідок скасування основного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п.1,4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки доводи апеляційних скарг відповідача знайшли своє підтвердження, апеляційні скарги підлягають задоволенню а рішення суду першої інстанції та ухвалене ним додаткове рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи задоволення апеляційних скарги з ОСОБА_1 на користь Державного нотаріуса Четвертої ХДНК Козелько Т.М. необхідно стягнути судовий збір в сумі 1453,20 грн.
Керуючись ст.ст. 367,368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375,381,382-384,389 ЦПК України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – залишити без задоволення.
Апеляційні скарги Шипенко Анастасії Сергіївни, яка діє в інтересах Державного нотаріуса Четвертої Харківської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни – задовольнити.
Рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 12 лютого 2026 року та додаткове рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 25 лютого 2026 року – скасувати.
Ухвалити нове судове рішення.
У задоволені позову ОСОБА_2 до Державного нотаріуса Четвертої Харківської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни про визнання незаконною та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії – відмовити.
Здійснити перерозподіл судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Державного нотаріуса Четвертої Харківської державної нотаріальної контори Козелько Тетяни Михайлівни судовий збір в сумі 1453 (одна тисяча чотириста п`ятдесят три) гривні 20 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий О. Ю. Тичкова
Судді О.В. Маміна
В.Б. Яцина
Оригінал: reyestr.court.gov.ua