Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №623/4135/20 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ України

21 жовтня 2026 року

м. Харків

справа № 623/4135/20

провадження № 22-ц/818/3227/26, 3229/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді- Тичкової О.Ю.

суддів колегії –Маміної О.В., Яцини В.Б.

за участі секретаря судового засідання Риндіч О.Б.

сторони справи:

позивач – ОСОБА_1

відповідач – ОСОБА_2

третя особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові апеляційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_3 на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року у складі судді Винниченка П.П. та ухвалу Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 26 січня 2021 року у складі судді Одарюка М.П.,-

УСТАНОВИВ:

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача суми боргу у розмірі 300 000 та судових витрат.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 17.04.2020 між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, посвідчений розпискою, яку останній підписав власноручно. ОСОБА_2 зобов`язався повернути позику у розмірі 300 000 грн до 01 вересня 2020 року, проте умови договору не виконав, тому позивач змушений звернутись до суду з дійсним позовом.

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 300 000 грн. 00 коп та судовий збір у сумі 3000 грн 00 коп, а всього 303 000,00 грн.

Рішення мотивовано тим, що на підтвердження позовних вимог позивачем надана розписка яка посвідчує факт передання відповідачу заявленої у позові грошової суми, згідно вимог ст. 1047 ЦК України. Оскільки відповідач у встановлений строк не повернула взяті нею у позику грошові кошти, тобто не виконала належним чином зобов`язання за договором позики, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог та їх задоволення.

18 січня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про зміну порядку та способу виконання судового рішення.

В обґрунтування заяви посилається на те, що рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року задоволено його позов до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за розпискою про позику грошових коштів від 17 квітня 2020 року у розмірі 300 000,00 грн та судовий збір у розмірі 3000,00 грн, а всього 303000 грн 00 коп. Оскільки боржник не має грошових коштів для погашення позики єдиним способом належного та повного виконання судового рішення є звернення стягнення на майно, що йому належить, а саме квартиру, яка належить ОСОБА_2 на праві власності та розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 26 січня 2021 року заяву ОСОБА_1 про заміну порядку та способу виконання судового рішення задоволено.

Змінено спосіб виконання рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру, яка належить ОСОБА_2 на праві власності та розташована за адресою: АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за позикою ОСОБА_2 в сумі 300 000 гривень 00 копійок.

Визнано таким, що втратив чинність правовстановлюючий документ квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_2 .

Ухвала мотивована тим, що боржник коштів для погашення заборгованості за розпискою не має, крім квартири іншого майна, яке б належало боржнику не встановлено, а відповідно до статті 14 ЦПК України при набранні рішенням законної сили воно є обов`язковим до виконання на всій території України, вважає, що заява ОСОБА_1 про зміну порядку та способу виконання рішення підлягає задоволенню.

Не погодившись з рішенням суду представник Бєлінський О.В., яка діє в інтересах ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права просить рішення та ухвалу скасувати та постановити нове рішення яким відмовити у задоволені позовних вимог. Стягнути судові витрати.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не повно встановив обставини у справі та характер спірних правовідносин та ухвалив помилкове рішення про задоволення позовних вимог. Про існування вказаних рішень ОСОБА_3 дізналась 23.01.2026 з Єдиного державного реєстру судових рішень, коли займалась питання поділу спільного майна подружжя. Зазначила, оскільки спірна квартира переоформлена на іншу особу та розгляд справи відбувався без її участі, яка на час розгляду справи була законної дружиною відповідача у справі змушена звернутись до суду. З 23.08.2016 по 26.06.2023 відповідач та апелянт перебували у шлюбних відносинах, у зв`язку з чим, вищевказана квартира була спільним майном подружжя. Вважає, що позивач і відповідач мали намір позбавити апелянта права спільної сумісної власності. Крім того, в суді перебувала на розгляді справа №623/3063/17 та було винесено рішення про розірвання договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Станом на квітень 2020 року розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян становить 2027 грн, що свідчить про те що, усний договір позики укладений між сторонами виходить за межі дрібного побутового, тому необхідно згода одного з подружжя. Таким чином, розгляд справи щодо спільного майна подружжя без залучення одного з них є грубим порушенням законодавства.

Щодо оскарження ухвали суду від 26.01.2021 зазначила, що не виконання боржником судового рішення про зобов`язання вчинити певні дії щодо майна стягувача або майна, присудженого на користь стягувача, протягом двох місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Проте, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували відкриття виконавчого провадження. Крім того, в матеріалах справи відсутня вартість майна відповідно до вимог ЗУ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», що унеможливлює.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що згідно копії розписки від 17 квітня 2020 року ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 300 000 гривень та зобов`язався повернути їх до 01 вересня 2020 року (а.с. 6).

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою про позику грошових коштів від 17 квітня 2020 року у розмірі 300 000,00 грн та судовий збір у розмірі 3000,00 грн, а всього 303000 грн 00 коп (а.с. 19-20).

ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована 03.12.2020 №39576227, що підтверджується даними копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрації права власності (а.с. 27).

Ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 26 січня 2021 року заяву ОСОБА_1 про заміну порядку та способу виконання судового рішення задоволено.

Змінено спосіб виконання рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру, яка належить ОСОБА_2 на праві власності та розташована за адресою: АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за позикою ОСОБА_2 в сумі 300 000 гривень 00 копійок.

Визнано таким, що втратив чинність правовстановлюючий документ квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_2 (а.с. 36-37).

Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26.06.2023 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (апелянт) розірвано. Шлюб між сторонами укладений 23.08.2016 (а.с. 47).

Щодо оскарження рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року судова колегія зазначає наступне.

Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.

Згідно з статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17 (провадження № 61-4389св21).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду у справі № 309/3458/14-ц від 13 грудня 2017 року, у справі № 310/6826/16-ц від 15 серпня 2019 року, у справі № 182/2462/ 16-ц від 18 вересня 2019 року, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, що передбачено статтею 599 ЦК України.

Частиною 1 статті 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина 3 статті 1049 ЦК України).

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частин першої – третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, передачу спільних коштів у позику), на чому, зокрема, наголошено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19.

Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В матеріалах справи наявна копія розписки від 17 квітня 2020 року з якої вбачається, що ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 300 000 гривень та зобов`язався повернути їх до 01 вересня 2020 року.

Копію зазначеної розписки позивач долучив до позовної заяви, що свідчить про перебування її оригіналу у позивача.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми заборгованості за договором позики.

Враховуючи , що судом встановлено факт укладення ОСОБА_2 договору позики, отримання ним коштів, порушення зобов`язань за договором позики, відсутність даних про використання цих коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, а тому підстав для скасування його не вбачається.

Доказів укладення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору позову в інтересах сім`ї матеріали справи не містять, тому посилання ОСОБА_5 на те що задоволення позову про стягнення боргу буде мати для неї правові наслідки є необгрунтованим.

Доводи апеляційної скарги про відсутність згоди ОСОБА_3 на укладання договору позики судова колегія відхиляє, оскільки договір позики, за яким один із подружжя отримує грошові кошти в борг, не потребує письмової згоди другого з подружжя, оскільки це не є розпорядженням спільним майном подружжя. Положення ст. 65 СК України щодо необхідності згоди на укладення правочину, що виходить за межі дрібного побутового, стосуються випадків розпорядження спільним майном, а не отримання грошових коштів у позику.

Подібний за змістом висновок міститься в постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року у справі № 473/4406/24 (провадження 61-7384св25).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо оскарження ухвали Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 26 січня 2021 року судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до статті 124 Конституції України, статті 18 ЦПК України судові рішення, які набрали законної сили, обов`язкові для виконання для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Порядок виконання судового рішення визначено Законом України "Про виконавче провадження".

Згідно з частиною першою третьою статті 435 ЦПК України, за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про виконавче провадження", за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.

Поняття спосіб та порядок виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні. Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем. Спосіб виконання судового рішення - це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, що обраний позивачем.

Під зміною способу виконання рішення суду слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у спосіб, раніше встановлений. При цьому суд не може змінити зміст судового рішення або його суть.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 10 червня 2019 року у справі № 350/426/16-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 2-749/11/2229.

Таким чином, зміна способу та порядку виконання рішення - це визначена законодавством послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем, а також права і обов`язки суб`єктів виконавчого провадження під час їх вчинення. Судом мають вживатися нові заходи для реалізації рішення суду у разі неможливості його виконання у порядок й спосіб, що встановлений раніше.

Спосіб виконання рішення визначається на підставі встановлених у статті 16 ЦК України способів захисту цивільних прав, якими можуть бути припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди (немайнової шкоди).

Зміна способу і порядку виконання рішення полягає у заміні одного заходу примусового виконання іншим.

При вирішенні питання про зміну способу виконання суд повинен з`ясувати обставини, що свідчать про абсолютну неможливість виконання рішення.

Відтак, під час розгляду заяв про встановлення або зміну способу й порядку виконання рішення, судам слід мати на увазі, що їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає, виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення.

На стадії виконання рішення, суд не може застосувати інший спосіб правового захисту стягувача ніж той, що передбачений рішенням суду, оскільки в іншому випадку це означало б зміну суті рішення суду та застосування іншого способу правового захисту позивача без дотримання належної судової процедури розгляду відповідних позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована 03.12.2020 №39576227, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрації права власності (а.с. 27).

Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26.06.2023 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (апелянт) розірвано, який був укладений 23.08.2016.

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою про позику грошових коштів від 17 квітня 2020 року у розмірі 300 000,00 грн та судовий збір у розмірі 3000,00 грн, а всього 303000 грн 00 коп.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів дотримання встановленого законом порядку примусового виконання судового рішення.

Враховуючи викладене, судова колегія зазначає, що спірна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано 03.12.2020 за № 39576227, набута у період перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_5 у шлюбі, укладеному 23.08.2016 та розірваному 26.03.2023, а тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

За таких обставин оскаржувана ухвала, якою вирішено питання щодо передачі зазначеної квартири стягувачу, безпосередньо впливає на майнові права та законні інтереси ОСОБА_5 як співвласника цього майна.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд дійшов помилкового висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 про заміну порядку та способу виконання судового рішення у справі.

Відповідно до п. 2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п.1,4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, судова колегія доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду з одночасною відмовою у задоволенні заяви ОСОБА_1 про заміну порядку та способу виконання судового рішення.

Згідно з п.п. «б, в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції у випадку скасування або зміни судового рішення зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ч.1, п.1 ч.3 ст. 133 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача (ч.1, п.2 ч.2 ст. 141 ЦПК України).

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п.3 ч.1 ст.270 ЦПК України).

Виходячи зі змісту частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, у тому числі і після судових дебатів, але виключно за сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів.

В апеляційній скарзі представником Бєлінським О.В., який діє в інтересах ОСОБА_3 просив стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн та на підтвердження понесення вказаних витрат надала до суду Договір №27-01/26 про надання правової (правничої) допомоги від 27.01.2026 (а.с. 79-81), додаток №1 до договору 27-01/26 про надання правової (правничої) допомоги від 27.01.2026 (а.с. 82) та додаткову угоду від 27.01.2026 до договору про надання правової (правничої) допомоги від 27.01.2026, в якому визначено розмір витрат понесених в суді апеляційної інстанції у сумі 20 000 грн (зворот а.с. 82)

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Водночас, судова колегія бере до уваги висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2024 року, за змістом якого: « …суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи».

Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21.

У постановах від 19 лютого 2022 року № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Отже, суд керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем в суді апеляційної інстанції згідно заяви його представника, апеляційний суд враховує чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, обґрунтованість розміру цих витрат, складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності таких витрат.

Дослідивши надані докази витрат на професійну правничу допомогу, враховуючи часткове задоволення апеляційної скарги та обсяг виконаної адвокатом роботи, при розгляді даної справи в суді, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, судова колегія прийшла до висновку, що справедливим і співмірним буде стягнення з ОСОБА_1 , оскільки він є стягувачем у справі, на користь ОСОБА_3 5000,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу понесених при розгляді справи в апеляційної інстанції.

Частиною 1 статті 141ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що при подачі апеляційної скарги на ухвалу суду від 26.01.2021 ОСОБА_3 сплатила судовий збір у розмірі 665 грн. З огляду на результати апеляційного розгляду справи, зазначені судові витрати підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 у розмірі 665,60 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Бєлінського Олексія Вікторовича, який діє в інтересах ОСОБА_3 – задовольнити частково.

Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 17 грудня 2020 року – залишити без змін.

Ухвалу Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 26 січня 2021 року – скасувати.

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 665 (шістсот шістдесят п`ять) грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати понесених на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п`ять тисяч) грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.Ю. Тичкова

Судді: О.В. Маміна

В.Б. Яцина