Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №400/1428/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: військової служби

Дата: 18 жовтня 2026 р.

Справа: №400/1428/26

Суддя: Ступакова І.Г.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/1428/26

Головуючий в 1 інстанції: Брагар В.С. Дата і місце ухвалення: 14.07.2026р., м. Миколаїв

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого – Ступакової І.Г.

суддів – Бітова А.І.

– Лук`янчук О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 липня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

В лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 13.01.2026р. по виплаті грошового забезпечення за період з 30.03.2022р. по 04.12.2025р. у розмірі 255 540,42 грн.;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні 13.01.2026р. по виплаті грошового забезпечення за період з 30.03.2022р. по 04.12.2025р. у розмірі 255 540,42 грн. відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100, із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, з врахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 позивача було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 04.12.2025р. Однак, повний розрахунок при звільненні військовою частиною НОМЕР_1 з ОСОБА_1 проведено тільки 13.01.2026р. В порушення вимог ст.ст.116, 117 КЗпП України, відповідач не нарахував та не виплатив позивачу середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми грошового забезпечення у повному обсязі (затримку розрахунку при звільненні).

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 липня 2026 року позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку 13.01.2026р. по виплаті грошового забезпечення з 30.03.2022р. по 04.12.2025р., відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100, із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1073/17, у постанові Верховного Суду від 30.04.2024р. у справі №400/8493/23.

Не погоджуючись з вказаним рішенням військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення від 14.07.2026р. з ухваленням по справі нового судового рішення – про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не враховано, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу, яка віднесена до публічної служби. Порядок проходження військової служби урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки та відповідальність. Виходячи з наведеного, на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Сил України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється. При цьому, положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачають такого виду відповідальності військової частини як виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про право військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Апелянт просить суд апеляційної інстанції врахувати, що з абзацу третього пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008, слідує, що у військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідно часу.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, у період з 30.03.2022р. по 04.12.2025р. ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 04.12.2025р. №385 майора ОСОБА_1 , офіцера резерву 329 запасної роти військової частини НОМЕР_1 , звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 19.11.2025р. №320 з військової служби у запас ЗСУ за п.п. «б» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», визнано таким, що справи та посаду здав та направлено його на облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З 04 грудня 2025 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та знято зі всіх видів забезпечення.

Остаточний розрахунок при звільненні військовою частиною з позивачем здійснено 13.01.2026р., що сторонами у справі не заперечується.

14.01.2026р. позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату йому середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку по виплаті грошового забезпечення.

Відповідь військової частини НОМЕР_1 на вказане звернення ОСОБА_1 в матеріалах справи відсутня.

Вважаючи порушеним своє право на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільнені за період з 05 грудня 2025 року по 13 січня 2026 року, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.

Вирішуючи спір та задовольняючи позов ОСОБА_1 суд першої інстанції визнав обґрунтованими доводи позивача про наявність у відповідача обов`язку нарахувати та виплатити на його користь середній заробіток за час затримки належних виплат при звільненні відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно із статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. за №2011-XII, ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку військовою частиною) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, від 16.07.2020р. у справі №400/2884/18.

Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби, а також не установлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону 2352-ІХ, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Як вже зазначалось вище та не заперечується сторонами, ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 04.12.2025р., однак повний розрахунок при звільненні з ним проведено відповідачем тільки 13.01.2026р.

Отже, відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем не у строк, встановлений положеннями ст.116 КЗпП України. У період з 05.12.2025р. по 13.01.2026р. має місце затримка розрахунку при звільненні, виплата середнього заробітку за яку чинною редакцією статті 117 КЗпП України обмежена шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23 відступила від висновку, викладеного судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.»

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, варто зазначити, що застосовуючи критерії, наведені у згаданій Великою Палатою у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, у пунктах 58-60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку у справі, що розглядається, з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції, підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Аналогічні висновки щодо врахування постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 містяться і в постанові Верховного Суду від 17.12.2025р. по справі №420/22799/24.

Сторонами не надано суду належних доказів середньоденного заробітку позивача, що унеможливило здійснити розрахунок середнього заробітку, який підлягає виплаті на користь ОСОБА_1 за час затримки розрахунку при звільненні.

За таких обставин, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що належним способом захисту прав позивача у спірних правовідносинах буде зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку 13.01.2026р. відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100, із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Доводи апеляційної скарги військової частини НОМЕР_1 не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, а тому підстав для задоволення скарги відповідача колегія суддів не вбачає.

Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Повний текст судового рішення виготовлений 19 жовтня 2026 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

О.В. Лук`янчук

Оригінал: reyestr.court.gov.ua