Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №520/6033/24 — Другий апеляційний адміністративний суд

Суд: Другий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: звільнення з публічної служби, з них

Дата: 19 жовтня 2026 р.

Справа: №520/6033/24

Суддя: Присяжнюк О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 р.Справа № 520/6033/24

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,

Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08.07.2026 року (ухвалене суддею Кухар М.Д.) в справі № 520/6033/24

за позовом ОСОБА_1

до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі, якому просив: визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку, ОСОБА_1 за весь час затримки розрахунку при звільненні в частині грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів та виплати грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, за період з 12.05.2021 р. по 08.08.2022 р.; стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку з 08.08.2022 р. по 09.02.2024 р., але не більш як за шість місяців при звільненні в розмірі 577351,70 грн.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 08.07.2026 р. частково задоволено позов, а саме: визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку, ОСОБА_1 за весь час затримки розрахунку при звільненні в частині грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів та виплати грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” , за період з 12.05.2021 р. по 08.08.2022 р.; стягнуто з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку з 08.08.2022 р. по 09.02.2024 р., але не більш як за шість місяців при звільненні в розмірі 147942,98 грн.; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати, задовольнити позовні вимоги в повному обсязі та стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі на його користь середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку з 08.08.2022 р. по 09.02.2024 р., але не більш як за шість місяців при звільненні в розмірі 577351,70 грн.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Кодексу законів про працю України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Позивач вважає, що з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності в даному випадку стягнення з відповідача 577351,70 грн., буде відповідати вказаним принципам, з урахуванням і так обмеження у виплатах законодавцем у строк не більше 6 місяців.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Кодексу законів про працю України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Вважає, що судом першої інстанції неправильно визначив склад та розмір сум, виплачених ОСОБА_1 з порушенням строків, визначених ст. 116 КЗпП України та не надав оцінку ймовірним майновим втратам позивача, які могли бути пов`язані з несвоєчасним розрахунком при звільненні.

Позивачем надано відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому зазначено доводи щодо безпідставності вимог апеляційної скарги.

Відповідач подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційних скарг не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судовим розглядом встановлено, що з 08.08.2022 р. позивач звільнився з органів ДБР із достроковим розірванням контракту за згодою сторін.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31.10.2023 р. в справі №520/22593/23 адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополь третя особа: Державне бюро розслідувань про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задоволено, а саме: визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення; зобов`язано Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення; визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021 - 2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення; зобов`язано Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення; визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за період з 12.05.2021 р. по 08.08.2022 р.; зобов`язано Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за період з 12.05.2021 р. по 08.08.2022 р.

На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.10.2023 р. в справі №520/22593/23, яке набуло чинності 16.01.2024 р., відповідачем виплачено позивачу суму грошового забезпечення 10.02.2024 р. в розмірі 135055,95 грн. та 13.02.2024 р. в розмірі 12886,83 грн.

Позивач вважаючи, що наявні підстави для нарахування та виплатити її середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, звернувся до суду з цим позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу при звільненні не виплачено належні суми грошового забезпечення, тому позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 147942,98 грн.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 4 та ч. 7 ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 47 КЗпП України передбачено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Частиною 1 статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Тож у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань та 08.08.2025 р. звільнений зі служби. При звільненні позивача зі служби з Територіального управління Державного бюро розслідувань, з позивачем не проведено повного розрахунку, а саме не було виплачено грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткових відпусток та додаткової допомоги в загальному розмірі 147942,78 грн., які виплачені на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.10.2023 р. в справі №520/22593/23, тобто, в порушення приписів ст. 116 КЗпП України.

Таким чином, відповідачем порушено вимоги ст. 116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідач зобов`язаний сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (в подальшому - Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з абз. 1, 2 п.3 Порядку № 100, при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Підпунктом «б» п. 4 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Відповідно до п. 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Враховуючи вищевикладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення позивача, слід виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період.

Судовим розглядом встановлено, що днем звільнення позивача зі служби є 08.08.2022 р., тому двома попередніми місяцями перед звільненням є червень 2022 року (30 календарних днів) та липень 2022 року (31 календарних днів), що у сумі становить 61 календарних днів.

Зі змісту довідки Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі від 21.02.2024 р. № 2 про нараховане грошове забезпечення вбачається, що у червні 2022 року грошове забезпечення позивача складає 65797,96 грн., у липні 2022 року – 50601,13 грн. Загальний розмір – 116399,09 грн.

Загальна кількість календарних днів за червень-липень 2022 року становила 61 днів, тому середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 1908,18 гривень (116399,09 грн./61 днів).

Отже, розмір середнього заробітку позивача з 09.08.2022 р. (наступний день, за днем звільнення) - до дня фактичного розрахунку при звільненні, обмежено шістьма місяцями становить 351105,12 грн. (1908,18 грн х 184 днів).

Разом з цим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 р. в справі №489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022 р. та дійшла висновку, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022 р., необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 р. в справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Велика Палата у постанові від 26.06.2019 р. в справі № 761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що виплата позивачу грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткових відпусток та додаткової допомоги в загальному розмірі 147942,78 грн., за рішенням суду в справі №520/22593/23, що в 2 рази менше, ніж вирахувана компенсація середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення (351105,12 грн.).

Таким чином, враховуючи матеріали даної справи, розмір простроченої заборгованості відповідача щодо належних до виплати позивачу при звільненні сум, суд апеляційної інстанції вважає справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме обставинам цієї справи та вищенаведеним критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат суму в розмірі 147942,98 грн., яка дорівнює розміру недоплати позивачу.

Посилання позивача на те, що до спірного періоду належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові, суд апеляційної інстанції вважає помилковими, оскільки Велика Палата Верховного суду у постанові від 08.10.2025 р. в справі № 489/6074/23 відступила від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06.12.2024 р. в справі №440/6856/22, та сформулювала фактично протилежний правовий висновок, відповідно до якого принцип співмірності застосовується і після 19.07.2022 р.

Отже, суд може зменшити розмір відшкодування, передбачений статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Стосовно доводу апеляційної скарги відповідача про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, суд апеляційної інстанції зазначає, що позивачем заявлено до нарахування та виплати 577351,70 грн., судом першої інстанції з урахуванням наведених обчислень визначено суму в розмірі 147942,98 грн., що є меншим ніж заявлена сума розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, тому ці доводи є необґрунтованими та безпідставними.

Суд апеляційної інстанції вважає, що відповідачем не наведено належних доводів, що належна до виплати сума середнього заробітку, визначена судом першої інстанції в розмірі 147942,98 грн., є суттєво завищеною та необґрунтованою.

Із урахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправною бездіяльності Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку, ОСОБА_1 за весь час затримки розрахунку при звільненні в частині грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів та виплати грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, за період з 12.05.2021 р. по 08.08.2022 р. та стягнення з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку з 08.08.2022 р. по 09.02.2024 р., але не більш як за шість місяців при звільненні в розмірі 147942,98 грн.

Таким чином, суд апеляційної інстанції переглянувши, у межах апеляційних скарг, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Інші доводи апеляційних скарг зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08.07.2026 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08.07.2026 в справі № 520/6033/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.

Головуючий суддя О.В. Присяжнюк

Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич

Оригінал: reyestr.court.gov.ua