Суд: Печерський районний суд міста Києва
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:
Дата: 21 жовтня 2026 р.
Справа: №757/31806/18-ц
Суддя: Ільєва Т. Г.
ПЕЧЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА
Справа № 757/31806/18-ц
пр. 2-1862/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 жовтня 2026 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Ільєвої Т.Г.,
присекретарі судового засідання - Романенко Д.С.,
за участю:
представника позивача - Мітіна І.І.,
представника відповідача - ОСОБА_7,
третьої особи 2 - ОСОБА_1 ,
третьої особи 6 - ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в режимі відеоконференції в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Печерської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_2 , треті особи: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва», Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, Громадська організація «Всеукраїнське об`єднання «Автомайдан», Державне підприємство «Сетам», Київська міська рада, ОСОБА_3 про витребування майна з чужого володіння, -
В С Т А Н О В И В:
У липні 2018 року Печерська районна в місті Києві державна адміністрація (далі - позивач) звернулася до суду з позовом про витребування майна з чужого володіння нежитлових приміщень з №1 по №7 (гр.пр. №118А) (в літ.А) загальною площею 112,9 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову позивач посилається на те, що Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва, звернулося листом від 02.05.2018 432-2361 до Департаменту комунальної власності м. Києва з проханням надати інформацію стосовно того, чи здійснювалося відчуження нежитлового приміщення Головним управлінням комунальної власності м. Києва та видача Свідоцтва про право власності від 18.03.2004 серія та номер: НОМЕР_1 на нежитлове приміщення загальною площею 112,9 кв. м., що знаходиться в житловому будинку АДРЕСА_1 . Вказане свідоцтві відповідно до записів про право власності з Державного реєстру речових прав, було підставою для вибуття нежитлового приміщення з комунальної власності територіальної громади міста Києва. Листом від 22.05.2018 №062/02/08-4694 Департамент комунальної власності м. Києва, який є правонаступником Головного управління комунальної власності м. Києва», повідомив, що свідоцтво про право власності за вищевказаними реквізитами не видавалось, приватизація нежитлового приміщення Департаментом не здійснювалась. Також, у листі вказано, що рішенням Київської міської ради від 12 липня 2012 року № 717/8054 «Про внесення змін де рішення Київської міської ради від 31.03.2011 № 100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» нежилі приміщення загальною площею 112, 9 кв, м., за адресою: АДРЕСА_1, внесено до Переліку об`єктів групи А, ще перебувають у комунальній власності міста Києва, які підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні. Тому, приміщення вибули із власності територіально громади міста Києва та відання Печерської райдержадміністрації як органу, якому вищезазначене майно передане до сфери управління, незаконно та без відповідної на те волі.
На підставі викладеного, позивач просить суд витребувати від власника ОСОБА_2 (далі - відповідач) спірне майно на підставі ст. 388 ЦК України.
Ухвалою суду від 11.07.2018 відкрито провадження за правилами позовного (загального) провадження та призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 13.07.2018 відмовлено у забезпеченні позову.
Ухвалою суду від 27.09.2018 витребувано від Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради копію реєстраційної справи щодо нежитлових приміщень з №1 по №7 (гр..пр.№118А) (в літ. А), загальною площею 112,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1251850080000.
17.01.2019 на адресу суду від Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надійшли матеріали на виконання ухвали суду від 27.09.2018 про витребування доказів.
Ухвалою суду від 11.03.2019 залучено до участі у справі в якості третьої особи на стороні позивача Громадську організацію «Всеукраїнське об`єднання» «Автомайдан».
Ухвалою суду від 11.03.2019 витребувано від приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Коваленко Володимира Васильовича, Центрального ВДВС м. Чернігова ГТУЮ у Чернігівській області, ДП «СЕТАМ», ДОКУМЕНТ-СЕРВІСУ «ГОТОВО!», засвідчені копії документів.
Ухвалою суду від 24.09.2019 залучено до участі у справі в якості третьої особи на стороні на стороні відповідача Державне підприємство «СЕТАМ».
Ухвалою суду від 24.09.2019 забезпечено докази шляхом витребування від приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Коваленко Володимира Васильовича, у Чернігівській області, ДП «СЕТАМ», ДОКУМЕНТ-СЕРВІСУ «ГОТОВО!», засвідчених копій документів.
03.10.2019 на адресу суду від Центрального відділу державної виконавчої служби м. Чернігів Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області, на виконання ухвали суду від 11.03.2019, надійшли матеріали виконавчого провадження № НОМЕР_3.
04.10.2019 на адресу суду від ДП «СЕТАМ» надійшли документи, на виконання ухвали суду від 11.03.2019.
30.10.2019 на адресу суду від приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу надійшли документи на виконання ухвали суду про витребування від 11.03.2019.
07.11.2019 на адресу суду від ДП «СЕТАМ» надійшли документи, на виконання ухвали суду про витребування від 24.09.2019.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29.01.2021 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 09.12.2021 рішення Печерського районного суду м. Києва від 29.01.2021 залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 09.08.2023 рішення Печерського районного суду м. Києва 09.12.2021 та постанову Київського апеляційного суду від 09.12.2021 скасовано і справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
14.09.2022 відповідно до розпорядження № 304, у зв`язку із задоволенням заяви про самовідвід судді Соколова О.М., було передано на повторний автоматичний розподіл та визначено суддю Ільєву Т.Г. та справу фактично передано останній 19.09.2023.
Ухвалою суду від 19.09.2023 прийнято цивільну справу № 757/31806/18-ц до провадження судді Печерського районного суду м. Києва Ільєвої Т.Г., ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання з повідомленням (викликом) сторін.
09.11.2023 до суду надійшли пояснення Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, з урахуванням постанови Верховного Суду від 09.08. 2023, згідно яких представник просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
13.11.2023, 14.11.2023 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якій представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог внаслідок їх безпідставності.
05.02.2024 до суду надійшли додаткові пояснення Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, згідно вимог яких просив витребувати спірні нежитлові приміщення на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
08.05.2024 ухвалою суду залучено до участі у справу, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Київську міську раду та в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_3 .
Ухвалою суду від 08.05.2024 задоволено клопотання представника відповідача про витребування доказів у Київської міської ради.
17.05.2024 до суду надійшли документи на виконання ухвали суду про витребування документів.
20.06.2024 до суду надійшли пояснення Київської міської ради, згідно яких представник просив задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою суду від 30.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.
27.11.2024 на адресу суду від представника відповідача надійшли додаткові письмові пояснення.
10.12.2024 на адресу суду від представника відповідача надійшли додаткові письмові пояснення, щодо довідки про оціночну вартість об`єктів нерухомості.
09.04.2025 на адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про долучення доказів.
09.04.2025 на адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про долучення доказів.
Ухвалою суду від 19.05.2025 відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Колесника Дмитра Васильовича про повернення до стадії підготовчого провадження у справі 757/31806/18-ц.
30.05.2025 на адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про долучення доказів.
Ухвалою суду від 11.08.2025 позовну заяву Печерської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_2 , треті особи: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва», Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, Громадська організація «Всеукраїнське об`єднання «Автомайдан», Державне підприємство «Сетам», Київська міська рада, ОСОБА_3 про витребування майна з чужого володіння,- залишено без руху, надавши позивачу десятиденний строк з дня отримання копії ухвали, для усунення зазначених недоліків.
25.08.2025 на адресу суду від позивача надійшла заява на виконання вимог ухвали від 11.08.2025.
23.07.2026 у судовому засіданні третя особа 6 ОСОБА_3 вказала, що саме нею було придбано спірне приміщення на електронних торгах, які відбулися відкрито та прозоро. На момент придбання їй не було відомо про наявність будь-яких інших осіб, які претендували б на це майно. Вона все життя прожила в будинку, у якому розташоване спірне приміщення, тому їй було відомо, для яких цілей воно використовувалося та що саме в ньому знаходилося. Остання є донькою ОСОБА_2 , яка є громадським діячем. Приміщення було придбано нею, з наміром у подальшому подарувати його своїй матері.
Зазначила, що в електронних торгах брали участь двоє осіб. У ході торгів ОСОБА_3 запропонувала вищу ціну, ніж інший учасник, шляхом підвищення ставки, унаслідок чого саме вона стала переможцем. У квітні, за результатами повторних торгів, нею було придбано зазначене приміщення. Перед його придбанням, ОСОБА_3 особисто перевірила наявні документи, а також самостійно займалася оформленням усіх необхідних документів щодо набуття права власності.
Згодом, їй стало відомо, що у приміщенні перебувають представники «Автомайдану». Вона була знайома з керівником цієї організації та звернулася до нього за роз`ясненнями. Після розмови він повідомив, що має знайомих в адміністрації, які можуть вирішити це питання, і порадив їй не втручатися в ситуацію.
Надалі, адміністратор надала їй контактний номер особи, яка у відповідному підрозділі з питань комунального майна займалася питаннями такого майна. Однак, ця особа поставилася до неї категорично негативно та відмовилася надати будь-яку інформацію щодо спірного приміщення.
Після цього, ОСОБА_3 звернулася до іншого відповідного підрозділу та подала необхідні заяви для укладення договорів. Попри це, згодом їй було відмовлено в їх укладенні.
Намагаючись отримати доступ до придбаного приміщення, ОСОБА_3 була змушена викликати поліцію, а згодом змінила замки. Проте, вже приблизно через годину прибули представники «Автомайдану», які намагалися силоміць заволодіти приміщенням.
Наголосила, що вона є добросовісним набувачем, оскільки придбали спірне майно офіційно, на електронних торгах, дотримавшись установленої процедури та виконавши всі необхідні формальності. Під час придбання майна, їй не було відомо про будь-які обставини, які могли б поставити під сумнів законність його відчуження.
Водночас, позивачем не подано належних документів, які б підтверджували право власності Печерської районної в місті Києві державної адміністрації на спірне приміщення.
Крім того, вказала, що залишається незрозумілим, на яких правових підставах представники «Автомайдану» перебували у цьому приміщенні, адже, за наявною у неї інформацією, вони з`явилися там приблизно за два місяці до проведення торгів.
З огляду на викладене, просила суд надати належну оцінку обставинам придбання спірного приміщення, матеріалам електронних торгів, документам щодо оформлення права власності та доказам, поданим сторонами, а також урахувати принцип добросовісності набувача під час вирішення справи.
У судовому засіданні 23.07.2026 представник відповідача звернув увагу, що в матеріалах виконавчого провадження, які знаходяться в матеріалах справи в томі 2 та 3, наявні всі документи, які підтверджують, що ОСОБА_3 купляла це приміщення законно.
У судовому засіданні 23.07.2026 сторона позивача зазначила, що, починаючи з 1991 року майно було передано до комунальної власності територіальних громад. При цьому, за інформацією Департаменту комунальної власності, свідоцтво про право власності первісному набувачу на спірне майно не видавалося. На думку позивача, зазначені обставини мають оцінюватися в сукупності з іншими доказами у справі під час встановлення правового режиму спірного приміщення та визначення належності права власності на нього. Позивач наголошує на необхідності з`ясування правових підстав віднесення майна до комунальної власності територіальної громади та перевірки документів, що підтверджують відповідні майнові права.
У судовому засіданні 12.10.2026 представник позивача вимоги позову підтримав, просив задовольнити. Звернув увагу на правову позицію, викладену в постанові Касаційного цивільного суду, щодо державної реєстрації права власності, зокрема в частині того, що свідоцтво про право власності не видавалося.
У судовому засіданні 12.10.2026 представник відповідача вказав, що у матеріалах справи наявні всі необхідні докази на підтвердження правової позиції сторони відповідача. На запит суду було надано матеріали виконавчого провадження, а також свідоцтво про право власності особи, у якої було придбано спірні приміщення. У зв`язку з цим, просив суд надати належну оцінку зазначеним матеріалам виконавчого провадження та врахувати їх під час вирішення спору.
Зазначив, що ОСОБА_3 набула право власності на спірне майно на законних підставах, після чого відчужила його на користь своєї матері - відповідача у справі, на підставі договору дарування. При цьому, на момент придбання майна, воно не перебувало у комунальній власності територіальної громади міста Києва.
З огляду на викладене, просив суд врахувати принцип добросовісності набувача та надати належну правову оцінку обставинам набуття і подальшого переходу права власності на спірні приміщення.
Крім того, стороною відповідача надано офіційну довідку Фонду, щодо оцінки спірних приміщень, яка підтверджує обґрунтованість позиції відповідача в частині вартості майна.
Також, відповідачем подано докази на підтвердження відсутності відомостей про здійснення кримінального переслідування, у зв`язку з незаконним заволодінням спірними приміщеннями.
Просив суд врахувати зазначені докази в сукупності з іншими матеріалами справи під час ухвалення рішення.
У судовому засіданні 12.10.2026 представник третьої особи 2 підтримала позицію представника позивача.
У судовому засіданні 12.10.2026 третя особа 6 заперечувала проти вимог позову та просила відмовити у його задоволенні.
Інші учасники в судове засідання не з`явилися, про місце і час розгляду справи, повідомлялися належним чином.
Відповідно до п.1 ч. 3 ст. 223 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
За наведених обставин, з урахуванням того, що справа розглядається тривалий час, суд, приходить до висновку про розгляд справи у відсутність третіх осіб, на підставі наявних в ній доказів.
Суд заслухавши сторону позивача, сторону відповідача, третіх осіб, дослідивши письмові докази по справі, дійшов наступного висновку.
За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України, судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно.
Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Вказані принципи знайшли своє втілення і в нормах цивільного процесуального законодавства.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Судовим розглядом встановлено, що позивач, звертаючись до суду з позовом, посилається, що Комунальні підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва: звернулося листом від 02.05.2018 432-2361 до Департаменту комунальної власності м. Києва проханням надати інформацію стосовно того, чи здійснювалося відчуження нежитлового приміщення Головним управлінням комунальної власності м. Києва та видача Свідоцтва про право власності від 18.03.2004 серія та номер: НОМЕР_1 на нежитлове приміщення загальною площею 112,9 кв. м., що знаходиться в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказане свідоцтво, відповідно до записів про право власності з Державного реєстру речових прав, було підставою для вибуття нежитлового приміщення з комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Листом від 22.05.2018 №062/02/08-4694 Департамент комунальної власності м. Києва який є правонаступником Головного управління комунальної власності м. Києва», повідомив, що свідоцтво про право власності за вищевказаними реквізитами не видавалось, приватизація нежитлового приміщення Департаментом не здійснювалась.
Також у листі вказано що рішенням Київської міської ради від 12 липня 2012 № 717/8054 «Про внесення змін де рішення Київської міської ради від 31.03.2011 № 100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» нежилі приміщення загальною площею 112, 9 кв, м. за адресою: АДРЕСА_1 , внесено до Переліку об`єктів групи А, ще перебувають у комунальній власності міста Києва, які підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні. Тому приміщення вибули із власності територіально громади міста Києва та відання Печерської райдержадміністрації як органу, якому вищезазначено майно передане до сфери управління, незаконно та без відповідної на те волі.
До матеріалів позовної заяви позивач надав Довідку про об`єкт оцінки без дати.
У цій довідці площа нежитлових приміщень, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, зазначена 118,8 кв.м. Може це і є інші приміщення, які і перебувають у власності територіальної громади міста Києва, а позивач помилково витребовує спірні приміщення у відповідача, вважаючи їх тими, що зазначені в Довідці.
Також, у листі від 22.05.2018 №062/02/08-4694 Департамент комунальної власності м. Києва, який є правонаступником Головного управління комунальної власності м. Києва», зазначає поряд з площею 112,9 кв.м. також площу 118 кв.м., що ще раз приводить до думки, що позивач сам не знає, яка площа нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_2 , перебуває в комунальній власності міста Києва.
У матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про те що саме спірні приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 112,9 кв.м. були передані у власність територіальної громади міста Києва.
З матеріалів справи убачається, що рішенням Київської міської ради від 27.12.2001 № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» було затверджено Додаток 7 до рішення Київради від 27 грудня 2001. N 208/1642, де в таблиці №6 було зафіксовано кількість нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 1029 кв.м., яка належала до власності територіальної громади Печерського району міста Києва.
Згодом, рішенням Київської міської ради від 02.12.2010 N 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва», відповідно до статті 7 та статті 11 Закону України "Про столицю України місто-герой Київ" (із змінами та доповненнями), на виконання рішення Київської міської ради від 09.09.2010 N 7/4819 "Про питання організації управління районами в місті Києві" Київська міська рада вирішила: Затвердити переліки об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва згідно з додатками 1 - 10 до цього рішення. Попередні переліки втратили чинність.
Згідно таблиці №6 до цього рішення Київської міської ради від 02.12.2010 N 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва», житлове господарство, станом на 01.10.2010.
Тобто, станом на 01.10.2010 майже половина цих нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_1 загальною площею 1029 кв.м. вибула з власності територіальної громади, а саме 1029 кв.м. - 536,3 кв.м. = 492,7 кв.м. вибуло з комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Після цього, на підставі Рішення Київської міської ради від 22.05.2013 № 359/9416 Про внесення змін у додаток 6 до рішення Київської міської ради від 02.12.2010 N 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" на 22.05.2013, таблиця № 6 до цього Рішення № 284/5096 житлове господарство станом на 01.10.2010, була затверджена в новій редакції.
Після всіх змін, станом на 22.05.2013 у комунальній власності міста Києва нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_1 залишилось 138,5 кв.м.
Тобто, за період, з 2010 року по 2013 рік з комунальної власності міста Києва вибуло нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_1 загальною площею 536,3 кв.м. - 138,5 кв.м. = 397,8 кв.м.
Отже, за період з 2001 року по 2013 рік з комунальній власності міста Києва нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_1 вибуло 1029 кв.м. - 138,5 кв.м. =890,5 кв.м.
Позивач не довів, що якісь інші приміщення вибули з територіальної громади міста Києва, ніж ті, які належать на сьогодні ОСОБА_2 , як єдиному власникові, а також не довів, що саме спірні приміщення і є тими самим приміщеннями, які зазначені в рішенні Київської міської ради від 02.12.2010 року N 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва».
До того ж, позивач так і не пояснив суду та не надав достовірних доказів того, з якої причини було спочатку зазначено в рішенні Київської міської ради від 12.07.2012 № 717/8054 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 31.03.2011 № 100/5487 «Про Програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки», що до приватизації віднесені нежитлові приміщення в будинку АДРЕСА_1 нежитлові приміщення загальною площею 85,6 кв.м., а не нежитлові приміщення з №1 по №7 (гр. пр. №118А) (в літ. А), яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 112,9 кв.м., які і належать відповідачу на праві власності.
Подальше внесення змін до вказаного рішення Київської міської ради від 12.07.2012 № 717/8054 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 31.03.2011 № 100/5487 «Про Програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки», в частині зміни площі з 85,6 кв.м. на площу 112,9 кв.м., також нічим не було обґрунтовано позивачем, жодних доказів того, що саме спірні приміщення і є тими приміщеннями, які ще не приватизовані, позивач не надав.
У матеріалах справи відсутні будь-які заміри спірних приміщень, акти приймання-передачі, матеріали інвентаризації тощо, що свідчили б про передачу саме спірних приміщень спочатку у власність територіальної громади Печерського району м. Києва, потім у власність територіальної громади міста Києва у 2010 році.
Так, з матеріалів справи убачається, що суд апеляційної інстанції під час попереднього розгляду справи додатково витребовував у позивача докази належності спірних приміщень до територіальної громади міста Києва.
Однак позивач не надав таких доказів до апеляційного суду.
З інформаційної довідки № 133652917 від 08.08.2018 вбачається, що підставою виникнення права власності за відповідачем ОСОБА_2 став договір дарування, серія та номер: 1307, виданий 08.05.2018, видавник Чмирук О. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію права та їх обтяження, індексний номер: 41003615 від 08.05.2018, приватний нотаріус Чмирук Олександр Валерійович.
Судовим розглядом встановлено, що до ОСОБА_2 спірними приміщеннями володіла її донька ОСОБА_3 , яка придбала за кошти у розмірі 2 470 000,00 грн. спірні приміщення на електронних торгах з реалізації арештованого майна Боржника (СЕТАМ).
ОСОБА_3 , як набувач за оплатним договором купівлі-продажу спірних приміщень на прилюдних торгах, та, як законний власник мала право розпоряджатись спірними приміщеннями на власний розсуд, оскільки право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
На підставі свідоцтва від 19.04.2018, виданого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О.В., зареєстрованого в реєстрі за №1057, були внесені відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 .
Вказане свідоцтво було видане на підставі Акту про реалізацію предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів з реалізації арештованого майна боржника, затвердженого Начальником Центрального відділу державної виконавчої служби м. Чернігова 17.04.2018 р.
Тобто, як мінімум двічі, за відплатними правочинами, попередні власники ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набували право власності на спірні приміщення.
Зокрема, ОСОБА_3 - донька ОСОБА_2 сплатила кошти у розмірі 2 470 000 грн. за придбання спірних приміщень на електронних торгах, проведених ДП «СЕТАМ» до державного бюджету.
Вказані торги є законними та проведеними в рамках правового поля, про що неодноразово повідомлялось відповідачем Міністерством юстиції України, копії відповіді Міністерства юстиції України наявні у матеріалах справи.
Крім того, відповідно до матеріалів справи, не існує жодного рішення суду про те, що вказані торги визнані судом недійсними.
У подальшому, ОСОБА_3 подарувала спірні приміщення відповідачу, з метою створення ОСОБА_2 благодійного фонду на базі вказаного нерухомого майна.
Так, судовим розглядом встановлено, що до ОСОБА_3 , власником спірних приміщень був громадянин ОСОБА_4 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Коваленко В.В., приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу 16.08.2017 року за р/н 2881.
За ОСОБА_5 , нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 118А, літ. А) загальною площею 112,90 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 були оформлені на праві власності, згідно свідоцтва про праві власності НОМЕР_1 , виданого Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18.03.2004, копія якого надана на виконання вимог ухвали Печерського районного суду міста Києва від 24.09.2019 про забезпечення доказів та витребувана від приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Коваленка В.В.
Дане свідоцтво було зареєстровано в БТІ м.Києва.
Позивачем належних та допустимих доказів не надано, що дане свідоцтво не видавалось, крім листа, на який посилається в позовній заяві. Недійсність не оспорювалась.
Усі ці обставини підтверджено матеріалами справи, які надійшли від Приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Коваленко Володимира Васильовича та від держаного виконавця.
Дані докази повністю спростовують твердження позивача про те, що згадане свідоцтво не видавалось та що приватизації спірних приміщень не здійснювалась.
Позивач посилається на те, що ним подано заяву про вчинення кримінального правопорушення до правоохоронних органів.
Разом з тим, жодного доказу про те, що будь-яким органом досудового розслідування, чи то судом встановлено підробку документів, що стосується спірних приміщень, чи то притягнення будь-кого із попередніх власників спірних приміщень до відповідальності за незаконне заволодіння спірними приміщеннями, матеріали справи не містять.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.
Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування ст. 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна, а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.
Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо (Постанова Великої Палати Верховного Суду у справі №233/4365/18).
У Конституції України визначено, що Україна є, зокрема, демократичною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3); Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8).
Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності, які рівні перед законом (частина четверта статті 13 Основного Закону України). Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша); право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частина друга); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (частина четверта); примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (частина п`ята).
Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників) - абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України „Про іпотеку" від 14 липня 2020 року № 8-р/2020.
Як вбачається з правового висновку, висловленого Верховним Судом України в постанові від 1 листопада 2017 року у справі N 6-1620цс17, відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі , якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що саме він є власником спірних приміщень.
Крім того, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином.
Відповідно до ст. 318 ЦК України, усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.
Статтею 181 ЦК України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно ст.182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлені законом, а саме Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Згідно ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування», право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Так, статтею 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Аналогічні положення закріплюються і в статті 327 Цивільного кодексу України.
У той же час, право власності відповідача та попередніх власників спірних приміщень підтверджується письмовими доказами по справі, які містять посилання на дати та реєстрові номери державної реєстрації прав власності попередніх власників.
Всі вищезазначені договори та свідоцтво від 19.04.2018 року, видане Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О.В., зареєстрованого в реєстрі за №1057, яким внесені відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 , посвідчені нотаріально, відповідають усім ознакам дійсності правочину, зареєстровані були в Державному реєстрі речових прав та визнані державою.
Так, згідно п. 1 ч. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; а Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.
Якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі N 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі N 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі N 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі N 914/2618/16 (пункт 54)).
Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, власником якого він не є, позивач мав довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином перебування спірного майна у власності ОСОБА_2 порушує (зачіпає) його права та законні інтереси.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 916/2040/20).
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яким вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 317 ЦК України, визначено зміст права власності, частиною першої якої передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина 1 статті 319 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 цього Кодексу, встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.
Правила частини першої статті 388 ЦК України, стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 р.
Верховний Суд неодноразово вказував, що розглядаючи спори про витребування майна з чужого незаконного володіння, судам слід встановити дійсного власника майна, для чого необхідно дослідити всі докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, з урахуванням рівності прав сторін щодо надання доказів та їх дослідження.
Зокрема зазначена позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", Постанові судової палати в цивільних справах Верховного суду України у справі № 6 2776цс-16, у справі № 3-1058гс16 від 23.11.16, у справі № 6-2069цс16 від 30.11.16, у справі № 6-2233цс16 від 21.12.16.
Відповідно до постанови Верховного Суду України у справі № 6-2776цс16, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.
На сьогодні спірні приміщення, згідно Довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості унікальний реєстраційний номер №201-20241126-0008806720 від 26.11.2024 року, оцінені в розмірі 2 764 205 грн. 57 коп. - це мінімальні оцінка, сформована за допомогою Кабінету користувача єдиної бази даних звітів про оцінку на сайті https://evaluation.spfu.gov.ua/.
Згідно з п. 25 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» N 5 від 07.02.2014, набувач визнається добросовісним, якщо у момент вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна.
Відтак, у відповідача, яка правомірно набула у власність спірні приміщення, не існувало жодних підстав засумніватись про існування будь-яких інших обставин щодо зазначених спірних приміщень, які були придбані донькою відповідача ОСОБА_3 за результатами участі ОСОБА_3 в прилюдних електронних торгах, проведених ДП «СЕТАМ» на виконання розпорядження державного виконавця, а до цього декілька разів проданого на підставі нотаріальних договорів купівлі-продажу попередніми власниками спірних приміщень.
У листі ВСУ від 01.07.2013 зазначено, що вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності. Це означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Для набуття набувачем права власності на майно та водночас припинення права власності на цей об`єкт у відчужувача майна необхідна наявність таких складових: укладення договору (в передбачених ст. 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма), виконання договору, а також у визначених законом випадках - державна реєстрація (Лист ВСУ від 01.07.2013 року).
Отже, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття.
Окрім цього, продаж майна на прилюдних торгах, проведених за відсутності порушення чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, не змінює статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів як добросовісний набувач, у якого майно не може бути витребувано за будь-яких умов.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03.10.2011 року у справі N 3-98гс/11.
Так, сторона відповідача довела матеріалами справи, що вона є добросовісним набувачем спірних приміщень від своєї доньки, ОСОБА_3 яка в свою чергу є добросовісним набувачем спірних приміщень на прилюдних торгах і реально сплатила грошові кошти за придбане нерухоме майно.
Відповідно до ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Позивач не довів, що ані ОСОБА_2 , ані ОСОБА_3 заволоділи спірними приміщеннями незаконно.
Таким чином, звертаючись до суду з віндикаційним позовом, позивач має довести наявність у нього титулу власника спірних приміщень.
Посилання позивача на не видачу Департаментом комунальної власності свідоцтва про приватизацію спірних приміщень іншим особам, які мали на це право, не може вважатись, що він є одноосібним власником даного майна. Будь-які правовстановлюючі документи на спірні приміщення у позивача відсутні, належних та допустимих доказів про належність спірних приміщень саме позивачу на праві власності суду надано не було.
Так, частиною 2 ст. 328 ЦК України закріплено презумпцію правомірності набуття права власності, та за умовами ч. 3 ст. 397 ЦК України фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із Закону або рішення суду.
Таким чином, позивач мав довести відсутність у відповідача правових підстав володіння майном. У свою чергу позивач має підтвердити своє право власності на спірне майно.
У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (ЕА8Т ?Е8Т АІХІАКСЕ ПМІТЕБ V. ІЖКАШЕ, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року по справі № 2-4352/11 (провадження № 61-1273ІСВІ8 ) та від 20 березня 2019 року № 521/8368/15-ц (провадження № 61-12731св18 ), від 11 листопада 2019 року по справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц, провадження № 61-10018св183, за подібних обставин справи зроблено висновки, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном».
Факт незаконного відчуження та допущення продажу нерухомого майна, не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все неплідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: ОЬАБ?8НЕУА у. К.И88ІА, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; РСНЕЬЮТ8ЕУА АШ ОТНЕК8 у. КИ88ІА, № 47724/07' 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
Тому, конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
Крім того, судом взято до уваги, що позивачем та третіми особами як аргумент для задоволення позовних вимог використовувався той факт, що на спірні приміщення в рамках кримінального провадження № 42018101060000099, на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 15 лютого 2019 року в рамках кримінального провадження № 42018101060000099.
Так, судовим розглядом встановлено, що в рамках зазначеного кримінального провадження ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 15.02.2019 року у справі № 757/7764/19-к задоволено клопотання прокурора Київської місцевої прокуратури № 6 Галайби О.О. у кримінальному провадженні №42018101060000099 від 27.04.2018 та накладено арешт на нежитлові приміщення у цокольному поверсі, з № І по № 7 (групи приміщень № 118А) ( в літ. А), загальною площею 112,9 кв м, за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №1251850080000), власником якої є ОСОБА_2 , ІПН НОМЕР_2 . Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Карабань В.М. від 12.02.2021 року 757/65973/19-к скасовано арешт, накладений ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 15 лютого 2019 року у справі №757/7764/19-к у кримінальному провадженні №42018101060000099 від 27.04.2018 на нежитлові приміщення у цокольному поверсі, з № 1 по № 7 (групи приміщень № 118А) ( в літ. А), загальною площею 112,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №1251850080000), власником якої є ОСОБА_2 .
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Як визначено в статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, (ч. 1 ст. 95 ЦПК України.
Відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 2 ст. 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
За частинами 1, 2, 4 статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
За ч. 1 ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, за недоведеності факту належності спірних приміщень до власності територіальної громади міста Києва, що сам позивач являється власником спірних приміщень, що давало б йому змогу просити застосувати віндикацію у спірних правовідносинах, а також враховуючи те, що спірні приміщення набуті відповідачем законно на підставі договору дарування, з метою недопущення протиправного порушення права власності, керуючись принципом верховенства права суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі ст.ст. 15, 181,182, 316-319, 321, 327, 328, 330, 387-388, 397 Цивільного кодексу України, ст.ст. 12, 13, 81, 89, 141, 263-265, 279, 352,354,355 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
В И Р І Ш И В :
У задоволенні вимог позову Печерської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_2 , треті особи: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва», Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, Громадська організація «Всеукраїнське об`єднання «Автомайдан», Державне підприємство «Сетам», Київська міська рада, ОСОБА_3 про витребування майна з чужого володіння - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 22.10.2026 року.
Суддя Тетяна ІЛЬЄВА
Оригінал: reyestr.court.gov.ua