Рішення від 14 жовтня 2026 р. у справі №761/1750/23 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/1750/23

Провадження № 2/761/628/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

15 жовтня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва під головуванням судді Матвєєвої Ю.О., при секретарі Каніковському Б.А., за участю: представника позивача Авласенко Ю.А., представника третьої особи Тимофієва В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» до ОСОБА_1 , третя особа: Громадська організація «Київська міська спілка безквартирних офіцерів» про виселення, -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2023 року Комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Громадська організація «Київська міська спілка безквартирних офіцерів» про виселення ОСОБА_1 разом із всіма членами її родини з квартири АДРЕСА_1 шляхом передачі її позивачу за актом прийому-передачі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Київської міської ради народних депутатів від 01.03.2001 № 217/1194 «Про створення комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд», шляхом реорганізації Дирекції по утриманню та експлуатації житлових будинків маневреного фонду КП «Київжитлоспецексплуатація» було створено комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд». Відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 19.04.2001 № 777 «Про комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» житловий будинок на АДРЕСА_2 закріплено за КП «Спецжитлофонд» на праві повного господарського відання.

Між КП «Спецжитлофонд» (орендодавець) та Громадською організацією «Київська міська спілка безквартирних офіцерів» (орендар) був укладений договір оренди житлового приміщення від 20.12.2019 № 5934. На підставі вказаного договору родині ОСОБА_1 було надано в орендне користування житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 . Термін дії договору було продовжено до 30.06.2021.

Після спливу строку дії договору оренди позивач листом від 23 липня 2021 року № 056/24-1523 повідомив Громадську організацію «Київська міська спілка безквартирних офіцерів» та родину відповідача про припинення дії договору та необхідність звільнення спірного житлового приміщення. Водночас відповідач вимогу про звільнення квартири не виконав та продовжив користуватися нею, у зв`язку з чим, на переконання позивача, таке користування здійснюється без належних правових підстав.

Тому, позивач просив суд виселити ОСОБА_1 разом з її родиною зі спірної квартири та стягнути з відповідача судові витрати по сплаті судового збору.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.01.2023 матеріали позовної заяви передані на розгляд судді Матвєєвої Ю.О.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 25.01.2023 відкрито провадження у справі та призначено справу в порядку загального позовного провадження в підготовче засідання.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08.05.2023 закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 10.07.2023 провадження у справі зупинено до розгляду цивільної справи № 761/47228/19.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 28.04.2025 поновлено провадження у справі.

30.05.2023 представником третьої особи Громадська організація «Київська міська спілка безквартирних офіцерів» подані заперечення у яких просив закрити провадження у судовій справі, оскільки наявне рішення суду про вирішення даного спору. Крім того зауважив, що позивач не є власником спірного майна, а відповідачка була поселена законно у дану квартиру. Також зазначає, що ОСОБА_1 за виконання громадянського обов`язку була нагороджена відзнакою народної пошани Героя українського з врученням ордена «Золота Зірка».

13.06.2023 позивачем до суду була подана відповідь на заперечення третьої особи. У яких представник зазначав, що твердження третьої особи про необхідність закриття провадження у справі є безпідставними та необґрунтованими. Оскільки предмет розгляду спору, про який зазначав представник третьої особи не є тотожними із справою, яка розглядається. Більше того рішення суду не набрало законної сили. Разом з ти зауважує, що власником спірного майна є територіальна громада міста Києва, яка закріпила спірне майно за позивачем на праві повного господарського відання.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд їх задовольнити. Зазначив, що відповідачка разом із членами своєї родини одразу після початку війни виїхала, однак продовжує сплачувати комунальні послуги, у зв`язку з чим заборгованість за ними відсутня. Водночас у відповідачки наявна заборгованість з орендної плати. Представник позивача наголосив, що підставою для виселення є припинення строку дії договору оренди, який був укладений до 30 червня 2021 року.

Відповідачка у судове засідання не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки суду не повідомила, правом на подання відзиву на позовну заяву не скористалася.

Представник третьої особи у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі. Зазначив, що кожна особа має право на житло. При цьому вказав, що відповідачка не продовжила строк дії договору оренди у зв`язку з тим, що на розгляді суду перебували інші судові справи.

Суд, керуючись вимогами ст.ст.130, 280 ЦПК України вважає за можливим заслухати справу у відсутності відповідача та постановити заочне рішення.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, представника третьої особи, дослідивши матеріали цивільної справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає необхідним зазначити наступне.

Судом встановлено, що рішенням Київської міської ради від 01.03.2001 року № 217/1194 «Про створення комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» було створено на базі Дирекції з утримання та експлуатації житлових будинків маневреного фонду комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд».

Відповідно до Розпорядження Київської міської державної адміністрації за № 777 від 19.04.2001 року «Про комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд», житловий будинок по АДРЕСА_2 закріплено за позивачем на праві повного господарського відання.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що дана квартира перебуває у власності територіальної громади міста Києва Київської міської ради.

20 грудня 2019 року між Комунальним підприємством з утримання та експлуатації житлового фонду спеціалізованого призначення «Спецжитлофонд» (орендодавець) та Громадською організацією «Київська міська спілка безквартирних офіцерів» на виконання наказу Департаменту будівництва житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації від 19.12.2019 № 420, було укладено Договір № 59348 оренди житлового приміщення, відповідно до умов якого, орендодавець передає, а орендар приймає в тимчасове орендне платне користування без права викупу житлове приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно п.1.3. Орендар зобов`язується використовувати приміщення для проживання родини ОСОБА_1 .

Розмір орендної плати та умови оплати визначені п. 1 Договору.

Відповідно до п. 6.1., 6.2. договору оренди сторони домовилися, що умови даного Договору застосовуються до відносин Сторін, які виникнуть з 01 січня 2020р. до 30 червня 2020р. Цей договір може бути продовжений за згодою позивача, якщо не менше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору від Орендаря надійшло письмове звернення з проханням продовження строку дії договору.

Згідно Додатку № 1 до договору від 20.12.2019 № 5934, який було підписано між позивачем та третьою особою - Громадською організацією «Київська міська спілка безквартирних офіцерів», орендодавець передає, а орендар приймає в тимчасове користування квартиру АДРЕСА_1 для тимчасового проживання родини ОСОБА_1 .

Додатковою угодою №1 та №2 до договору оренди житлового приміщення від 20.12.2019 № 5934 визначено, що вказаний договір продовжено на строк з 01.07.2020 по 31.12.2020, та 01.01.2021 по 30.06.2021, відповідно.

Згідно умов додаткових угод № 1-2 вони є невід`ємною частиною договору.

Судом встановлено, що строк дії договору оренди від 20.12.2019 № 5934 закінчився 30.06.2021.

Матеріали справи не містять документів, які б підтверджували продовження строку дії договору після 30.06.2021.

При цьому, із матеріалів справи убачається, що позивач звертався до Громадської організації «Київська міська спілка безквартирних офіцерів» та ОСОБА_1 із заявою від 23.07.2021 № 056/24-1523 про припинення дії договору оренди, де було зазначено, що строк дії договору оренди житлового приміщення від 20.12.2019 року № 5934 вважається припиненим з 01.07.2021, а тому необхідно негайно звільнити орендовану квартиру АДРЕСА_1 та передати її за актом прийому-передачі КП «Спецжитлофонд», проте указану заяву було залишено без розгляду.

Відповідно до статті 764 ЦК України, якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

У відповідності до п. 6.3 Договору оренди, у разі відмови Орендодавця від Договору цей договір є розірваний з моменту одержання Орендарем письмового повідомлення від Орендодавця про розірвання договору.

Згідно ч. 1 ст. 785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Пунктом 4.2.5 Договору оренди передбачено, що орендар зобов`язувався після закінчення строку дії Договору, або в разі його розірвання, звільнити Приміщення від осіб які проживають у ньому та повернути Приміщення Орендодавцю за актом приймання-передачі. Обов`язок складання акту приймання-передачі Приміщення при поверненні його Орендодавцю покладається на Орендаря. Акт приймання-передачі Приміщення підписується представниками Сторін та скріплюється їх печатками.

Водночас матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачка та члени її сім`ї фактично не проживають у спірній квартирі. Твердження представника позивача про те, що після початку повномасштабної війни вони виїхали з квартири, мають характер пояснень сторони та самі по собі не можуть свідчити про встановлення такого факту. Позивачем не надано доказів, які б підтверджували тривалу відсутність мешканців у спірному житлі, зокрема відомостей про їх фактичне місце проживання, актів обстеження квартири чи інших документів, які б об`єктивно засвідчували припинення користування житловим приміщенням.

При цьому сам представник позивача зазначав, що комунальні послуги за спірною квартирою продовжують сплачуватися, що також підтверджує факт користування нею.

Відповідно до ст.47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 ст. 109 ЖК Української РСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (ч. 3 ст. 116 ЖК Української РСР).

Відповідно до ст. 99 ЖК Української РСР, піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання. У разі припинення дії договору найму жилого приміщення одночасно припиняється і дія договору піднайму. Піднаймач і члени його сім`ї, а також тимчасові жильці зобов`язані негайно звільнити займане жиле приміщення. У разі відмовлення вони підлягають виселенню в судовому порядку, а з будинків, що загрожують обвалом, - в адміністративному порядку. Виселення провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Згідно норм частини другої статті 33 Закону України «Про основні засади житлової політики», ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 759 ЦК України).

Договір найму укладається на строк, встановлений договором (ч.1 ст.763 ЦК України).

В обґрунтування своїх позовних вимог, позивач посилався лише на те, що строк дії договору оренди, укладеного між КП «Спецжитлофонд», як уповноваженою власником особою, та Громадською організацією «Київська спілка безквартирних офіцерів» закінчився, відповідачка разом із сім`єю безпідставно користуються квартирою АДРЕСА_1 , між останніми та КП «Спецжитлофонд» відсутні договірні відносини, відповідно відповідачка не має законних підстав для подальшого проживання у вказаному будинку, а тому як тимчасові мешканці підлягають виселенню.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Виселення особи житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідь останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства ( п.6 ч.3 ст.2 ст.11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідача.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети».

Належних та допустимих доказів на підтвердження необхідності виселення відповідачки зі спірної квартири позивачем у передбаченому ст.ст.12,81 ЦПК України порядку суду не надано.

З огляду на те, що ОСОБА_1 тривалий час проживає у спірній квартирі, користується нею як житлом та належним чином сплачує комунальні послуги, за якими, як підтверджено позивачем, заборгованість відсутня, при цьому позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у відповідачки іншого житла, а також не наведено обґрунтованих доводів щодо існування нагальної суспільної необхідності у звільненні спірного житлового приміщення, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для її виселення.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 11.11.2019 № 761/31830/14-ц.

Разом з тим, доводи представника позивача щодо наявності у відповідачки заборгованості з орендної плати суд вважає необґрунтованими, оскільки відповідно до умов Договору оренди житлового приміщення від 20.12.2019 № 5934 обов`язок зі сплати орендних платежів покладено на орендаря - Громадську організацію «Київська спілка безквартирних офіцерів», а не на відповідачку.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України розподіл судових витрат не здійснюється.

На підставі викладеного та керуючись: ст.ст. 12, 81, 141, 259, 264, 265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» до ОСОБА_1 , третя особа: Громадська організація «Київська міська спілка безквартирних офіцерів» про виселення - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його отримання.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 21.10.2026 року.

Суддя Ю.О. Матвєєва

15 жовтня 2026 року