Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №160/9327/26 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

19 жовтня 2026 рокум. Дніпросправа № 160/9327/26

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Чабаненко С.В. (доповідач),

суддів: Юрко І.В., Білак С.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 червня 2026 року в адміністративній справі №160/9327/26 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, в якій позивач просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 у день звільнення 17.06.2024 року;

- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області (код ЄДРПОУ 13486010) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.06.2024р. по 17.12.2024р. (згідно ч.1 ст. 117 КЗпП) у розмірі 94 909 грн. 32 коп. (дев`яносто чотири тисячі дев`ятсот дев`ять грн. 32 коп.);

- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області (код ЄДРПОУ 13486010) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) моральну шкоду у сумі 19900 грн. (дев`ятнадцять тисячь дев`ятьсот грн. 00 коп).

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 червня 2026 року в адміністративній справі №160/9327/26 позов задоволено частково, а саме, суд:

визнав протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 у день звільнення - 17.06.2024 року;

стягнув з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 4294,08 грн;

в задоволенні іншої частини вимог відмовив.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі в повному обсязі.

Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що у день звільнення 17.06.2024 ОСОБА_1 виплачено всі суми у безспірній частині (посадовий оклад, надбавки за ранг і вислугу років, компенсацію за невикористану відпустку). Спірним було виключно застосування коефіцієнта 1,5 до посадового окладу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 391, і цей спір постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23.03.2026 у справі № 160/20755/25 вирішено лише частково, а саме: коефіцієнт визнано обґрунтованим за обмежений період з 01.01.2024 по 21.01.2024. Таким чином, різниця у нарахуванні, з приводу якої виник даний спір, становить 4498,61 грн. Спірну суму 4498,61 грн Головне управління сплатило ОСОБА_1 06.04.2026, невідкладно після отримання від нього платіжних реквізитів (лист від 02.04.2026 № 23837/С-0500-26). Це спростовує його твердження про нібито «зловживання» під час обрахунку суми «на око», адже розрахунок здійснено на підставі постанови суду, яка набрала законної сили у справі № 160/20755/25, та відомостей про заробітну плату, (довідка від 27.05.2026 № 81-Ф, витребувана судом і долучена до матеріалів справи на виконання ухвали суду першої інстанції від 19.05.2026). Обмеження нарахування відшкодування шістьма місяцями встановлює лише максимальну межу відповідальності, але не звільняє суд від обов`язку оцінювати співмірність суми відшкодування з конкретними обставинами справи. Саме таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, відповідно до якої при вирішенні питання про розмір відшкодування за ст. 117 КЗпП України суд зобов`язаний враховувати: розмір простроченої заборгованості та її співвідношення із середнім заробітком; поведінку сторін у спірних правовідносинах; реальні майнові втрати працівника, і може зменшити розмір відшкодування незалежно від ступеня задоволення позовних вимог. Аналогічну позицію послідовно підтверджено постановами Верховного Суду від 05.03.2026 у справі № 420/22728/24 та від 24.03.2026 у справі № 580/9441/23 тощо.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якому вказано, що викладені в ньому заперечення є безпідставними, небгрунтованими та такими, що базуються на свідомому викривленні фактів. Позов було подано тоді, коли правопорушення з боку відповідача ще тривало, оскільки противоправна затримка з вини роботодаця тривала понад 29 місяців (лютий 2024-06.04.2026р.), обмеження стягнення в межах 6 міс.(94 909 грн 32 коп) за чинною редакцією ст. 117 КЗпП вже є достатнім законодавчім компромісом. Подальше урізання суми судом до 4,74% за застарілою практикою є незаконною “подвійною пільгою” для недобросовісного роботодавця. Щодо моральної шкоди, позивач аргументує свої вимоги тим, що жодної організованої чи централізованої евакуації з боку відповідача проведено не було. Усі працівники виїжджали самостійно, що прямо суперечить ст. 33 Кодексу Цивільного захисту України, яка покладає обов`язок щодо евакуації персоналу виключно на керівництво установи. Відповідач повністю самоусунувся від обов`язків, змусивши позивача з 22.01.2024р. переїхати до м.Дніпро повністю за власний кошт, орендувати житло та самостійно рятувати матір, яка є особою з інвалідністю, паралельно перевозячи архівні документи фонду у м. Дніпро. При цьому профспілка повністю самоусунулася, попри те, що позивач щомісячно сплачував внесок в розмірі 1 % від зарплати (куди поділися ці кошти невідомо). Наявні в матеріалах справи медичні документи (виписка № 4123, Консультативний висновок та фіскальні чеки на ліки) доводять заподіяння позивачу моральної шкоди через таку недобросовісну поведінку роботодавця. Усі необхідні документи, що стосуються витрат на правничу допомогу (договір,ордер,квітанція на суму 3000 грн) були надані суду 1 інстанції у порядку та строки, визначені ч. 7 ст 139 КАС України, які були проігноровані судом першої інстанції.

Відповідачем також подано апеляційну скаргу, в якій зазначено, що кваліфікація судом першої інстанції дій Головного управління як протиправної бездіяльності суперечить самій суті спору про право: наявність законного спору щодо застосування коефіцієнта, який на момент звільнення не був вирішений жодним судовим рішенням, виключає можливість кваліфікації дій Головного управління як протиправної бездіяльності, оскільки Головне управління не могло та не було зобов`язане самостійно, до вирішення спору судом, нараховувати і виплачувати оспорювану суму, а відповідальність за ст. 117 КЗпП України настає виключно за наявності вини роботодавця. Головне управління діяло послідовно, добросовісно та в межах визначених законом протягом усього періоду спірних правовідносин: незастосування коефіцієнта 1,5 ґрунтувалося на наказі Головного управління № 84 від 09.01.2024, виданому у межах повноважень керівника органу; з початку повномасштабного вторгнення Головним управлінням запроваджено дистанційний формат роботи (накази № 255 від 28.02.2022, № 621 від 19.04.2024) та здійснювалися евакуаційні заходи відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.08.2022 № 679-р; після набрання законної сили постановою у справі № 160/20755/25 кошти, - і коефіцієнт 1,5 присуджені рішенням суду, перераховано невідкладно — 06.04.2026, одразу після отримання від позивача платіжних реквізитів (лист від 02.04.2026 № 23837/С-0500-26), тобто без жодного невиправданого зволікання. Таким чином, у діях Головного управління відсутня протиправність та вина як обов`язкові елементи складу правопорушення, необхідного для покладення на нього відповідальності у вигляді відшкодування за ст. 117 КЗпП України. Отже, після вирішення спору жодного невиправданого зволікання з боку Головного управління не було, а застосований судом першої інстанції розрахунок, що виходить із заборгованості за весь період з 18.06.2024 по 17.12.2024 (тобто за час, коли спір ще не був вирішений), не грунтується на законних підставах. Просить рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо непроведення повного розрахунку з ОСОБА_1 у день звільнення та стягнення з Головного управління на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 4294,08 грн — скасувати.

На апеляційну скаргу відповідача, позивачем подано відзив, в якому зазначено про необгрунтованість та безпідставність апеляційної скарги, а також відсутність законодавчо встановлених підстав для її задоволення.

Решта поданих до суду сторонами листів, відповідей на відзив, містить доводи сторін, аналогічні вже викладеним, відтак, окремо не відображаються у цій постанові.

Клопотання позивача про залишення процесуальних документів, поданих відповідачем, без розгляду, а також заява про зловживання процесуальними правами не підлягають задоволенню з огляду на їх необгрунтованість та безпідставність.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг.

Як встановлено судом першої інстанції, та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 відповідно до наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області №431-О від 07.07.2021 року був призначений 13.07.2021 року на посаду головного спеціаліста відділу обслуговування громадян №9 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадовим окладом 5500 грн. на місяць, як переможець конкурсу, з випробувальним терміном 1 місяць, з місцезнаходженням робочого місця за адресою: м. Курахове, вул. Мечнікова, 26а.

Наказом Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 17.06.2024 року “Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ” припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 17.06.2024 року з посади головного спеціаліста відділу обслуговування громадян №9 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за ініціативою державного службовця у зв`язку з переїздом на нове місце проживання, згідно з ч.3 ст. 86 Закону України від 10.12.2015р.№889-VІІІ “Про державну службу”.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23.03.2026 року у справі № 160/20755/25 зобов`язано Головне управління пенсійного фонду України в Донецькій області здійснити перерахунок заробітної плати ОСОБА_1 за період 01 січня 2024 року по 21 січня 2024 року включно з урахування коефіцієнта 1,5 до посадового окладу та здійснити виплату донарахованих сум.

На виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 23.03.2026 року у справі № 160/20755/25 ОСОБА_1 06.04.2026 року здійснено виплату у розмірі 4498,61 грн.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

З аналізу вищенаведених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність. Однак, вказаною нормою, починаючи з 19.07.2022 року (дата набрання чинності Закону № 2352-IX) передбачено обмеження, згідно з яким максимальний період за який можлива виплата середнього заробітку складає 6 місяців.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, однак не більше ніж за 6 місяців такого прострочення.

Колегія суддів враховує, що Верховний суд України у постанові від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15, усуваючи розбіжності у застосуванні касаційними судами вищезазначених норм матеріального права, виклав таку правову позицію: не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум, яка є обов`язковою для суду апеляційної інстанції при вирішенні цього спору.

Колегією суддів встановлено та визнається сторонами по справі, що позивач працював в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області до 17.06.2024 року.

Водночас, остаточний розрахунок із позивачем проведено на виконання рішення суду від у справі №160/20755/25, лише 06.04.2026 року.

З матеріалів справи вбачається, що загальна сума виплаченої на виконання рішення суду заробітної плати становить 4498,61 грн.

Оскільки грошове забезпечення позивачеві не виплачено в день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, то вказана обставина свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, що встановлено приведеними вище судовими рішеннями.

Колегія суддів наголошує, що право на отримання компенсації майнових втрат, яких позивач зазнав внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку відповідача, що підтверджено судовими рішеннями, у розумінні статті 117 КЗпП України не поставлено законодавцем в залежність від його звернення до Головного управління пенсійного фонду України в Донецькій області, як роботодавця, оскільки останній був в силу закону зобов`язаний провести таку виплату одночасно з виплатою недоотриманих позивачем сум за весь період такого невиконання.

Невиконання такого обов`язку є підставою для визнання протиправною бездіяльності відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Порядок обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Абзацом четвертим пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

За обставин цієї справи остаточний розрахунок з позивачем всіх належних сум при звільненні, здійснений відповідачем лише 26.11.2025, а періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві сум, є проміжок часу з 22.06.2024 (з дня, наступного за датою звільнення) по 25.11.2025 включно.

Колегія суддів вважає, що для ефективного захисту порушених прав позивача, при вирішенні спірних правовідносин необхідно врахувати останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 08.10.2025 по справі № 489/6074/23, сформовану щодо застосування положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла після 19.07.2022 при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У вищенаведеній постанові, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Зважаючи на наведене, Судова палата вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, у якій зроблено протилежний висновок щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 2352-IX.

Застосовуючи наведений підхід Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що у цій справі до періоду з 22.06.2024 року по 25.11.2025 року (включно) при визначенні належної позивачу суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.

Як зазначалось вище, днем звільнення є 17.06.2024, тобто двома попередніми місяцями перед звільненням є квітень 2024 року (30 календарних днів) та травень 2024 року (31 календарний день).

Згідно із довідкою Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області №81-Ф від 27.05.2026 року про грошове забезпечення позивача за 2 місяці перед звільненням, вбачається наступне:

за квітень 2024 року – 15354,54 грн. за 21 фактично відпрацьований день;

за травень 2024 року – 9091,92 грн. за 13 фактично відпрацьованих днів

грошове забезпечення за квітень-травень 2024 року – 24446,46 грн.;

середньоденний розмір заробітної плати складає – 24446,46 грн. / 34 день = 719,01 грн.

Період затримки розрахунку при звільненні з 17.06.2024 року по 05.04.2026 року (включно).

Кількість робочих днів за шіть місяців до 05.04.2026 року – 130.

Враховуючи редакцію статті 117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», з урахуванням шестимісячного обмеження, середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні складає у розмірі 93471,30 грн (719,01 грн х 130).

Проте, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку за шість місяців за час затримки повного розрахунку при звільненні з 17.06.2024 року по 05.04.2026 року (включно), слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

За обставинами даної справи, колегією суддів встановлено, що на виконання рішення суду у справі №160/20755/25 позивачу нараховано 4498,61 грн з коментарем: заробітна плата згідно постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 23.03.2026 року у справі № 160/20755/25.

Таким чином, заробітна плата виплачена позивачеві в розмірі 4498,61 грн.

Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

З урахуванням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 24.10.2011 № 6-39цс11, від 27.04.2016 по справі № 6-113цс16, від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15, а також постановах Верховного Суду від 04.04.2018 по справі № 524/1714/16-а, від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18, при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Розраховуючи істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 4498,61 грн. (сума виплачених коштів за рішенням суду) / 93471,30 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) *100 = 4,81%. Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 4,81% становить: 719,01 грн. (середньоденна заробітна плата позивача)* 4,81% = 34,58 грн.; 34,58 грн. *130 (робочих днів затримки розрахунку, але не більше як за шість місяців) = 4495,40 грн.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, враховуючи принцип справедливості та співмірності, колегія суддів вважає за необхідне змінити розмір виплати на користь позивача за період затримки розрахунку при звільненні на суму 4495,40 грн.

Щодо вимоги про стягнення моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно із статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності, а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

У справі, яка переглядається позивач пов`язує завдання йому моральних страждань із тривалим невиконанням судового рішення відповідачем.

За змістом частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У частині 2 статті 9 КАС України вказано, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

За змістом статті 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

У частині 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що реальне завдання такої шкоди має бути доведено, що позивачем у позові не відображено.

Колегія суддів, з урахуванням доводів апеляційної скарги позивача, наявних у справі доказів, погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

За приписами статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити насамперед спричинення позивачеві моральної шкоди, а також довести наявність вини конкретного суб`єкта владних повноважень.

При цьому слід ураховувати, що причинний зв`язок між шкодою, завданою потерпілому, та протиправним діянням заподіювача шкоди є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

У спірних правовідносинах позивач не довів спричинення йому моральної шкоди, враховуючи, що несвоєчасний розрахунку при звільненні компенсовано судом стягненням середнього заробітку.

Доводи щодо необхідності лікування серцево-судинної та нервової системи внаслідок тривалого принизливого протистояння з недобросовісним держорганом, на підтвердження чого позивач надав виписку №4123 від 03 липня 2024 року та консультаційний висновок спеціаліста від 17 жовтня 2024 року, колегія суддів такі доводи оцінює критично.

Так, виписка № 4123 підтверджує, що ОСОБА_1 звернувся до лікаря зі скаргами на головний біль, запаморочення, нестабільні цифри артеріального тиску; АТ декілька років.

Консультаційний висновок спеціаліста від 17 жовтня 2024 року містить результати досліджень, висновок спеціаліста щодо встановленого діагнозу та рекомендації позивачу щодо подальшого лікування.

Водночас, жодним із цих документів не підтверджено, що хвороба позивача спричинена саме несвоєчасним розрахунком при звільненні.

Більш того, позивач звільнений 17.06.2024 року, а, як вбачається із зазначених вище доказів, артеріальний тиск у нього вже декілька років, тобто задовго до несвоєчасного розрахунку при звільненні.

Інших страждань, завданих відповідачем, які спричинили б моральну шкоду позивачем не наведено та належними доказами не підтверджено, відтак підстави для задоволення вимог щодо стягнення моральної шкоди відсутні.

Щодо відшкодування витрат на правову допомогу, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції не вирішено питання розподілу судових витрат.

Процесуальні дії сторін у такому випадку визначені ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України, п. 3 ч. 1 якої передбачає, що суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

За змістом ч. 2 ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення.

Враховуючи, що судом першої інстанції не було вирішено питання розподілу судових витрат, яке підлягає подальшому вирішенню в порядку ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України, у апеляційного суду відсутні повноваження щодо надання оцінки заявленим вимогам апеляційної скарги в цій частині.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції вірно встановлено обставини справи та правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують

Відтак, апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню шляхом зміни розміру виплати на користь позивача за період затримки розрахунку при звільненні на суму 4495,40 грн.

Відповідно до положень частини першої статті 317 КАС України для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись: пунктом 2 частини 1 статті 315, статтями 317, 321, 322, 327, 329 КАС України, Третій апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні апеляційної скарги Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області - відмовити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 червня 2026 року в адміністративній справі №160/9327/26 - задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 червня 2026 року в адміністративній справі №160/9327/26, - змінити розміру виплати на користь позивача за період затримки розрахунку при звільненні на суму 4495,40 грн.

В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 червня 2026 року в адміністративній справі №160/9327/26 – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України касаційному оскарженню не підлягає за виключенням випадків, встановлених цим пунктом.

Головуючий - суддя С.В. Чабаненко

суддя І.В. Юрко

суддя С.В. Білак