Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №472/964/24 — Миколаївський апеляційний суд

21.10.26

22-ц/812/1879/26

Провадження № 22-ц/812/1879/26 Суддя першої інстанції Орленко Л.О.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

16 жовтня 2026 року м. Миколаїв Справа № 472/964/24

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого – Царюк Л.М.,

суддів – Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

при секретарі судового засідання – Колосовій О.М.,

за участі прокурора – Тищенко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Миколаївської обласної прокуратури на рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 12 червня 2026 року, повне судове рішення складено 19 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Орленко Л.О., в залі судового засідання в с-ще Веселинове, за позовом першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури Фальченка Дениса Вікторовича в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_1 , про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядженні земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки, визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

20 вересня 2024 року перший заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури Фальченко Д.В., в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядженні земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки, визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Позов обґрунтовано тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 27 лютого 2019 року № 1268/0/14-19-СГ передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654, площею 2 га для особистого селянського господарства, розташовану в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівської сільської ради Миколаївського району).

Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 11 квітня 2019 року.

Наведений вище наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області суперечить законодавству, оскільки прийнятий із суттєвим порушенням вимог Земельного та Водного кодексів України з перевищенням повноважень органу виконавчої влади, незаконною зміною цільового призначення землі та передачею із державної у приватну власність земельної ділянки, надання якої у приватну власність чинним законодавством заборонено, бо земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654 відноситься до земель водного та природно-заповідного фондів: частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу шириною 25 м, повністю накладається на землі природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», створеного у 1993 році.

Землі водного та природно-заповідного фонду не можуть перебувати у приватній власності.

Посилаючись на викладене прокурор просив суд:

- усунути перешкоди власнику – Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області у володінні і розпорядженні земельною ділянкою водного фонду у межах природно-заповідного фонду шляхом визнання недійсним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 27 лютого 2019 року № 1268/0/14-19-СГ, на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654 в Миколаївському (Веселинівському) районі Миколаївської області;

- усунути перешкоди власнику – Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області у користуванні і розпорядженні земельною ділянкою водного фонду у межах природно-заповідного фонду шляхом зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654 в Миколаївському (Веселинівському) районі Миколаївської області;

- усунути перешкоди власнику – Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області у користуванні і розпорядженні земельною ділянкою водного фонду у межах природно-заповідного фонду шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 11 квітня 2019 року, та здійсненої на його підставі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрації права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654 площею 2 га (номер відомостей про речове право 46507149 від 17 квітня 2019 року);

- усунути перешкоди власнику – Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області у користуванні і розпорядженні землями водного фонду у межах природно-заповідного фонду шляхом скасування у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 2 га з цільовим призначенням для особистого селянського господарства, категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, кадастровий номер земельної ділянки: 4821780600:02:000:0654, виключивши відповідні відомості з Державного земельного кадастру.

Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 12 червня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані згідно з ухвалою Веселинівського районного суду Миколаївської області № 472/964/24 від 26 вересня 2024 року, після набрання рішенням суду законної сили.

Рішення суду мотивовано тим, що оскільки прокурор вказував про частковість розташування спірної земельної ділянки в межах території водного фонду, що висновком експертизи, в якому б містилися визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, підтверджено не було, то суд дійшов до висновку, що відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про повернення земельної ділянки з підстав її часткового накладення на земельну ділянку водного фонду.

Щодо вимог прокурора про повернення земельної ділянки, бо вона повністю накладається на землі природно-заповідного фонду, то повернення земельної ділянки вказаного цільового призначення територіальній громаді підпадає під визначені статтею 390 ЦК України у редакції Закону № 4292-IX (був чинним на час розгляду справи судом першої інстанції) умови компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві незалежно від способу вилучення земельної ділянки у кінцевого набувача на користь держави (витребування чи повернення).

У даній справі, встановлено, що власнику ОСОБА_1 державним органом у власність була надана земельна ділянка природно-заповідного фонду.

Верховна Рада України та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, не погоджували вилучення спірної земельної ділянки на території гідрологічного заказника із державної власності та зміну меж заказника.

Відповідачка ОСОБА_1 отримала спірну земельну ділянку у власність від державного органу, який припустився помилки. Однак, суд вважає, що відповідачка не повинна відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

У вказаній справі «помилка» під час виділення земельної ділянки ОСОБА_1 була допущена державним органом.

Відповідачка ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, а тому на неї розповсюджуються умови компенсації вартості майна.

Суд вважав, що з урахуванням досліджених доказів наявні підстави для повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, бо набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного фонду вказаними вище нормативними актами, заборонено.

Проте, вказане є можливим з обов`язковою компенсацією ринкової вартості спірної земельної ділянки добросовісному її набувачеві ОСОБА_1 , оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також, оскільки решта позовних вимог є похідними вимогами, які напряму залежать від задоволення основної позовної вимоги про витребування/повернення земельної ділянки, то суд дійшов висновку, що решта позовних вимог також не підлягають задоволенню.

Не погодившись з рішення суду, Миколаївська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким вимоги позову задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд дійшов до помилкового висновку, що задоволення позову прокурора становитиме для відповідача надмірний індивідуальний тягар та є непропорційним, поставленій меті

Судом першої інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка належить до земель природно-заповідного фонду та частково накладається на землі прибережної захисної смуги річки Калістровської. Дотримання встановлених законодавчих заборон щодо обігу такої ділянки є необхідною умовою її використання з тією метою, щоби попередити завдання шкоди загалом навколишньому природному середовищу і зокрема частині світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною, і конкретному об`єкту природно-заповідного фонду.

З огляду на вищевказане у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 земельною ділянкою для ведення особистого селянського господарства на території об`єкта природно-заповідного фонду є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами.

Під час отримання безоплатно у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , повинна була проявити розумну обачність шляхом самостійного або за допомогою фахівця у галузі права ознайомлення з документами, що стосувались прав на спірну ділянку природно-заповідного фонду, яка частково накладається на водний об`єкт та його прибережну захисну смугу.

ОСОБА_1 усвідомлювала ризики набуття спірної земельної ділянки природно-заповідного фонду, яка частково накладається на водний об`єкт та його прибережну захисну смугу, у приватну власність для ведення особистого селянського господарства, отже, мала можливість відмовитись від її безоплатного отримання.

За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право власності на земельну ділянку, яку ОСОБА_1 за добросовісної поведінки не могла отримати, є для неї надмірним тягарем.

В ході судового розгляду справи прокурор намагався довести недобросовісність відповідачки шляхом подачі клопотання про повернення до підготовчого судового засідання та заяви про зміну предмету позову, однак судом відмовлено у задоволенні цих документів процесуального характеру.

Разом з тим, суд не надав правову оцінку діям відповідачки при набутті спірної земельної ділянки природно-заповідного фонду у приватну власність виходячи з наявних у матеріалах справи доказів.

З огляду на викладене, відповідачка не є добросовісним набувачем вищевказаної земельної ділянки, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України у новій редакції.

Беручи наведені прокурором обставини до уваги недобросовісності ОСОБА_1 підстави для виплати останній компенсації чи іншого виду належного відшкодування в разі позбавлення її майна відсутні. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб.

У зв`язку з цим, немає підстав вважати, що у спірних відносинах мали місце «помилки» лише з боку ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області.

Зважаючи, що судом відмовлено у задоволені клопотання про повернення на стадію підготовчого провадження та процесуальну неможливість оскарження ухвали суду від 21 січня 2026 року, прокурором 16 лютого 2026 року надано у справі пояснення, в яких наголошено на вищевказані зміни у законодавстві та обрання ефективного способу захисту інтересів держави.

При розгляді даної справи суд першої інстанції, не з`ясувавши повно і всебічно всі обставини справи, не надавши їм правову оцінку та не врахувавши, що ділянка також повністю накладається на землі природно-заповідного фонду прийшов до хибного висновку про єдино можливий спосіб захисту у даних відносинах– витребування лише частини земельної ділянки, яка накладається на землі водного фонду, зокрема у координатах поворотних точок меж і даних про прив`язку, поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі.

На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 27 лютого 2019 року № 1268/0/14-19-СГ передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654, площею 2 га для особистого селянського господарства, розташовану в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівської сільської ради Миколаївського району).

Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 11 квітня 2019 року (запис № 31213590), що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Згідно з даними Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0581 накладається на законодавчо визначену прибережну захисну смугу та водний об`єкт балку Калістровську та повністю перебуває в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище».

Згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 03 листопада 2023 року за вих. №2390/10 балка Калістровська відноситься до малої річки Калістровська відповідно до додатку 1 акту інвентаризації водних об`єктів Степівської сільської територіальної громади від 23 листопада 2021 року. Земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654 частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі).

Гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» площею 330,0 га на території Катеринівської сільської ради Веселинівського району з передачею під охорону Миколаївському управлінню зрошувальних систем було створено 12 березня 1993 року, що випливає з рішення Миколаївської обласної ради № 11 від 12 березня 1993 року.

За інформацією Управління екології та природних ресурсів Миколаївської обласної військової адміністрації від 01 листопада 2023 року Управлінням не погоджувалося вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654 зі складу гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище». В Управління відсутній проєкт створення гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище». Межі заказника станом на сьогодні не винесено в натурі.

З Положення про гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» від 29 листопада 2018 року, тимчасової картки первинного обліку територій та об`єктів природно-заповідного фонду України, плану водосховища випливає, що заказник розташований в межах Веселинівського району Миколаївської області між селами Новокатеринівка та Катеринівка у верхів`ях балки Калістровська на площі 330,0 га. Заказник являє собою водну поверхню Катеринівського водосховища та прибережну захисну смугу вздовж водойми шириною 100 метрів. Водойма належить до гідрографічної мережі річки Березань та має важливе водоохоронне значення. Вона служить місцем відпочинку та годівлі багатьох видів водно-болотних птахів, серед яких є низка рідкісних, які занесені у Червону книгу України та Червону книгу Міжнародної спілки охорони природи. Заказник входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання.

Згідно з охоронним зобов`язанням від 04 березня 2011 року режим охорони та збереження гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» здійснює Миколаївське міжрайонне управління водного господарства (водна поверхня та прибережна захисна смуга вздовж водойми шириною 100 метрів).

14 жовтня 2024 року комісією, призначеною розпорядженням Голови Степівської сільської ради від 02 грудня 2021 року № 99-о-д «Про створення комісії по визначенню та відшкодуванню збитків власникам землі та землекористувачам», в ході розгляду звернення ОСОБА_1 було проведено обстеження земельної ділянки з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654, про що складено Акти обстеження земельних ділянок № 7, згідно з якими комісія зробила висновок про те, що: «земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654 площею 2.0 га; не має видимих ознак водних об`єктів та прибережних захисних смуг».

За приписами частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, під жених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

На переконання колегії суддів апеляційного суду рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Щодо віднесення спірної земельної ділянки до земельно водного фонду.

Згідно з частиною 1 статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України належать землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і річкового транспорту в порядку, встановленому законом (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га – 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га – 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 м.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга – це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що прокурором не доведено відповідними доказами, що спірна земельна ділянка частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі).

Апеляційний суд погоджується з таким висновками з огляду на таке.

Відповідно до частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із вимогами частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За правилами статті 81 ЦПК України Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

У частинах 1-3 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 263/11779/16-ц).

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

Згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 03 листопада 2023 року за вих. №2390/10 земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654 частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі). Також прокурор долучив до справи викопіювання з геопорталу Національної інфраструктури геопросторових даних щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4821780600:02:000:0654.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 4 грудня 2022 року у справі № 619/2766/19, викладено висновок, що доказами накладення однієї земельної ділянки на іншу повністю чи частково або відсутність такого накладення, у разі розбіжності у правовстановлюючих документах на землю та/або документації із землеустрою, є документи, сформовані кадастровим реєстратором в межах процедури державної реєстрації земельної ділянки за заявою власника або користувача, майбутнього власника або користувача, або висновки експерта у земельно-технічній експертизі. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17 вересня 2024 у справі № 686/27476/21.

Отже, належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував накладення земельних ділянок, може бути лише висновок земельно-технічної експертизи, після якого суд вирішує наявність чи відсутність порушених речових прав позивачів на земельну ділянку.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31 травня 2023 року у справі № 515/1315/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц, зазначено, що для висновку про порушене право особи мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.

В суді апеляційної інстанції прокурору була роз`яснено зазначена судова практика та надано строк для вирішення питання для надання додаткових доказів на підтвердження зазначених підстав позову.

Між тим, прокурором до апеляційного суду була надана додаткова письмова інформація, яка аналогічна тій інформації, що міститься в матеріалах справи та була оцінена судом першої інстанції. Інших доказів на підтвердження цього факту прокурором не надано, натомість у своїх додаткових письмових поясненнях апеляційному суду з цього приводу прокурор вказав, що оскільки спірна земельна ділянка накладається на землі природно-заповідного фонду – Гідролоічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище», органи прокуратури не вживали заходів до встановлення координат поворотних точок цієї земельної ділянки в частині встановлення площі накладання на землі водного фонду.

В рамках даної справи прокурором не подавалося жодних клопотань про призначення земельної експертизи ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді.

Натомість наявні у справі докази не дозволяють визначити, яка саме частка спірної земельної ділянки (її розмір, конфігурація, координати точок та межі цієї частки), накладаються на прибережну смугу річки Калістровської.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з судом першої інстанції, який за наведених обставин вважав недоведеним, що є підстави для повернення спірної земельної ділянки як такої, що відноситься до земель водного фонду.

Апеляційна скарга не містить доводів на спростування такого висновку.

Щодо віднесення спірної земельної ділянки до земельно природно-заповідного фонду та її повернення у власність позивача.

Основним законодавчим актом, який регулює порядок створення, діяльності та охорони об`єктів природно-заповідного фонду держави є Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року № 2456-XII (далі – Закон № 2456-XII).

У преамбулі до Закону № 2456-XII зазначено, що цей Закон визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об`єктів.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об`єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв`язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

Відповідно до статті 3 цього Закону природно-заповідного фонду України належать, серед інших, заказники, пам`ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об`єктів, що оголошуються заказниками чи пам`ятками природи, мети і необхідного режиму охорони:

заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні.

Частинами 1-4 статті 7 Закону № 2456-XII землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Землі природно-заповідного фонду України, а також землі територій та об`єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську цінність і є відповідно до статті 6 цього Закону об`єктами комплексної охорони, належать до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення.

На землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об`єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. На землях територій та об`єктів природно-заповідного фонду, які створюються в зоні відчуження та зоні безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, забороняється будь-яка діяльність, що не забезпечує режим радіаційної безпеки.

Межі територій та об`єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Згідно із статтею 9 Закону № 2456-XII території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів.

Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів у їх власників або користувачів (стаття 25 Закону № 2456-XII в редакції чинній на день виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частин 1, 2 статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України, які мають особливий правовий режим.

За положеннями статті 19 ЗК України серед категорій земель виокремленні землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Згідно із статтею 43 ЗК України землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва) (стаття 44 ЗК України).

В силу частин 1, 2 статті 45 ЗК України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Як визначено статтею 81 ЗК України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

У частинах 1 та 2 статті 116 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

В силу статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

Статтею 54 Закону № 2456-XII визначено, що зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об`єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51-53 цього Закону за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на підставі відповідного експертного висновку.

Частина 1 статті 150 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відносить до особливо цінних земель, зокрема, землі природно-заповідного фонду (пункт «г»).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц зроблений висновок про те, що «системний аналіз вищенаведених норм права дозволяє зробити висновок про те, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

[..] фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону № 2456-XII та інших нормативно-правових актів України заборонено.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону № 2456-XII потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку (такий підхід не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованому щодо земельних ділянок водного фонду у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц; від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.

За таких умов, ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов».

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина 2 статті 328 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).Отже, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних, а не протиправних дій.

Відповідно до пункту 2 статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Згідно із частиною 4 статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У частині 1 статті 328 цього Кодексу передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

За змістом частини 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Оскільки спірна ділянка відносяться до територій, що входять до гідрологічного заказника місцевого значення Катеринівське водосховище»,, ураховуючи імперативні положення статті 7 Закону № 2456-XII і статті 43 ЗК України, вони є землями природно-заповідного фонду, перебувають під особливою охороною, щодо них встановлений спеціальний порядок вилучення (стаття 150 ЗК України), відтворення і використання, а також обмеження щодо їх цивільного обороту.

Системний аналіз вищенаведених норм права дозволяє зробити висновок про те, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у державній, комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У частинах 1 та 2 статті 116 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що відповідачці ОСОБА_1 уповноважений державний орган всупереч прямим приписам закону передав у власність спірну земельну ділянку, яка є частиною гідрологічного заказника місцевого значення, отже відноситься до природно-заповідного фонду.

За такого, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки Верховна Рада України та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, не погоджували вилучення спірної земельної ділянки на території гідрологічного заказника із державної власності та зміну меж заказника, право власності держави (наразі територіальної громади) на цю ділянку не припинилося і до фізичної особи ОСОБА_1 не перейшло, то остання безпідставно безоплатно отримала у приватну власність для особистого селянського господарства земельну ділянку на території об`єкта природного-заповідного фонду.

Такі висновки суду учасниками справи в апеляційному порядку не спростовуються.

Натомість суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з цих підстав з огляду на добросовісність набувача спірної земельної ділянки ОСОБА_1 .

Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Частина 1 статті 11 визначає, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина 2 статті 328 ЦК України).

Таким чином, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних, а не протиправних дій.

Відповідно до наведених норм права встановлено, що фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду.

При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено.

Надання спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» не відповідає як статусу відповідного об`єкта природно-заповідного фонду, так і законодавчим обмеженням на ведення особистого селянського господарства на відповідних землях.

Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку.

Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина 2 статті 152 ЗК України).

Задоволення вимоги прокурора про повернення земельної ділянки у державну власність не є правовою підставою для внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про припинення права власності на спірну земельну ділянку за відповідачами. Отже, при задоволенні негаторного позову прокурора, вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку відповідає ефективному способу захисту порушених прав держави (див. постанови Великої Палати Верховного суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22) та Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі №734/1560/20).

Частина 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-ІV регламентує, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини 7 статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У Законі України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року, статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою такого змісту: «Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу», а статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою наступного змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Наведені норми захищають права добросовісного набувача в разі витребування в нього майна державним органом відповідно до статті 388 ЦК України.

Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини 4 статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Натомість відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Отже, законодавець передбачив право на повернення майна від недобросовісного набувача власнику (зокрема, державі) в будь-якому випадку та компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, зокрема й у випадку, коли відповідне рішення суду стосується об`єктів або територій природно-заповідного фонду.

Повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під визначені статтею 390 ЦК України умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, натомість у справі, яка переглядається, прокурор не пропонує для набувача спірної земельної ділянки компенсації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі №908/2388/21 суд зазначив про необхідність оцінки добросовісності кінцевого набувача, пропорційності застосовуваних до нього засобів та можливості відшкодування кінцевому набувачеві збитків за негаторним позовом.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції відхилив як недоведені посилання прокурора на недобросовісність відповідачки ОСОБА_1 , як набувача землі.

Колегія суддів погоджується з такими висновками та відхиляє аргументи апеляційної скарги в цій частині, які є аналогічними позиції прокурора в суді першої інстанції.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц викладена правова позиція про те, що з огляду на положення частини 1 статті 83, частини 1 статті 84, статті 122 ЗК України прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Таким чином, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини 1 статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 зазначено, що «Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 зазначено, що:

«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.»

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України).

Споживач послуг органів виконавчої влади законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції.

Також у рішенні Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04, пункт 70) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов`язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (наприклад, рішення від 11 червня 2020 року в справі «Фортеця проти України», заява №68946/10, пункт 42).

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року в справі «GASHI v. CROATIA», №3257/05, пункт 40).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Vukuљiж v. Croatia», №69735/11, §64; від 12 червня 2018 року «Beinaroviи and Others v. Lithuania», №70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція), відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45, «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідне в демократичному суспільстві і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

«Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 року, Series A no. 52, p. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення від 20 листопада 1995 року в справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), Series A no. 332, p. 23, § 38).

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine) констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав.

Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, установлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стосовно захисту права власності.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. Указані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки. В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

У рішенні від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України»( KULYK v. UKRAINE) (заява №40214/16) ЄСПЛ вкотре у подібних правовідносинах встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробив висновок, що суть справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна, а також повторив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин.

ЄСПЛ звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання щодо добросовісного власника майна та пов`язує необхідність відшкодування добросовісним власникам ринкової вартості майна виключно із фактом позбавлення власності, а не зі способом задоволення такої вимоги держави (витребування чи повернення відповідного майна за негаторним позовом), формою або часом визначення такої компенсації в національному законодавстві.

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії» (Vukuљiж v. Croatia), № 69735/11, §64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви» (Beinaroviи and Others v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

У постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 554/10397/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі, що переглядається апеляційним судом, було встановлено судом першої інстанції, що власниці ОСОБА_1 державним органом у власність була надана земельна ділянка природно-заповідного фонду.

Докази обізнаності ОСОБА_1 про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду у матеріалах справи відсутні.

Так, посилання прокурора на те, що ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що земельна ділянка розташована в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», жодними доказами не підтверджено.

При цьому суд першої інстанції вірно врахував, що вказані твердження прокурора про недобросовісність відповідачки спростовуються також тим, що відповідно до висновку про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 у власність, розробленого інженером-землевпорядником. Отже, якщо кваліфікований інженер-землевпорядник не встановив, що спірна земельна ділянка розташована в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», тому твердження прокурора в позовній заяві про те, що відповідачка саме за зовнішніми ознаками повинна була встановити факт належності спірної земельної ділянки до земель заказника, є припущеннями, на яких не може ґрунтуватися доказування.

Також звертає на себе увагу той факт, що відповідачка ОСОБА_1 отримала спірну земельну ділянку у власність від державного органу, який припустився помилки, а тому апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції, який виходив з того, що відповідачка не повинна відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

З огляду на зазначене, посилання прокурора на те, що відповідачка ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки, є безпідставними.

Крім цього, апеляційний суд вважає за необхідне зауважити, що у справі у справі будь-які докази притягнення до кримінальної або іншого виду відповідальності осіб Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області відповідальних за видачу оскаржуваного наказу про передання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки природно-заповідного фонду.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб.

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів.

Прокурор не навів обґрунтованих і достатніх мотивів наявності виняткових обставин у розумінні практики ЄСПЛ, за яких повна відсутність компенсації державних органів може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та з урахуванням принципів розумності і справедливості.

З огляду на зазначене, апеляційний суд вважає, що надані прокурором докази та встановлені судом першої інстанції обставини у сукупності доводять, що відповідачка ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, а тому на неї розповсюджуються умови щодо компенсації вартості майна, повернення якого в інтересах суспільства вимагає держава.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно вважав, що відсутні підстави для повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області за даним позовом, оскільки таке є можливим з обов`язковою компенсацією ринкової вартості спірної земельної ділянки добросовісному її набувачеві ОСОБА_1 , оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У такому випадку втручання у право володіння майном відповідачки буде відповідати вимогам щодо дотримання балансу між суспільним інтересом, який полягає у поверненні у державну власність земельної ділянки природоохоронного призначення, та правом відповідачки як власника на мирне володіння майном.

Також, оскільки решта позовних вимог є похідними вимогами, які напряму залежать від задоволення основної позовної вимоги про повернення земельної ділянки, суд обґрунтовано дійшов висновку, що інші позовні вимоги також не підлягають задоволенню.

Твердження прокурора в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про повернення розгляду справи до підготовчого провадженні, не приймається, оскільки таке повернення на попередню стадії провадження у справі є правом, а не обов`язком суду.

Між тим, у цій справі спосіб захисту права держави у разі вибуття земельної ділянки природоохоронного фонду, то, згідно з усталеною судовою практикою таким є саме негаторний позов.

Отже, доводи апеляційної скарги зводяться до власного тлумачення заявником норм права, між тим такі доводи спростовуються матеріалами справи та судовою практикою застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Відповідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

З огляду на те, що апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового перерозподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та розподілу судових витрат, пов`язаних з розглядом справи у суду апеляційної інстанції відсутні.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Миколаївської окружної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 12 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Ж.М. Яворська

Повне судове рішення складено 21 жовтня 2026 року.