Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №761/1832/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

апеляційне провадження №22-ц/824/12470/2026

справа №761/1832/26

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2026 року м.Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Поліщук Н.В.,

суддів Желепи О.В., Соколової В.В.,

за участю секретаря судового засідання Крисіної В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою адвокатом Єпіфановим Ярославом Володимировичем, на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року, постановлену під головуванням судді Савицького О.А., дата складення повної ухвали не зазначена,

у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Шевченківський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Посольство Грецької Республіки в Україні, про встановлення факту, що має юридичне значення, -

встановив:

1. Короткий виклад доводів поданої заяви.

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, у якій просила встановити факт, що мати заявниці ОСОБА_2 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Бабєво Вологодської області РРФСР, та померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , за своїм етнічним походженням належала до грецької нації (була грекинею).

2. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України.

Відмовивши у відкритті провадження, суд першої інстанції зробив висновок, що встановлення факту належності до певної національності не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Суд послався на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 01 лютого 2018 року по справі № 760/19921/16-ц.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись з постановленою ухвалою, адвокатом Єпіфановим Я.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подано апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на необґрунтованість оскаржуваної ухвали, порушення норм процесуального та матеріального права.

Уважає, що висновок суду про необхідність звернення до адміністративного суду суперечить правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 810/2732/18, відповідно до якої спір про встановлення факту належності особи до певної національності не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Таким чином, направлення скаржника до адміністративної юрисдикції фактично позбавляє її доступу до суду та порушує статтю 6 конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтю 55 Конституції України.

Вказує, що суд першої інстанції, посилаючись на судову практику Верховного Суду 2013 та 2018 років, виходив із того, що належність до національності є виключно актом особистого самовизначення. Однак суд не врахував вимоги Закону України "Про національні меншини (спільноти) України» (у редакції 2023 року).

Отже, застосування судом практики 2018 року без урахування чинного законодавства фактично унеможливлює реалізацію передбаченого статтею 13 Закону права на відновлення належності до національної меншини.

Вказує на неправильне застосування статті 8 Конвенції та неврахування практики ЄСПЛ, зокрема рішень від 12 липня 2010 року у справі «Ciubotaru v. Moldova» (заява № 27138/04).

Вказує на неправильне застосування судом першої інстанції статті 186 ЦПК України, оскільки чинним законодавством не визначено позасудового механізму встановлення на підставі архівних документів факту належності особи до певної національності з метою відновлення такої належності. Відтак суд першої інстанції безпідставно застосував пункт 1 частини 1 статті 186 ЦПК України, оскільки ця норма передбачає відмову у відкритті провадження, коли справа підлягає розгляду за правилами іншого судочинства, тоді як ефективної альтернативної юрисдикції у цьому випадку не існує.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на судову практику районних судів, зокрема Яворівського районного суду Львівської області у справах № 944/171/26, №944/174/26 та Трускавецького районного суду Львівської області у справі № 457/1701/25.

Мотивуючи наведеним, просить ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

4. Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу.

Відзиву на апеляційну скаргу на адресу Київського апеляційного суду не надходило.

5. Позиція учасників справи.

В судове засідання скаржниця та її представниця - адвокат Єпіфанов Я.В. не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Причини неявки не повідомляв.

Представник Шевченківського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України у судове засідання не з`явився. Від начальника відділу надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника. При вирішенні апеляційної скарги поклався на розсуд суду.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явились, оскільки їхня неявка не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до частини 5 статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

6. Позиція суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

7. Фактичні обставини справи, установлені судом.

З матеріалів справи установлено, що ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

В обґрунтування поданої заяви вказує, що мати заявниці - ОСОБА_3 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Бабаєво Вологодської області РРФСР та померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно даних свідоцтва про народження батьком ОСОБА_2 є ОСОБА_4 - росіянин, матір`ю - ОСОБА_5 - грекиня.

Батьком ОСОБА_5 є ОСОБА_6 , 1898 року народження, уродженець с. Урзуф Донецької області населеного пункту компактного проживання греків-румеїв. Згідно архівних даних у матеріалах щодо його арешту 18 грудня 1937 року та подальшого розстрілу ІНФОРМАЦІЯ_3 його національність зазначена як «грек». У подальшому він був посмертно реабілітований у зв`язку із відсутністю складу злочину.

Водночас у паспорті та свідоцтві про шлюб ОСОБА_2 її національність зазначена як "росіянка". Заявниця пов`язує таку розбіжність із репресіями щодо греків у СРСР у період "Грецької операції" НКВС та вимушеним приховуванням родиною свого грецького походження. На думку заявниці, така зміна самовизначення не спростовує її об`єктивного етнічного походження по материнській лінії.

31 липня 2020 року ОСОБА_2 зверталася до Дніпровського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану із заявою про внесення змін до актового запису про шлюб у частині національності. У задоволенні заяви відмовлено висновком від 31 липня 2020 року.

Мотивуючи наведеним, просить встановити факт, що мати заявниці ОСОБА_2 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Бабєво Вологодської області Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, та померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , за своїм етнічним походженням належала до грецької нації (була грекинею).

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України (а.с. 36-38).

8. Мотиви, якими керується колегія суддів апеляційного суду, та застосовані норми права.

Окреме провадження ? це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина 1 статті 293 ЦПК України).

Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (частина 1 статті 315 ЦПК України).

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина 2 статті 315 ЦПК України).

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть (частини 2 та 3 статті 49 ЦК України).

Фізична особа має право на індивідуальність. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (стаття 300 ЦК України).

Внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за наявності достатніх підстав. За наслідками перевірки зібраних документів орган державної реєстрації актів цивільного стану складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису цивільного стану або про відмову в цьому. У разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку (частина 1 статті 22 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду 29.05.2019 року у справі №398/4017/18 (провадження № 14-215цс19) зазначено, що:

«Питання зміни національності громадянами України регулювалося Указом Президента України від 31.12.1991, №24 «Про порядок зміни громадянами України національності», відповідно до якого національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку та одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та бажали змінити її відповідно до національності другого з батьків. Зміна національності провадилася відділом внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної у місті ради народних депутатів за місцем проживання заявника. Зміна національності допускалася також і щодо осіб, які обрали національність до прийняття цього Указу. Вказаний Указ втратив чинність на підставі Указу Президента України від 27.01.1999, №70/99.

Чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.

Стаття 11 Конституції України передбачає, що держава сприяє як консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, так і розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин в Україні.

Згідно зі статтею 3 Рамкової конвенції про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 09.12.1997, №703/97-ВР), кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв`язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі.

Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах про ДРАЦС повністю відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема, незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону «Про національні меншини в Україні». Національна належність особи, таким чином, є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв`язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі №810/2732/18 (провадження №11-381апп19) вказано, що:

«З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1, звертаючись із заявою до Миронівського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, мав на меті внести зміни до актового запису про народження, зазначивши національність матері «німка», та актового запису про шлюб, зазначивши національність чоловіка «німець», у задоволенні якої позивачу було відмовлено.

При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» в цьому випадку слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, з огляду на таке.

У частині першій статті 315 ЦПК наведено перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоч за змістом частини другої цієї статті зазначений перелік не є вичерпним, проте у судовому порядку можуть бути встановлені тільки ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб (якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення).

Відповідно до статті 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

При цьому, чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах органами державної реєстрації актів цивільного стану національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.

Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах органів державної реєстрації актів цивільного стану відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону України «Про національні меншини в Україні».

Отже, національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу.

Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила, зокрема, в постанові від 29.05.2019 у справі №398/4017/18.

Таким чином, у зв`язку із неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності цей спір не підлягає розгляду не лише в порядку адміністративного судочинства, а й у судовому порядку взагалі».

Відхиляючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.

Зі змісту поданої заяви убачається, що метою звернення ОСОБА_1 до суду є встановлення факту етнічного походження її померлої матері - ОСОБА_2 , а саме належності останньої до грецької нації, з огляду на походження її матері та діда по материнській лінії, а також обставини, які, на переконання заявниці, зумовили зазначення в офіційних документах іншої національності.

Отже, предметом заяви є встановлення факту належності конкретної особи до певної національності за її етнічним походженням.

При цьому сам по собі факт того, що заявниця обґрунтовує свої вимоги даними архівних документів, відомостями про національність предків, обставинами репресій та можливим приховуванням родиною грецького походження, не змінює правової природи заявленої вимоги та не створює передбачених законом підстав для її розгляду в порядку окремого провадження.

За змістом частини 2 статті 315 ЦПК України суд може встановлювати й інші факти, не зазначені в частині першій цієї статті, за умови, що від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб та законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, можливість установлення юридичних фактів у порядку окремого провадження не є необмеженою. Для застосування частини 2 статті 315 ЦПК України необхідна наявність передбачених нею умов, а саме юридичного значення факту для виникнення, зміни чи припинення прав особи та відсутності визначеного законом іншого порядку його встановлення.

Водночас положення зазначеної норми не можуть тлумачитися як такі, що наділяють суд повноваженнями встановлювати будь-які обставини, які мають для заявника особисте, сімейне, історичне або культурне значення, незалежно від їх правової природи та можливості судового встановлення.

Разом із тим зазначена норма закріплює особисте немайнове право фізичної особи, однак не встановлює окремого способу судового захисту у вигляді встановлення факту належності померлої особи до певної національності та не визначає процесуальних підстав для розгляду такої вимоги в порядку окремого провадження.

Посилання в апеляційній скарзі на положення Закону України "Про національні меншини (спільноти) України" у редакції, чинній на час звернення до суду, не дає підстав для скасування ухвали суду першої інстанції, оскільки відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах органів державної реєстрації актів цивільного стану відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема незалежно від етнічного походження, а також Закону України "Про національні меншини (спільноти) Україні".

Отже, національна належність особи є актом її особистого самовизначення і не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу.

Колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №810/2732/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у зв`язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності цей спір не підлягає розгляду не лише в порядку адміністративного судочинства, а й у судовому порядку взагалі.

Такий висновок Великої Палати Верховного Суду узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18, відповідно до якої справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв`язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності..

За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що заявлена вимога не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства є недостатньо повним, оскільки встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності не підлягає розгляду у судовому порядку взагалі, що відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду та положенням статей 293, 315 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

З огляду на заявлену заявницею вимогу суд першої інстанції обґрунтовано застосував зазначену норму процесуального права та відмовив у відкритті провадження у справі.

Посилання скаржниці на судову практику Яворівського районного суду Львівської області у справах № 944/171/26, №944/174/26 та Трускавецького районного суду Львівської області у справі відхиляються колегіє суддів, оскільки відповідно до частини 4 статі 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, посилання скаржниці на висновки судів першої інстанції та їх врахування апеляційним судом при вирішенні цієї справи, є необґрунтованими.

З урахуванням наведеного вище, оскільки суд першої інстанції правильно відмовив у відкритті провадження, проте недостатньо повно мотивував ухвалене судове рішення, відтак таке підлягає зміні, із викладенням мотивувальної частини судового рішення в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Єпіфановим Ярославом Володимировичем, задовольнити частково.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року змінити, виклавши мотивувальну частину судового рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині ухвалу суду від 26 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач Н.В. Поліщук

Судді О.В. Желепа

В.В. Соколова