Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №160/29862/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

20 жовтня 2026 рокум. Дніпросправа № 160/29862/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),

суддів: Суховарова А.В., Головко О.В.,

розглянувши в письмовому провадженні в м. Дніпрі адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року (суддя Дєєв М.В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Фінансово-економічний відділ Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області про визнання протиправним, скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду із адміністративним позовом до Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, в якому позивачка просить:

визнати протиправним та скасувати розпорядження Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 12.09.2025 № № 103-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

поновити ОСОБА_1 , на посаді начальника фінансово-економічного відділу Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області;

стягнути з Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дня поновлення на роботі;

стягнути з Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 за порушення немайнових прав моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06.10.2025 після виходу з лікарняного позивачку не допустили до робочого місця, та позивачка звільнена з 12.09.2025 на підставі Розпорядження Секретаря Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Набокіна Артема від 12.09.2025 № 103-к «Про звільнення ОСОБА_1 » з ініціативи роботодавця на підставі пункту 1 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю. України. Підставою для прийняття Розпорядження на звільнення зазначено Розпорядження т.в.о. сільського голови - секретаря Відповідача Набокіна Артема від 12.09.2025 № 89-р «Про вжиття заходів в фінансово-економічному відділі Миколаївської сільської ради». Відповідно до даного Розпорядження про вжиття заходів, з яким позивачку також фактично ознайомлено 06.10.2025, у зв`язку з порушеннями, встановленими під час проведення службового розслідування, притягнуто позивачку до дисциплінарної відповідальності - у вигляді звільнення з займаної посади. Позивачка вважає вказане розпорядження протиправним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки під час службового розслідування не було здійснено навіть спроб для отримання пояснень у колишнього керівника Сільради для підтвердження чи спростування інформації, яка надавалась комісії в пояснюючій записці від 15.08.2025. Також, актом службового розслідування не доведено наявність з боку працівників Відділу, у тому числі позивачки як керівника Відділу, факту грубого порушення норм законодавства або трудової дисципліни під час здійснення нарахування та виплати заробітної плати працівникам Відділу в січні 2025 року. Весь акт службового розслідування базується на припущеннях та суб`єктивній думці членів комісії з проведення службового розслідування. Також, позивач вказала, що Державна казначейська служба України, яка реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів та здійснює в межах повноважень, передбачених законом, контроль за відповідністю платежів узятим бюджетним зобов`язанням та відповідним бюджетним асигнуванням, провела всі платежі, пов`язані з виплатою заробітної плати Відділу у січні 2025 року без зауважень. Після проведення службового розслідування, затвердження акту службового розслідування та прийняття рішення про притягнення позивачки за нескоєне порушення, керівником Сільради не приймались до уваги попередні досягнення в роботі, стаж роботи, у тому числі в якості начальника Відділу Сільради та той факт, що в березні 2026 року позивачка має виходити на пенсію за віком. З огляду на вказане позивачка просила задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано розпорядження Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 12.09.2025 № № 103-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника фінансово-економічного відділу Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області з 12.09.2025.

Стягнуто з Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 12.09.2025 по 29.04.2026 у сумі 147181,80 грн (сто сорок сім тисяч сто вісімдесят одна гривні вісімдесят копійок) з відрахуванням податків, зборів та обов`язкових платежів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Скаржником зазначено, що Верховний Суд наголосив, що звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період тимчасової непрацездатності є порушенням гарантії, встановленої ч. 3 ст. 40 КЗпП України, проте вказане порушення не може бути безумовною підставою для

поновлення працівника на роботі. Правовим наслідком звільнення працівника у період лікарняного є не скасування розпорядження (наказу) роботодавця, а визначення судом іншої дати звільнення — а саме першого дня після закінчення періоду тимчасової непрацездатності працівника. У такому випадку суд повинен не скасовувати акт роботодавця, а лише змінити дату звільнення. Таким чином, навіть за умови підтвердження перебування ОСОБА_1 на лікарняному в день видачі розпорядження, суд першої інстанції не мав жодних правових підстав для повного скасування розпорядження та поновлення її на роботі. Належним та законним способом захисту прав (у разі підтвердження правомірності самого звільнення за суттю проступку) є виключно зміна судом дати звільнення ОСОБА_1 на наступний робочий день після закриття її листка непрацездатності. Повне скасування розпорядження та поновлення Позивачки, яка вчинила

одноразове грубе порушення трудових і бюджетних обов`язків, є протиправним та таким, що грубо порушує баланс інтересів сторін.

Також, не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог, позивачка звернулась з апеляційною скаргою, в якій з посиланням на порушення норма матеріального та процесуального права просить рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди в сумі 100 000,00 грн (сто тисяч гривень) скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн (сто тисяч гривень 00 копійок).

Скаржницею зазначено, що суд першої інстанції, встановивши незаконність звільнення позивачки, тим не менше відмовив у відшкодуванні моральної шкоди через формальне посилання на «відсутність доказів» страждань. Такий підхід є несумісним з правовими позиціями Верховного Суду щодо незаконного звільнення як достатньої підстави для відшкодування моральної шкоди; помилковим, оскільки суд не дав оцінки конкретним обставинам, які підтверджені матеріалами справи та детально описані у позовній заяві; таким, що порушує ст. 23, 1167, 1174 ЦК України, ст. 43 Конституції України та ст. 242, 90 КАС України.

Відповідач, у відзиві на апеляційну скаргу позивачки, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції у відповідній частині залишити без змін.

Позивачка, у відзиві на апеляційну скаргу відповідача, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Крім того, позивакою надано заперечення на відзив відповідача, я в кому спростовує його доводи.

Відповідач, в свою чергу, також надавав заперечення на відзив позивачки.

Відповідно до вимог статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 службовець органу місцевого самоврядування 9 рангу, з грудня 2021 року займала посаду начальника фінансово-економічного відділу Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області.

На підставі розпорядження т.в.о. сільського голови від 20.08.2025 № 78-р, комісією у складі працівників та депутатів сільської ради було проведено службове розслідування діяльності фінансово-економічного відділу, за результатом якого складено акт службового розслідування від 03.09.2025 під час якого було встановлені порушення з боку начальника фінансово-економічного відділу ОСОБА_1 , яка порушила вимоги п.п. 5.3.8. Положення про відділ, п. 10 посадової інструкції, п.п. 1.1., 2.2. Положення про преміювання, п.3.2. Колективного договору, в частині розпорядження коштами поза межами затвердженого кошторису доходів і видатків на утримання відділу на 2025 рік та під час проведення службового розслідування, відповідно до наданих документів, та пояснень працівників встановлено наступне:

«Виходячи з виявлених розбіжностей сум нарахування заробітної плати за січень місяць 2025 року, комісією встановлено, що в працівників фінансово-економічного відділу значно, перевищений належний місячний фонд заробітної плати, який був передбачений та затверджений кошторисом бюджетних асигнувань на видатки по заробітній платі на 2025 рік.

На підставі вищевикладеного комісією можна зробити висновки, що керівником відділу ОСОБА_1 разом з головним бухгалтером ОСОБА_2 було прийнято та реалізовано рішення, про нарахування та виплату заробітної плати та інших виплат в січні 2025 року за грудень 2024 року всім працівникам фінансово-економічного відділу поза межами встановленого фонду оплати праці за 2025 рік, без погодження з сільським головою та/або Миколаївською сільською радою. Також цими посадовими особами самостійно було прийняте рішення про виплату заробітної платні в грудні 2024 року в значно занижених розмірах порівняно з сумами зарплати встановленої в штатному розписі відділу.

Своїми діями, заздалегідь усвідомлюючи негативні наслідки, начальник фінансово-економічного відділу ОСОБА_1 умисно порушила вимоги п.п. 5.3.8. Положення про відділ, п. 10 посадової інструкції, п.п. 1.1., 2.2.

За умисне, грубе одноразове порушення трудових обов`язків, а саме вимог п.п. 5.3.8. Положення про відділ, п. 10 посадової інструкції, п.п. 1.1., 2.2. Положення про преміювання, п.3.2. Колективного договору, що призвело до розпорядження коштами поза межами затвердженого кошторису доходів і видатків на утримання відділу на 2025 рік заслуговує на притягнення до суворої дисциплінарної відповідальності начальник фінансово-економічного відділу ОСОБА_1 ».

Розпорядженням Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 12.09.2025 № № 103-к «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено ОСОБА_1 начальника фінансово 12 вересня 2025 року з посади — економічного відділу Миколаївської сільської ради на підставі п. 1 ч.1 ст. 41 КЗпП України.

Позивачка вважає вказане розпорядження про звільнення протиправним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, що і стало підставою для звернення з цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин першої та шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування визначає Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» (далі – Закон №2493-III, в редакції, чинній станом на час спірних правовідносин).

Відповідно до статті 2 Закону №2493-III, посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Статтею 19 Закону №2493-III передбачено, що особливості дисциплінарної відповідальності посадових осіб місцевого самоврядування забезпечуються у порядку, передбаченому законом.

Відповідно до пункту 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2493-ІІІ, на органи і посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України «Про державну службу» в частині, що не суперечить Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», цьому Закону та іншим законам України, що регулюють діяльність місцевого самоврядування.

Згідно із частиною 3 статті 7 Закону №2493-III на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції» та законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Згідно з статтею 147 Кодексу законів про працю України, за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.

Загальний порядок та підстави застосування дисциплінарних стягнень передбачені статтями 147-1-149 Кодексу законів про працю України.

Згідно з частинами 1, 2 статті 147-1 КЗпП України, дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

Статтею 148 Кодексу законів про працю України передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Згідно зі статтею 149 КЗпП України, до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Приписами статті 150 КЗпП України передбачено, що дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством (глава XV цього Кодексу).

Окрім того, суд звертає увагу що постановою Кабінету Міністрів України від 13.06.2000 №950 затверджено Порядок проведення службового розслідування (далі – Порядок №950), пункт 1 передбачає, що цей Порядок визначає процедуру проведення службового розслідування стосовно осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції».

Відповідно до цього Порядку може бути проведено службове розслідування в разі:

невиконання або неналежного виконання особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, чи особою, яка для цілей Закону прирівнюється до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, службових обов`язків, перевищення своїх повноважень, а також недодержання вимог законодавства;

внесення подання спеціально уповноваженого суб`єкта у сфері протидії корупції або припису Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - Національне агентство) з метою виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню корупційного або пов`язаного з корупцією правопорушення чи невиконанню вимог Закону в інший спосіб;

вимоги особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, чи особи, яка для цілей Закону прирівнюється до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, щодо зняття безпідставних, на її думку, звинувачень або підозри.

У випадку, передбаченому абзацом третім цього пункту, службове розслідування проводиться за фактом виявленого порушення або стосовно особи, яка вчинила таке порушення (пункт 2 Порядку №950).

Згідно з пунктом 4 Порядку №950, рішення про проведення службового розслідування приймає орган (посадова особа) (далі – суб`єкт призначення), якому (якій) відповідно до законодавства надано повноваження призначати на посаду та звільняти з посади особу, стосовно якої пропонується проведення службового розслідування, або керівник органу, підприємства, установи, організації, в якому (яких) виявлено порушення (далі – керівник органу).

Відповідно до пункту 12 Порядку №950, за результатами службового розслідування комісія з проведення службового розслідування складає акт, у якому зазначаються:

факти, які стали підставою для проведення службового розслідування, прізвище, власне ім`я та по батькові (за наявності), найменування посади, строк перебування на займаній посаді особи, стосовно якої проведено службове розслідування (якщо службове розслідування проводилося стосовно особи);

заяви, клопотання, пояснення щодо предмета службового розслідування;

висновки службового розслідування, обставини, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, причини та умови, що призвели до порушення, заходи, вжиті або запропоновані до його усунення, чи обставини, що знімають з особи, стосовно якої проведено службове розслідування, безпідставні звинувачення або підозру;

обґрунтовані пропозиції про усунення виявлених порушень та притягнення (за наявності підстав) винних осіб до відповідальності згідно із законом.

У разі наявності обґрунтованих пропозицій про притягнення особи, стосовно якої проведено службове розслідування, до відповідальності комісія з проведення службового розслідування пропонує вид дисциплінарного стягнення, передбаченого законом.

Під час визначення виду дисциплінарного стягнення комісія з проведення службового розслідування повинна враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку та заподіяну шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу особи, стосовно якої проведено службове розслідування.

Пунктом 13 Порядку №950 передбачено, що акт службового розслідування підписує голова, інші члени комісії з проведення службового розслідування, і він подається на розгляд суб`єкту призначення або керівнику органу в одному примірнику. Перед поданням на розгляд суб`єкту призначення або керівнику органу з актом службового розслідування ознайомлюється особа, стосовно якої проведено службове розслідування.

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 службовець органу місцевого самоврядування 9 рангу, з грудня 2021 року займала посаду начальника фінансово-економічного відділу Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області.

Розпорядженням Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 12.09.2025 № № 103-к «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено ОСОБА_1 начальника фінансово 12 вересня 2025 року з посади — економічного відділу Миколаївської сільської ради на підставі п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.

Положення ст. 41 КЗпП України встановлюють додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з окремими категоріями працівників за певних умов.

Зокрема, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадках одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

У правовідносинах пов`язаних із звільненням окремих категорій працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України Верховним Судом сформовано судову практику в частині обов`язкової сукупності умов за наявності яких розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця вважається законним.

Важливим елементом в контексті можливості застосування вищезазначеної норми є звільнення керівника чи його заступника за порушення, яке має ознаку одноразовості, а тому наказ (розпорядження) про звільнення повинен містити в собі чітко сформульоване одноразове порушення, яке стало підставою для його прийняття. За своїм змістом наказ (розпорядження) про звільнення не повинен містити цілу систему порушень, за які 6ув звільнений працівник, а лише одноразове грубе порушення конкретних трудових обов`язків.

Під разовим порушенням необхідно розуміти таку протиправну поведінку що, є обмеженою в часі та вчиненою саме одноразово (одну дію або бездіяльність). Не є одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків тривале, неналежне «керування» роботою установи, ослаблення контролю за роботою підлеглих тощо «постанови Верховного суду від 06.10.2021 справа № 305/1001/18, від 28.072022 справа №216/3852/20).

Під порушенням трудових обов`язків розуміється невиконання чи неналежне їх виконання. До трудових обов`язків віднесені обов`язків працівника, визначені трудовим договором (контрактом), посадовою інструкцією, іншими локальними нормативними актами та законодавством про працю.

Порушення розтягнуті у певному часовому періоді мають ознаку тривалості якщо порушення має тривалий, а не разовий характер це не дає підстав для звільнення керівника (його заступника) за п. 1 ч.1 ст. 41 КЗпП України (постанова Верховного Суду від 15.04.2019 у справі № 461/605/18, від 19.01.2021 у справі № 466/6109/18).Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку ним заподіяно чи могло бути заподіяно шкоду, істотності наслідків порушення трудових обов`язків. При цьому суд повинен установити не лише факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставин справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали внаслідок такого порушення. В оцінці того, наскільки є грубим порушення трудових обов`язків, потрібно виходити з характеру дій чи бездіяльності працівника, істотності наслідків порушення та форми вини. Право оцінки порушення як грубого покладається на суд, який розглядає певний трудовий спір (постанови Верховного Суду від 01.02.2018 у справі № 661/1171/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 205/6984/16-ц, від 09.04.2020 у справі №398/3547/16, від 29.06.2022 у справі № 554/897/21).

Порушення трудових обов`язків з прямим умислом може бути визнаним таким, що підпадає під п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, навіть за відсутності шкідливих наслідків.

Звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України за своєю природою є дисциплінарним, а тому воно має здійснюватися з дотриманням порядку і строків, викладених у ст. ст. 148-149 КЗпП України, зокрема, у вказаній категорії справ суди повинні перевірити, чи не закінчився встановлений строк для накладення дисциплінарного стягнення, чи застосовувалося вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, а також чи зажадав роботодавець до застосування дисциплінарного стягнення від порушника трудової дисципліни письмових пояснень.

Отже рішення про звільнення працівника на підставі п. 1 ч. 1 ст.41 КЗпП України може бути прийняте роботодавцем за наявності сукупності таких умов: 1) суб`єктом дисциплінарної відповідальності може бути певна категорія працівників; 2) для застосування цієї норми закону потрібно встановити факт порушення працівником своїх трудових обов`язків; 3) порушення повинно бути одноразовим та грубим; 4) рішення про звільнення працівника може прийняти лише уповноважена на те особа.

Повертаючись до обставин справи, судом встановлено, що на підставі розпорядження т.в.о. сільського голови від 20.08.2025 № 78-р, комісією у складі працівників та депутатів сільської ради було проведено службове розслідування діяльності фінансово-економічного відділу, за результатом якого складено акт службового розслідування від 03.09.2025 під час якого було встановлені порушення з боку начальника фінансово-економічного відділу ОСОБА_1 , яка порушила вимоги п.п. 5.3.8. Положення про відділ, п. 10 посадової інструкції, п.п. 1.1., 2.2. Положення про преміювання, п.3.2. Колективного договору, в частині розпорядження коштами поза межами затвердженого кошторису доходів і видатків на утримання відділу на 2025 рік та під час проведення службового розслідування, відповідно до наданих документів, та пояснень працівників встановлено наступне:

«Виходячи з виявлених розбіжностей сум нарахування заробітної плати за січень місяць 2025 року, комісією встановлено, що в працівників фінансово-економічного відділу значно, перевищений належний місячний фонд заробітної плати, який був передбачений та затверджений кошторисом бюджетних асигнувань на видатки по заробітній платі на 2025 рік.

На підставі вищевикладеного комісією можна зробити висновки, що керівником відділу ОСОБА_1 разом з головним бухгалтером ОСОБА_2 було прийнято та реалізовано рішення, про нарахування та виплату заробітної плати та інших виплат в січні 2025 року за грудень 2024 року всім працівникам фінансово-економічного відділу поза межами встановленого фонду оплати праці за 2025 рік, без погодження з сільським головою та/або Миколаївською сільською радою. Також цими посадовими особами самостійно було прийняте рішення про виплату заробітної платні в грудні 2024 року в значно занижених розмірах порівняно з сумами зарплати встановленої в штатному розписі відділу.

Своїми діями, заздалегідь усвідомлюючи негативні наслідки, начальник фінансово-економічного відділу ОСОБА_1 умисно порушила вимоги п.п. 5.3.8. Положення про відділ, п. 10 посадової інструкції, п.п. 1.1., 2.2.

За умисне, грубе одноразове порушення трудових обов`язків, а саме вимог п.п. 5.3.8. Положення про відділ, п. 10 посадової інструкції, п.п. 1.1., 2.2. Положення про преміювання, п.3.2. Колективного договору, що призвело до розпорядження коштами поза межами затвердженого кошторису доходів і видатків на утримання відділу на 2025 рік заслуговує на притягнення до суворої дисциплінарної відповідальності начальник фінансово-економічного відділу ОСОБА_1 ».

Водночас, позивачкою зазначено, що заробітна плата працівникам в січні 2025 року нарахована та виплачена в межах затвердженого кошторису видатків Сільрадою та фонду оплати праці на відповідний період на підставі затверджених Головою Сільради Розпоряджень «Про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань ОСОБА_1 » від 10.12.2024 № 135-к та Розпорядження «Про преміювання ОСОБА_1 » від 20.12.2024 № 140-к та наказів керівника Відділу.

Відповідно до норм внутрішніх нормативних документів Відділу, затверджених Сільрадою, передбачено, що начальник фінансово-економічного відділу розпоряджається коштами у межах затвердженого головою сільської ради кошторису доходів і видатків на утримання відділу, що оплата праці самого начальника фінансово-економічного відділу здійснюється на підставі відповідних рішень сільської ради та розпоряджень сільського голови, а спеціалістів Відділу - відповідних наказів начальника Відділу, що зарплата посадових осіб Відділу складається з посадових окладів, доплат за ранг, надбавок за вислугу років, інших надбавок, які визначаються постановами КМУ та розпорядженнями сільського голови і фінансуються з сільського бюджету, що конкретний розмір премії працівників граничними розмірами не обмежується, але виплачується в межах встановленого фонду оплати праці.

Суд першої інстанції правомірно зазначив, що відповідно до статей 1, 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», бухгалтерський облік є процесом виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень. Він є способом відображення господарських операцій, а не підставою виникнення чи припинення зобов`язань.

Згідно із ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», всі господарські операції повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені.

Отже, невідображення заборгованості, у тому числі і кредиторської заборгованості по виплаті заробітної плати або інших заохочувальних платежів працівникам, свідчить про помилку або порушення правил ведення бухгалтерського обліку, а не про відсутність самої заборгованості за цими виплатами. А це, у свою чергу, не впливає на обсяг прав працівників Відділу на отримання ними належної їм заробітної плати.

Відсутність кредиторської заборгованості по Відділу у звітності станом на 01.01.2025, не спростовує факту існування зобов`язання з виплати заробітної плати, якщо така фактично не була сплачена у повному обсязі.

Згідно із статтею 119 Бюджетного кодексу України, нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають: бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет); напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми або в порядку використання бюджетних коштів (включаючи порядок та умови надання субвенцій); бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).

Судом першої інстанції з фактичних обставин справи встановлено, що кошти були використані Відділом: на оплату праці, у межах фонду оплати праці та відповідно до затвердженого кошторису, отже, відсутні будь-які ознаки нецільового використання бюджетних коштів, оскільки виплата частини заробітної плати за грудень 2024 року в січні 2025 року не є нецільовим використанням бюджетних коштів, тому що вона відповідає призначенню таких коштів та в чинному законодавстві відсутня заборона у такій виплаті.

З урахуванням викалденого, суд першої інстанції констатував, що виплата заробітної плати за другу частину грудня 2024 року у січні 2025 року не є новими видатками, а лише виконанням фактичних зобов`язань 2024 року. Заробітна плата (у тому числі премії, надбавки та матеріальна допомога) нараховані за грудень 2024 року та є частиною фонду оплати праці 2024 року. Факт їх виплати у січні 2025 року не змінює їх правову природу та не трансформує їх у видатки нового бюджетного періоду.

Відтак, судом першої інстанції встановлено, а відповідачем не було спростовано наявності будь-яких ознак складу бюджетного правопорушення, а отже є правильними висновки суду першої інстанції, що спірне розпорядження є протиправним та підлягає скасуванню.

Скасування спірного розпорядження про звільнення із займаної посади позивачки є підставою для її поновлення на попередній посаді.

При цьому, поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи.

Крім того, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП України, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин).

Зважаючи на те, що доводи апеляційної скарги відповідача висновки суду першої інстанції не спростовують, підстави для скасування оскарженого рішення суду та задоволення вимог апеляційної скарги відповідача відсутні.

Щодо вимог апеляційної скарги позивачки про відшкодування моральної шкоди в розмірі 100 000 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 1 ст. 22 Цивільного кодексу України (ЦК України) визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно з ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Отже, під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Крім того, стаття 9 КАС України визначає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.

Так, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.

Суд звертає увагу на те, що для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30 січня 2018 в справі №804/2252/14, від 20.02.2018 у справі №818/1394/17.

У своїх постановах Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, експертні висновки тощо.

Безспірно, порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають психологічне напруження, розчарування та незручності, негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, вагомості наслідків.

Саме тому, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Втім, належних доказів, на підткою не було надано, а тому відсутні правові підстави для висновку про існування зазначених обставин, та як наслідок завдання особі моральної шкоди.

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні вимоги в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 100000 грн.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та надано їм належну юридичну оцінку, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для їх задоволення та скасування рішення.

Керуючись статтями 241-245, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий - суддя Т.І. Ясенова

суддя А.В. Суховаров

суддя О.В. Головко