Суд: Восьмий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: осіб, звільнених з публічної служби
Дата: 20 жовтня 2026 р.
Справа: №300/4024/26
Суддя: Калмикова Юлія Олександрівна
ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 300/4024/26 пров. № А/857/50314/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача Калмикової Ю.О.,
суддів Затолочного В.С.
Судової-Хомюк Н.М.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2026 року про залишення позову без розгляду (суддя першої інстанції Кафарський В.В.) в справі №300/4024/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Івано-Франківського окружного адміністративного з адміністративним позовом до Державної установи «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» (далі – відповідач), в якому просив суд:
визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» щодо не нарахування та невиплати в період з 25.06.2021 по 21.03.2022 та з 23.08.2022 по 28.02.2025 грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, премії, одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» станом на 01.01.2025 на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб»;
зобов`язати Державну установу «Івано-Франківська установа виконання покарань (№ 12)» здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 25.06.2021 по 21.03.2022 та з 23.08.2022 по 28.02.2025, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, премії, одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» станом на 01.01.2025 на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 проходив службу у Державній установі «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» з 25.06.2021 по 21.03.2022 та з 23.08.2022 по 28.02.2025. При цьому, після звернення в квітні 2026 року щодо нарахування та виплати грошового забезпечення, відповідач відмовив у проведенні перерахунку, оскільки грошове забезпечення позивача нараховано і виплачено вірно, з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018 – 1 762,00 грн.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23.06.2026 відкрито провадження у даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
08.07.2026 на адресу суду від Державної установи «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» надійшов відзив на позовну заяву із викладеними запереченнями проти позову. Зокрема, представник відповідача у відзиві зазначив про відсутність підстав застосовувати при визначенні складових грошового забезпечення п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704, відповідно до якого розміри окладів за військовим званням військовослужбовців визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року. Зазначено про прийняття КМУ постанови №481, яка набрала чинності з 20.05.2023 та якою встановлено фіксовану суму для розрахунку грошового забезпечення військовослужбовців – 1762,00 грн. Окрім цього, відповідач наголосив на пропуску позивачем строку звернення до суду, адже такий розпочався ще в березні 2025 року.
20.07.2026 на адресу суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній наполягає на задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2026 року залишено без розгляду позовну заяву в межах справи №300/4024/26 за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та прийняти постанову, якою справу направити на продовження розгляду до суду першої інстанції. У обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач наполягає на тому, що до спірних правовідносин застосовується стаття 233 КЗпП, яка передбачає тримісячний строк звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. 11.12.2025 Конституційний Суд України прийняв рішення № 1-р/2025, яким визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Отже, суд першої інстанції протиправно не врахував рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з такого.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що ухвала суду першої інстанції, вимогам статті 242 КАС України не відповідає.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Згідно із статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.
У контексті визначених частиною першою статті 2 КАС України завдань адміністративного судочинства, звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів позивача. Права, свободи та інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
Водночас за правилами частини першої та другої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій.
Суд зауважує, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
Виходячи з положень статей 122 і 123 КАС України суд повинен перевірити дотримання позивачем строку звернення до суду, чітко встановивши час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав, свобод чи інтересів, а в разі пропуску строку - дати оцінку поважності причин його пропуску та в залежності від з`ясованого відкрити провадження у справі або повернути позовну заяву (на стадії до відкриття провадження) чи залишити її без розгляду (на стадії після відкриття провадження).
Колегія суддів зазначає, що дійшовши до висновку про порушення позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом, суд першої інстанції позбавив позивача надати відповідну заяву лишивши позовну заяву без руху.
Відповідно до частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що за приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України, в редакції до 19.07.2022, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ (далі Закон №2352-ІХ) внесено зміни, зокрема, до статті 233 КЗпП України. Закон №2352-ІХ набрав чинності 19.07.2022.
Відповідно до частини 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Згідно з частиною 2 статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Тобто, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06.04.2023 у справі №260/3564/22 та від 19.01.2023 у справі №460/17052/21.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що з метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у правовідносинах щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України, Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду здійснила перегляд судового рішення у справі № 460/21394/23 (постанова від 21 березня 2025 року).
У зазначеній постанові Судова палата дійшла висновку, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ).
Початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову (у частині вимог за період з 19 липня 2022 року) необхідно обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.
Виходячи з наведеного, апеляційний суд констатує, що Судова палата сформувала єдиний підхід до нових змін в законодавстві, які обмежують термін звернення до суду з трудовими спорами до трьох місяців, а саме: такі зміни не поширюються на події, які мали місце до 19 липня 2022 року. Зокрема, для стягнення заробітної плати, яка належить працівнику за період до цієї дати, залишається можливість звернення без обмежень у часі, згідно з попередньою редакцією закону.
При цьому, колегія суддів враховує, що відповідно до пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 № 383 “Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236” дію карантину через COVID-19 продовжено до 30.06.2023.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Відтак, строк, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19.07.2022), був продовжений на строк дії карантину, який відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023.
Таким чином, тримісячний строк, визначений частинами першою та другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19.07.2022) у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, розпочинається з 30.06.2023 та закінчується 30.09.2023.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_2 проходив службу у Державній установі «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)», зокрема з 25.06.2021 по 21.03.2022 та з 23.08.2022 по 28.02.2025 (а.с. 9-10), що й не заперечується відповідачем.
Відповідно до наказу державної установи «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» від 21.02.2025 №29о/с ОСОБА_1 звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України з 28.02.2025 (а.с. 8).
Позивач направив відповідачу заяву щодо грошового забезпечення, у відповідь на яку листом від 17.03.2025 №4/1/1-10-25/ч-12 надано інформацію про грошове забезпечення ОСОБА_1 (а.с. 11-12), до якого долучено відомості про нараховане грошове забезпечення за 2021-2025 роки (а.с. 13-17).
Таким чином, судом встановлено, що позивач отримав відомості про його нараховане і виплачене грошове забезпечення після звернення – в березні 2025 року.
Разом з тим суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що законодавець в ст. 233 КЗпП України пов`язав початок перебігу строку звернення до суду з моменту коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права.
При цьому позивач звертає увагу на те, що він не міг дізнатися про порушення свого права лише з грошового атестату, оскільки предметом цього спору є не факт виплати, а методика її обчислення, а він не є фахівцем у галузі права чи фінансів. Отримуючи розрахунок при звільненні він покладався на компетентність та доброчесність відповідача.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що лист Державної установи «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» від 17.03.2025 та додатки до нього не містять інформації про те, як саме розраховано посадовий оклад.
Проте, лише з листа Державної установи «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» від 14.05.2026 №4/1/1-24-26/Ч-18 позивача повідомлено, що його посадовий оклад визначений шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 01 січня 2018 року - 1762,00 грн.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що лист відповідача від 17.03.2025 який не містить жодної конкретної суми не може вважатися письмовим повідомлення в розумінні ст. 233 та правозастосовної практики Верховного Суду, зокрема в постановах від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, від 04 квітня 2025 року у справі №380/3598/24; від 10 квітня 2025 року у справі №340/5261/24; від 17 квітня 2025 року у справі №460/10140/24; від 18 квітня 2025 року у справі №260/1955/24; від 30 квітня 2025 року у справі №580/9085/24; від 08 травня 2025 року у справі №340/2828/24.
Так, Верховний Суд, у складі палати Касаційного адміністративного суду від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 встановив момент з якого слід обчислювати початок строку, який передбачений ст. 233 КЗпП, зокрема визначено, що, датою початку відліку 3-х місячного строку є момент, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації.
За встановлених обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції не врахував цих обставин при вирішенні питання щодо прийняття до розгляду позову, а тому, на думку апеляційного суду, передчасно повернув позов, позбавивши позивача права на належний судовий захист.
Крім того, колегія апеляційного суду враховує, що Велика палата Конституційного Суду України 11 грудня 2025 року розглянула справу № 1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду про конституційність частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України та ухвалила Рішення № 1-р/2025, яким визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
В цьому Рішенні, Конституційний Суд України вказав, що установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.
Викладене в сукупності дає підстави для висновку колегії суддів про недотримання судом першої інстанції принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення процесуального питання, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про недотримання позивачем строку звернення до суду, як наслідок необґрунтовано залишив позов без розгляду, а тому оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У Рішенні Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 справа «Меньшакова проти України» (Заява №377/02) пункт 52 «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ)».
У справі «Мушта проти України» (Заява № 8863/06) від 18.11.2010 в пункті 32 Європейський суд з прав людини нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Відповідно до статті 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Підстав для розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції у апеляційного суду немає.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 312, 315, 316, 321, 328 КАС України, суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2026 року про залишення позову без розгляду у справі №300/4024/26 - скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідачЮ. О. Калмикова
суддіВ. С. Затолочний
Н. М. Судова-Хомюк
Оригінал: reyestr.court.gov.ua