Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №380/22778/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/22778/25 пров. № А/857/20047/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий-суддя Довга О.І.,

суддя Запотічний І.І.,

суддя Шинкар Т.І.

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 березня 2026 року (головуючий суддя Кухар Н.А., м.Львів) у справі №380/22778/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинення певних дій,-

В С Т А Н О В И В:

18.11.2026 року позивач ( ОСОБА_1 ) звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (відповідач), в якому просив: визнати протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції НПУ щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; стягнути з Департаменту патрульної поліції НПУ на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за такими правилами застосування закону: (а) за період 12.05.2017 - 18.07.2022 (включно) - 581 041,32 грн; (б) за період 19.07.2022 - 20.08.2025 (включно) - у межах шести календарних місяців (20.02.2025 – 20.08.2025) - 55 833,96 грн; - разом: 636 875,28 грн, з урахуванням принципів розумності, справедливості та співмірності, визначених судовою практикою Верховного Суду;

Позов обґрунтовує тим, позивача звільнено із служби наказом (приписом) Управління патрульної поліції в Харківській області Департаменту патрульної поліції НПУ з 12.05.2017 року. Вказує, що оскільки відповідачем на день виключення зі списків особового складу не проведено повного розрахунку при звільненні з військової служби, позивач набув право на виплату середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідно до статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 березня 2026 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції Національної поліції України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Стягнено з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні а розмірі 17430,20 грн. У задоволені решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції оскаржив позивач. Свою апеляційну скаргу обґрунтовує наступними доводами. У мотивувальній частині рішення суд першої інстанції зазначив, що позивач «проходив військову службу у Департаменті патрульної поліції» та послався на статтю 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Позивач стверджує, що такий висновок є очевидно помилковим та прямо суперечить матеріалам справи. Крім того, зазначає, що у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 20.05.2025 у справі № 640/7675/21 встановлено, що позивач перебував на службі в поліції на посаді поліцейського. Отже, Національна поліція України не є військовим формуванням у розумінні Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а тому застосування судом у цій справі статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» є неправильним застосуванням норм матеріального права. Суд першої інстанції фактично застосував закон, який не підлягав застосуванню, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 317 КАС України є підставою для скасування рішення. Також вказує, що суд першої інстанції поклав в основу рішення висновок про те, що на виконання рішення у справі № 640/7675/21 позивачу було виплачено лише 7540,15 грн. Однак цей висновок не відповідає доказам у справі. Відомість № 618 на виплату сум за судовими рішеннями за серпень 2025 року містить: 10 017,74 грн; 7 540,15 грн; разом — 17 557,89 грн. Отже, загальний розмір сум, нарахованих та виплачених на виконання судового рішення, становив саме 17 557,89 грн. Суд першої інстанції застосував механічний спосіб зменшення відшкодування, який не передбачений статтею 117 КЗпП України. Навіть якщо апеляційний суд погодиться з можливістю зменшення розміру відшкодування з підстав розумності, справедливості та пропорційності, розрахунок суду першої інстанції все одно є помилковим, оскільки він базується на неправильно встановленій сумі боргу. У цій справі реальною сумою простроченої заборгованості, яка була погашена лише 20.08.2025, є 17 557,89 грн, а не 7 540,15 грн. Отже, суд першої інстанції не мав права використовувати занижену суму як базу для будь-якого зменшення компенсації. Просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача залишити без змін.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права зазначив, що судом першої інстанції не в повній мірі було з`ясовано обставини, що мають значення для справи, в результаті чого ухвалене необґрунтоване рішення з порушенням норм матеріального права та їх неправильним застосуванням. Окрім цього вказує на пропущення позивачем строку звернення до суду. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.

13.05.2026 позивачем подано відзив на апеляційну скаргу відповідача. Вказує, що посилання відповідача на практику Верховного Суду щодо місячного строку не враховує особливості даної категорії спорів, де порушення права (невиплата розрахунку) носить триваючий характер і припиняється лише фактичною виплатою. Окрім цього, зазначає, що відповідач у своїй апеляційній скарзі жодним чином не спростував ключових порушень, допущених Львівським окружним адміністративним судом. Просить апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції залишити без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити повністю.

13.05.2026 відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу позивача. В обґрунтування своєї позиції вказує, що висловлені позивачем аргументи щодо неправильного встановлення судом першої інстанції розміру фактично виплаченої заборгованості, які спростовуються долученими до матеріалів справи доказами. Так, апелянт посилаючись на Відомість № 618 на виплату сум за судовими рішеннями за серпень 2025 року зазначає, що загальний розмір сум, нарахованих та виплачених йому на виконання судового рішення, становив саме 17 557,89 грн. Вказане твердження є абсурдним та не відповідає дійсності, суперечить наявним в матеріалах справи доказам. Також зазначає, що Інформація ж, яка стосується сум виплати ОСОБА_1 міститься в порядковому номері рядка № 2 Відомості № 618, із зазначенням його ПІБ, РНОКПП, розрахункового рахунку та суми 7 540,15. Платіжна інструкція № 12291 від 20.08.2025 підтверджує факт виплати коштів за рішеннями суду за серпень 2025 року. Оплата здійснена за рішенням суду ОСОБА_1 у сумі 7540,15 та третій особі у сумі 10 017,74. Кошти у сумі 17557,89 грн., про які зазначає ОСОБА_1 , останньому не нараховувались та не виплачувались, оскільки йому було нараховано і виплачено 7540,15 грн., що підтверджується наявними матеріалами справи. Тому твердження Апелянта щодо повної суми простроченої заборгованості у сумі 17 557,89 грн., а не 7 540,15 грн. є надуманим, не підтвердженим та спростованим наявними матеріалами справи доказами. Просить у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити.

13.05.2026 позивачем подано заперечення на відзив на апеляційну скаргу. Звертає увагу суду апеляційної інстанції, що твердження відповідача про те, що 10017,74 грн — це виплата «іншій особі», є штучним і маніпулятивним. Суд першої інстанції допустив грубу фактичну помилку, взявши до уваги лише 7540,15 грн як розмір простроченої заборгованості. На думку заявника, це є підставою для скасування рішення в оскарженій частині. Просить задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 в повному обсязі.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, суд приходить до висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.

Судом встановлені наступні обставини.

ОСОБА_1 , проходив військову службу у Департаменті патрульної поліції.

Відповідно до припису Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції у м. Харкові №31 від 12.05.2017 року виданого сержанту поліції (рядовому запасу) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який з 01 липня 2015 року до 06 листопада 2015 року проходив службу в органах внутрішніх справ, з 07 листопада 2015 року до 12 травня 2017 року проходив службу в поліції та наказом Департаменту патрульної поліції з 05 травня 2017 року №153 о/с звільнений відповідно до п. 7 (за власним бажанням) ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію».

На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 травня 2025 року у справі № 640/7675/21 Департаментом патрульної поліції нараховано та виплачено ОСОБА_1 грошове забезпечення у загальній сумі 7540,15 грн., що підтверджується банківською випискою.

Позивач вважаючи, що у зв`язку із затримкою виплати належного розміру грошового забезпечення, відповідачем затримано розрахунок при звільненні, тому він має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні за період з за період 12.05.2017 — 18.07.2022 (включно) — 581 041,32 грн; за період 19.07.2022 — 20.08.2025 (включно) — у межах шести календарних місяців (20.02.2025 – 20.08.2025) — 55 833,96 грн; разом: 636 875,28 грн, з урахуванням принципів розумності, справедливості та співмірності, визначених судовою практикою Верховного Суду, що стало підставою для звернення до суду першої інстанції з позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб`єкти владних повноважень, не довели ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Зі змісту наданих матеріалів вбачається, що позивачу у день звільнення не було проведено нарахування та виплату належного розміру грошового забезпечення при звільненні в повному обсязі.

У зв`язку з несвоєчасним нарахуванням та виплатою позивачу належного розміру грошового забезпечення при звільненні, на його думку, виникли підстави для виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Нормами спеціального законодавства не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби, а тому до таких правовідносин необхідно застосовувати положення ст. 116-117 Кодексу законів про працю України, як таких, що є загальними та поширюються на всіх працівників.

Згідно положень ст. 116 Кодексу законів про працю України (в редакції, що діяла станом на час звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до положень ст. 117 Кодексу законів про працю України (в редакції, що діяла станом на час звільнення позивача з військової служби) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Так, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Цією нормою Кодексу законів про працю України на роботодавця покладено обов`язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов`язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрали чинності з 19 липня 2022 року.

Верховний Суд у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 висловив правову позицію щодо застосування приписів статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ у подібних правовідносинах, яку надалі підтримано Верховним Судом у інших справах за подібних обставин, зокрема у постановах від 14 березня 2024 року (справа №560/6960/23), від 31 жовтня 2023 року (справа №240/15141/22), від 29 січня 2024 року (справа №560/9586/22) та від 22 лютого 2024 року (справа №560/831/23).

Так, в наведених справах Верховний Суд зазначав, що ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, тому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, ураховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року та від 26 лютого 2020 року у справах №761/9584/15-ц та №821/1083/17.

Водночас Верховний Суд у постановах від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ.

Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 Кодексу законів про працю України не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Так, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, у чинній редакції, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

У справі, що розглядається, спірний період тривав з 12.05.2017 року по 20.08.2025 року (останній день затримки перед днем виплати).

Відтак, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом № 2352-IX 19 липня 2022 року, та після набрання чинності цим законом.

Період з 12.05.2017 року до 18.07.2022 регулювався редакцією статті 117 КЗпП України, яка не встановлювала обмеження строку щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. До цього періоду, в разі існування істотного дисбалансу між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати, може застосувати принцип співмірності.

Однак, період з 19.07.2022 до 20.08.2025 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

У постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22 суд касаційної інстанції вказав, що до періоду після 19 липня 2022 року практику Верховного Суду щодо пропорційності виплат застосовувати недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам з урахуванням приписів статті 117 КЗпПУ та правових позицій Верховного Суду в подібних правовідносинах, суд апеляційної інстанції зазначає, що відшкодування, передбачене цією статтею, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин.

Колегія суддів зазначає, що остаточний розрахунок з позивачем мав бути проведений 12.05.2017 в день звільнення.

Натомість належні до виплати суми в загальному розмірі в сумі 7540,15 грн. були виплачені лише 20.08.2025 року.

З матеріалів справи вбачається, що днем звільнення позивача є 12.05.2017. Відтак, першим днем затримки розрахунку є 13.05.2017 року.

Щодо кінцевого строку проведення розрахунку, суд апеляційної інстанції наголошує, що такий проведено 20.08.2025, а тому останнім днем є 19.08.2025.

Таким чином апеляційний суд констатує, що період затримки розрахунку при звільненні слід розділити: з 13.05.2017 року по 18.07.2022 року – 1893 дні та з 19.07.2022 по 19.08.2025, з урахуванням законодавчого обмеження компенсації 6-місячним строком (з 19.07.2022 по 18.01.2023) – 184 дні.

Окрім того апеляційний суд зазначає, що середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Згідно пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 Порядку № 100).

Так, згідно Довідки про доходи №1506 виданої Департаментом патрульної поліції, судом встановлено, що розмір місячного грошового забезпечення позивача становив у березні 2017 року – 8121,83 грн. та у квітні 2017 року - 8121,83 грн.

Кількість календарних днів служби позивача у березні-квітні 2017 року становила 61 день.

Відтак, для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно застосовувати показник 266,29 грн. ((8121,83 грн. + 8121,83 грн.)/61 день.

З огляду на зазначене, середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 13.05.2017 року по 18.07.2022 року становить 504 086,97 грн. (266,29 грн. х 1893 днів).

Щодо оцінки розміру середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.05.2017 по 18.07.2022, апеляційний суд звертає увагу на таке.

У порівнянні із розміром присудженої позивачу індексації грошового забезпечення (7540,15 грн) визначену судом у цій справі суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.05.2017 по 18.07.2022 ( 504 086,97 грн) не можна вважати співмірною.

Таким чином, колегія суддів дійшла переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив відповідач, і сумою середнього грошового забезпечення за час затримки цієї виплати, а тому вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та зменшити таку виплату.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п.71 постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, з урахуванням середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні необхідно враховувати таке (п.91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а та від 30.10.2019 у справі №806/2473/18.

З огляду на очевидну неспівмірність суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.05.2017 по 18.07.2022 зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд уважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 10 080,60 грн, зважаючи на такий розрахунок.

Зокрема, істотність частки складових індексації грошового забезпечення із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.05.2017 по 18.07.2022 становить: 7540,15 грн (сума індексації грошового забезпечення) / 504 086,97 грн (середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку) = 0,02.

Відтак, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,02, становить 10 080,60 грн: 266,26 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 0,02 х 1893 (кількість днів затримки розрахунку при звільненні за період з 13.05.2017 по 18.07.2022).

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні за період з 13.05.2017 по 18.07.2022, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

У свою чергу за період з 19.07.2022 по 19.08.2025 з урахуванням законодавчого обмеження компенсації 6-місячним строком (з 19.07.2022 по 18.01.2023 – 184 дні), та правових висновків Верховного Суду в подібних правовідносинах, належна сума за час затримки розрахунку позивачу становить 48 997,36 грн. (266,29 грн. х 184 дні).

При тому, апеляційний суд враховує правову позицію Верховного суду по справі №489/6074/23 від 08.10.2025 року у якій він відступив від попередніх правових позицій Верховного Суду та зазначив: «Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».

Істотність частки компенсації за невиплату грошового забезпечення в порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 7540,15 грн./ 48997,36 грн.(сума компенсації за непроведену виплату грошового забезпечення/середній заробіток за час затримки розрахунку) = 0,15.

Отже сума, яка підлягає відшкодуванню за період з 19.07.2022 по 19.08.2025 становить: 266,29 грн. (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,15 (частка компенсації за не проведену виплату грошового забезпечення) х 184 дні (кількість днів затримки розрахунку, які підлягають відшкодуванню) = 7349,60 грн.

Відтак, враховуючи наявне правове регулювання, а також вказані Великою Палатою Верховного Суду критерії розміру простроченої заборгованості, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, суд дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, середній заробіток за час затримки розрахунку з 19.07.2022 по 19.08.2025 має бути стягнутий з відповідача на користь позивача у розмірі 7349,60 грн.

Відтак, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який належить до виплати позивачеві, складає 17430,20 грн. (10080,60 грн. + 7349,60 грн.).

Таким чином, проаналізувавши вищезазначені нормативно-правові акти, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 17430,20 грн.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційних скарг їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.

Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.

В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

апеляційні скарги ОСОБА_1 та Департаменту патрульної поліції Національної поліції України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 березня 2026 року у справі № 380/22778/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддяО. І. Довга

суддіІ. І. Запотічний

Т. І. Шинкар