Рішення від 19 жовтня 2026 р. у справі №380/14796/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 жовтня 2026 рокусправа № 380/14796/26

м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Коморного О.І., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 про визнання дій Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Обставини справи.

До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, код НОМЕР_2 , щодо обчислення і виплати ОСОБА_1 основних та додаткових видів грошового забезпечення за період з 10.12.2022 по 17.01.2023 року з врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 основних та додаткових видів грошового забезпечення (у тому числі грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань тощо) за періоди: з 10.12.2022 по 31.12.2022, - виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022р.; з 01.01.2023 по 17.01.2023, - виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що солдат ОСОБА_1 у період з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року проходив дійсну військову службу у лавах Збройних Сил України у складі Військової частини НОМЕР_1 .

Представник позивача зазначає, що протягом зазначеного періоду військова частина нараховувала та виплачувала ОСОБА_1 щомісячне грошове забезпечення із застосуванням розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року в сумі 1762,00 грн.

Позивач наголошує, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 було визнано протиправним та нечинним пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, у зв`язку з чим відновила дію первинна редакція пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб”. Відповідно до її змісту розміри посадових окладів та окладів за військовими званнями військовослужбовців визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на встановлені тарифні коефіцієнти.

Враховуючи приписи пункту 3 розділу ІІ Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII та законів України про Державний бюджет України на 2022 та 2023 роки, розрахунковою величиною для обчислення базових окладів позивача мав слугувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 01 січня відповідного календарного року, а саме: за період з 10.12.2022 по 31.12.2022 року — 2481,00 грн, а за період з 01.01.2023 по 17.01.2023 року - 2684,00 грн. Застосування відповідачем величини 1762,00 грн призвело до протиправного заниження окладів та похідних від них додаткових видів грошового забезпечення.

Обґрунтовуючи дотримання строків звернення до суду, представник позивача підкреслив, що про факт нарахування грошового забезпечення виходячи із розрахункової величини 1762,00 грн позивачу стало відомо лише у липні 2026 року після отримання відповіді військової частини від 04 липня 2026 року та копії картки особового рахунку на адвокатський запит, оскільки раніше таких відомостей та розрахункових листів відповідач військовослужбовцю не надавав. Одночасно позивач зазначив про неконституційність обмеження строку звернення до суду у трудових спорах згідно з Рішенням КСУ від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

16 липня 2026 року позовну заяву сформовано та подано до суду через підсистему “Електронний суд”.

17 липня 2026 року представник позивача через підсистему “Електронний суд” подав клопотання про долучення доказів, у якому надав суду ордер серії ВХ № 1132119 від 16 липня 2026 року, що підтверджує повноваження адвоката Прядуна Р.В. на представництво інтересів ОСОБА_1 у Львівському окружному адміністративному суді.

Ухвалою від 22 липня 2026 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними матеріалами.

06 серпня 2026 року від представника Військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Заперечення відповідача мотивовані тим, що згідно зі статтею 9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” визначення розмірів і порядку виплати грошового забезпечення належить до компетенції Кабінету Міністрів України. Відповідач зазначає, що постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 не створила підстав для автоматичного підвищення посадових окладів діючих військовослужбовців. При цьому представник частини покликається на постанови Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 200/3757/20-а, від 27 травня 2021 року у справі № 520/5794/2020 та від 10 вересня 2021 року у справі № 480/5496/20, наголошуючи, що належною розрахунковою величиною є прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року (1762,00 грн). Також відповідач звернув увагу на постанову Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24 щодо підтвердження повноважень Уряду на встановлення розрахункової величини 1762,00 грн за Постановою № 481, стверджуючи, що військова частина діяла суворо у межах повноважень та чинних бюджетних призначень.

Дослідивши письмові докази, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо з`ясувавши всі обставини справи у їх сукупності, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, суд

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 проходив дійсну військову службу за призовом під час мобілізації у лавах Збройних Сил України у складі Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) у період з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року, що підтверджується копією військового квитка позивача серії НОМЕР_4 та витягами з наказів командира військової частини.

17 січня 2023 року солдата ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення у зв`язку з вибуттям до нового місця проходження військової служби.

Як встановлено з матеріалів справи, зокрема наданої відповідачем Картки особового рахунку військовослужбовця за січень 2023 року (додаток 14 до Правил організації фінансового забезпечення військових частин), Військова частина НОМЕР_1 здійснювала нарахування та виплату грошового забезпечення позивачу за весь період проходження служби з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року виходячи зі сталої розрахункової величини 1762,00 грн (розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року), без урахування нормативного зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законами про Державний бюджет України на 2022 та 2023 роки на 1 січня відповідного року.

Застосування вказаної величини мало наслідком нарахування базового посадового окладу за встановленим тарифним розрядом та окладу за військовим званням “солдат” у занижених розмірах, що безпосередньо вплинуло на розмір бази для нарахування щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (премії, надбавки за особливості проходження служби тощо).

27 червня 2026 року представник позивача надіслав на адресу Військової частини НОМЕР_1 адвокатський запит щодо надання інформації про застосовану розрахункову величину та надання довідок про нараховані суми грошового забезпечення за період служби позивача.

Листом від 04 липня 2026 року та електронним повідомленням від 16 липня 2026 року командування Військової частини НОМЕР_1 повідомило представника позивача про те, що нарахування грошового забезпечення ОСОБА_1 здійснювалося з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року (1762,00 грн), у зв`язку з чим підстави для проведення перерахунку відсутні, та надіслало витяги з наказів і картку особового рахунку військовослужбовця.

Незгода позивача із зазначеними діями Військової частини НОМЕР_1 щодо застосування при обчисленні грошового забезпечення розрахункової величини 1762,00 грн стала підставою для звернення до суду з цим позовом.

Згідно з частинами першою та другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Статтею 233 Кодексу законів про працю України врегульовано строки звернення працівника до суду за вирішенням трудових спорів.

Предметом цього спору є виплата належних сум грошового забезпечення військовослужбовця, проходження служби яким є державною службою особливого характеру та реалізацією гарантованого статтею 43 Конституції України права на винагороду за працю.

Суд зазначає, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення належної йому заробітної плати та інших виплат. Конституційний Суд України констатував, що право на своєчасне та в повному обсязі отримання винагороди за працю є непорушним конституційним правом, а невиконання державою свого обов`язку щодо повної оплати праці має триваючий характер.

Крім того, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, перебіг строку звернення до суду пов`язується з днем одержання особою письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні (стаття 116 КЗпП України).

Основним юридичним орієнтиром, який визначає момент, коли військовослужбовець дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права на виплату належних сум грошового забезпечення, є дата безпосереднього ознайомлення особи з письмовим документом (карткою особового рахунку, розрахунковою відомістю), що деталізує конкретні складові нарахувань, розміри окладів та застосовані розрахункові величини відповідно до вимог статті 110 КЗпП України та статті 14 Конвенції МОП № 95”.

Військова частина НОМЕР_1 під час проходження служби ОСОБА_1 та при його вибутті 17 січня 2023 року розрахункових листів із розшифруванням базових розрахункових величин йому не видавала.

Вперше копію картки особового рахунку військовослужбовця із зазначенням конкретної розрахункової величини разом із письмовою відповіддю про відмову у проведенні перерахунку відповідач надіслав представнику позивача супровідним листом від 04 липня 2026 року (на адвокатський запит від 27 червня 2026 року), який фактично надійшов на електронну пошту 16 липня 2026 року.

Позовну заяву до Львівського окружного адміністративного суду надіслано через підсистему “Електронний суд” 16 липня 2026 року - тобто негайно після офіційного отримання первинних фінансових документів та письмової відмови частини.

Крім того, позивач є учасником бойових дій, який безпосередньо виконував завдання з оборони України під час повномасштабної збройної агресії, що об`єктивно позбавляло його можливості завчасного отримання внутрішньої фінансової документації частини.

За таких обставин строк звернення до суду позивачем не пропущено, а заперечення відповідача у цій частині є юридично неспроможними.

Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зазначений конституційний імператив вимагає неухильного дотримання субординації нормативно-правових актів та пріоритету законів України над відомчими чи урядовими підзаконними актами.

Статтею 43 Конституції України проголошено право кожного на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а також право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка гарантує отримання справедливого, достатнього та повного матеріального забезпечення.

Конституційний Суд України у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004 та від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016 неодноразово підкреслював, що особливий статус військовослужбовців зумовлений високим рівнем відповідальності, підвищеним ризиком для життя і здоров`я та особливими умовами проходження публічної служби. Держава, покладаючи на військовослужбовців обов`язок щодо захисту Вітчизни під час воєнного стану, бере на себе взаємний обов`язок забезпечити їм належні матеріальні гарантії, розмір яких не може необґрунтовано зменшуватися або піддаватися звужувальному ревізуванню на рівні підзаконного регулювання.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та встановлює єдину систему їх грошового забезпечення, є Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі — Закон № 2011-XII).

Згідно з частинами першою третьою статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

30 серпня 2017 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01 березня 2018 року.

Пунктом 4 Постанови № 704 у первинній редакції було імперативно встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 пункт 4 Постанови № 704 було викладено в редакції, яка передбачала розрахунок окладів виходячи зі сталої величини прожиткового мінімуму станом на 1 січня 2018 року (1762,00 грн). Проте постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 (залишеною без змін постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року) пункт 6 Постанови № 103 визнано протиправним та нечинним.

Згідно з частиною другою статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Відтак з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі № 826/6453/18 (з 29 січня 2020 року) відновила свою дію первісна редакція пункту 4 Постанови № 704, яка пов`язує визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями зі змінною розрахунковою величиною - прожитковим мінімумом для працездатних осіб, встановленим законом на 1 січня відповідного календарного року.

Пунктом 3 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” прямо визначено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, а застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року. Оскільки норми закону мають вищу юридичну силу за підзаконні акти, єдиною належною розрахунковою величиною для визначення розмірів окладів є прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня поточного року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21).

Згідно зі статтями 1 та 6 Закону України від 05 жовтня 2000 року № 2017-III “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом. За пунктом 1 частини другої статті 92 Конституції України Державний бюджет України встановлюється виключно законами України.

Статтею 7 законів України про Державний бюджет України на відповідні роки встановлено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб:

станом на 01 січня 2022 року - 2481,00 грн (Закон України від 02 грудня 2021 року № 1928-IX);

станом на 01 січня 2023 року - 2684,00 грн (Закон України від 03 листопада 2022 року № 2710-IX).

Закони України про Державний бюджет на 2022 та 2023 роки не містили жодних застережень або обмежень щодо застосування для грошового забезпечення військовослужбовців розрахункової величини, зафіксованої на рівні 2018 року (1762,00 грн).

Надаючи оцінку запереченням відповідача, суд зазначає, що спірний період проходження служби позивачем у Військовій частині НОМЕР_1 тривав з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року.

Суд наголошує, що постанова Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481, якою пункт 4 Постанови № 704 було знову викладено в редакції із зазначенням суми 1762,00 грн, набрала чинності лише 20 травня 2023 року і зворотної дії в часі не має. Тобто станом на період служби позивача у грудні 2022 року - січні 2023 року зазначеної постанови Уряду взагалі не існувало в об`єктивній дійсності.

Відтак посилання відповідача на приписи Постанови № 481 та на постанову Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24 (яка оцінювала виключно абстрактну нормотворчу компетенцію Уряду щодо прийняття Постанови № 481 у загальному порядку нормоконтролю) є абсолютно безпідставними та не мають правового відношення до правовідносин щодо проходження служби ОСОБА_1 , які виникли і були повністю припинені до 17 січня 2023 року.

У період з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року діяла відновлена редакція пункту 4 Постанови № 704, яка в силу принципу верховенства права та ієрархічної першості закону підлягала безумовному застосуванню у системному зв`язку зі статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2022 рік” (з 10.12.2022 по 31.12.2022 року - виходячи з розрахункової величини 2481,00 грн) та статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2023 рік” (з 01.01.2023 по 17.01.2023 року - виходячи з розрахункової величини 2684,00 грн).

За таких обставин застосування Військовою частиною НОМЕР_1 при нарахуванні грошового забезпечення солдату ОСОБА_1 у період з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року заниженої розрахункової величини 1762,00 грн є протиправним та потягнуло за собою суттєве заниження базового посадового окладу й окладу за військовим званням.

Оскільки посадовий оклад та оклад за військовим званням є базовими величинами для визначення щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (премії, надбавки за особливості проходження служби тощо) та одноразових виплат, їх заниження призвело до пропорційного недоотримання позивачем грошового забезпечення за весь період служби у військовій частині.

Обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача відповідно до статті 245 КАС України, суд дійшов висновку про необхідність визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення і виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року із застосуванням розрахункової величини 1762,00 грн та зобов`язання відповідача здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення позивачу (включаючи посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні та одноразові додаткові види грошового забезпечення, у тому числі допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у разі їх нарахування за період з 10 грудня 2022 року по 31 грудня 2022 року - виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року (2481,00 грн); за період з 01 січня 2023 року по 17 січня 2023 року - виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року (2684,00 грн), з урахуванням раніше виплачених сум.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності обов`язок щодо доказування правомірності своєї поведінки покладається на суб`єкта владних повноважень.

Відповідач законності та правомірності застосування розрахункової величини 1762,00 грн при нарахуванні грошового забезпечення солдату ОСОБА_1 у період з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року не довів, а наведені у відзиві заперечення повністю спростовуються вимогами спеціального законодавства, актами вищої юридичної сили та обов`язковими судовими висновками Верховного Суду.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог ОСОБА_1 , тому позов підлягає задоволенню повністю.

Оскільки позивач відповідно до пунктів 1 та 13 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір” звільнений від сплати судового збору як особа, яка звернулася за захистом права на оплату військової служби (стягнення грошового забезпечення), та як учасник бойових дій, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 19, 72-77, 90, 122, 139, 241-246, 250, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

у х в а л и в :

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо обчислення і виплати ОСОБА_1 основних та додаткових видів грошового забезпечення за період з 10 грудня 2022 року по 17 січня 2023 року із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року (1762,00 грн).

3. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_5 ) основних та додаткових видів грошового забезпечення (включаючи посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні та одноразові додаткові види грошового забезпечення, у тому числі допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у разі їх нарахування за спірний період) за періоди: з 10 грудня 2022 року по 31 грудня 2022 року - виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2022 рік” станом на 01 січня 2022 року (2481,00 грн), помноженого на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з додатками 1 та 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704; з 01 січня 2023 року по 17 січня 2023 року - виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2023 рік” станом на 01 січня 2023 року (2684,00 грн), помноженого на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з додатками 1 та 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704, з урахуванням раніше виплачених сум.

4. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 20 жовтня 2026 року.

Суддя О.І. Коморний