Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо
Дата: 19 жовтня 2026 р.
Справа: №420/23962/25
Суддя: Осіпов Ю.В.
П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
————————————————————————
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
20 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/23962/25
Головуючий І інстанції: Попов В.Ф.
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Кравченка К.В., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 20.11.2025р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-
В С Т А Н О В И В:
18.07.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати йому у повному розмірі індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. до 10.10.2019р. включно із застосуванням щомісячної фіксованої індексації (індексації-різниці) відповідно до абз.3,4,6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078);
- стягнути з відповідача на його користь індексацію грошового забезпечення (індексацію-різницю) у фіксованому розмірі 3967,26 грн. у місяць за період з 01.03.2018р. до 10.10.2019р. включно, у загальному розмірі 76700,36 грн., згідно з абз.3,4,6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078) з відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету і спеціальних фондів із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб у відповідності до вимог п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44);
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. до 10.10.2019р. відповідно до вимог «Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001р. №159) та зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому таку компенсацію;
- зобов`язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення у справі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач у період з 17.08.2004р. по 10.10.2019р. проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , але в період з 01.03.2018р. по 10.10.2019р., всупереч вимогам абз.3-6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078), йому не нараховувалась і не виплачувалась індексація-різниця, а з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. - індексацію грошового забезпечення йому присуджено рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.02.2025р. у справі №420/30104/24, у зв`язку з чим позивач вважає, що має право також на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за весь цей період.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав, зазначивши, що для розрахунку суми індексації-різниці позивач застосував довідку, надану для вирішення спору у справі №420/30104/24, розрахунок у якій є спірним до остаточного вирішення цієї справи.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати в повному розмірі індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018р. по 10.10.2019р. включно. Зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію-різницю грошового забезпечення 3967,26 грн. в місяць у загальній сумі 76650,70 грн. за період з 01.03.2018р. по 10.10.2019р. включно відповідно до абз.4,6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078). У задоволенні інших вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 23.12.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог, неповно з`ясовано обставини справи та порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим просив:
- змінити Одеського окружного адміністративного суду від 20.11.2025р., виклавши абз.3 його резолютивної частини в редакції про стягнення індексації-різниці у загальному розмірі 76700,36 грн. з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44);
- скасувати зазначене судове рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо компенсації втрати частини доходів та ухвалити в цій частині нове рішення про їх задоволення;
- скасувати зазначене судове рішення в частині відмови у встановленні судового контролю та зобов`язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що право на компенсацію втрати частини доходів особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, а сам факт невиплати індексації грошового забезпечення визначає право на компенсацію, посилаючись на постанови Верховного Суду від 15.10.2020р. у справі №240/11882/19 та від 29.05.2025р. у справі №640/12053/21.
Крім того, на думку апелянта, за правилами ч.ч.1,5 ст.382 КАС України за наявності письмової заяви позивача суд зобов`язаний був встановити судовий контроль за виконанням рішення.
Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07.01.2026р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
20.01.2026р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2026р. задоволено заяву представника позивача - адвоката Черненка В.В. про часткову відмову від апеляційної скарги та закрито апеляційне провадження в частині вимог про зміну абз.3 резолютивної частини рішення суду 1-ї інстанції (щодо стягнення індексації грошового забезпечення з відрахуванням обов`язкових платежів та одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб).
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
З огляду на закриття апеляційного провадження у частині вимог про зміну абз.3 резолютивної частини рішення, предметом апеляційного перегляду є рішення суду 1-ї інстанції лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо компенсації втрати частини доходів та зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення.
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 (до передислокації з тимчасово окупованої території АР Крим - Військова частина НОМЕР_2 ).
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 10.10.2019р. №223 позивача виключено із списків особового складу військової частини та знято з усіх видів забезпечення.
У період з 01.03.2018р. по 10.10.2019р. індексація-різниця грошового забезпечення позивачу не нараховувалась та не виплачувалась, що сторонами не заперечується.
За випискою за картковим рахунком позивача його грошовий дохід у лютому 2018р. становив 12793,26 грн., а у березні 2018р. - 13289,15 грн.
17.02.2025р. рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/30104/24 Військову частину НОМЕР_1 було зобов`язано нарахувати і виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. із застосуванням січня 2008р. як базового місяця.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому індексації-різниці та компенсації втрати частини доходів, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та частково відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо компенсації втрати частини доходів, суд 1-ї інстанції виходив із того, що індексація грошового забезпечення як на виконання рішення у справі №420/30104/24, так і на виконання рішення у цій справі ще не виплачена, а тому вимоги про нарахування та виплату компенсації є передчасними. При цьому, відмовляючи у зобов`язанні відповідача подати звіт про виконання рішення, суд зазначив, що встановлення судового контролю є правом, а не обов`язком суду, а позивачем, у свою чергу, не наведено обґрунтованих доводів на підтвердження ймовірного ухилення відповідача від його виконання.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право кожного на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби; грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби і підлягає індексації відповідно до закону.
У свою чергу, ст.2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991р. №1282-XII відносить до грошових доходів, що підлягають індексації, саме оплату праці (грошове забезпечення).
Щодо рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог стосовно зобов`язання відповідача здійснити позивачу нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, то судова колегія зазначає наступне.
Так, спірні правовідносини врегульовано Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000р. №2050-III, а також «Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001р. №159).
У силу вимог ст.1 Закону №2050-III, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам, при цьому під доходами слід розуміти грошові доходи громадян, які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення) та сума індексації грошових доходів громадян (ст.2 Закону №2050-III, п.п.2,3 Порядку №159).
Відповідно до ст.3 вказаного Закону, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).
У той же час, ст.4 Закону №2050-III передбачено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Аналогічне положення містить п.4 Порядку №159.
Зміст наведених приписів Закону №2050-III та Порядку №159 дає підстави стверджувати, що основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої Законом №2050-III, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Одночасно законодавець пов`язав виплату компенсації із виплатою заборгованості доходу, тобто і виплата заборгованості по доходу, і компенсації за несвоєчасну його виплату провадиться в одному місяці.
Саме такий підхід до застосування ст.ст.2-4 Закону №2050-III викладено Верховним Судом у постанові від 01.10.2026р. у справі №280/653/25, в якій Суд дійшов висновку, що у випадку, коли на час звернення особи з позовом до суду перерахунок та виплата доходу за спірний період не здійснювалися, відсутній факт прострочення виплати нарахованого доходу як необхідна умова для виникнення права на компенсацію, передбачену Законом №2050-III, а тому вимоги про зобов`язання відповідача виплатити компенсацію втрати частини доходів є передчасними та задоволенню не підлягають.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, на час звернення позивача до суду з позовом (18.07.2025р.) індексація грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., право на яку визнано судовим рішенням від 17.02.2025р. у справі №420/30104/24, позивачу не виплачена, а обов`язок відповідача нарахувати та виплатити індексацію-різницю за період з 01.03.2018р. по 10.10.2019р. встановлено лише рішенням суду першої інстанції у цій справі.
Доказів фактичної виплати позивачу вказаних сум матеріали справи не містять, не надано таких доказів і до суду апеляційної інстанції.
Більше того, як вбачається з постанов П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.04.2026р. та від 01.06.2026р. у справі №420/30104/24, рішення у цій справі відповідачем станом на час їх ухвалення не виконане.
Отже, ні на час звернення позивача до суду, ні на час розгляду справи не настав той юридичний факт, з яким Закон №2050-III пов`язує нарахування та виплату компенсації, а саме виплата позивачу заборгованості з індексації грошового забезпечення з порушенням встановлених строків, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про передчасність позовних вимог у цій частині.
При цьому, позивач не позбавлений права на отримання компенсації втрати частини доходів у місяці фактичної виплати йому сум індексації грошового забезпечення, а у разі ненарахування та невиплати такої компенсації відповідачем - права на звернення до суду за захистом своїх порушених прав.
У контексті викладеного, колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта на висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 15.10.2020р. у справі №240/11882/19 та від 29.05.2025р. у справі №640/12053/21, з огляду на таке.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 01.10.2026р. у справі №280/653/25, правові висновки Верховного Суду висловлюються з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, не є універсальними та типовими до всіх справ, а тому суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм, а під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020р. у справі №910/719/19).
У постанові від 01.10.2026р. у справі №280/653/25, яка є актуальною позицією Верховного Суду щодо застосування ст.ст.2-4 Закону №2050-III у правовідносинах, коли на час звернення до суду сам дохід особі ще не нараховано та не виплачено,
Верховний Суд окремо вказав, що висновки, викладені у постановах від 30.09.2020р. у справі №280/676/19, від 21.03.2023р. у справі №620/7687/21 та від 29.03.2023р. у справі №120/9475/21-а (остання, серед інших, покладена і в основу постанови від 29.05.2025р. у справі №640/12053/21), ухвалені за іншого правового регулювання та фактичних обставин, не можуть бути застосовані до таких правовідносин та не спростовують висновку про передчасність вимог про виплату компенсації за несвоєчасну виплату доходу, який на момент звернення до суду ще не було нараховано.
За таких обставин, з огляду на ч.5 ст.242 КАС України, колегія суддів при вирішенні даного спору враховує останню правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 01.10.2026р. у справі №280/653/25, яка за фактичними обставинами (заявлення вимоги про виплату компенсації до фактичної виплати самого доходу, зокрема одночасно з вимогою про його нарахування та виплату) є найбільш подібною до спірних правовідносин у цій справі.
Аналогічний підхід застосовано колегією суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у постанові від 28.09.2026р. у справі №420/29420/25.
Щодо доводів апелянта стосовно протиправної відмови суду першої інстанції у встановленні судового контролю за виконанням рішення, то колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з ч.1 ст.382 КАС України (у редакції Закону України від 21.11.2024р. №4094-IX, що набрав чинності 19.12.2024р.), суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати звіт про виконання судового рішення, а в адміністративних справах з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг за письмовою заявою заявника суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень подати такий звіт.
Відповідно до ч.5 цієї статті, за письмовою заявою заявника суд під час ухвалення рішення суду може зобов`язати суб`єкта владних повноважень подати звіт про його виконання.
Отже, імперативний обов`язок суду зобов`язати суб`єкта владних повноважень подати звіт законодавець пов`язав з чітко визначеними категоріями справ - щодо пенсійних та соціальних виплат, тоді як в усіх інших випадках встановлення судового контролю є правом суду, яке реалізується з урахуванням обставин конкретної справи.
Застосовуючи це повноваження, суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що позивачем не наведено жодних обставин, які б свідчили про намір відповідача ухилятися від виконання судового рішення, а саме рішення на час його ухвалення ще не набрало законної сили.
Більше того, відмова у встановленні судового контролю під час ухвалення рішення не позбавляє позивача права в подальшому, у разі невиконання судового рішення, звернутися до суду першої інстанції з відповідною заявою в порядку, передбаченому ст.ст.382-382-3 КАС України.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, адже судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 20.10.2026р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: К.В. Кравченко
В.О. Скрипченко
Оригінал: reyestr.court.gov.ua