Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №400/11480/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/11480/25

Головуючий І інстанції: Брагар В.С.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Голуб В.А., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2025 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту судового рішення - 16.12.2025р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

23.10.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у внесенні даних (на підставі архівних даних) стосовно виключення його з військового обліку військовозобов`язаних до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг» та встановленні статусу невійськовозобов`язаного;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 внести зміни до Реєстру про виключення його з військового обліку відповідно до відомостей, які містяться у його військовому квитку серії НОМЕР_1 від 25.12.1991р.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 06.03.2015р. ІНФОРМАЦІЯ_3 позивача було виключено з військового обліку за досягненням граничного віку, про що зроблено відповідний запис у його військовому квитку. Проте, 03.09.2025р. у застосунку «Резерв+» позивач виявив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 внесено відомості про перебування його на військовому обліку зі статусом військовозобов`язаного, а його заява від 04.09.2025р. про внесення до Реєстру даних про виключення з обліку залишилась без відповіді. На думку позивача, рішення про виключення з військового обліку є остаточним, а повторне взяття його на облік на підставі нових законів є їх зворотною дією в часі та погіршує його становище.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у відзиві на позов просив відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що Законами України від 27.03.2014р. №1169-VII та від 22.07.2014р. №1604-VII граничний вік перебування в запасі військовозобов`язаних рядового складу було підвищено до 60 років, а тому ОСОБА_1 , який, відповідно, цього віку не досяг, підпадає під дію чинного закону як військовозобов`язаний, а відомості про перебування на військовому обліку внесено до Реєстру автоматично, на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.2024р. №932.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2025 року (ухвалене в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, ОСОБА_1 25.12.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було неповно з`ясовано обставини справи та неправильно застосовано норми матеріального права, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.12.2025р. та прийняти нове - про задоволення позову в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що після виключення з військового обліку особа перестає бути військовозобов`язаною, таке рішення є остаточним, а законодавство не передбачає повторного взяття на облік осіб, саме виключених (а не знятих) з військового обліку. Апелянт вказує, що відповідно до ст.58 Конституції України закони не мають зворотної дії в часі, повторне взяття його на облік погіршує його існуюче становище і обмежує його конституційні права, а військовий квиток з відміткою про виключення не визнаний недійсним. На підтвердження своєї позиції апелянт посилається на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.06.2025р. у справі №420/60/25 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.08.2025р. у справі №260/8402/24, а також на нову редакцію ст.37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», викладену Законом України від 11.04.2024р. №3633-IX.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.01.2026р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

29.01.2026р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) має військове звання «рядовий» та військовий квиток серії НОМЕР_1 , виданий 25.12.1991р. ІНФОРМАЦІЯ_3 .

06.03.2015р., згідно із записом у п.34 розділу ІХ військового квитка, позивача було виключено з військового обліку за досягненням граничного віку, хоча станом на цю дату позивачу виповнився лише 41 рік.

За відомостями військово-облікового документа, сформованого у застосунку «Резерв+» від 03.09.2025р., позивач перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 з категорією обліку «військовозобов`язаний», а з 24.08.2025р. - у розшуку з підстав порушення правил військового обліку.

04.09.2025р. позивач надіслав відповідачу цінним листом заяву про внесення до Реєстру даних (на підставі архівних даних) про виключення його з військового обліку та встановлення йому статусу «невійськовозобов`язаного», яку відповідач отримав 05.09.2025р.

Проте, жодної відповіді ОСОБА_1 від відповідача так і не отримав.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із того, що Законами України №1169-VII та №1604-VII «граничний вік» перебування в запасі ІІ-го розряду для військовозобов`язаних рядового складу збільшено спочатку до 50, а в подальшому - до 60 років, при цьому, положення про те, що граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі, змін не зазнало, а тому з набранням чинності цих змін позивач, який не досяг 60 років, підпадає під дію Закону №2232-XII як військовозобов`язаний. При цьому, суд 1-ї інстанції врахував висновки Верховного Суду у постановах від 19.09.2018р. у справі №814/4386/15 та від 17.02.2020р. у справі №820/3113/17, а також Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999р. №1-рп/99 щодо дії нормативно-правових актів у часі.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст.65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України є обов`язком громадян України, які відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII, за ст.1 якого «військовий обов`язок» включає, зокрема, виконання військового обов`язку в запасі та додержання правил військового обліку, а військовозобов`язаними є особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.

За ч.2 ст.28 Закону №2232-XII у редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації» від 27.03.2014р. №1169-VII, військовозобов`язані рядового складу перебували у другому розряді запасу до 40 років, а граничний вік перебування в запасі другого розряду, відповідно до ч.4 цієї статті, є граничним віком перебування в запасі.

Зазначеним Законом №1169-VII граничний вік перебування в запасі другого розряду для рядового складу збільшено до 50 років, а Законом України «Про внесення змін до статті 28 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 22.07.2014р. №1604-VII - до 60 років.

При цьому, положення ч.4 ст.28 Закону №2232-XII про те, що граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі, змін не зазнали.

Відповідно до п.4 ч.6 ст.37 Закону №2232-XII, виключенню з військового обліку підлягають громадяни України, які досягли граничного віку перебування в запасі.

Отже, підставою такого виключення є саме досягнення віку, визначеного чинною редакцією ст.28 цього Закону, а не сам по собі факт вчинення відмітки у військово-обліковому документі.

Порядок ведення військового обліку визначено «Порядком організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022р. №1487), у силу п.п.20,79 якого військовий облік ведеться на підставі даних паспорта громадянина України та військово-облікових документів, а районні (міські) ТЦК та СП здійснюють взяття, зняття або ж виключення з військового обліку виключно у випадках, що передбачені законодавством, та виконують функції з ведення Реєстру.

У свою чергу, Верховний Суд у постанові від 09.04.2026р. у справі №280/6524/24, вирішуючи спір за позовом особи, яку ще у 2011р. (тобто до внесення змін до ст.28 Закону №2232-XII) виключено з військового обліку за досягненням граничного віку і у 2024р. повторно взято на облік, дійшов висновку про правомірність дій суб`єкта владних повноважень.

Так, Верховний Суд зазначив про те, що зміни до ст.28 Закону №2232-XII мають загальний характер і поширюються на всіх осіб, які не досягли граничного віку перебування в запасі у 60 років, незалежно від їх попереднього статусу.

Попереднє ж виключення з обліку не унеможливлює повторного взяття особи на військовий облік, якщо за чинними нормами вона не досягла граничного віку. При цьому, не йдеться про зворотну дію закону в часі, оскільки спірні правовідносини виникли після набрання чинності цими змінами, а закон застосовується до актуального стану громадянина, оскільки, у даному випадку, мова йде не про притягнення до юридичної відповідальності, а про поновлення військового обліку, критерії якого законодавець має право змінювати в інтересах держави.

Аналогічного підходу Верховний Суд дотримувався і в постановах від 19.09.2018р. у справі №814/4386/15 та від 17.02.2020р. у справі №820/3113/17, на які обґрунтовано послався суд першої інстанції.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як встановлено у справі, позивач, ІНФОРМАЦІЯ_4 , має військове звання «рядовий», а запис про виключення його з військового обліку за досягненням граничного віку вчинено 06.03.2015р., тобто вже після набрання чинності Законами №1169-VII та №1604-VII, коли граничний вік перебування в запасі для військовозобов`язаних рядового складу становив 60 років.

На дату вчинення цього запису позивачу виповнився 41 рік, а станом на вересень 2025р., коли виникли спірні правовідносини, - 52 роки.

Отже, ні на дату вчинення відмітки про виключення, ні на час звернення до відповідача та до суду ОСОБА_1 не досяг визначеного законом граничного віку перебування в запасі, а відтак і передбачена у п.4 ч.6 ст.37 Закону №2232-XII підстава для виключення його з військового обліку відсутня.

За наведених обставин, позивач є військовозобов`язаним у розумінні ст.1 Закону №2232-XII, і внесення відомостей про перебування його на військовому обліку до Реєстру відповідає вимогам закону, тоді як задоволення його вимоги про внесення до Реєстру даних про виключення його з військового обліку та встановлення статусу «невійськовозобов`язаного» суперечило б ст.ст.28, 37 Закону №2232-XII.

Відповідна відмітка у військовому квитку сама по собі не створює для позивача статусу невійськовозобов`язаного всупереч прямим приписам закону, а суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень внести до державного реєстру відомості, які не відповідають закону.

Доводи апелянта про зворотну дію закону в часі та порушення ст.ст.58,64 Конституції України колегія суддів відхиляє.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999р. №1-рп/99, до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або ж мали місце.

У даній же справі жодний закон зворотно не застосовувався: статус ОСОБА_1 визначається нормами ст.28 Закону №2232-XII, чинними як на дату вчинення відмітки про виключення (06.03.2015р.), так і на час виникнення спірних правовідносин (2025р.). Та обставина, що позивач досяг 40-річного віку ІНФОРМАЦІЯ_5 , тобто ще до змін до ст.28 цього Закону, але до їх набрання чинності з військового обліку виключений не був, висновку колегії суддів не змінює, оскільки, як зазначив Верховний Суд у справі №280/6524/24, навіть виключення особи з обліку до зазначених змін не виключає поширення на неї чинних норм про граничний вік перебування в запасі.

Неслушними є і посилання апелянта на рішення Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/60/25, а також постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №260/8402/24, оскільки за правилами ч.5 ст.242 КАС України обов`язковими для врахування є лише тільки правові висновки Верховного Суду, а постанова у справі №260/8402/24, судячи з наведеної апелянтом цитати, стосується лише осіб, виключених з військового обліку за станом здоров`я, тобто з іншої підстави.

На відміну від виключення за станом здоров`я, яке ґрунтується на індивідуальному висновку ВЛК, підстава виключення за віком цілком залежить від визначеного законом граничного віку і при його підвищенні відпадає щодо осіб, які нового граничного віку не досягли.

Сама ж викладена Законом України від 11.04.2024р. №3633-IX редакція ст.37 Закону №2232-XII, на яку посилається апелянт, також передбачає виключення з обліку лише тих громадян, які досягли граничного віку перебування в запасі, до яких позивач не належить.

Що ж до ненадання відповідачем відповіді на заяву позивача від 04.09.2025р., то предметом цієї справи є вимоги позивача саме про визнання протиправною бездіяльності щодо невнесення до Реєстру даних про виключення з військового обліку і зобов`язання внести такі дані, тобто питання по суті.

Оскільки законних підстав для внесення даних до Реєстру немає, факт ненадання відповіді на заяву не може сам по собі зумовити задоволення заявлених позовних вимог і не призведе до відновлення прав, про порушення яких стверджує позивач.

З урахуванням викладеного вище, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції щодо відсутності підстав для задоволення поданого адміністративного позову.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останнього.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду 1-ї інстанції не спростовують, адже фактично ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 20.10.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: В.А. Голуб

В.О. Скрипченко