Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №638/10710/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

20 жовтня 2026 року

м. Харків

справа № 638/10710/25

провадження № 22-ц/818/4610/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Тичкової О.Ю., Яцини В.Б.,

за участю секретаря – Шнайдер Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту не проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання особи такою, що не прийняла спадщину за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – адвоката Крициної Юлії Олександрівни на рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2026 року, постановлене під головуванням судді Цвірюка Д.В., -

в с т а н о в и в:

У червні 2025 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту не проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання особи такою, що не прийняла спадщину.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2026 року позовні вимоги залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – адвокат Крицина Юлія Олександрівна просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що ОСОБА_3 з 2015 року постійно проживав на території РФ, тобто перебував за межами території України. Відповідно до відмітки у паспорті ОСОБА_3 № НОМЕР_1 , виданого 25.10.2019 року органом 610-055, останнє місце реєстрації значиться, як АДРЕСА_1 . Крім того, відповідно до копії міграційної карти серія 4014 №0225921, громадянин ОСОБА_3 перетнув кордон України та виїхав у бік міста Ростов на Дону 09.07.2015 року. Підставою для звернення до суду є факт того, він не набув права на спадкове майно, оскільки після смерті матері до нотаріуса не звертався та спадщину не приймав, оскільки вже тривалий час проживає за межами території України. Вважають, що вимоги про встановлення факту не проживання відповідача ОСОБА_4 із спадкодавицею на час відкриття спадщини та визнання його таким, що не прийняв спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 матері ОСОБА_5 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що предметом заявлених вимог є встановлення факту, що має юридичне значення, з метою належного оформлення позивачами спадщини після смерті матері. Однак, виходячи зі змісту позовних вимог, позивачі фактично намагаються довести те, що лише вони є спадкоємцями першої черги за законом після смерті матері ОСОБА_5 . Ураховуючи викладене, заявлені в цій справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позовні вимоги про встановлення факту непроживання відповідача із спадкодавицею на час відкриття спадщини та визнання його таким, що не прийняв спадщину, не відповідають належному способу захисту. Факти, про які позивачі просять ухвалити рішення у цій справі, щодо постійного непроживання відповідача із спадкодавицею на день смерті останньої та визнання його таким, що не прийняв спадщину, підлягають встановленню при розгляді позовних вимог про визнання права на спадщину.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та обставинам справи.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Ростов-на-Дону Ростовської області російської федерації померла ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_2 , виданого 12.07.2022 року відділом записів актів громадянського стану Адміністрації Родіоново-Несвєтайського району Ростовської області.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , є дітьми ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами та не заперечується сторонами у справі.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина.

13.12.2022 року ОСОБА_1 склала заяву про прийняття спадщини після смерті матері із засвідченням власного підпису у Посольстві України в Латвійській Республіці, однак до жодного нотаріуса, який здійснює свою діяльність на території України, її не подала. Зазначену обставину підтвердила у письмовій заяві представник позивачів. Також матеріали справи не містять даних щодо звернення до нотаріуса з метою отримання спадщини ОСОБА_2 . В матеріалах справи наявне повідомлення приватного нотаріуса ХМНО Ротфельд О.О. №69/01-16 від 21.06.2025 року щодо розгляду звернення ОСОБА_1 з метою отримання консультації.

Розглядом справи встановлено, що відповідач ОСОБА_4 з 01.04.2016 року значиться зареєстрованим за адресою АДРЕСА_2 .

Як на підставу позовних вимог позивачки посилались на те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати сторін – ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , після смерті якої відкрилась спадщина, що складається із 1/2 частки житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , гараж, розташований за адресою: АДРЕСА_3 . На день відкриття спадщини до кола спадкоємців першої черги спадкодавця відносилися донька ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та донька ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .. На день відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 , за адресою: АДРЕСА_2 разом з померлою були зареєстровані її діти, що є сторонами по даній справі, однак фактично проживали лише позивачі – ОСОБА_1 та ОСОБА_7 . ОСОБА_5 за життя заповіт не складала. Інші спадкоємці відсутні. Також вказує, що ОСОБА_3 з 2015 року постійно проживав на території РФ, тобто перебував за межами території України, в телефонній розмові пояснив, що не має наміру повертатися в Україну і щоб позивач самостійно займалася упорядкуванням документів з приводу спадкового майна матері. Відповідно до відмітки у паспорті ОСОБА_3 № НОМЕР_1 , виданого 25.10.2019 року органом 610-055, останнє місце реєстрації значиться, як АДРЕСА_1 , х.Веселий, р-н Родіоново-Несветайський, Ростовська область, Російська Федерація. Також, відповідно до копії міграційної карти серія 4014 №0225921, громадянин ОСОБА_3 перетнув кордон України та виїхав у бік міста Ростов на Дону 09.07.2015 року. Зазначає, що оскільки відповідач за адресою: АДРЕСА_2 був зареєстрований, однак фактично не проживав, сама по собі реєстрація місця проживання не може вважатися саме місцем проживання та свідчити відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України про своєчасність прийняття спадщини. ОСОБА_1 зі своєю матір`ю восени 2021 року поїхали до Російської Федерації в гості до родичів, де ОСОБА_5 сильно захворіла та не мала фізичної можливості повернутися до України за місцем реєстрації. Було прийняте рішення дати матері одужати. Однак, 24.02.2022 року РФ здійснила озброєне вторгнення на територію України. Місто Ізюм з перших днів російської військової агресії потерпає від щоденних ракетних та артилерійських обстрілів, руйнувань будівель та інфраструктури села, тому повернення до міста Ізюм було великою загрозою для життя. При першій же можливості, в середині квітня через зелений коридор, ОСОБА_2 разом з родиною виїхала до матері з сестрою, де знаходилася до смерті матері. Однак, через пережиті хвилювання та хворобу, ОСОБА_5 не справилась із хворобою та померла. Позивачі весь цей час знаходилися поряд з матір`ю, і як тільки з`явилася можливість покинути територію країни-агресора, вони виїхали до Латвійської Республіки, де зараз й перебувають. Позивачі проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а також були фактично зареєстровані за однією адресою. ОСОБА_1 13.12.2022 року звернулася до Посольства України в Латвійській Республіці, де другий секретар з консульських питань Царук О.Г. засвідчив справжність її підпису на заяві про прийняття спадщини. Маючи намір надіслати дану заяву разом із заявою сестри – ОСОБА_2 до компетентних органів нотаріату України, попередньо зателефонувавши нотаріусу з метою дізнатися повний перелік документів, вони отримали роз`яснення, щодо неможливості оформлення спадщини на двох спадкоємців, у зв`язку з тим, що за адресою реєстрації спадкодавця на день її смерті був зареєстрований ще один спадкоємець першої черги – син спадкодавця та брат позивачів – ОСОБА_3 , а тому є необхідним встановлення факту не проживання ОСОБА_3 із спадкодавицею на час відкриття спадщини, оскільки він хоч і був зареєстрований за однаковою адресою з матір`ю на момент смерті останньої, однак фактично не проживав та в період з 2015 року знаходився за межами країни. Разом з цим, позивачі фактично проживали з ОСОБА_5 на день смерті та у строки встановленні законом прийняли спадщину. Встановлення факту непроживання ОСОБА_3 з ОСОБА_5 на момент відкриття спадщини позивачам необхідно для реалізації свого права на спадщину, так як вони є спадкоємцями першої черги після її смерті.

Згідно ст. ст. 10 - 13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У відповідності до ст. ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

За статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

При цьому за змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Орієнтовний перелік судових способів захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою статті 16 ЦК України.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) та інші).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Предметом позову у цій справі позивачі визначили вимоги про встановлення факту непроживання відповідача ОСОБА_4 із спадкодавицею на час відкриття спадщини та визнання його таким, що не прийняв спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 матері ОСОБА_5 .

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилаються на те, що вони є спадкоємцями першої черги після померлої матері ОСОБА_5 .. З метою оформлення спадкових прав ОСОБА_1 звернулась через Посольство України в Латвійській Республіці із заявою про прийняття спадщини. На день відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 , за адресою: АДРЕСА_2 разом з померлою були зареєстровані її діти ( ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 ), однак фактично проживали лише позивачі. При цьому зазначає, що позивач ОСОБА_1 з матір`ю восени 2021 року виїхали до російської федерації, до України не повертались. ОСОБА_2 разом з родиною також виїхала до російської федерації після повномаштабного вторгнення через зелений коридор. Позивачі зазначають, що на теперішній час мешкають на території Латвійської Республіки. ОСОБА_3 з 2015 року постійно проживав на території російської федерації, тобто перебував за межами території України. ОСОБА_5 за життя заповіт не складала. Інші спадкоємці відсутні.

Отже, предметом заявлених вимог є встановлення факту, що має юридичне значення, з метою належного оформлення позивачами спадщини після смерті матері.

Однак, виходячи зі змісту позовних вимог, позивачі фактично намагаються довести те, що лише вони є такими, що прийняли спадщину після смерті матері ОСОБА_5 .

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення факту непроживання відповідача із спадкодавицею на час відкриття спадщини та визнання його таким, що не прийняв спадщину, дійшов обґрунтованого висновку, що встановлення факту непроживання відповідача із спадкодавицею на час відкриття спадщини та визнання його таким, що не прийняв спадщину, незалежно від доведеності цих вимог, не породжує для позивачів юридичних наслідків в межах зазначеної справи, а має доводитись одночасно з вимогами майнового характеру

Судова колегія погоджується з висновком суду про те, що позивачами обрано неналежний спосіб захисту, а право позивачів підлягає захисту в іншій спосіб.

Такий висновок відповідає практиці Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Належним способом захисту порушеного права позивачів в даному випадку є застосування способу захисту про встановлення факту постійного непроживання відповідача із спадкодавицею на день смерті останньої та визнання його таким, що не прийняв спадщину під час розгляду позовних вимог про визнання права власності на спадщину.

Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст.367,368,369,375,381,382,383,384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 адвоката Крициної Юлії Олександрівни - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: О.Ю. Тичкова

В.Б. Яцина