Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №917/1259/25 — Східний апеляційний господарський суд

Суд: Східний апеляційний господарський суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Господарське

Категорія: про державну власність, з них

Дата: 11 жовтня 2026 р.

Справа: №917/1259/25

Суддя: Васильєв Євген Олександрович

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 року м. Харків Справа №917/1259/25

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Васильєв Є.О., суддя Істоміна О.А., суддя Слободін М.М.,

при секретарі судового засідання Горюшко В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду у місті Харкові апеляційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури (вх. №981 П/3)

на рішення Господарського суду Полтавської області від 26.03.2026 у справі №917/1259/25

(суддя Ківшик О.В., повне судове рішення складено 06.04.2026)

за позовом КерівникаЛубенської окружної прокуратури Полтавської областів інтересах держави в особі Полтавської обласної військової адміністрації

до Спасо-Преображенського (Мгарського) монастиря Полтавської єпархії Української Православної Церкви

третя особа: Міністерство культури України

про повернення майна

ВСТАНОВИВ:

1. Стисле викладення історії справи

1.1. Керівник Лубенської окружної прокуратури Полтавської області (далі – прокурор) 24.06.2025 звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом в інтересах держави в особі Полтавської обласної військової адміністрації (далі – Полтавська ОВА) до Спасо-Преображенського (Мгарського) монастиря Полтавської єпархії Української Православної Церкви (далі – Монастир, відповідач) про усунення перешкод власнику – державі в особі Полтавської ОВА у здійсненні користування та розпорядження майном – пам`яткою архітектури національного значення шляхом зобов`язання Монастиря повернути на користь держави в особі Полтавської ОВА нерухоме майно: Спасо-Преображенський Мгарський монастир (комплекс), Спасо-Преображенський собор (1682-1754 роки), дзвіницю (1837 рік), будинок настоятеля (1786 рік), Благовіщенську (теплу) церкву (1904 рік, XIX століття), келії (XVIII століття) (далі разом – спірне майно).

1.2. В обґрунтування позову прокурор зазначив, що спірний комплекс споруд є пам`яткою архітектури національного значення (охоронний №593 за постановою Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 №970; постановою Кабінету Міністрів України від 26.03.2024 №339 внесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, охоронний №160054), а тому відповідно до законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, не міг вибути з державної власності у приватну. Розпорядженням представника Президента України (Полтавської обласної державної адміністрації) від 29.09.1993 №433 та рішенням Лубенської районної ради народних депутатів від 20.10.1993 культові будівлі комплексу безоплатно передано у власність чернечої громади Спасо-Преображенського (Мгарського) чоловічого монастиря, відомості про яку як про юридичну особу в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі – ЄДР) відсутні. Надалі на підставі рішення Мгарської сільської ради від 04.07.2005 та свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом цієї ради 16.08.2005, право колективної власності на майно зареєстровано за чернечою громадою, тоді як фактичне володіння майном здійснює відповідач. Прокурор обрав спосіб захисту, передбачений статтею 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), прямо зазначивши в позовній заяві, що позов належить розглядати саме як негаторний.

1.3. Відповідач проти позову заперечив, зазначивши, зокрема, що заявлена вимога за своєю правовою природою є віндикаційною, а не негаторною, а тому до неї застосовується позовна давність, яка на момент звернення прокурора з позовом спливла (32 роки з моменту передачі майна у 1993 році та 20 років з моменту реєстрації права власності у 2005 році), про що відповідач заявив у відзиві на позов від 05.08.2025. Відповідач також заперечив наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді.

1.4. На стадії розгляду справи по суті прокурор 03.12.2025 звернувся до суду першої інстанції із заявою, в якій, посилаючись на набрання 09.04.2025 чинності Законом України від 12.03.2025 №4292-IX "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача" (далі – Закон №4292-IX), яким статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою, просив повернутися до стадії підготовчого провадження та змінити предмет позову, виклавши позовні вимоги як вимогу про витребування спірного майна на користь держави.

1.5. Відповідач 19.01.2026 звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про зупинення провадження у справі до вирішення справи №440/16243/25, відкритої за його позовом до органу державної реєстрації про виправлення технічної помилки в реєстраційних даних щодо спірного майна.

1.6. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 26.03.2026 у справі №917/1259/25 (суддя Ківшик О.В.) у задоволенні позову відмовлено повністю; заяву прокурора про повернення до стадії підготовчого провадження та зміну предмета позову залишено без розгляду; у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі відмовлено.

Залишаючи без розгляду заяву про зміну предмета позову, суд першої інстанції виходив з того, що наведені прокурором обставини (набрання чинності Законом №4292-IX) не є вагомою підставою для повернення до стадії підготовчого провадження, оскільки прокурор мав достатньо часу для визначення предмета позову на стадії його подання, тим більше що на неналежність обраного способу захисту вказував відповідач у відзиві на позов від 05.08.2025. Надання прокурору можливості змінити предмет позову на такій стадії, на думку місцевого господарського суду, надало б йому невиправдану процесуальну перевагу і порушило б принцип рівності сторін (з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справах "Надточій проти України" та "Салов проти України").

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції встановив, що спірне майно передане набувачу на підставі дій органів державної влади та місцевого самоврядування (розпорядження Полтавської обласної державної адміністрації від 29.09.1993 №433, рішення Лубенської районної ради народних депутатів від 20.10.1993, дії Мгарської сільської ради та її виконавчого комітету у 2005 році), а тому відповідно до частини другої статті 391 ЦК України, чинної на момент звернення прокурора з позовом до суду, спори щодо володіння, розпорядження та користування таким майном підлягають вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України, тобто за правилами віндикаційного, а не негаторного позову. Оскільки прокурор прямо і послідовно визначав та підтримував негаторний спосіб захисту, суд дійшов висновку, що обраний прокурором спосіб захисту не відповідає встановленому законом способу захисту порушеного права та не є ефективним, що є самостійною підставою для відмови в позові. Інші доводи і заперечення сторін (щодо позовної давності, добросовісності набувача, доведеності факту порушення) суд першої інстанції не оцінював як такі, що не впливають на цей висновок.

Водночас суд першої інстанції визнав обґрунтованими підстави для представництва прокурором інтересів держави в особі Полтавської ОВА у цій справі.

2. Узагальнені доводи апеляційної скарги та межі апеляційного перегляду справи

2.1. Заступник керівника Полтавської обласної прокуратури (далі також – прокурор, апелянт) в апеляційній скарзі від 28.04.2026 (вих. №15/2-3742вих26) посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, нез`ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків суду обставинам справи і просить рішення Господарського суду Полтавської області від 26.03.2026 у справі №917/1259/25 скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Доводи цієї апеляційної скарги в узагальненому вигляді зводяться до такого:

2.1.1. спірний комплекс споруд як пам`ятка архітектури національного значення є об`єктом обмеженої оборотоздатності, відчуження якого у приватну власність було заборонено законодавством, чинним як у 1993 році, так і у 2005 році, а тому пам`ятка залишається державною власністю незалежно від фактичних дій щодо її передання; пам`ятки архітектури національного значення не увійшли до переліку державного майна, переданого до комунальної власності (постанова Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 №311), а отже залишились у державній власності; крім того, спірне майно передано неіснуючій юридичній особі, відомості про яку в ЄДР відсутні;

2.1.2. частина друга статті 391 ЦК України, якою ЦК України доповнено Законом №4292-IX, набрала чинності 09.04.2025 і, за відсутності в законі вказівки на зворотну дію, не може застосовуватися до правовідносин, що виникли у 1993 та 2005 роках;

2.1.3. відповідач є лише фактичним користувачем, а не володільцем спірного майна, тому належним способом захисту є негаторний, а не віндикаційний позов (з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі №922/264/24 та практику Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду); висновок суду першої інстанції про обрання неналежного способу захисту є помилковим;

2.1.4. оскільки позов є негаторним, позовна давність до нього не застосовується;

2.1.5. відповідач не є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки не міг не знати про його статус пам`ятки архітектури національного значення.

2.2. Полтавська обласна прокуратура 25.09.2026 подала письмові пояснення на виконання ухвали Східного апеляційного господарського суду від 31.08.2026, в яких підтримала апеляційну скаргу та просила задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Доводи цих пояснень в узагальненому вигляді зводяться до такого:

2.2.1. спірне майно використовується релігійною громадою; відповідач у своїх процесуальних документах факту використання ним спірного майна не заперечував, а тому ця обставина визнається учасниками справи і не потребує доказування (частина перша статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України); постанова Верховного Суду від 19.03.2024 у справі №910/3016/23);

2.2.2. станом на 29.09.1993 спірне майно перебувало у державній власності: відповідно до статті 366 Адміністративного кодексу УРСР 1927 року майно церковних і релігійних громад визнавалося державною власністю; з 1963 року комплекс обліковується як пам`ятка архітектури; Закон Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" допускав надання будинків і споруд – пам`яток лише в користування за погодженням зі спеціально уповноваженими державними органами охорони пам`яток; частина друга статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" забороняла приватизацію національних культурних та історичних цінностей, тож передача комплексу у власність відповідача як у 1993 році, так і у 2005 році була законодавчо неможливою;

2.2.3. станом на 20.10.1993 спірне майно не перебувало у комунальній власності Лубенського району, доказів передачі його з державної до комунальної власності немає;

2.2.4. "чернеча громада Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря Полтавської єпархії УПЦ" – це назва, якою віряни іменують себе на побутовому рівні, організації з такою назвою не існувало і не існує; код ЄДРПОУ 02381523 в ЄДР відсутній; відомості до Реєстру прав власності на нерухоме майно внесено 12.08.2005, тобто раніше за видачу свідоцтва про право власності 16.08.2005, яке є підставою набуття права колективної власності юридичною особою, якої не існує; фактичне володіння спірним майном здійснює Монастир, який і є належним відповідачем у справі.

2.3. Харківська обласна прокуратура, яка забезпечує участь прокурора у розгляді справи судом апеляційної інстанції, 07.10.2026 подала додаткові пояснення з окремих питань (вих. №15/4-4475-26), які не ставилися судом в ухвалі від 31.08.2026, разом з клопотанням дозволити їх подання та врахувати під час ухвалення судового рішення. Протокольною ухвалою, постановленою в судовому засіданні 08.10.2026, суд надав прокурору дозвіл на подання цих пояснень (пункт 4.12 цієї постанови). Доводи цих пояснень в узагальненому вигляді зводяться до такого:

2.3.1. спірний комплекс має два правові статуси – культової споруди та пам`ятки культурної спадщини національного значення, кожен з яких визначає окремий порядок (умови) набуття права власності; як культова споруда монастир до набрання чинності Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" перебував у державній власності (стаття 366 Адміністративного кодексу УРСР 1927 року, Закон УРСР "Про власність" від 07.02.1991 №697-XII);

2.3.2. на момент видання Указу Президента України від 04.03.1992 №125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" відповідача як релігійної організації не існувало (його державна реєстрація проведена 27.05.1993), тому були відсутні правові підстави для передачі спірного майна у власність, можливою була лише передача у безоплатне користування з додержанням пам`яткоохоронного законодавства, а свідоцтво про право власності від 16.08.2005 отримано безпідставно;

2.3.3. на момент передачі у власність (16.08.2005) комплекс мав статус пам`ятки культурної спадщини (пункт 3 розділу X "Прикінцеві положення" Закону України "Про охорону культурної спадщини"; постанова Верховного Суду від 09.09.2026 у справі №520/29107/24); у період з 23.02.2005 по 17.10.2008 діяла абсолютна заборона на приватизацію (відчуження) пам`яток культурної спадщини (Закон України від 01.02.2005 №2391-IV "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини"; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі №910/8413/21), а тому видача свідоцтва про право власності не могла стати підставою переходу спірного майна у колективну власність, державна реєстрація права колективної власності не є доказом переходу володіння, і пам`ятка фактично не вибула з власності держави;

2.3.4. у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація такого права не змінює володільця, а належним способом захисту є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.09.2026 у справі №922/2484/24, від 15.07.2026 у справі №915/268/24); оскільки держава, незважаючи на державну реєстрацію права колективної власності, володіння спірним майном не втратила, підстави для застосування віндикаційного позову відсутні.

2.4. Відповідно до частини першої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Водночас згідно з частиною четвертою статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

3. Позиція інших учасників справи

3.1. Монастир у відзиві на апеляційну скаргу від 28.05.2026 заперечив проти доводів апеляційної скарги прокурора. Доводи цього відзиву в узагальненому вигляді зводяться до такого:

3.1.1. апеляційна скарга не відповідає вимогам пункту 2 частини другої статті 258 ГПК України, оскільки не містить відомостей про наявність або відсутність зареєстрованих електронних кабінетів учасників справи;

3.1.2. прокурор не довів, що спірне майно коли-небудь перебувало у державній власності: посилання на статтю 366 Адміністративного кодексу УРСР 1927 року є некоректним, оскільки не доведено перебування майна на обліку органів радянської влади, а сам кодекс, за твердженням відповідача, втратив чинність з 21.08.1985; відповідно до статті 4 Закону Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" 1978 року державною власністю було лише майно без відомого власника, тоді як монастир як власник завжди був відомий; Закон України "Про охорону культурної спадщини" (2000 рік) та Положення про Міністерство культури України (2019 рік) прийняті значно пізніше передачі майна (1993 рік) та оформлення права власності (2005 рік) і не мають зворотної дії в часі (стаття 5 ЦК України); посилання на редакції Закону України "Про приватизацію державного майна" від 19.02.1993 та 05.07.2005 є некоректним, оскільки таких редакцій не існує, а сам закон не стосується передачі культових споруд; внесення пам`ятки до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у 2024 році не підтверджує права власності держави;

3.1.3. позов за своєю суттю є вимогою про витребування майна з чужого володіння (віндикаційною), оскільки саме відповідач, а не держава, безперервно з 1993 (2005) року відкрито володіє спірним майном; до такої вимоги застосовується позовна давність, яка на момент звернення прокурора з позовом спливла, про застосування наслідків спливу якої відповідач заявляв у відзиві на позов (частина четверта статті 267 ЦК України);

3.1.4. оскільки об`єкт вибув з володіння держави внаслідок дій органу влади (розпорядження 1993 року), спір підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України (частина друга статті 391 ЦК України); суд першої інстанції правильно застосував ці норми та відмовив у задоволенні позову з підстав обрання неналежного способу захисту;

3.1.5. висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі №922/264/24 стосуються земельної ділянки історико-культурного призначення, щодо якої законом встановлено безумовну заборону приватної власності, і не є релевантними до спору щодо культових будівель, право власності на які з огляду на спеціальне законодавство про свободу совісті могло виникнути у релігійної організації на підставі рішення уповноваженого органу; натомість застосуванню підлягають висновки постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.05.2025 у справі №918/938/23, за якими наявність зареєстрованого права власності приватної особи виключає негаторний спосіб захисту; постанови Верховного Суду у справах №922/1655/24, №906/661/24 стосуються інших предметів спору (землі історико-культурного призначення, оскарження рішень державних органів) і не є релевантними до цієї справи;

3.1.6. відповідач (а раніше – чернеча громада) не є недобросовісним набувачем, оскільки набуття відбулося на підставі чинних на той час актів органів державної влади та місцевого самоврядування.

3.2. Монастир 25.09.2026 подав письмові пояснення на виконання ухвали Східного апеляційного господарського суду від 31.08.2026, долучивши до них копії документів, на які він посилається. Доводи цих пояснень в узагальненому вигляді зводяться до такого:

3.2.1. статут Монастиря прийнято та затверджено керуючим Полтавською єпархією УПЦ 12.05.1993 і зареєстровано постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 27.05.1993 (протокол №6), про що видано свідоцтво про реєстрацію статуту релігійної організації №346; з моменту реєстрації статуту Монастир набув статусу юридичної особи (стаття 13 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"); до прийняття розпорядження від 29.09.1993 №433 культові будівлі перебували в тимчасовому користуванні Лубенського заводу лічильних машин;

3.2.2. розпорядження від 29.09.1993 №433 прийняте за зверненням членів духовного собору чернечої громади Спасо-Преображенського (Мгарського) чоловічого монастиря і Полтавського єпархіального управління на підставі Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Указу Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна";

3.2.3. культові споруди передані у власність монастиря рішенням Лубенської районної ради від 20.10.1993, а некультові споруди, що перебували на балансі Лубенського заводу лічильних машин як загальнодержавне майно, передано до комунальної власності Полтавської області постановою Кабінету Міністрів України від 13.02.1995 №110 і надалі рішенням Полтавської обласної ради народних депутатів від 28.04.1995 – у власність Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря; органи влади (лист Лубенського районного відділу земельних ресурсів від 26.09.1994 №94, лист Полтавської обласної ради народних депутатів від 05.12.1994 №84/1740) ототожнювали набувача майна з Монастирем;

3.2.4. відповідно до статуту монастир – це церковний заклад, у якому живуть та здійснюють свою діяльність насельники – громада (община), що складається з осіб чернечого звання (пункт 2); органом монастирського управління є ігумен разом з духовним собором (пункт 13), який створюється чернечою громадою і є виконавчим і розпорядчим органом монастиря (пункт 16); отже, чернеча громада є складом самої релігійної організації, яка має статус юридичної особи з 27.05.1993 (код ЄДРПОУ 23815236);

3.2.5. замовником технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна (Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 №127) та стороною охоронного договору, до якого додається паспорт пам`ятки (Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768), міг бути лише власник; у паспорті пам`ятки архітектури національного значення станом на 2014 рік власником зазначено чернечу громаду та релігійну організацію Спасо-Преображенський (Мгарський) монастир.

3.3. Відповідач долучив до письмових пояснень від 25.09.2026, поданих на виконання ухвали Східного апеляційного господарського суду від 31.08.2026, копії письмових доказів, стверджуючи, що докази, на які посилається відповідач, були подані до суду першої інстанції позивачем або відповідачем разом із заявами по суті справи або досліджувались судом в оригіналах.

3.4. Полтавська ОВА та Міністерство культури України своєї позиції щодо апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не подали.

4. Рух справи в суді апеляційної інстанції

4.1. Апеляційна скарга заступника керівника Полтавської обласної прокуратури надійшла до Східного апеляційного господарського суду 28.04.2026. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад суду: головуючий суддя (суддя-доповідач) Васильєв Є.О., суддя Істоміна О.А., суддя Стойка О.В.

4.2. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 13.05.2026 прокурору поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження у справі №917/1259/25 та призначено справу до розгляду в судовому засіданні.

4.3. Представник відповідача адвокат Прохур Н.І. 28.05.2026 через систему "Електронний суд" подала відзив на апеляційну скаргу, зміст якого наведено в пункті 3.1 цієї постанови.

4.4. У судовому засіданні 01.06.2026 взяла участь прокурор Піддубна О.М. Представник відповідача адвокат Прохур Н.І., належним чином повідомлена про дату, час і місце судового засідання, у судове засідання в режимі відеоконференції не з`явилась. Представники інших учасників справи у судове засідання не з`явились. Протокольною ухвалою, постановленою в судовому засіданні 01.06.2026, оголошено перерву до 13.07.2026 о 11:00.

4.5. У зв`язку з перебуванням у відпустці судді Стойки О.В. на підставі розпорядження керівника апарату Східного апеляційного господарського суду від 09.07.2026 здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.07.2026 визначено склад суду: головуючий суддя (суддя-доповідач) Васильєв Є.О., суддя Істоміна О.А., суддя Крестьянінов О.О.

4.6. У судовому засіданні 13.07.2026 брали участь прокурор Піддубна О.М. та представник відповідача адвокат Прохур Н.І. Представники інших учасників справи в судове засідання не з`явились, про причини своєї відсутності суд не повідомили. Протокольною ухвалою, постановленою в судовому засіданні 13.07.2026, оголошено перерву до 31.08.2026 о 10:00.

4.7. Прокурором 09.07.2026 та 28.08.2026 подавались письмові пояснення у справі, на необхідність урахування яких прокурор також послався в поясненнях від 25.09.2026.

4.8. У зв`язку з перебуванням у відпустці судді Крестьянінова О.О. на підставі розпорядження керівника апарату Східного апеляційного господарського суду від 27.08.2026 здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, за результатами якого визначено склад суду: головуючий суддя (суддя-доповідач) Васильєв Є.О., суддя Істоміна О.А., суддя Слободін М.М. Відповідно до статті 32 ГПК України внаслідок зміни складу суду розгляд справи розпочато спочатку.

4.9. У судовому засіданні 31.08.2026 під час заслуховування пояснень учасників справи виникла необхідність додаткового з`ясування обставин, що стосуються правосуб`єктності відповідача та правових підстав набуття ним спірного нерухомого майна. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 31.08.2026 оголошено перерву в судовому засіданні до 08.10.2026 о 12:00 та запропоновано учасникам справи не пізніше 25.09.2026 надати письмові пояснення з посиланням на наявні у матеріалах справи докази щодо:

– суб`єктів управління, фактичного володіння спірним нерухомим майном та користування ним станом на дату прийняття розпорядження представника Президента України (Полтавської обласної державної адміністрації) від 29.09.1993 №433;

– перебування спірного майна у державній власності станом на дату прийняття розпорядження від 29.09.1993 №433;

– перебування спірного майна у комунальній власності станом на дату прийняття рішення Лубенської районної ради народних депутатів Полтавської області від 20.10.1993;

– наявності чи відсутності правового зв`язку (зокрема, правонаступництва) між чернечою громадою Спасо-Преображенського (Мгарського) чоловічого монастиря та юридичною особою Спасо-Преображенський (Мгарський) монастир Полтавської єпархії Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 23815236).

4.10. На виконання ухвали від 31.08.2026 через систему "Електронний суд" 25.09.2026 надійшли письмові пояснення Полтавської обласної прокуратури, зміст яких наведено в пункті 2.2 цієї постанови, та письмові пояснення відповідача, зміст яких наведено в пункті 3.2 цієї постанови.

4.11. Харківська обласна прокуратура 07.10.2026 через систему "Електронний суд" подала додаткові пояснення з окремих питань разом з клопотанням про дозвіл на їх подання, зміст яких наведено в пункті 2.3 цієї постанови. Копію пояснень направлено іншим учасникам справи до їхніх електронних кабінетів.

4.12. У судовому засіданні 08.10.2026 брали участь прокурор Піддубна О.М. та представник відповідача адвокат Прохур Н.І. Полтавська ОВА та Міністерство культури України, повідомлені про дату, час і місце судового засідання, своїх представників у судове засідання не направили.

Протокольною ухвалою, постановленою в судовому засіданні 08.10.2026, суд на підставі частини п`ятої статті 161 ГПК України задовольнив клопотання Харківської обласної прокуратури та надав прокурору дозвіл на подання додаткових пояснень від 07.10.2026. Суд виходив з того, що ці пояснення не містять нових доказів, а стосуються правової кваліфікації спірних правовідносин і способу захисту, які суд у будь-якому разі зобов`язаний оцінити самостійно; представник відповідача мала можливість висловити свою позицію щодо цих пояснень у судовому засіданні.

4.13. У судовому засіданні 08.10.2026 Східний апеляційний господарський суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення у справі та відклав проголошення скороченої постанови на 12.10.2026.

5. Фактичні обставини справи, встановлені судами

5.1. Спасо-Преображенський Мгарський монастир розташований на правому березі річки Сули поблизу міста Лубни Полтавської області та заснований у 1619 році. Спасо-Преображенський собор комплексу споруджено у 1682-1754 роках, будинок настоятеля – у 1786 році, дзвіницю – у 1837 році, келії – у XVIII столітті, Благовіщенську (теплу) церкву – у 1904 році. До 1919 року монастир діяв, після чого на його території розміщувались дитяча колонія, дисциплінарний батальйон, військові склади, а з 1985 року – піонерський табір. Зазначені обставини підтверджуються паспортом пам`ятки архітектури національного значення (том 1, а.с. 67-70) та не оспорюються сторонами.

5.2. Постановою Ради Міністрів Української РСР від 24.08.1963 №970 "Про впорядкування справи обліку та охорони пам`ятників архітектури на території Української РСР" комплекс споруд монастиря віднесено до пам`ятників архітектури республіканського (нині – національного) значення під охоронним №593. Як об`єкт культурної спадщини комплекс узято на облік постановою Ради Міністрів УРСР від 06.09.1979 №442 (том 1, а.с. 54).

5.3. Статут Спасо-Преображенського (Мгарського) монастиря Полтавської єпархії Української Православної Церкви, прийнятий 12.05.1993, зареєстровано постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 27.05.1993 (протокол №6) (том 1, а.с. 232-246). Статут містить, зокрема, такі положення:

– Спасо-Преображенський (Мгарський) монастир є релігійним об`єднанням, котре як структурний підрозділ Української Православної Церкви входить до складу Полтавської єпархії (пункт 1);

– монастир – церковний заклад, у котрому живуть та здійснюють свою діяльність насельники – громада /община/, що складається з осіб чернечого звання, об`єднаних обітницями цнотливості, безкорисливості та послуху, що присвятили себе молитві, праці та благочестивому життю (пункт 2);

– монастир володіє правами юридичної особи у рамках, визначених законодавством України, цим статутом, Статутом УПЦ та Статутом Полтавської єпархії (пункт 12);

– органом монастирського управління є ігумен разом з духовним собором /радою/ (пункт 13); духовний собор створюється чернечою громадою під керівництвом ігумена монастиря, затверджується єпархіальним архієреєм і під керівництвом та головуванням ігумена є виконавчим і розпорядчим органом монастиря (пункт 16);

– будівлі, споруди, предмети культу, об`єкти соціального, добродійного та господарського призначення, кошти, література, інше майно, набуте монастирем, утворене за рахунок власних засобів, пожертвуване громадянами, підприємствами, закладами та організаціями, передане державою, а також набуте на інших законних підставах, є власністю монастиря (пункт 30);

– адреса монастиря: Полтавська область, Лубенський район, с. Мгарь (пункт 41).

5.4. Розпорядженням представника Президента України (Полтавської обласної державної адміністрації) від 29.09.1993 №433, прийнятим з урахуванням звернення членів духовного собору чернечої громади Спасо-Преображенського (Мгарського) чоловічого монастиря і Полтавського єпархіального управління та з посиланням на Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" і Указ Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна", вирішено: передати безкоштовно у власність чернечої громади Спасо-Преображенського (Мгарського) чоловічого монастиря культові будівлі комплексу, які на той час перебували в тимчасовому користуванні Лубенського заводу лічильних машин, згідно з додатком (пункт 1); чернечій громаді всі будівельні та реставраційно-відновлювальні роботи приміщень, що є пам`ятниками архітектури, узгоджувати з комітетом по інвестиціях, будівництву і архітектурі обласної державної адміністрації (пункт 2); Лубенській районній державній адміністрації та дирекції Лубенського заводу лічильних машин до кінця 1993 року вирішити в установленому порядку питання вивільнення і передачі чернечій громаді вказаних приміщень (пункт 3). Додаток до розпорядження містить перелік приміщень: Спасо-Преображенський собор, дзвіниця, будинки-келії, будинок настоятеля, будинок-готель, будинок-трапезна, житлові приміщення /казарми/, приміщення іконної і свічної лавок /склади/, об`єкти благоустрою монастиря (том 1, а.с. 62).

5.5. Рішенням Лубенської районної ради народних депутатів Полтавської області від 20.10.1993 безоплатно передано у власність чернечої громади Спасо-Преображенського (Мгарського) чоловічого монастиря споруди ансамблю Мгарського монастиря разом із земельною ділянкою площею 4,59 га (том 2, а.с. 139).

5.6. Лубенська районна державна адміністрація листом від 08.11.1993 №1-24/258а повідомила Полтавську обласну раду народних депутатів про прийняття зазначених рішень та передачу безкоштовно у власність чернечої громади Спасо-Преображенського (Мгарського) чоловічого монастиря будівель Преображенського собору, дзвіниці, келій, будинку настоятеля, готелю, теплої церкви, а також стін і воріт. У цьому ж листі порушено питання про безкоштовну передачу чернечій громаді господарських та підсобних (некультових) приміщень, що розташовувалися на території монастиря та перебували на балансі заводу "Лічмаш" (том 2, а.с. 131-132).

5.7. Спірне майно вибуло з володіння держави внаслідок дій органів державної влади та місцевого самоврядування, вчинених у 1993 році, і відтоді перебуває у фактичному володінні та користуванні Монастиря. Факт використання спірного майна Монастирем визнається прокурором (пояснення від 25.09.2026) і відповідачем.

5.8. Рішенням Мгарської сільської ради Лубенського району Полтавської області від 04.07.2005 Лубенському бюро технічної інвентаризації рекомендовано підготувати свідоцтво про право власності на спірне майно.

До Реєстру прав власності на нерухоме майно 12.08.2005 за реєстраційним номером майна 11707865 внесено відомості про право колективної власності на монастир за адресою: Полтавська область, Лубенський район, с. Мгар, будинок 1, за чернечою громадою Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря Полтавської єпархії УПЦ (код ЄДРПОУ 02381523). Підставою виникнення права власності в записі зазначено свідоцтво про право власності серії ЯЯЯ 384599 від 16.08.2005, видане виконавчим комітетом Мгарської сільської ради (том 1, а.с. 53).

Свідоцтвом про право власності серії ЯЯЯ 384599, виданим виконавчим комітетом Мгарської сільської ради 16.08.2005, засвідчено право колективної власності чернечої громади Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря Полтавської єпархії УПЦ на нерухоме майно: монастир, А-2, 690,2 кв. м; бібліотеку, Б-1, 212,0 кв. м; жилий корпус №1, В-1, 439,9 кв. м; келію, Г-1, 51,1 кв. м; келію, Ж-1, 51,8 кв. м; теплу церкву, Д-1, 633,5 кв. м; жилий корпус №2, З-2, 202,0 кв. м; превратню, И, 20,4 кв. м; іконну лавку, І-2, 149,6 кв. м; сарай, О, о, 175,8 кв. м; сарай, М, 10,8 кв. м; церкву з підвалом, Л-1, 165,6 кв. м; гараж, С, 492,2 кв. м; сарай, Т, т-2, 394,8 кв. м; жилий корпус, Р, р, р1, 153,8 кв. м; келію, У, 38,5 кв. м; дзвіницю, Ц-5, 229,8 кв. м; дім намісника, Ш-2, 193,3 кв. м; вбиральню, Н; вбиральню, Щ; погріб, Х, 72,0 кв. м; колодязь №1; огорожу №2 (том 1, а.с. 63).

5.9. Запис про державну реєстрацію юридичної особи – Спасо-Преображенського (Мгарського) монастиря Полтавської єпархії Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 23815236) в ЄДР внесено Лубенською районною державною адміністрацією 20.02.2007 з посиланням на реєстрацію статуту 27.05.1993 (том 1, а.с. 15).

5.10. Паспорт пам`ятки архітектури національного значення "Мгарський монастир (комплекс Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря)", виготовлений Науково-дослідним інститутом пам`яткоохоронних досліджень станом на 2014 рік, у пункті 6 містить відомості про власника: "чернеча громада Спасо-Преображенського Мгарського монастиря УПЦ ... Релігійна організація Спасо-Преображенський (Мгарський) монастир Полтавської [єпархії] УПЦ", а у пункті 7 – про користувача: "чернеча громада Спасо-Преображенського Мгарського монастиря УПЦ" (том 1, а.с. 67-70).

5.11. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.03.2024 №339 комплекс внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку архітектури національного значення (охоронний №160054) у складі: Спасо-Преображенський собор (охоронний №160054/1), дзвіниця (охоронний №160054/2), будинок настоятеля (охоронний №160054/3), Благовіщенська (тепла) церква (охоронний №160054/4), келії (охоронний №160054/5).

5.12. Лубенська окружна прокуратура 19.03.2025 звернулася до Полтавської ОВА із запитом щодо вжиття заходів представницького характеру (том 1, а.с. 59 (зворот)-61). Департамент захисту та збереження культурної спадщини Міністерства культури та стратегічних комунікацій України листом від 21.03.2025 №06/13/3122-25 повідомив, що пам`ятка перебуває у приватній власності чернечої громади Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря Полтавської єпархії УПЦ (том 1, а.с. 57). Аналогічні відомості з посиланням на свідоцтво про право власності від 16.08.2005 та розпорядження від 29.09.1993 №433 надав Департамент культури і туризму Полтавської ОВА листом від 31.03.2025 №01-20/612 (том 1, а.с. 54); заходів щодо захисту інтересів держави щодо спірного майна Полтавська ОВА не вжила, з відповідним позовом до суду не зверталась.

5.13. Відомості про юридичну особу – чернечу громаду Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря Полтавської єпархії УПЦ (код ЄДРПОУ 02381523) в ЄДР відсутні, що підтверджується, зокрема, листом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 04.07.2025 №4134/10.1-99/25, наданим на запит Лубенської окружної прокуратури Полтавської області (том 1, а.с. 97-98), та листом відділу державної реєстрації виконавчого комітету Лубенської міської ради від 18.09.2025 №02.12.1-07/19 (том 2, а.с. 77).

5.14. Монастир є позивачем у справі №440/16243/25 за позовом до органу державної реєстрації про виправлення технічної помилки в реєстраційних даних щодо спірного майна (клопотання відповідача від 19.01.2026 про зупинення провадження у цій справі).

6. Позиція суду апеляційної інстанції

6.1. Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави.

6.1.1. Питання щодо представництва прокурором інтересів держави в господарському суді, а також особливості здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів урегульовані положеннями Конституції України, Закону України "Про прокуратуру" та ГПК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень.

Згідно з частиною четвертою статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Відповідно до абзацу другого частини п`ятої статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

6.1.2. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 виснувала, що прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, тобто ситуація, коли орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).

6.1.3. Відповідно до статті 3 Закону України "Про охорону культурної спадщини" до спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать, зокрема, органи охорони культурної спадщини обласних державних адміністрацій. Згідно зі статтею 16 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль, зокрема, за збереженням і раціональним використанням державного майна та охороною пам`яток історії та культури. За частиною третьою статті 15 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" обласні військові адміністрації на відповідній території здійснюють, зокрема, повноваження відповідних місцевих державних адміністрацій, а відповідно до частини восьмої статті 4 цього Закону – протягом дії воєнного стану та 30 днів після його припинення чи скасування.

Матеріалами справи підтверджується, що Лубенська окружна прокуратура до звернення з позовом зверталася до Полтавської ОВА із запитом щодо вжиття заходів для захисту інтересів держави стосовно спірної пам`ятки (лист від 19.03.2025) та отримала відповідь від 31.03.2025, однак Полтавська ОВА у розумний строк заходів щодо захисту інтересів держави не вжила і з відповідним позовом до суду не звернулась (пункт 5.12 цієї постанови). Така поведінка уповноваженого органу свідчить про нездійснення ним захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що прокурор обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави в суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та правильно визначив Полтавську ОВА як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

6.1.4. Колегія суддів також враховує, що рішенням Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(II)/2025 окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в частині представництва прокурором інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів суб`єктом владних повноважень визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Ці приписи втрачають чинність з 01.01.2027, а рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли в період дії зазначених приписів і продовжують існувати після втрати ними чинності. Отже, на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави у цій справі, які виникли з поданням позову 24.06.2025, зазначене рішення не впливає.

6.2. Щодо суб`єкта набуття спірного майна та його фактичного володільця (питання, поставлені в ухвалі від 31.08.2026).

6.2.1. Визначення належного способу захисту порушеного права держави залежить від того, чи зберегла держава володіння спірним майном, хто є його зареєстрованим та фактичним володільцем і чи могло на спірне майно в принципі виникнути право власності приватної особи. Позовні вимоги прокурора та доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що набувача за актами 1993 і 2005 років ("чернечої громади") як юридичної особи не існувало, а відповідач є лише фактичним користувачем майна. Саме тому апеляційний суд запропонував учасникам справи надати пояснення щодо питань, наведених у пункті 4.9 цієї постанови.

6.2.2. Щодо суб`єктів управління, фактичного володіння спірним майном і користування ним станом на 29.09.1993 та перебування майна у державній власності на цю дату. Як вбачається з розпорядження від 29.09.1993 №433, культові будівлі комплексу на дату його прийняття перебували в тимчасовому користуванні Лубенського заводу лічильних машин – державного підприємства (пункт 5.4 цієї постанови).

Повернення культових будівель у власність релігійних організацій за статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Указом Президента України від 04.03.1992 №125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" стосувалося саме майна, що становило державну власність. Отже, перебування спірного майна у державній власності станом на 29.09.1993 випливає із самих актів 1993 року, якими держава в особі уповноваженого органу розпорядилася цим майном, і відповідачем у поясненнях від 25.09.2026 прямо не заперечується.

Доводи відзиву про те, що державною власністю могло бути лише майно без відомого власника, а монастир як власник завжди був відомий (підпункт 3.1.2 цієї постанови), суперечать позиції самого відповідача про набуття ним права власності саме на підставі актів 1993 року про повернення культового майна, яке перебувало у державній власності. За таких обставин для вирішення питання про спосіб захисту апеляційний суд не вбачає потреби в оцінці доводів сторін щодо застосування статті 366 Адміністративного кодексу УРСР 1927 року та статті 4 Закону Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури".

Володіння спірним майном перейшло від державного підприємства до Монастиря на виконання пункту 3 розпорядження від 29.09.1993 №433, тобто з волі органу, який розпорядився державним майном. Відтоді, як визнають обидві сторони, спірне майно використовує Монастир (частина перша статті 75 ГПК України).

6.2.3. Щодо перебування спірного майна у комунальній власності станом на 20.10.1993. Доказів передачі спірного майна з державної до комунальної власності Лубенського району матеріали справи не містять, на такі обставини не посилається жоден з учасників справи. Постанова Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 №311 пам`яток архітектури національного значення до переліку майна, що передавалося до комунальної власності, не включала. Отже, рішення Лубенської районної ради народних депутатів від 20.10.1993 за своїм змістом повторює волю держави, виражену розпорядженням від 29.09.1993 №433, щодо тих самих культових будівель. Питання про наявність у районної ради повноважень на ухвалення такого рішення стосується законності вибуття майна і на вибір способу захисту не впливає.

6.2.4. Щодо правового зв`язку між чернечою громадою та Монастирем. Відповідно до статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції, чинній на 29.09.1993) культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Указом Президента України від 04.03.1992 №125 органам виконавчої влади доручено протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням.

Монастирі є самостійним видом релігійних організацій, які діють на підставі своїх статутів (положень) (статті 7, 10 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення) (стаття 13 цього Закону в редакції, чинній станом на 1993 рік) і має право власності, зокрема, на майно, передане державою (стаття 18 цього Закону). Окремого виду релігійної організації "чернеча громада монастиря", відмінного від самого монастиря, закон не передбачав. Отже, набувачем культового майна за актами 1993 року могла бути лише релігійна організація, яка мала статус юридичної особи.

На дату прийняття розпорядження від 29.09.1993 №433 Монастир уже понад чотири місяці мав статус юридичної особи (статут зареєстровано 27.05.1993, том 1, а.с. 238). Розпорядження прийняте з урахуванням звернення членів духовного собору чернечої громади, а згідно з пунктом 16 статуту духовний собор, який створюється чернечою громадою, є виконавчим і розпорядчим органом саме монастиря. За пунктом 2 статуту чернеча громада (община) – це насельники монастиря, особи чернечого звання, які в ньому живуть і здійснюють свою діяльність, а за пунктом 30 статуту майно, передане державою, є власністю монастиря. Отже, термін "чернеча громада" у статуті позначає людський склад самої релігійної організації, а не окремого від неї суб`єкта права (пункт 5.3 цієї постанови).

Іншої релігійної організації, до складу якої входили б ченці Спасо-Преображенського Мгарського монастиря, не встановлено. Подальша поведінка органів влади свідчить про те, що вони вважали набувачем саме Монастир: лист Лубенської районної державної адміністрації від 08.11.1993 №1-24/258а (пункт 5.6 цієї постанови), паспорт пам`ятки станом на 2014 рік, у якому власником поряд з "чернечою громадою" зазначено релігійну організацію Спасо-Преображенський (Мгарський) монастир (пункт 5.10 цієї постанови). Сам прокурор у поясненнях від 25.09.2026 стверджує, що "чернеча громада" – це назва, якою віряни іменують себе на побутовому рівні, а організації з такою назвою не існувало і не існує (підпункт 2.2.4 цієї постанови). Таке твердження не спростовує, а підтверджує висновок про те, що цим терміном в актах органів влади неточно позначено Монастир, а не третю особу. На спірне майно, крім Монастиря, ніхто не претендує.

Неточне найменування набувача в записі Реєстру прав власності на нерухоме майно від 12.08.2005 та у свідоцтві про право власності від 16.08.2005 (зазначення "чернечої громади" та коду ЄДРПОУ 02381523, якого немає в ЄДР) є недоліком ідентифікації суб`єкта в реєстраційних документах, а не доказом існування іншого власника. Колегія суддів звертає увагу, що код 02381523 збігається з кодом Монастиря 23815236 у семи послідовних цифрах, однак не ґрунтує свої висновки на цій обставині, оскільки питання виправлення відповідного запису є предметом окремої справи №440/16243/25. Розбіжність між датою внесення запису до Реєстру та датою видачі свідоцтва стосується правильності реєстраційної процедури і не впливає на висновок про особу набувача.

Колегія суддів також враховує принцип "належного урядування", сформульований ЄСПЛ (рішення від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України", заява №29979/04; рішення від 15.09.2009 у справі "Москаль проти Польщі", заява №10373/05), згідно з яким державні органи зобов`язані діяти вчасно, в належний спосіб та якомога послідовніше, а ризик будь-якої помилки державного органу повинна нести сама держава, і помилки не можуть виправлятися за рахунок особи. Держава не може посилатися на неточне формулювання актів власних органів, на підставі яких набувач діяв понад тридцять років, як на доказ того, що майно не вибуло з її володіння.

Такий підхід узгоджується й з іншою практикою ЄСПЛ. У рішенні від 09.01.2007 у справі "Фонд грецької гімназії Фенер проти Туреччини" (Fener Rum Erkek Lisesi Vakfэ v. Turkey, заява №34478/97, пункти 55-57) ЄСПЛ визнав порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) анулювання права власності релігійної фундації на майно, набуття якого було підтверджене актами органів влади і яким фундація десятиліттями відкрито володіла як власник, оскільки таке втручання не було передбачуваним.

У рішенні від 16.12.1997 у справі "Католицька церква Канеї проти Греції" (Canea Catholic Church v. Greece, заява №25528/94, пункти 40-42) ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки церкві, правосуб`єктність якої тривалий час не ставилася під сумнів органами влади, з посиланням на формальну відсутність у неї статусу юридичної особи відмовили в доступі до суду для захисту її майна.

ЄСПЛ також визнав, що монастирі є неурядовими організаціями, а їхнє майно охороняється статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення від 09.12.1994 у справі "Святі монастирі проти Греції" (The Holy Monasteries v. Greece), заяви №13092/87, №13984/88, пункт 49), та наголошував на обов`язку держави зберігати нейтральність щодо внутрішньої організації релігійних громад (рішення від 14.06.2007 у справі "Свято-Михайлівська парафія проти України", заява №77703/01, пункти 113, 123). Наведені висновки підтверджують, що співвідношення понять "чернеча громада" і "монастир" слід визначати з урахуванням статуту релігійної організації, а неточність у найменуванні набувача в актах органів влади не може бути підставою для висновку про те, що спірне майно не вибуло з володіння держави.

6.2.5. Апеляційний господарський суд відхиляє доводи Харківської обласної прокуратури про те, що на момент видання Указу Президента України від 04.03.1992 №125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», який визначив комплекс заходів щодо повернення їм культових будівель та іншого майна, що було незаконно вилучене з церковного вжитку, Монастиря не існувало, а тому передача майна могла бути здійснена лише в користування (підпункт 2.3.2 цієї постанови). Ні стаття 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ні зазначений Указ не вимагали, щоб релігійна організація існувала на дату видання Указу від 04.03.1992 №125; Указ зобов`язував вирішити відповідні питання протягом 1992-1993 років. Визначальним є момент прийняття акта про передачу майна – 29.09.1993, коли Монастир уже був юридичною особою.

Не приймаються й доводи про те, що передача майна у власність відбулася 16.08.2005 (підпункт 2.3.3 цієї постанови). Свідоцтво про право власності від 16.08.2005 не є актом відчуження державного майна чи його приватизації, а оформлює право на майно, передане у власність та у фактичне володіння набувача актами 1993 року. Передача володіння спірним майном Монастирю у 1993 році учасниками справи не заперечується.

6.2.6. Наведені висновки ґрунтуються на доказах, які містяться в матеріалах справи та досліджувались судом першої інстанції: статуті Монастиря (том 1, а.с. 232-246), розпорядженні від 29.09.1993 №433 (том 1, а.с. 62), листі від 08.11.1993 (том 2, а.с. 131-132), паспорті пам`ятки (том 1, а.с. 67-70), відомостях Реєстру прав власності на нерухоме майно (том 1, а.с. 53).

Що ж стосується низки доказів, які були долучені відповідачем під час апеляційного перегляду справи та не досліджувались судом першої інстанції, то такі докази в силу приписів частини третьої статті 269 ГПК України не беруться до уваги при ухваленні судового рішення за результатами розгляду апеляційної скарги. Зокрема, це стосується свідоцтва про реєстрацію статуту релігійної організації (том 3, а.с. 230, 238), свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи (том 3, а.с. 236, 237), рішення Полтавської обласної ради народних депутатів від 28.04.1995 з додатком (том 3, а.с. 239-240), листа Полтавської обласної ради народних депутатів від 05.12.1994 (том 3, а.с. 292), листа Лубенського районного відділу земельних ресурсів від 26.09.1994 (том 3, а.с. 293).

6.2.7. Таким чином, "чернеча громада Спасо-Преображенського (Мгарського) чоловічого монастиря", зазначена в актах 1993 року та в реєстраційних документах 2005 року, не є окремим суб`єктом права, а є неточним найменуванням релігійної організації – Спасо-Преображенського (Мгарського) монастиря Полтавської єпархії Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 23815236). У зв`язку з цим питання правонаступництва між ними не виникає. Монастир є і зареєстрованим (під неточним найменуванням), і фактичним володільцем спірного майна, тобто належним відповідачем у справі. Держава ж з 1993 року не є фактичним володільцем спірного майна, а з 2005 року право власності на нього зареєстровано за Монастирем.

Водночас апеляційний господарський суд не надає оцінки тому, чи відповідали закону розпорядження від 29.09.1993 №433, рішення Лубенської районної ради народних депутатів від 20.10.1993, свідоцтво про право власності від 16.08.2005 (зокрема, щодо повноважень відповідних органів та погодження з органами охорони пам`яток), оскільки ці питання стосуються обґрунтованості вимоги про витребування майна і не є предметом розгляду у цій справі. Колегія суддів лише зазначає, що за встановлених обставин така вимога, у разі звернення з нею, має розглядатися з урахуванням гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі "Святі монастирі проти Греції" (The Holy Monasteries v. Greece), пункт 6.2.4 цієї постанови).

6.3. Щодо належного та ефективного способу захисту порушеного права.

6.3.1. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та бути адекватним наявним обставинам.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

6.3.2. Серед способів захисту права власності цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

Віндикаційний позов – це вимога власника, який не є володільцем належного йому індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про його витребування (повернення) з чужого незаконного володіння. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі №910/2592/19). Негаторний позов – це вимога власника, який є володільцем майна (зберіг володіння), до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Цей спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Власник не втрачає права володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така інша особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна. Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а вимоги про скасування рішень і записів про державну реєстрацію права власності за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 09.11.2021 у справі №466/8649/16-ц, від 13.07.2022 у справі №199/8324/19, від 22.01.2025 у справі №446/478/19).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимоги власника, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 148)).

6.3.3. Велика Палата Верховного Суду допускає застосування негаторного позову до особи, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, лише як виняток – у випадках, коли на відповідний об`єкт за жодних умов не могло виникнути право приватної власності. У такому разі державна реєстрація права приватної власності не змінює володільця об`єкта, а порушення права власності держави чи територіальної громади розглядається як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння. Такі висновки сформульовано щодо земель водного фонду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, від 15.07.2026 у справі №915/268/24 – щодо земляної греблі як складової земельної ділянки водного фонду), пам`яток культурної спадщини, приватизованих у період дії абсолютної заборони на їх приватизацію з 23.02.2005 по 17.10.2008 (постанова від 12.09.2023 у справі №910/8413/21), земель історико-культурного призначення (постанова від 04.03.2026 у справі №922/264/24), захисних споруд цивільного захисту, які не могли переходити у приватну власність (постанова від 16.09.2026 у справі №922/2484/24).

Отже, вирішальним критерієм для застосування негаторного позову до зареєстрованого володільця є встановлена законом абсолютна (безумовна) неможливість виникнення права приватної власності на відповідний об`єкт. За відсутності такої заборони держава, право власності якої на нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, вважається такою, що втратила володіння, і може захистити своє право шляхом віндикаційного позову.

6.3.4. Колегія суддів дійшла висновку, що у спірних правовідносинах абсолютної заборони на набуття спірного майна у власність релігійної організації не було.

Законодавство, чинне станом на 29.09.1993, прямо передбачало повернення культових будівель, які становили державну власність, у власність релігійних організацій за рішеннями обласних державних адміністрацій (стаття 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"; Указ Президента України від 04.03.1992 №125) і не виключало з цього режиму культові будівлі, які мають статус пам`яток архітектури. Статус пам`ятки зумовлював обов`язок набувача дотримуватися режиму охорони пам`ятки, що й було передбачено пунктом 2 розпорядження від 29.09.1993 №433, однак не виключав самої можливості права власності релігійної організації.

Заборона приватизації національних культурних та історичних цінностей, встановлена статтею 5 Закону України від 04.03.1992 №2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції, чинній станом на 29.09.1993; далі – Закон №2163-XII), стосувалася приватизації державного майна і не поширювалася на безоплатне повернення культових будівель релігійним організаціям, яке здійснювалося на підставі спеціального закону.

Можливе недотримання при цьому пам`яткоохоронних процедур (погодження зі спеціально уповноваженими органами охорони пам`яток, передбачені Законом Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури") чи меж компетенції органу, який прийняв відповідне рішення, може свідчити про незаконність відповідного акта, однак не про абсолютну неможливість виникнення права власності релігійної організації на спірне майно.

Заборона приватизації пам`яток культурної спадщини, встановлена Законом України від 01.02.2005 №2391-IV "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" (діяла з 23.02.2005 до 17.10.2008), до спірних правовідносин не застосовується, оскільки спірне майно вибуло з володіння держави на підставі актів 1993 року, а свідоцтво про право власності від 16.08.2005 лише оформило право набувача (пункт 6.2.5 цієї постанови).

З наведених підстав висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі №910/8413/21, від 04.03.2026 у справі №922/264/24, від 15.07.2026 у справі №915/268/24, від 16.09.2026 у справі №922/2484/24, а також у постанові Верховного Суду від 09.09.2026 у справі №520/29107/24, на які посилається прокурор, не є релевантними до спірних правовідносин. У зазначених справах ідеться про об`єкти, щодо яких законом установлено абсолютну заборону набуття права приватної власності (землі водного фонду, землі історико-культурного призначення, захисні споруди цивільного захисту, пам`ятки, приватизовані в період дії мораторію 2005-2008 років). Натомість спірні у цій справі культові будівлі за законом могли бути повернуті у власність релігійної організації і були передані у її володіння у 1993 році.

Окремо апеляційний суд відповідає на доводи Харківської обласної прокуратури про те, що за сталою позицією Великої Палати Верховного Суду (постанови від 16.09.2026 у справі №922/2484/24 (пункти 107, 118), від 15.07.2026 у справі №915/268/24 (пункти 128-130)) державна реєстрація права приватної власності на об`єкт, на який за жодних умов не може виникнути таке право, не змінює володільця цього об`єкта, а тому держава, незважаючи на державну реєстрацію права колективної власності, володіння спірним майном не втратила і має захищати своє право негаторним позовом (підпункт 2.3.4 цієї постанови).

Колегія суддів не ставить під сумнів наведений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, однак вважає, що він не підлягає застосуванню до спірних правовідносин з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Такі висновки враховуються у подібних правовідносинах, подібність яких визначається за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з яких визначальним є змістовий критерій (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19). Тому вирішальне значення має не тотожність формулювання позовної вимоги ("зобов`язати повернути майно"), а те, чи збігаються правовий режим спірного об`єкта та обставини його вибуття з володіння держави.

По-перше, висновок про те, що державна реєстрація права приватної власності не змінює володільця, є винятком із загального правила, за яким володіння нерухомим майном посвідчується державною реєстрацією права власності, а власник, право якого зареєстроване за іншою особою, захищає його шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння (пункт 6.3.2 цієї постанови). Цей виняток Велика Палата Верховного Суду застосовує лише тоді, коли закон безумовно виключає можливість перебування відповідного об`єкта у приватній власності, а отже, і саму можливість заволодіння ним приватною особою. Саме така передумова була визначальною в обох постановах, на які посилається прокурор.

У справі №922/2484/24 предметом спору було протирадіаційне укриття – захисна споруда цивільного захисту, створена державою та закріплена за державним підприємством, яка під час приватизації цього підприємства потрапила до складу майна, що згодом перейшло у власність приватного товариства. Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що законодавство не допускало приватизації (відчуження) таких захисних споруд як об`єктів загальнодержавного значення, тому ні корпоратизація підприємства, ні включення укриття до переліку майна, що передавалося, ні продаж державного пакета акцій, ні державна реєстрація права власності товариства на будівлю не припинили права державної власності на укриття; приватна особа може бути лише його балансоутримувачем.

У справі №915/268/24 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що земляна гребля не є самостійним об`єктом нерухомого майна, а разом з водоймою є складовою частиною земельної ділянки водного фонду, яка не могла бути передана у приватну власність (стаття 59 Земельного кодексу України). Тому продаж греблі сільською радою на електронному аукціоні не породив у покупця права власності, а ефективним способом захисту визнано усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом скасування державної реєстрації права власності на гідротехнічну споруду.

Натомість у справі, що переглядається, такої передумови немає. Законодавство, чинне на момент прийняття розпорядження від 29.09.1993 №433, прямо передбачало повернення культових будівель, які становили державну власність, у власність релігійних організацій за рішеннями обласних державних адміністрацій (стаття 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"), а Указ Президента України від 04.03.1992 №125 зобов`язував органи виконавчої влади здійснити таку передачу протягом 1992-1993 років. Статус пам`ятки архітектури не виключав передачі культової будівлі у власність релігійної організації, а лише зумовлював обов`язок набувача дотримуватися режиму охорони пам`ятки, що й було передбачено пунктом 2 розпорядження. Отже, спірне майно, на відміну від захисних споруд цивільного захисту та земель водного фонду, не було вилучене з цивільного обороту і за законом могло належати релігійній організації на праві власності. Можливі порушення порядку передачі цього майна (повноваження органів, погодження з органами охорони пам`яток, точність найменування набувача) можуть свідчити про незаконність відповідних актів, однак не створюють абсолютної неможливості виникнення права власності релігійної організації, з якою пов`язане застосування негаторного позову до зареєстрованого володільця.

По-друге, у справах №922/2484/24 та №915/268/24 об`єкти потрапили до приватних осіб у межах приватизаційних процедур, які за законом взагалі не могли їх охоплювати. У цій справі держава в особі уповноваженого органу – Полтавської обласної державної адміністрації – прийняла спеціальне рішення саме щодо спірних культових будівель, передбачивши їх передачу у власність релігійної громади та вивільнення приміщень державним підприємством, і на виконання цього рішення фактичне володіння спірним майном з 1993 року перейшло до Монастиря (пункти 5.4, 5.7 цієї постанови). Цю обставину визнає і сам прокурор, зазначаючи в поясненнях від 25.09.2026, що фактичне володіння спірним майном здійснює саме Монастир (підпункти 2.2.1, 2.2.4 цієї постанови). Отже, твердження про те, що держава володіння спірним майном не втратила, ґрунтується не на встановлених обставинах справи, а виключно на правовій конструкції, яка застосовується лише за наявності абсолютної заборони, відсутньої у спірних правовідносинах.

По-третє, справи №922/2484/24 та №915/268/24 відкрито за позовами, поданими у 2024 році, тобто до набрання чинності Законом №4292-IX (09.04.2025), а тому частина друга статті 391 ЦК України до правовідносин у цих справах не застосовувалася. Позов у цій справі подано 24.06.2025, коли зазначена норма вже діяла. Законодавець прямо визначив, що спори щодо майна, набувачем якого внаслідок дій органу державної влади або органу місцевого самоврядування став суб`єкт права приватної власності, вирішуються на підставі статей 387, 388 ЦК України, причому незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження (пункт 6.3.5 цієї постанови). Колегія суддів не вирішує питання про те, чи поширюється частина друга статті 391 ЦК України на об`єкти, щодо яких законом установлено абсолютну заборону набуття права приватної власності, оскільки спірне майно до таких об`єктів не належить. Однак для майна, яке за законом могло бути передане у приватну власність і було передане внаслідок дій органів влади, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані щодо правовідносин, до яких частина друга статті 391 ЦК України не застосовувалася, не можуть мати пріоритету над прямою вказівкою закону, чинного на час звернення прокурора до суду.

Колегія суддів також звертає увагу на непослідовність позиції прокуратури: Полтавська обласна прокуратура стверджує, що набувача майна ("чернечої громади") не існувало і фактичним володільцем майна є Монастир, тоді як Харківська обласна прокуратура виходить з того, що майно було передане у власність 16.08.2005 у період дії заборони на приватизацію пам`яток.

З наведених підстав апеляційний суд відхиляє доводи, викладені у підпункті 2.3.4 цієї постанови.

6.3.5. Крім того, законодавець безпосередньо визначив спосіб захисту у спорах щодо майна, відчуженого внаслідок дій органів публічної влади. Законом №4292-IX, який набрав чинності 09.04.2025, статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою, згідно з якою якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу.

У справі, що переглядається, спірне майно передане набувачу внаслідок дій органів державної влади та місцевого самоврядування – розпорядження Полтавської обласної державної адміністрації від 29.09.1993 №433, рішення Лубенської районної ради народних депутатів від 20.10.1993, дій Мгарської сільської ради та її виконавчого комітету у 2005 році щодо оформлення права власності. Набувачем майна є релігійна організація – юридична особа приватного права. Отже, спірні правовідносини охоплюються частиною другою статті 391 ЦК України, і спір підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України.

6.3.6. Апеляційний суд відхиляє доводи апелянта про те, що застосування частини другої статті 391 ЦК України до цієї справи є наданням закону зворотної дії в часі (підпункт 2.1.2 цієї постанови).

Відповідно до частин першої, другої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Конституційний Суд України в рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 зазначив, що дія нормативно-правового акта в часі починається з дня набрання ним чинності, а до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; серед способів дії нормативно-правового акта в часі Конституційний Суд України виокремив, зокрема, негайне (безпосереднє) поширення його дії. До правовідносин, які виникли до набрання чинності новим актом і тривають після цього, такий акт застосовується з моменту набрання ним чинності.

Частина друга статті 391 ЦК України не оцінює законність дій органів влади, вчинених у 1993 та 2005 роках, а визначає правила, за якими вирішується спір щодо майна, відчуженого внаслідок таких дій, тобто визначає належний спосіб захисту. Питання про застосовний спосіб захисту порушеного права оцінюється на момент звернення особи з відповідною вимогою до суду. Позов у цій справі подано 24.06.2025 – більш ніж через два місяці після набрання Законом №4292-IX чинності. Навіть якщо виходити з твердження прокурора про триваючий характер порушення права власності держави (створення перешкод у користуванні та розпорядженні майном), таке порушення існувало і на момент набрання чинності цим Законом, і на момент звернення до суду, а отже, охоплюється негайною дією нової норми. Тому застосування до цього спору норми, чинної на час подання позову, не є наданням закону зворотної дії.

Колегія суддів враховує, що постановою Пленуму Верховного Суду від 12.09.2025 №18 вирішено звернутися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №4292-IX. Проте предметом цього подання не є частина друга статті 391 ЦК України, на якій ґрунтується висновок про спосіб захисту у цій справі.

Слід також зазначити, що прокурор 03.12.2025 сам звертався до суду першої інстанції із заявою про зміну предмета позову на вимогу про витребування майна саме з посиланням на набрання чинності Законом №4292-IX (пункт 1.4 цієї постанови), визнаючи тим самим застосовність частини другої статті 391 ЦК України до спірних правовідносин. Апеляційна скарга, в якій обстоюється протилежна позиція, цієї непослідовності не пояснює, а рішення суду першої інстанції в частині залишення зазначеної заяви без розгляду прокурор не оскаржує.

6.3.7. Таким чином, негаторний позов прокурора є неналежним способом захисту з двох самостійних підстав: по-перше, держава з 1993 року не є ні фактичним, ні зареєстрованим володільцем спірного майна, а абсолютної заборони на набуття цього майна у власність релігійної організації не існувало (пункти 6.2.7, 6.3.4 цієї постанови); по-друге, частина друга статті 391 ЦК України, чинна на час звернення прокурора з позовом, прямо спрямовує спори щодо майна, відчуженого внаслідок дій органів влади, у режим статей 387, 388 ЦК України (пункт 6.3.5 цієї постанови). Належним і ефективним способом захисту права держави у спірних правовідносинах є вимога про витребування майна з володіння Монастиря.

Такий висновок відповідає й практиці ЄСПЛ щодо захисту об`єктів культурної спадщини. ЄСПЛ визнає охорону культурної та історичної спадщини легітимною метою втручання у право власності (рішення Великої палати від 05.01.2000 у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, пункти 112-113) і допускає повернення державі майна, яке вибуло з її власності з порушенням пам`яткоохоронного законодавства (рішення від 26.11.2013 у справі "Богдель проти Литви" (Bogdel v. Lithuania), заява №41248/06, пункти 60-62). Водночас таке втручання має забезпечувати справедливий баланс між загальним інтересом і правами особи: держава несе ризик помилок власних органів, а принцип належного урядування може вимагати відшкодування добросовісному володільцю (Bogdel v. Lithuania, пункт 66); непослідовна поведінка органів влади, якою держава створила невизначеність щодо становища особи, не може обертатися на користь держави (Beyeler v. Italy, пункти 119-121); при визначенні компенсації враховується й особлива історична та культурна цінність майна (рішення Великої палати від 19.02.2009 у справі "Козаджиоглу проти Туреччини" (Kozacэoрlu v. Turkey), заява №2334/03). Саме механізм витребування майна, визначений статтями 387, 388, 390 ЦК України, з передбаченими ним гарантіями для добросовісного набувача, строками та правилами про компенсацію, дає суду змогу оцінити пропорційність втручання у право власності набувача.

6.3.8. Апеляційний господарський суд також звертає увагу на те, що вимога "зобов`язати повернути майно" формально може бути як негаторною, так і віндикаційною. Суд не зв`язаний правовим обґрунтуванням позову, наведеним позивачем, і самостійно здійснює правову кваліфікацію спірних правовідносин, однак не може змінити предмет або підстави позову чи обраний позивачем спосіб захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17). У цій справі перекваліфікація позовної вимоги як віндикаційної є неможливою, оскільки: прокурор прямо і послідовно наполягав на негаторній природі позову, що є вибором способу захисту, а не лише посиланням на норму права; заяву прокурора про зміну предмета позову на витребування майна залишено без розгляду, і рішення в цій частині не оскаржується, тож перекваліфікація в суді апеляційної інстанції фактично означала б обхід цього процесуального рішення; віндикаційний позов має інший предмет доказування (воля власника на вибуття майна, добросовісність набувача, строки, встановлені частиною третьою статті 388 ЦК України, тощо), щодо якого сторони доказів не подавали та позицій не висловлювали, а зміна кваліфікації на стадії апеляційного перегляду порушила б принцип змагальності сторін.

6.3.9. Обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16 (пункт 5.6), від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 76), від 15.09.2022 у справі №910/12525/20 (пункт 148), від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц (пункт 127)). Аналогічні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №927/261/24, від 24.06.2025 у справі №927/786/24, від 10.09.2025 у справі №907/242/24.

З огляду на викладене Східний апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обраний прокурором та послідовно обстоюваний ним як у суді першої інстанції, так і в апеляційній скарзі спосіб захисту порушеного права держави (негаторний позов на підставі статті 391 ЦК України) не відповідає встановленому законом для спірних правовідносин способу захисту (частина друга статті 391, статті 387, 388 ЦК України) та є неефективним, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Доводи, наведені у підпунктах 2.1.1-2.1.3, 2.2.1-2.2.4, 2.3.1-2.3.4 цієї постанови, з урахуванням викладеного не спростовують висновку про неналежність обраного прокурором способу захисту, а тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення.

6.3.10. Щодо доводів апеляційної скарги про незастосування позовної давності та недобросовісність набувача (підпункти 2.1.4, 2.1.5 цієї постанови) колегія суддів зазначає таке. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є самостійною підставою для відмови в позові та застосовується лише до обґрунтованих позовних вимог. Суд першої інстанції відмовив у позові з підстави неналежності обраного способу захисту і питань позовної давності та добросовісності набувача не досліджував, що виключає необхідність надання оцінки зазначеним доводам апеляційної скарги.

6.4. Суд апеляційної інстанції відхиляє довід відзиву на апеляційну скаргу про те, що скарга не відповідає вимогам пункту 2 частини другої статті 258 ГПК України через відсутність відомостей про наявність (відсутність) електронних кабінетів учасників справи (підпункт 3.1.1 цієї постанови). Апеляційна скарга містить відомості, необхідні для ідентифікації учасників справи та розгляду скарги по суті, а зазначений недолік не перешкоджав ані суду, ані учасникам справи в реалізації процесуальних прав. Надмірний формалізм у застосуванні процесуальних вимог є неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд за статтею 6 Конвенції.

6.5. Згідно з висновками ЄСПЛ (зокрема, у справах "Проніна проти України" (заява №63566/00, пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04, пункт 58)) принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29). Інші доводи апеляційної скарги та пояснень учасників справи наведених висновків не спростовують і на результат вирішення спору не впливають.

7. Висновок апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

7.1. Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

7.2. За результатами апеляційного перегляду рішення Господарського суду Полтавської області від 26.03.2026 у справі №917/1259/25 доводи апеляційної скарги заступника керівника Полтавської обласної прокуратури не підтвердилися. Рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстави для його зміни чи скасування відсутні.

7.3. З огляду на викладене Східний апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення місцевого господарського суду від 26.03.2026 – без змін.

8. Щодо судових витрат

8.1. Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції не змінює рішення та не ухвалює нового рішення, новий розподіл судових витрат, понесених сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, не здійснюється (частина чотирнадцята статті 129 ГПК України).

8.2. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, за наслідками відмови у задоволенні апеляційної скарги покладаються на апелянта.

На підставі викладеного, керуючись статтями 269, 270, пунктом 1 частини першої статті 275, статтями 276, 281 – 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Полтавської області від 26.03.2026 у справі №917/1259/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повної постанови в порядку та у випадках, що передбачені статтями 286 – 291 Господарського процесуального кодексу України.

Повну постанову складено 21.10.2026.

Головуючий суддя Є.О. Васильєв

Суддя О.А. Істоміна

Суддя М.М. Слободін

Оригінал: reyestr.court.gov.ua