Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №472/1206/24 — Миколаївський апеляційний суд

13.10.26

22-ц/812/1919/26

Справа №472/1206/24

Провадження № 22-ц/812/1919/26

Провадження № 22-ц/812/1920/26

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

13 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Повертайленко Ю.В.,

за участі - прокурора Михаліка О.І.,

представника відповідача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

Миколаївської окружної прокуратури

на рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 28 травня 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Орленко Л.О., повне судове рішення складено 12 червня 2026 року та на додаткове рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 15 червня 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Орленко Л.О., повне судове рішення складено 19 червня 20226 року у цивільній справі за позовом заступника керівника Миколаївської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування земельної ділянки та скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки

В С Т А Н О В И В:

06 листопада 2024 року заступник керівника Миколаївської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі – ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування земельної ділянки та скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки

Позов мотивовано тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 01 червня 2017 року № 14-7930/14-17-СГ передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582, площею 2 га для особистого селянського господарства, розташовану в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівської сільської ради Миколаївського району).

Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13.06.2017 року (запис № 20973755).

Прокурор вказував, що наведений вище наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області суперечить законодавству, оскільки прийнятий із суттєвим порушенням вимог Земельного та Водного кодексів України з перевищенням повноважень органу виконавчої влади, незаконною зміною цільового призначення землі та передачею із державної у приватну власність земельної ділянки, надання якої у приватну власність чинним законодавством заборонено, бо земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582 відноситься до земель водного та природно-заповідного фондів: частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу шириною 25 м, повністю накладається на землі природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», створеного у 1993 році.

Прокурор наголошував, що землі водного та природно-заповідного фонду не можуть перебувати у приватній власності.

Крім цього, опрацюванням даних Національної кадастрової системи та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно установлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.08.2017 року №486, відчужено ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.08.2017 року вчинено запис №21711580.

Також прокурор зазначав, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є добросовісними набувачами майна, оскільки враховуючи зовнішні, об`єктивні та видимі природні ознаки, а також те, що на земельній ділянці розташований водний об`єкт з прибережною захисною смугою, проявивши розумну обачність та належний рівень правосвідомості при оформленні права власності на земельну ділянку та землевпорядну документацію мали усвідомлювати, що вони набувають у власність земельну ділянку водного фонду з розташованим на ній водним об`єктом, яка не могла бути призначеною для ведення особистого селянського господарства.

Посилаючись на викладене, змінивши позовні вимоги прокурор просив: витребувати на користь Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582, розташовану в межах території Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, та скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 2 га з цільовим призначенням для особистого селянського господарства, категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, кадастровий номер земельної ділянки: 4821780600:02:000:0582, виключивши відповідні відомості з Державного земельного кадастру.

Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 28 травня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено, скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Веселинівського районного суду Миколаївської області від 20 листопада 2024 року, після набрання рішенням суду законної сили.

Рішення суду мотивовано тим, що прокурор в обґрунтування своїх вимог вказував про часткове розташування спірної земельної ділянки в межах території водного фонду – прибережної смуги річки Калістровська, що висновком експертизи, в якому б містилися визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, підтверджено не було, тому суд дійшов висновку, що відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про повернення земельної ділянки з підстав її часткового накладення на земельну ділянку водного фонду.

Щодо вимог прокурора про повернення земельної ділянки, оскільки вона накладається на землі природно-заповідного фонду, то суд виходив з того, що повернення земельної ділянки вказаного цільового призначення територіальній громаді підпадає під визначені статтею 390 ЦК України у редакції Закону №4292-IX (був чинним на час розгляду справи судом першої інстанції) умови компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві незалежно від способу вилучення земельної ділянки у кінцевого набувача на користь держави (витребування чи повернення).

Суд вважав встановленим, що у даній справі первісному власнику ОСОБА_2 державним органом у власність була надана земельна ділянка природно-заповідного фонду.

Натомість, суд виходив з того, що докази обізнаності ОСОБА_2 про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду у матеріалах справи відсутні, тому дійшов висновку про те, що він є добросовісним набувачем.

Право власності держави (наразі територіальної громади) на цю ділянку не припинилося і до фізичної особи ОСОБА_2 не перейшло. Він безпідставно безоплатно отримав у приватну власність для особистого селянського господарства земельну ділянку на території об`єкта природного-заповідного фонду.

Відповідач ОСОБА_3 отримала спірну земельну ділянку у власність у порядку купівлі її у ОСОБА_2 .

Докази обізнаності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду у матеріалах справи відсутні.

Посилання позивача на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що земельна ділянка розташована в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», жодними доказами не підтверджено.

Крім того, відповідно до висновку судового експерта Тарана О.С. № 2401/25 від 10.04.2025 року судової земельно-технічної експертизи зазначається, що межі об`єкту природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» не встановлені в натурі, відсутній проект створення об`єкту природно-заповідного фонду, яким мало бути визначено ці межі; на момент натурного обстеження земельної ділянки з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582 річка або струмок, а також будь-який інший водний об`єкт не візуалізуються.

До того ж, відповідач ОСОБА_3 отримала спірну земельну ділянку шляхом купівлі її у ОСОБА_2 , а отже не мала обов`язку перевіряти та аналізувати обставини вибуття земельної ділянки з володіння держави та правомірність набуття права власності на ділянку ОСОБА_2 , який отримав спірну земельну ділянку у власність від державного органу, який припустився помилки. Однак, суд вважає, що відповідачі не повинні відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

За такого посилання прокурора на те, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є недобросовісними набувачами спірної земельної ділянки, є безпідставними.

У вказаній справі «помилка» під час виділення земельної ділянки первісному набувачеві була допущена державним органом.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб.

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів.

Прокурор не навів обґрунтованих і достатніх мотивів наявності виняткових обставин у розумінні останньої практики ЄСПЛ, за яких повна відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та з урахуванням принципів розумності і справедливості.

Вказане у сукупності свідчить, що відповідач ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, а тому на неї розповсюджуються умови компенсації вартості майна.

Враховуючи викладене, суд вважав, що наявні підстави для повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області лише за умови компенсації ринкової вартості ОСОБА_3 .

Оскільки прокурор, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, наполягав на тому, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є недобросовісними набувачами спірної земельної ділянки, яка належить до земель природно-заповідного фонду, а досліджені докази вказаного не доводять, а навпаки свідчать про те, що вказані відповідачі є добросовісними набувачами майна, то, на думку суду першої інстанції, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про витребування земельної ділянки у її недобросовісного набувача у власність держави в особі органу місцевого самоврядування через її повне накладання на земельну ділянку природно-заповідного фонду.

Крім того, ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Враховуючи наведене, суд також вважає, що у задоволенні позовних вимог прокурора про витребування земельної ділянки слід відмовити, з підстав обрання позивачем неефектичного способу захисту.

Щодо решти позовних вимог суд вважав їх похідними, які напряму залежать від задоволення основної позовної вимоги про витребування/повернення земельної ділянки, тому дійшов висновку, що вони також не підлягають задоволенню.

Додатковим рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 15 червня 2026 року заяву представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Строкової А.Г. про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат по цивільній справі №472/1206/24 задоволено частково.

Стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 22 116 ,48 грн з яких: 10 000 грн - судові витрати на професійну правничу допомогу, 12 116,48 грн - судові витрати за висновок експерта.

Додаткове рішення суду мотивовано тим, що позивачем доведено факт понесення судових витрат на правничу допомогу.

Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним ст.ст. 19, 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суті виконаних послуг, беручи до уваги заяву прокурора щодо неспівмірності витрат відповідача, суд дійшов висновку, що сума витрат на правову допомогу, заявлена до відшкодування у розмірі 25 300 гривень є неспівмірною із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), із реальним часом, витраченим адвокатом, та із обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).

Суд не вважав належним чином обґрунтованою суму компенсації витрат на правничу допомогу у контексті дослідження обсягу фактично наданих адвокатом послуг та, відповідно, співмірності обсягу цих послуг із розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу.

Суд вважав, що представником відповідача не доведено, що складність і час надання ним послуг відповідачу відповідає заявленій вартості 25 300 гривень.

Отже, з врахуванням принципу співмірності та розумності судових витрат, виходячи з конкретних обставин справи та змісту виконаних послуг, суд вважав розмір судових витрат відповідача на професійну правничу допомогу, які підлягають відшкодуванню, становить 10 000 гривень.

У матеріалах справи міститься висновок судового експерта Тарана О.С. № 2401/25 від 10.04.2025 року судової земельно-технічної експертизи, а також до заяви було додано платіжну інструкцію від 25 січня 2025 року про сплату експерту за його послуги 12 116,48 гривень.

Суд, встановивши, що витрати на підготовку експертного висновку є обґрунтованими, безпосередньо пов`язані із розглядом справи, а конкретних підстав вважати ці витрати неспівмірними обсягу проведеної експертом роботи та її складності прокурором не наведено, дійшов висновку про відшкодування понесених відповідачем судових витрат, пов`язаних з проведенням експертизи, за рахунок Миколаївської обласної прокуратури, оскільки прокурором не доведено, що розмір витрат відповідача ОСОБА_3 на підготовку експертного висновку є неспівмірним зі складністю відповідної роботи, зокрема дослідженим експертом обсягом матеріалів та вчиненими ним діями для проведення експертизи.

В апеляційній скарзі прокурор, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків обставинам справи, викладеним у судовому рішенні, встановленим обставинам, не дослідження та ненадання оцінки ряду доказам, просив скасувати рішення суду та додаткове рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції встановив, що спірна земельна ділянка належить до земель природно-заповідного фонду та частково накладається на землі прибережної захисної смуги річки Калістровської.

Суд першої інстанцій у цій справі залишив поза увагою наведені прокурором аргументи недобросовісності дій ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що мають вирішальне значення для справи, не поставив під сумнів їх добросовісність, зосередившись на оцінці дій органів влади, хоча встановлення справедливого балансу між суспільним і приватним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органів влади, але і дій та бездіяльності відповідача, зацікавленого у залишені майна у власності.

У справі наявні законні підстави для втручання у право ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на мирне володіння земельною ділянкою.

Контроль за використанням земельної ділянки на території об`єкта природно заповідного фонду згідно з її цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області зокрема, оскільки люди зацікавлені у збереженні земель природно-заповідного фонду – Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», яке стало об`єктом природно-заповідного фонду задовго до виникнення спірних правовідносин (1993 рік) і на території якого заборонене ведення особистого селянського господарства.

Також, накладення спірної земельної ділянки на землі природно-заповідного фонду підтверджено викопіюванням з Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру, відповідно до яких вбачається контур самого Гідрологічного заказника та розташування спірної земельної ділянки в межах заказника (кольорові викопіювання для візуального сприйняття інформації додаються).

Крім того, спірна земельна ділянка має подвійний статус, крім природно заповідного фонду вона відноситься і до земель водного фонду, т. я. частково накладається на водний об`єкт – малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м.

Повернення територіальній громаді Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом цієї ділянки. Доказами, наданими прокурором підтверджується факт належності спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного та водного фондів

Прокурор зазначає, що у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельною ділянкою для ведення особистого селянського господарства на території об`єкта природно-заповідного фонду, яка крім того частково накладається на водний об`єкт – малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу, є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами.

На думку прокурора немає жодних підстав вважати, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості та власними діями щодо останнього.

Вказує, що рішення суду про усунення перешкод територіальній громаді з боку ОСОБА_2 у користуванні землями у межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», яка у тому числі накладається на водний об`єкт - малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу, відповідатиме легітимній меті та дозволятиме її досягнути.

Такий захід втручання у відповідне право є пропорційним цій меті, оскільки ОСОБА_2 , отримуючи безоплатно у власність спірну земельну ділянку, діючи усвідомлено, не міг не знати її місцезнаходження (частина 6 статті 118 ЗК України), а, отже, повинен був пересвідчитися у тому, що ця ділянка знаходиться поза межами водного та природно-заповідного фонду. За таких обставин, підстави для ствердження, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем – відсутні.

Крім того, враховуючи зовнішні, об`єктивні та видимі природні ознаки, а також те що на земельній ділянці розташований водний об`єкт з прибережною захисною смугою, проявивши розумну обачність та належний рівень правосвідомості ОСОБА_3 при укладенні договору купівлі-продажу на земельну ділянку мала усвідомлювати, що вона набуває у власність земельну ділянку природно-заповідного фонду з розташованим на ній водним об`єктом та його прибережною захисною смугою, тобто за своїм юридичним статусом не призначену для ведення особистого селянського господарства.

Однак, ОСОБА_3 перед набуттям права власності земельною ділянкою не перевірено та не взято до уваги приналежність вказаної ділянки до земель природно заповідного фонду, натомість оформлено договір купівлі-продажу на неї, у зв`язку з чим, остання не є добросовісним користувачем.

За таких обставин відсутні підстави для ствердження, що втручання у право власності ОСОБА_2 та право користування ОСОБА_3 на об`єкт, який вони за добросовісної поведінки не могли отримати, є для них надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що перед тим, як оформити право власності на земельну ділянку, та у подальшому укласти договір оренди у останніх, були перешкоди самостійно чи за допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вище вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму цієї ділянки. Варто зазначити, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння держави безкоштовно, в порядку безоплатної приватизації.

Разом з тим, суд не надав правову оцінку діям відповідача при набутті спірної земельної ділянки природно-заповідного фонду у приватну власність виходячи з наявних у матеріалах справи доказів. Зокрема, гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» створений рішенням Миколаївської обласної ради від 12.03.1993 № 11, площею 330 га, розташований між селами Новокатеринівка та Катеринівка впродовж багатьох років використовується як загальнодоступна рекреаційна територія загального користування, що, вочевидь, відомо відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 джерел.

Крім того, відповідач ОСОБА_2 за допомогою загальнодоступних та відкритих (Опендатабот лайф (https://kadastr.live/ (https://opendatabot.ua/ ), Кадастр ), які створені для доступу до державних баз даних громадян і бізнесу, міг встановити, що спірна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582 входить в межі територій природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище».

Таким чином, ОСОБА_2 , подаючи ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області заяву (клопотання) про надання у приватну власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 2,00 га з викопіюванням з кадастрової карти, на якому зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, підтверджувала свою обізнаність про місцерозташування спірної земельної ділянки.

Прокурор зазначив, що повернення від недобросовісного набувача на користь територіальної громади спірної земельної ділянки не є порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Беручи до уваги наведені прокурором обставини недобросовісності ОСОБА_2 підстави для виплати останньому компенсації чи іншого виду належного відшкодування в разі позбавлення його майна відсутні. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. У зв`язку з цим, немає підстав вважати, що у спірних відносинах мали місце «помилки» лише з боку ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області.

Прокурор зазначив, що навіть не погоджуючись з обраним позивачем способом захисту порушених інтересів держави, суди мають встановити мету позову та застосувати відповідні норми права для захисту порушених інтересів позивача.

Додаткове рішення суду від 15 червня 2026 року про стягнення з обласної прокуратури судових витрат, а фактично з державного бюджету України, не відповідає принципам розумності та справедливості, оскільки за наданими прокурором доказами порушення закону допущені саме відповідачами у справі (насамперед, Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ), а не органами прокуратури України, які захищають законні інтереси держави загалом та територіальної громади зокрема.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_3 , діючи через свого представника ОСОБА_1 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін.

Інші учасники справи правом на подачу відзиву не скористалися.

Про дату, час та місце розгляду справи участики справи повідомлені належним чином, проте позивач та відповідачі у судове засідання не з`явилися. В силу приписів частини 2 статті 372 ЦПК України справу розглянуто за їх відсутності.

У судовому засіданні апеляційної інстанції прокурор підтримав апеляційну скаргу та просив про її задоволення.

Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Строкова А.Г. апеляційну скаргу не визнала, просила залишити її без задоволення, а рішення суду без змін.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення та додаткове рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 01.06.2017 року № 14-7930/14-17-СГ передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582, площею 2 га для особистого селянського господарства, розташовану в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівської сільської ради Миколаївського району).

Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13.06.2017 року (запис № 20973755), що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Крім цього, установлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.08.2017 року № 486 відчужено ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.08.2017 вчинено запис № 21711580.

Згідно з даними Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582 накладається на законодавчо визначену прибережну захисну смугу та водний об`єкт балку Калістровську та повністю перебуває в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище».

Відповідно до інформації Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 19 січня 2024 року за вих. №209/10 по балці Калістровська протікає мала річка Калістровська, ліва притока річки Березань, басейну річок Причорномор`я згідно з даними довідника «Водний фонд Миколаївської області» (2018 року), виданого на виконання Комплексної програми охорони довкілля Миколаївської області на 2018-2020 роки. Відповідно до гідрологічного районування України річка Калістровська розташована в Причорноморській області надзвичайно низької водності, тому зазначена мала річка є пересихаючою, не має постійного живого току води, основна частина річкового стоку спостерігається під час весняної повені та дощових паводків.

Згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 23 жовтня 2023 року за вих. №2258/10 балка Калістровська відноситься до малої річки Калістровська відповідно до додатку 1 акту інвентаризації водних об`єктів Степівської сільської територіальної громади від 23.11.2021 року. Земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582 частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі).

Гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» площею 330,0 га на території Катеринівської сільської ради Веселинівського району з передачею під охорону Миколаївському управлінню зрошувальних систем було створено 12 березня 1993 року, що випливає з рішення Миколаївської обласної ради №11 від 12.03.1993 року.

За інформацією Управління екології та природних ресурсів Миколаївської обласної військової адміністрації від 13.11.2025 року під час інвентаризації територій та об`єктів природно-заповідного фонду Миколаївської області, яка проводилася у Веселинівському районі протягом 2009 року, природоохоронну цінність заказника було підтверджено, запропоновано категорію, площу та статус залишити незмінними.

З Положення про гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» від 29.11.2018 року, тимчасової картки первинного обліку територій та об`єктів природно-заповідного фонду України, плану водосховища випливає, що заказник розташований в межах Веселинівського району Миколаївської області між селами Новокатеринівка та Катеринівка у верхів`ях балки Калістровська на площі 330,0 га. Заказник являє собою водну поверхню Катеринівського водосховища та прибережну захисну смугу вздовж водойми шириною 100 метрів. Водойма належить до гідрографічної мережі річки Березань та має важливе водоохоронне значення. Вона служить місцем відпочинку та годівлі багатьох видів водно-болотних птахів, серед яких є низка рідкісних, які занесені у Червону книгу України та Червону книгу Міжнародної спілки охорони природи. Заказник входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання.

Згідно з охоронним зобов`язанням від 04.03.2011 року режим охорони та збереження гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» здійснює Миколаївське міжрайонне управління водного господарства (водна поверхня та прибережна захисна смуга вздовж водойми шириною 100 метрів).

Відповідно до відповіді ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 27.12.2024 року на теперішній час відомості про межі прибережної захисної смуги та водоохоронної зони малої річки Калістровська (Степівська сільська рада Миколаївського району Миколаївської області) не внесені до Державного земельного кадастру. Також в Державному земельному кадастрі відсутні відомості про встановлення меж гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» (Степівська сільська рада Миколаївського району Миколаївської області).

Відповідно до відповіді ДП "Агенція місцевих доріг Миколаївської області" від 13.01.2025 року на земельній ділянці, яка знаходиться під автомобільною дорогою загального користування місцевого значення (районна дорога) С150606 (Миколаїв - Берізки) - Новокатеринівка, а саме на км 6+410 - 10+740, відповідно до технічної документації «Визначення меж автомобільної дороги C150606 (Миколаїв - Березки) - Новокатеринівка на території Веселинівського району Миколаївської області», виготовленої у 2009 році ПП «Альфа-Земпроект» (м. Кропивницький /Кіровоград вул. Карла Маркса, 31/36, офіс 5), розташована водопропускна труба. Інформація стосовно встановлення вищезазначеної водопропускної труби під час побудови вказаної ділянки дороги через будь - яку річку, або будь - який інший водний ресурс біля села Новокатеринівка (з боку с. Староолексіївка) на автодорозі С150606 (Миколаїв - Берізки) - Новокатеринівка у Державного підприємства відсутня.

Відповідно до відповіді Управління екології та природних ресурсів Миколаївської ОВА від 13.01.2025 року межі заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» на сьогодні не винесені в натурі.

Звертаючись із позовом в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, прокурор змінивши позовні вимоги прокурор просив витребувати земельну ділянку, посилаючись на те, що ця земельна ділянка належить до земель водного фонду, оскільки частково накладається на прибережну захисну смугу малої річки Калістровську, та одночасно - природно-заповідного фонду, оскільки перебуває в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», а її вибуття з державної власності відбулося всупереч прямої заборони закону щодо передання у приватну власність, що виключає добросовісність набувача та є підставою для усунення перешкод державі у користування та розпорядженні земельною ділянкою.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Відповідно до частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із вимогами частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За правилами статті 81 ЦПК України Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України, які мають особливий правовий режим.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі сільськогосподарського призначення; природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України належать землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і річкового транспорту в порядку, встановленому законом (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га – 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га – 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 м.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга – це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Щодо доведеності факту віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду.

Згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 19 січня 2024 року за вих. №209/10 земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582 частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі). Також прокурор долучив до справи викопіювання з геопорталу Національної інфраструктури геопросторових даних щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4821780600:02:000: 0582 .

Аналогічна інформація була додатково долучена прокурором в суді апеляційної інстанції на пропозицію суду щодо надання додаткових доказів цього факту. Інших доказів на підтвердження цього факту прокурором не надано, натомість у своїх додаткових письмових пояснень апеляційному суду з цього приводу вказав, що оскільки спірна земельна ділянка накладається на землі природно-заповідного фонду – Гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище», органи прокуратури не вживали заходів до встановлення координат поворотних точок цієї земельної ділянки в частині встановлення площі накладання на землі водного фонду.

Натомість наявні у справі докази не дозволяють визначити, яка саме частка спірної земельної ділянки (її розмір, конфігурація, координати точок та межі цієї частки), накладаються на прибережну смугу річки Калістровської.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який за наведених обставин вважав недоведеним, що є підстави для повернення спірної земельної ділянки як такої, що відноситься до земель водного фонду.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, суд першої інстанції врахував, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 вказала наступне: «витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки. Така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 року у справі № 441/123/16). Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України). У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання якої у власність відповідачки 2 не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідачки».

Оскільки прокурор вказував у позові про частковість розташування спірної земельної ділянки на прибережну смугу малої річки Калістровська, натомість відповідним висновком експертизи, іншими доказами, в яких би містилися визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, підтверджено не було, то суд дійшов обґрунтованого висновку, що відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про повернення земельної ділянки з підстав її часткового накладення на земельну ділянку водного фонду.

Апеляційна скарга не містить спростування такого висновку, зокрема – посилання на відповідні докази.

Щодо вимог прокурора про повернення спірної земельної ділянки у зв`язку з її віднесенням до земель природно-заповідного фонду.

Згідно із статтею 43 ЗК України землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва) (стаття 44 ЗК України).

У преамбулі до Закону України № 2456-XII «Про природно-заповідний фонд України» (далі - Закон № 2456-XII) зазначено, що цей Закон визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об`єктів.

В силу частин 1, 2 статті 45 ЗК України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Згідно із частиною 2 статті 4 Закону № 2456-XII регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об`єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв`язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

Відповідно до статті 3 цього Закону природно-заповідного фонду України належать, серед інших, гідрологічні заказники.

Частинами 1-4 статті 7 Закону № 2456-XII землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Землі природно-заповідного фонду України, а також землі територій та об`єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську цінність і є відповідно до статті 6 цього Закону об`єктами комплексної охорони, належать до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення.

На землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об`єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. На землях територій та об`єктів природно-заповідного фонду, які створюються в зоні відчуження та зоні безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, забороняється будь-яка діяльність, що не забезпечує режим радіаційної безпеки.

Межі територій та об`єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Згідно із статтею 9 Закону № 2456-XII території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

Встановлені частиною першою цієї статті основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об`єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об`єктів.

Відповідно до статей 25 та 26 Закону № 2456-XII (в редакції закону, чинній на день виникнення спірних правовідносин) заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів у їх власників або користувачів.

На територіях заказників забороняються суцільні, прохідні, лісовідновні та поступові рубки, видалення захаращеності, а також полювання та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів, оголошених заказником, беруть на себе зобов`язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Території та об`єкти природно-заповідного фонду або їх частини, що створюються чи оголошуються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов`язання (частина 5 статті 53 Закону № 2456-XII).

Частина 1 статті 150 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відносить до особливо цінних земель, зокрема, землі природно-заповідного фонду (пункт «г»).

Указані статті імперативно відносять землі, яким встановлено статус територій чи об`єктів природно-заповідного фонду, до категорії земель природно-заповідного фонду за фактом знаходження на них об`єктів, які мають спеціальний статус та перебувають під особливою державною охороною, про що зроблений висновок у постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 752/3093/19 (провадження № 61-76св21).

Статтею 54 Закону № 2456-XII визначено, що зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об`єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51-53 цього Закону за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на підставі відповідного експертного висновку.

Як визначено статтею 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно з пунктом «в» частини четвертої статті 83 ЗК України та пунктом «г» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель комунальної та державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

Системний аналіз вищенаведених норм права дозволяє зробити висновок про те, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у державній, комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У частинах 1 та 2 статті 116 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що відповідачу ОСОБА_2 уповноважений державний орган всупереч прямим приписам закону передав у власність спірну земельну ділянку, яка є частиною гідрологічного заказника місцевого значення, отже відноситься до природно-заповідного фонду.

Тому суд першої інстанції виснував, що оскільки Верховна Рада України та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, не погоджували вилучення спірної земельної ділянки на території гідрологічного заказника із державної власності та зміну меж заказника, право власності держави (наразі територіальної громади) на цю ділянку не припинилося і до фізичної особи ОСОБА_2 не перейшло. Він безпідставно безоплатно отримав у приватну власність для особистого селянського господарства земельну ділянку на території об`єкта природного-заповідного фонду. Відповідачка ОСОБА_3 отримала спірну земельну ділянку у власність в порядку купівлі її у ОСОБА_2 .

Такі висновки суду учасниками справи в апеляційному порядку не спростовуються.

Натомість суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, з чим погоджується апеляційний суд, виходячи з наступного.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Отже, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних, а не протиправних дій.

Як вже було зазначено, фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду.

При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено.

Надання спірної земельної ділянки ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» суперечить як статусу відповідного об`єкта природно-заповідного фонду, так і законодавчим обмеженням на ведення особистого селянського господарства на відповідних землях.

Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство відокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина 2 статті 152 ЗК України).

Ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов. При цьому задоволення вимоги прокурора про повернення земельної ділянки у державну власність не є правовою підставою для внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про припинення права власності на спірну земельну ділянку за відповідачами. Отже, при задоволенні негаторного позову прокурора, вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку відповідає ефективному способу захисту порушених прав держави (див. постанови Великої Палати Верховного суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22) та Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі №734/1560/20).

Частина 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-ІV регламентує, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У Законі України від 12 березня 2025 року №4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року, статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою такого змісту: «Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу», а статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою наступного змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Наведені норми захищають права добросовісного набувача в разі витребування в нього майна державним органом відповідно до статті 388 ЦК України.

Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини 4 статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Натомість відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За такого законодавець передбачив право на повернення майна від недобросовісного набувача власнику (зокрема, державі) в будь-якому випадку та компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, зокрема й у випадку, коли відповідне рішення суду стосується об`єктів або територій природно-заповідного фонду.

Повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під визначені статтею 390 ЦК України умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, натомість у справі, яка переглядається, прокурор не пропонує для набувача спірної земельної ділянки компенсації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі №908/2388/21 звернуто увагу на необхідність оцінки добросовісності кінцевого набувача, пропорційності застосовуваних до нього засобів та можливості відшкодування кінцевому набувачеві збитків за негаторним позовом.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції відхилив як недоведені посилання прокурора на недобросовісність відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як набувачів землі.

Колегія суддів погоджується з такими висновками та відхиляє аргументи апеляційної скарги в цій частині, які є аналогічними позиції прокурора в суді першої інстанції.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18) викладена правова позиція про те, що З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 вказано, що «Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 211), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 зазначено, що:

«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.»

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України).

Споживач послуг органів виконавчої влади законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції.

У рішенні Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04, пункт 70) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов`язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (наприклад, рішення від 11 червня 2020 року в справі «Фортеця проти України», заява №68946/10, пункт 42).

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року в справі «Ґаші проти Хорватії», №3257/05, пункт 40).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії», №69735/11, §64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви», №70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція), відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна в розумінні цього положення Конвенції (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41, від 16 лютого 2017 року, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункти 27-40, від 13 грудня 2007 року, «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42, від 12 листопада 2013 року, та «Вукушич проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50, від 31 травня 2016 року).

Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45, «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідне в демократичному суспільстві і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

«Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 року, Series A no. 52, p. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення від 20 листопада 1995 року в справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), Series A no. 332, p. 23, § 38).

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав.

Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, установлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стосовно захисту права власності.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. Указані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки. В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

У рішенні від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України» (заява №40214/16) ЄСПЛ вкотре у подібних правовідносинах встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробив висновок, що суть справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна, а також повторив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин.

ЄСПЛ звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання щодо добросовісного власника майна та пов`язує необхідність відшкодування добросовісним власникам ринкової вартості майна виключно із фактом позбавлення власності, а не зі способом задоволення такої вимоги держави (витребування чи повернення відповідного майна за негаторним позовом), формою або часом визначення такої компенсації в національному законодавстві.

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії», №69735/11, §64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви», №70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

У постанові від 04 лютого 2026 року у справі №554/10397/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У даній справі судом першої інстанції було встановлено, що власнику ОСОБА_2 державним органом у власність була надана земельна ділянка природно-заповідного фонду.

Докази обізнаності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду у матеріалах справи відсутні.

Так, посилання прокурора на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що земельна ділянка розташована в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», жодними доказами не підтверджено.

Крім того, судом правильно враховано, що відповідно до висновку судового земельно-технічної експертизи, складеної експертом Тараном О.С. № 2401/25 від 10.04.2025 року зазначається, що встановити чи знаходиться земельна ділянка кадастровий номер 4821780600:02:000:0582 в межах земель природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» не надається можливим, оскільки неможливо виконати оверлейну операцію, тобто здійснити графічне накладання двох шарів даних з точним місце розташування об`єктів, використовуючи координати поворотних точок меж земель природно-заповідного фонду та спірної земельної ділянки. Із дослідницької частини висновку вбачається, що межі об`єкту природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» не встановлені в натурі, відсутній проект створення об`єкту природно-заповідного фонду, яким мало бути визначено ці межі.

Визначити чи накладаються межі земельної ділянки кадастровий номер 4821780600:02:000:0582 на прибережну захисну смугу земель водного фонду, технічно не надається можливим, оскільки надані параметри за якими можливо визначити ширину прибережної захисної смуги, встановлених частиною 2 статті 88 ЗК України, зокрема місця положення урізу води, визначення меженного періоду водного об`єкту та крутизни схилів. На момент натурного обстеження земельної ділянки кадастровий номер 4821780600:02:000:0582 річка або струмок, а також будь-який інший водний об`єкт не візуалізуються.

Отже, якщо експерт Таран О.С. не встановив, що спірна земельна ділянка розташована в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» та має накладання на землі водного фонду, тому залишається незрозумілим із позовної заяви, за якими саме зовнішніми ознаками відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 об`єктивно могли встановити вказаний факт .

До того ж, відповідач ОСОБА_2 отримав спірну земельну ділянку у власність від державного органу, який припустився помилки. Тому апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції, який виходив з того, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не повинні відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

За такого посилання прокурора на те, що і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є недобросовісними набувачами спірної земельної ділянки, є безпідставними.

До того ж у справі відсутні будь-які докази притягнення відповідальних за оскаржуваний наказ осіб про передання у власність спірної земельної ділянки та/або ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб.

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів.

Прокурор не навів обґрунтованих і достатніх мотивів наявності виняткових обставин у розумінні практики ЄСПЛ, за яких повна відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та з урахуванням принципів розумності і справедливості.

Вказане у сукупності свідчить, що відповідач ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, а тому на неї розповсюджуються умови щодо компенсації вартості майна, повернення якого в інтересах суспільства вимагає держава.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно вважав, що відсутні підстави для повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області за даним позовом, оскільки таке є можливим з обов`язковою компенсацією ринкової вартості спірної земельної ділянки добросовісному її набувачеві ОСОБА_3 , оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У такому випадку втручання у право володіння майном відповідача буде відповідати вимогам щодо дотримання балансу між суспільним інтересом, який полягає у поверненні у державну власність земельної ділянки природоохоронного призначення, та правом відповідача як власника на мирне володіння майном.

Також, оскільки решта позовних вимог є похідними вимогами, які напряму залежать від задоволення основної позовної вимоги про повернення земельної ділянки, суд обґрунтовано дійшов висновку, що інші позовні вимоги також не підлягають задоволенню.

Аргументи та доводи апеляційної скарги не містять посилання на будь-які докази (а лише узагальнені посилання), які б підтвердили недобросовісність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 при отриманні у власність спірної земельної ділянки, тому висновки суду першої інстанції не спростовують.

У справі, що переглядається суд першої інстанції дійшов висновку про порушення права власності держави на спірну земельну ділянку, разом з тим виснував, що прокурор обрав неналежний та неефективний спосіб захисту порушеного права, який не призведе до реального відновлення становища держави», оскільки ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов.

Колегія суддів погоджується з таким висновком зважаючи на таке.

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) та інших).

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону № 2456-XII потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку (такий підхід не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованому щодо земельних ділянок водного фонду у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункти 51-52)).

За таких умов, ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки одного та природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов.

Тому, протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного та природно-заповідного фонду є негаторний позов, оскільки власник земельної ділянки водного та природно-заповідного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, повернути таку ділянку.

Аналогічні правові висновки, викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц.

Така позиція судів на час розгляду справи залишилася незмінною.

Оскільки спірна земельна ділянка належать до земель водного та природно-заповідного фонду, то ефективним способом захисту прав позивача є пред`явлення негаторного позову, а не віндикаційного.

У справі, що переглядається, суд не міг застосувати принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), оскільки прокурор обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що відповідачі отримали землю з порушенням вимог чинного природно-заповідного та водного законодавства (земля перебувала у державній власності, відносилася до земель водного фонду). Принцип «jura novit curia» («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов саме такими обставинами, проте помилково посилається на певні норми права. Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19); від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) та інших.

Так, звертаючись до суду з позовом, у первісній редакції позовної заяви прокурор просив усунути перешкоди власнику Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області у розпорядженні землями водного фонду шляхом: визнання недійсним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 01.06.2017 року № 14-7930/14-17-СГ про затвердження документації із землеустрою та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582 із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташованої в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області); визнання недійсним договору купівлі- продажу земельної ділянки з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582 від 03.08.2017 року; скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19.06.2021 року (індексний номер 35737284) та здійсненої на його підставі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрації права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку 4821780600:02:000:0582 площею 2 га; скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.08.2017, та здійсненої на його підставі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрації права користування за ОСОБА_3 на земельну ділянку 4821780600:02:000:0582 площею 2 га; скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки площею 2 га з цільовим призначенням для особистого селянського господарства, категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, кадастровий номер земельної ділянки: 4821780600:02:000:0582, виключивши відповідні відомості з Державного земельного кадастру.

У подальшому Миколаївською окружною прокуратурою подано заяву про зміну предмета позову, в якій позивач просив витребувати на користь Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0582, розташовану в межах території Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області та скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 2 га з цільовим призначенням для особистого селянського господарства, категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, кадастровий номер земельної ділянки: 4821780600:02:000:0582, виключивши відповідні відомості з Державного земельного кадастру на підставі статті 387 ЦК України.

У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19, від 15 листопада 2023 року в справа № 918/119/21 та ін.).

Разом з тим, прокурор змінивши позові вимоги у суді першої інстанції, зазначив про те, що передача у власність відповідачам земельної ділянки відбулася з порушенням ЗК України, ВК України, тому порушене право власності держави має бути захищене саме шляхом витребування земельної ділянки (віндикаційного позову) відповідно до положень статті 378 ЦК України.

За такого, повернення земельної ділянки без заявлення таких вимог прокурором порушує принцип диспозитивності цивільного процесу та буде свідчити про вихід суду за межі позовних вимог, що суперечить частині першій статті 13 ЦПК України.

Натомість, у даній справі, прокурором заявлено вимогу про витребування земельної ділянки в порядку віндикації з посиланням як на правову підставу такої вимоги статті 387 ЦК України, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку проте, що вимога про витребування земельної ділянки не підлягає задоволенню.

Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення від 15 червня 2026 року, то слід зазначити наступне.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

У частині 1 статті 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України таке право є гарантованою Конституцією України можливістю фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000). Це право є одним із конституційних, невід`ємних прав людини і має загальний характер; реалізація права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб`єктами права; вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати; конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість (абзаци третій, четвертий, п`ятий підпункту 3.1, абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).

Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідності до статті 26 «Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

З матеріалів справи вбачається, що 28 травня 2026 року представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Строкова А.Г. в судовому засіданні до закінчення судових дебатів у справі звернулася до суду з усною заявою, в якій просила суд вирішити питання про розподіл судових витрат на правничу допомогу та висновок експерта.

Із заявою про ухвалення додаткового рішення та долучення доказів понесених позивачем витрат на правничу допомогу та за висновок експерта представник позивача звернулася до суду в межах строку, встановленого частиною 8 статті 141 ЦПК України.

Судом встановлено, що між відповідачем ОСОБА_3 та адвокатом Строковою А.Г. було укладено Договір про надання правничої допомоги № 31 від 24.12.2024 року, за умовами якого адвокат взяв на себе зобов`язання з приводу надання правничої допомоги в суді.

Відповідно до Актів приймання-передачі наданих послуг до Договору про надання правничої допомоги № 31 від 24.12.2024 року витрати відповідача Панчак А.І. на правову допомогу становлять 25 300 грн.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Розподіляючи витрати на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції вважав, що розмір витрат на професійну правничу допомогу у цій справі є неспівмірним із складністю справи та наданими послугами, обсягом наданих послуг та виконаних робіт та значення справи для сторін, та дійшов висновку про наявність підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 грн. Колегія суддів погоджується з визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування витрат на правничу допомогу. Судом першої інстанції обґрунтовано зменшено їх розмір з урахуванням складності справи обсягу фактично наданих послуг.

Право на компенсацію витрат на оплату роботи експерта за висновком експертного дослідження від 10 квітня 2025 року існує лише за умови доведення їх дійсності, необхідності для вирішення справи, що не могла справа бути вирішена без нього та обґрунтованості розміру. Наявний у справі висновок експерта №2401/25 судової земельно-технічної експертизи від 10 квітня 2025 року покладено в основу рішення, а відтак витрати на підготовку експертного висновку є обґрунтованими, безпосередньо пов`язані з розглядом справи, а відтак висновок суду першої інстанції про відшкодування понесених відповідачкою витрат у розмірі 12116 грн. 48 коп. є правильним.

Доводи Миколаївської окружної прокуратури про стягнення з окружної прокуратури судових витрат, а фактично з державного бюджету не відповідають принципам розумності та справедливості, оскільки за наданими прокурором доказами порушення закону допущено саме відповідачами, а не органами прокуратури України, які захищають інтереси держави загалом та територіальної громади зокрема, колегія суддів відхиляє, оскільки статус державного органу та фінансування із державного бюджету не звільняє прокуратуру від обов`язку компенсувати судові витрати у випадку відмови у задоволені позову.

Представник відповідача додаткове рішення суду від 15 червня 2026 року в установленому процесуальним законом порядку не оскаржувала, а відтак відсутні підстави для скасування цього рішення за її заявою.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини справи, надав їм на підставі належно відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінених доказів, правильну правову оцінку з додержанням норм матеріального і процесуального права, ухваливши законне та обґрунтоване рішення, відтак підстави для його скасування відсутні.

Зважаючи на викладене апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, рішення суду першої інстанції від 28 травня 2026 року та додаткове рішення від 15 червня 2026 року в межах доводів апеляційної скарги відповідає нормам процесуального права.

Враховуючи результати апеляційного перегляду справи відсутні підстави для розподілу судових витрат на підставі статті 141 ЦПК України.

У відзиві на апеляційну скаргу представником позивача зазначено, що орієнтований розмір судових витрат становить 15000 грн. У судовому засідання представник відповідача зробила заяву про надання доказів понесених судових витрат у суді апеляційної інстанції в порядку частини 8 статті 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Миколаївської окружної прокуратури залишити без задоволення, рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 28 травня 2026 року та додаткове рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 15 червня 2026 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 22 жовтня 2026 року.