Рішення від 20 жовтня 2026 р. у справі №712/6007/26 — Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 712/6007/26

Провадження № 2/711/3737/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2026 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого судді Скляренко В.М.

при секретарі Півень С.А.,

за участі:

представника позивача Рибалка О.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАКТОРИНГ ПАРТНЕРС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

в с т а н о в и в :

ТОВ «ФАКТОРИНГ ПАРТНЕРС» звернулось до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за договором №2243872 від 18.04.2025 року в розмірі 51 000грн. та судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог в позові зазначено, що 18.04.2025р. між ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» та відповідачкою був укладений договір №2243872, на підставі якого відповідачка отримала у кредит 10 000грн. На підставі Договору №26-11/25 від 26.11.2025р., укладеного між ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» та ТОВ «ФАКТОРИНГ ПАРТНЕРС», до останнього перейшло право грошової вимоги за Кредитним договором №2243872 від 18.04.2025р. У зв`язку з невиконанням відповідачкою своїх зобов`язань за кредитним договором за нею обчислюється заборгованість на загальну суму 51 000грн., з яких: 10 000грн. – тіло кредиту; 22 000грн. – нараховані проценти на дату відступлення права вимоги; 13 800грн. – нараховані проценти з моменту відступлення права вимоги по дату виготовлення розрахунку заборгованості; 5000грн. – пеня. Оскільки відповідачка не виконує своїх грошових зобов`язань з повернення кредитної заборгованості, то позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відповідачка частково заперечила проти позову. В обґрунтування заперечень посилається на те, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту набуття ним, як новим кредитором, права вимоги за кредитним договором. Акцентує увагу на тому, що її не було повідомлено про відступлення права вимоги первісним кредитором. В той же час відповідачка визнає наявність в неї заборгованості за кредитним договором, яка складається з тіла кредиту в розмірі 10 000грн. та процентів в сумі 36 000грн. Натомість заперечує правомірність вимоги про сплату неустойки, оскільки такі вимоги суперечать положенням п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 10.06.2026р. цивільну справу №712/6007/26 за позовом ТОВ «ФАКТОРИНГ ПАРТНЕРС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором передано для розгляду за підсудністю до Придніпровського районного суду м. Черкаси на підставі ч. 1 ст. 27, ч. 1 ст. 31 ЦПК України.

17.07.2026р. судом відкрито провадження у справі та визначено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

07.10.2025р. від представника відповідачки – адвокат Гребченко Р.О., який діє на підставі ордеру серії СА №1169564 від 10.09.2026р., – надійшов відзив проти позову, в якому викладено обґрунтування позиції відповідачки щодо позовних вимог. Додатково у відзиві викладені заперечення щодо розміру витрат позивача на правову допомогу з підстав їх недоведеності та неспівмірності, оскільки заявлена позивачем сума таких витрат в розмірі 16 000грн. не відповідає критеріям реальності, пропорційності та справедливості, а також регіональній судовій практиці щодо розміру таких витрат у подібних справах за участю того ж позивача. Разом з відзивом стороною відповідача подано клопотання про витребування у позивача: 1) повного розширеного реєстру боржників у формі електронного файла (формат Microsoft Excel/CSV), переданого на виконання п. 5.1.2 Договору факторингу №26-11/25 від 26.11.2025р. (згідно з Додатком №5-1), разом із файлами кваліфікованого електронного підпису уповноважених осіб перинного та нового кредиторів, яким був скріплений цей електронний документ, для перевірки його цілісності, автентичності та наявності ОСОБА_1 у переліку осіб, щодо яких відбулося відступлення права вимоги; 2) доказів надіслання та вручення відповідачці письмового повідомлення про зміну кредитора у зобов`язанні відповідно до вимог ст. 516 ЦК України.

23.09.2026р. від позивача надійшла відповідь на відзив. У такій заяві позивач вказує на те, що умови кредитного договору були погоджені його сторонами, а тому є обов`язковими для відповідачки. Позивач вказує на правомірність нарахування штрафу в розмірі 5000грн., що було здійснено первісним кредитором на підставі п. 6.4 кредитного договору, а сума штрафу відповідає обмеженням, встановленим ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування», оскільки не перевищує половини суми кредиту, та не суперечить іншим положенням такого Закону з урахуванням змін внесених Законом №3498-ІХ. Також у заяві зазначається, що позивачем додані до позову всі необхідні документи для підтвердження факту набуття ним права вимоги до відповідачки, а тому відсутня необхідність у наданні доказів, про які заявляє сторона відповідача у своєму клопотанні про їх витребування. Додатково позивач акцентує увагу на обґрунтованості та належному підтверджені розміру його витрат на правову допомогу, посилаючись на те, що такі витрати обумовлені протиправною поведінкою відповідачки, пов`язаної з тривалим невиконанням умов кредитного договору.

24.09.2026р. від представника відповідачки надійшли заперечення на відзив. У такій заяві вказується про необхідність критичної оцінки наданих позивачем доказів на підтвердження факту набуття ним права вимоги, помилковість тлумачення позивачем законодавчих приписів щодо відповідальності позичальників перед кредитором за прострочку виконання кредитних зобов`язань в період дії режиму воєнного стану. Додатково у заяві зазначено, що відповідачка заперечує можливість відшкодування позивачу витрат на правову допомогу в будь-якому розмірі у зв`язку з їх необґрунтованістю, недоведеністю та неналежним виконанням позивачем своїх процесуальних обов`язків.

25.09.2026р. від позивача надійшли письмові пояснення, в яких детально викладено доводи щодо способу тлумачення положень Закону України «Про споживче кредитування» щодо можливості застосування до споживача відповідальності у вигляді неустойки за договором про споживчий кредит, укладеним після спливу тридцятиденного строку з дня набрання чинності Законом України №3498-ІХ.

В судове засідання відповідачка та її представник не з`явилися, про причини неявки не повідомили, проте від представника відповідачки ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву та заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в яких викладено позицію відповідачки щодо предмету спору.

В судовому засіданні представник позивача – Рибалка О.К. позовні вимоги позивача підтримав та просив їх задовольнити в повному обсязі.

13.10.2026р. суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.

Дослідивши письмові матеріали справи та оцінивши надані учасниками справи докази, судом встановлені наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

18.04.2025р. між ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» (кредитор) та відповідачкою (позичальник) було укладено договір про надання споживчого кредиту №2243872 (далі – Договір №2243872), відповідно до якого відповідачка 18.04.2025р. отримала кредитні кошти в розмірі 10 000грн. на умовах строковості, зворотності, платності, і зобов`язувалась повернути кредит та сплатити проценти за його користування /а.с. 46-55/.

Умовами договору передбачено, що кредит надається строком на 360 днів, стандартна процентна ставка за весь строк користування кредитом – 1% в день, загальні витрати за стандартною процентною ставкою за весь строк кредитування – 36 000грн., орієнтовна загальна вартість кредиту – 46 000грн.

Разом з підписанням Договору №2243872 відповідачка була ознайомлена з паспортом споживчого кредиту та графіком платежів /а.с. 53, 56-58/.

Сторони визнають ту обставину, що відповідачка не здійснювала повернення кредитних коштів та сплати інших платежів за користування кредитними коштами у строки, передбачені умовами Договору №2243872.

Відповідно до розрахунку заборгованості за Договором №2243872, складеного ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» станом на 26.11.2025р., за відповідачкою обчислювалась заборгованість в загальному розмірі 37 200грн., з яких: 10 000грн. – тіло кредиту; 22 200грн. – відсотки; 5 000грн. – штрафні санкції /а.с. 67-69/.

Відповідно до Договору факторингу №26-11/25 від 26.11.2025р. та Реєстру боржників до такого договору, укладеного між ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» (клієнт) та ТОВ «ФАКТОРИНГ ПАРТНЕРС» (фактор), позивач набув та прийняв за плату належні ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ» права вимоги до боржників, вказаних у Реєстрі боржників, що є додатком до Договору, в тому числі і право грошової вимоги до ОСОБА_1 за Договором №2243872 від 18.04.2025р. на загальну суму 37 200грн. /а.с. 70-84/.

Згідно розрахунку заборгованості, складеного позивачем саном на 24.04.2026р., розмір заборгованості відповідачки за Договором №2243872 від 18.04.2025р. складає 51 000грн., з яких: 10 000грн. – тіло кредиту; 22 200грн. – відсотки, що нараховані до 26.11.2025р.; 13 800грн. – відсотки, що нараховані за період з 27.11.2025р. по 13.04.2026р.; 5 000грн. – штрафні санкції /а.с. 85/.

Оскільки до теперішнього часу відповідачкою не виконане в добровільному порядку її грошове зобов`язання за Договором №2243872, то позивач звернувся до суду з даним позовом.

Таким чином, спір між сторонами виник із зобов`язальних відносин, що регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та Закону України №1734-VIII від 15.11.2016 «Про споживче кредитування» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі – Закон №1734). При цьому згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 509 ЦК визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до положень ст.ст. 526, 530, 610, ч.1 ст.612 ЦК зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно ст.1049 ЦК позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 516 ЦК заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 517 ЦК первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Згідно з ч. 1 ст. 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відповідно до ч. 1 ст. 1082 ЦК боржник зобов`язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до змісту принципу диспозитивності цивільного судочинства, що закріплений у ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За змістом положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч.ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).

В цьому контексті слід зауважити, що Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі № 129/1033/13).

Отже слід виснувати, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, при вирішенні спору між сторонами суд обмежується змістом позовних вимог, які складають предмет позову, та надає оцінку обставинам спірних правовідносин в контексті аргументів сторін, якими вони обґрунтовують свою процесуальну позицію. При наданні оцінки обставинам спірних правовідносин, які не визнаються сторонами, то суд зважує на такі обставини з врахуванням обсягу доказів, які були надані учасниками справи під час судового провадження.

За обставинами спірних правовідносин судом встановлено, що позовні вимоги обумовлені порушенням відповідачкою своїх зобов`язань за Договором №2243872, що був укладений нею з ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ». Факт укладання такого договору, умови кредитування та фактичне отримання відповідачем відповідних кредитних коштів від первісного кредитору визнається сторонами. Також відповідачка визнає наявність в неї кредитної заборгованості з оплати тіла кредиту в сумі 10 000грн. та процентів за користування кредитом в сумі 36 000грн., посилаючись на відповідність суми нарахованих процентів умовам Договору №2243872.

В той же час відповідачка зауважила, що заперечує правомірність та обґрунтованість позовних вимог в частині вимог про стягнення неустойки, а також доведеність факту набуття позивачем права вимоги.

В судовому засіданні встановлено, що набуття позивачем права вимоги до відповідачки, яке належить кредитору за Договором №2243872, обумовлено дійсністю договору факторингу №26-11/25 від 26.11.2025р., укладеного позивачем з ТОВ «СЕЛФІ КРЕДИТ».

Факт набуття позивачем права вимоги на підставі такого договору факторингу підтверджується наданими суду копіями таких договорів, актами прийому-передачі вимог та витягами з реєстру боржників, а відтак доводи відповідача про відсутність доказів набуття позивачем права вимоги до відповідача за відповідним договором є необґрунтованими.

В цьому контексті варто звернути увагу, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).

Досліджуючи питання змісту принципу добросовісності, Верховний Суд у постанові від 08.05.2018р. у справі №910/1873/17 зазначив, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

В аспекті висловлених стороною відповідача аргументів суд зауважує, що надані позивачем докази, які є додатками до договору факторингу (акт приймання-передачі, витяг з реєстру боржників), є належним чином засвідченими. В цьому контексті слід звернути увагу, що частиною другою статті 95 ЦПК України передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом, а якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Відповідно до наданих позивачем копій окремих аркушів Реєстру боржників до Договору факторингу №26-11/25 від 26.11.2025р. слід виснувати, що відповідний документ (реєстр боржників) складений містить понад 2000 записів, про що свідчить остання сторінка такого документу. Отже подання позивачем такого документу в повному обсязі, враховуючи що такий доказ містить персональні дані значної кількості фізичних осіб, які не мають відношення до даної справи, не є вочевидь необхідним, тоді як подання засвідченого у встановленому законом порядку витягу з такого документу відповідає положенням ч. 2 ст. 95 ЦПК України та засадам пропорційності цивільного судочинства.

Також суд бере до уваги, що зміст наданого позивачем витягу з Реєстру боржників до Договору факторингу №26-11/25 від 26.11.2025р., цілком узгоджується з розрахунком заборгованості за Договором №2243872, складеним первісним кредитором станом на 26.11.2025р., тобто на день укладання договору факторингу.

Отже, аналізуючи надані позивачем докази та оцінюючи їх у сукупності суд доходить висновку, що факт набуття позивачем права вимоги до відповідачки підтверджується належним чином, а відтак доводи відповідача про відсутність доказів набуття позивачем права вимоги за Договором №2243872 є необґрунтованими. При цьому, враховуючи що відповідачка не заперечує того, що не здійснювала ніяких платежів на виконання своїх кредитних зобов`язань на користь первісного кредитора, то витребування у позивача додаткових доказів, про які вказує відповідачка у своєму клопотанні 16.09.2026р., є недоцільним з точки зору засад пропорційності цивільного судочинства.

Таким чином, беручи до уваги, що в порушення умов Договору №2243872 відповідачка фактично отримані та використані кошти у добровільному порядку не повернула в порядку та у строки, передбачені договором, і після відступлення права грошової вимоги не здійснювала жодних платежів для погашення кредитної заборгованості ні на рахунки позивача, ні на рахунки первісного кредитора, чим порушила права кредитора, то позовні вимоги про стягнення заборгованості за основним боргом (тіло кредиту) в розмірі 10 000грн. та процентами за кредитом в розмірі 36 000грн. є обґрунтованими і правомірними.

Натомість стосовно вимог про стягнення неустойки, то відповідні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки згідно з п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Загальновідомою є та обставина, що з 24.02.2022р. і по теперішній час на всій території України діє режим воєнного стану, а відтак з огляду на імперативний характер змісту пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, позовні вимоги про стягнення з відповідача неустойки за прострочення відповідачкою виконання його кредитних зобов`язань не підлягають задоволенню.

В контексті доводів сторони позивача суд зауважує, що у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, законодавцем було запроваджене особливе регулювання певних аспектів цивільних правовідносин, зокрема, на період дії в Україні воєнного стану запроваджено пільгу шляхом звільнення позичальника від відповідальності у вигляді сплати штрафних санкцій за прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем). Зазначена пільга введена в дію Законом України від 15.03.2022р. №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», яким доповнено розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1734 пунктом 6-1, а розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК пунктом 18.

Згідно з п. 6-1 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1734 у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після дня його припинення або скасування у разі прострочення споживачем виконання зобов`язань за договором про споживчий кредит споживач звільняється від відповідальності перед кредитодавцем за таке прострочення. У разі допущення такого прострочення споживач звільняється, зокрема, від обов`язку сплати кредитодавцю неустойки (штрафу, пені) та інших платежів, сплата яких передбачена договором про споживчий кредит за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) споживачем зобов`язань за таким договором. Забороняється збільшення процентної ставки за користування кредитом з причин інших, ніж передбачені частиною четвертою статті 1056-1 ЦК, у разі невиконання зобов`язань за договором про споживчий кредит у період, зазначений у цьому пункті. Норми цього пункту поширюються, у тому числі, на кредити, визначені частиною другою статті 3 цього Закону. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена договором про споживчий кредит, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за таким договором, підлягають списанню кредитодавцем.

Отже у п. 6-1 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1734 та п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК з 17.03.2022р. (дата набрання чинності Законом №2120) містилися схожі за змістом норми, які передбачають звільнення на період воєнного стану позичальника за кредитним договором від обов`язку сплати штрафних санкцій на користь кредитора за прострочення виконання грошового зобов`язання. В той же час положення п. 6-1 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1734 стосувалися лише правовідносин за договором про споживчий кредит, тоді як положення п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК стосуються будь-яких правовідносин за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем). Таким чином слід виснувати, що сфера дії п. 6-1 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1734 повністю охоплюється сферою дії п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК, оскільки відносини споживчого кредитування є видом кредитних правовідносин.

Пункт 6-1 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1734 був виключений відповідно до Закону України від 22.11.2023 №3498-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг», який набрав чинності 24.12.2023р. Натомість зміни до п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК дотепер законодавцем не вносилися. Отже, незважаючи на скасування п. 6-1 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1734, на законодавчому рівні залишилась закріпленою пільга для позичальників за кредитними договорами щодо звільнення їх від відповідальності у вигляді сплати штрафних санкцій за прострочення виконання грошового зобов`язання під час дії режиму воєнного стану. Виключення п. 6-1 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1734 обумовлено удосконаленням системи нормативно-правового регулювання правовідносин споживчого кредитування та виключенням зі спеціального закону норми, яка дублює положення окремої норми ЦК та фактично не регулює ніяких правовідносин, оскільки сфера її дії повністю охоплюється сферою регулювання п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК.

Таким чином доводи сторони позивача про наявність на теперішній час суперечності у законодавчому регулюванні питань щодо права кредитодавця на нарахування та отримання неустойки за порушення споживачем грошових зобов`язань є необґрунтованими, а на період дії режиму воєнного стану у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором про споживчий кредит, він звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення на підставі п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК.

Аналіз змісту спірних правовідносин свідчить, що предметом позовних вимог є стягнення неустойки у вигляді штрафу в сумі 5 000грн., яка нарахована первісним кредитором за прострочення відповідачкою виконання грошових зобов`язань за Договором №2243872, що мало місце в період дії режиму воєнного стану. Натомість відповідачка звільнена від сплати таких штрафних санкцій на підставі п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК, а отже позовні вимоги в цій частині не підлягають до задоволення.

Отже, наявні в матеріалах справи докази дають підстави вважати доведеними аргументи позивача, що відповідачкою було отримано кредитні кошти на умовах та в порядку, що зазначені у Договорі кредиту і вона користувалась кредитними коштами. Також по обставинам спірних правовідносин судом встановлено, що відповідачкою допущене порушення її зобов`язань в частині повернення кредитних коштів і сплати процентів за користування кредитом, внаслідок чого за Договором №2243872 станом на 24.04.2026р. за нею обчислюється заборгованість в загальному розмірі 46 000грн. (тіло кредиту – 10 000 грн.; проценти за користування кредитом, що нараховані та обчислені за період з 18.04.2025р. по 13.04.2026р. – 36 000грн.), яка і підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача.

Також при формуванні висновків щодо результату вирішення спору між сторонами суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

З огляду на вищевикладені положення суд не вбачає необхідності у наданні відповіді на всі інші аргументи сторін, оскільки вони не впливають на правильність висновків суду та не мають правового значення для результату розгляду справи.

За таких підстав позовні вимоги підлягають до часткового задоволення на суму 46 000грн.

Розподіл судових витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходить з того, що такі витрати складаються з витрат позивача зі сплати судового збору в розмірі 2662,40грн. та оплати послуг правової допомоги.

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

В даному випадку позовні вимоги підлягають частковому задоволенню на суму 46 000грн., що складає 90,20% від ціни позову (46 000грн. / 51 000грн * 100%), а відтак на підставі ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України позивачу з врахуванням заокруглення арифметичного значення слід компенсувати за рахунок відповідачки 2 401,40грн. в рахунок відшкодування витрат з оплати судового збору (2662,40грн. / 100% * 90,20%).

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи судом встановлено, що в якості доказів розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу суду надано: договір про надання правової допомоги №02-07/2024 від 02.07.2024р.; прайс-лист АО «Лігал Ассістанс», затверджений рішенням загальних зборів №01-12/2025 від 01.12.2025р.; заявка на надання юридичної допомоги №1867 від 02.03.2026р.; витяг з акту №31 від 31.03.2026р. про надання юридичної допомоги.

Позивачем заявлено вимогу про компенсацію йому за рахунок відповідача витрат з оплати правової допомоги адвоката в сумі 16 000грн. Відповідач заперечував щодо обґрунтованості таких вимог посилаючись на те, що розмір таких витрат є занадто завищеним, необґрунтованим та неспівмірним зі складністю справи.

Надаючи оцінку вимогам позивача про відшкодування витрат на правову допомогу в контексті критерію співмірності та пропорційності таких витрат суд виходить з наступного.

Частинами першою та другою статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

За змістом ч. 4, 5 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання зазначених вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Як уже зазначалося, загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 2 ст. 141 ЦПК України. Проте, у частині третій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною другою статті 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин четвертої, п`ятої, дев`ятої статті 141 цього Кодексу.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Таким чином, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами третьою-п`ятою, дев`ятою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами третьою-п`ятою, дев`ятою статті 141 ЦПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019р. у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019р. у справі №915/237/18, від 24.10.2019р. у справі №905/1795/18, від 17.09.2020р. у справі № 904/3583/19.

Також у постановах Верховного Суду від 07.11.2019р. у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020р. у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі № 755/9215/15-ц).

Ті самі критерії застосовує і Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини вказує, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим (справа «Гімайдуліна і інші проти України» від 10.12.2009р., справа «Баришевський проти України» від 26.02.2015р.). А також висновки ЄСПЛ, викладені у справах: «East/West Alliance Limited» проти України» від 02.06.2014р., за змістом яких заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим; «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002р., за результатом розгляду якої ЄСПЛ вирішив, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Аналіз змісту наданих стороною позивача доказів на підтвердження розміру витрат на правову допомогу свідчить, що відповідні витрати складаються з оплати послуг адвоката за вчинення наступних процесуальних дій:

- надання усної консультації з вивченням документів (2год., загальна вартість 4000грн.);

- складання позовної заяви (4 год., загальна вартість 12 000грн).

В той же час суд бере до уваги, що спірні правовідносини стосуються споживчого кредитування по кредиту, розмір тіла якого складає 10 000грн., а позовні вимоги ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі. За своєю сутністю спірні правовідносини не є складними, а судова практика по такій категорії справ є усталеною і однотипною.

Представництво інтересів позивача здійснювалось партнерами адвокатського об`єднання «Лігал Ассістанс», з яким позивачем укладено договір про надання правової допомоги за різними напрямками юридичної діяльності, а оплата таких послуг здійснюється без їх деталізації. Враховуючи, що основним видом діяльності ТОВ «ФАКТОРИНГ ПАРТНЕРС» є надання інших фінансових послуг та інші види грошового посередництва, що передбачає надання публічних послуг у такій сфері господарської діяльності, а право вимоги до відповідача набуто на підставі договору факторингу, за яким позивачу передані права вимоги до боржників у кількості 2001особа, то слід виснувати, що претензійно-позовна робота з боржниками позивача має однотипний характер.

Отже, оцінюючи обґрунтованість заяви позивача в контексті положень ч. 4 ст. 137 ЦПК України, тобто щодо співмірності витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, об`єктивно необхідним на їх виконання, з огляду на визначені практикою ЄСПЛ критерії, суд доходить висновку, що заявлена позивачем сума в розмірі 16 000грн. є необґрунтованою, оскільки не відповідає критеріям співмірності заявленої до стягнення суми витрат на професійну правову допомогу позивача з реальним обсягом такої допомоги, часом, витраченим на надання таких послуг, та критерію реальності таких витрат (обсяг юридичної та технічної роботи, пов`язаної з розглядом справи у суді, яка полягає в усній консультації та складанні позовної заяви).

Таким чином, беручи до уваги обсяг та зміст позовних вимог, складність справи, обсяг виконаних представником позивача робіт, докази на підтвердження понесених витрат, а також часткове задоволення позову, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог щодо компенсації витрат позивача на правову допомогу в межах суми понесених ним витрат в розмірі 4 000грн., оскільки такий розмір видається пропорційним та обґрунтованим з огляду на складність, об`єм справи та зміст процесуальних дій, вчинених представником позивачки.

Таким чином, загальна сума судових витрат, які слід відшкодувати позивачу за рахунок відповідачки складає 6 401,40грн (2 401,40грн. + 4000грн.).

На підставі викладеного вище та керуючись ст. ст.7, 9, 11-13, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАКТОРИНГ ПАРТНЕРС» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ; зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАКТОРИНГ ПАРТНЕРС» (код ЄДРПОРУ 42640371; місцезнаходження за адресою: вул. Ґедройця Єжи, буд. 6, офіс 521, м. Київ, 03150) заборгованість за договором про надання споживчого кредиту №2243872 від 18.04.2025р. в розмірі 46 000грн. та 6 401,40грн. в якості відшкодування судових витрат, тобто усього стягнути суму коштів в розмірі 52 401,40грн.

Рішення суду може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складений 21.10.2026 року.

Головуючий: В.М. Скляренко