Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №520/12579/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 р.Справа № 520/12579/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Чалого І.С.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Семененко М.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державного бюро розслідувань на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції: Бідонько А.В.) від 30.07.2026 по справі № 520/12579/26

за позовом ОСОБА_1

до Державного бюро розслідувань

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державного бюро розслідувань, в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Державного бюро розслідувань, яка полягає у не здійсненні нарахування та виплати ОСОБА_1 при звільненні за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, передбачену ст. 16-2 Закону України «Про відпустки»: за 2020 рік - 14 календарних днів, за 2021 рік - 14 календарних днів, за 2022 рік - 14 календарних днів, за 2024 рік - 14 календарних днів, за 2025 рік - 14 календарних днів, за 2026 рік -14 календарних днів, у загальній кількості 98 календарних днів; зобов`язати Державне бюро розслідувань нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, передбачену ст.16- 2 Закону України «Про відпустки»: за 2020 рік - 14 календарних днів, за 2021 рік - 14 календарних днів, за 2022 рік - 14 календарних днів, за 2024 рік - 14 календарних днів, за 2025 рік - 14 календарних днів, за 2026 рік - 14 календарних днів, у загальній кількості 98 календарних днів.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 30.07.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Державного бюро розслідувань, яка полягає у не здійсненні нарахування та виплати ОСОБА_1 при звільненні за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, передбачену ст. 16-2 Закону України «Про відпустки», за 2020 рік - 14 календарних днів, за 2021 рік - 14 календарних днів, за 2022 рік -14 календарних днів, за 2024 рік - 14 календарних днів, за 2025 рік - 14 календарних днів, за 2026 рік - 14 календарних днів, у загальній кількості 98 календарних днів. Зобов`язано Державне бюро розслідувань нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, передбачену ст. 16-2 Закону України «Про відпустки», за 2020 рік - 14 календарних днів, за 2021 рік - 14 календарних днів, за 2022 рік - 14 календарних днів, за 2024 рік - 14 календарних днів, за 2025 рік - 14 календарних днів, за 2026 рік - 14 календарних днів, у загальній кількості 98 календарних днів.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Державне бюро розслідувань подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.07.2026 та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що у день звільнення зі служби (13.02.2026) ДБР проведено повний розрахунок з ОСОБА_1 та виплачено йому грошове забезпечення за 13 календарних днів служби та грошову компенсацію за 163 дні невикористаної щорічної основної та додаткової відпусток. Вказує, що вимога щодо стягнення з ДБР компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, за 2020 рік є безпідставною, оскільки таку компенсацію позивач отримав (або мав отримати у разі звернення) за попереднім місцем служби - у Національній гвардії України. Стверджує, що у прохальній частині позову ОСОБА_1 не просив суд стягнути з ДБР компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, за 2023 рік. Звертає увагу, що ані Положенням №743, ані КЗпП України, ані законами України «Про відпустки» та «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», не передбачена обов`язкова грошова компенсація невикористаних днів додаткової відпустки працівникам, які мають статус учасника бойових дій, у разі їх звільнення. Проте, упродовж 2021, 2022, 2024, 2025 та 2026 років жодних рапортів / заяв від ОСОБА_1 про надання йому додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, до ДБР не надходили, а тому йому не надавалася.

Відповідач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст. 304 КАС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 308, п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 у період з 2020 року по 13.02.2026 проходив службу в Державному бюро розслідувань.

Згідно з витягом з наказу Державного бюро розслідувань від 12.02.2026 № 42-ос/дск, позивача з 13.02.2026 звільнено з військової служби в Державному бюро розслідувань.

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 04.03.2015 ОСОБА_1 має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.

Відповідачем надано довідку № 107 від 13.02.2026 про виплачені суми, в якій відсутні відомості про виплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2020-2026 роки.

Вважаючи, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2020-2026, позивач звернулася до суду з цим позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправної бездіяльності Державного бюро розслідувань, яка полягає у не здійсненні нарахування та виплати ОСОБА_1 при звільненні за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, передбачену ст. 16-2 Закону України «Про відпустки», за 2020 рік - 14 календарних днів, за 2021 рік - 14 календарних днів, за 2022 рік -14 календарних днів, за 2024 рік - 14 календарних днів, за 2025 рік - 14 календарних днів, за 2026 рік - 14 календарних днів, у загальній кількості 98 календарних днів.

У зв`язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов`язання Державне бюро розслідувань нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, передбачену ст. 16-2 Закону України «Про відпустки», за 2020 рік - 14 календарних днів, за 2021 рік - 14 календарних днів, за 2022 рік - 14 календарних днів, за 2024 рік - 14 календарних днів, за 2025 рік - 14 календарних днів, за 2026 рік - 14 календарних днів, у загальній кількості 98 календарних днів.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову, з огляду на наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань визначає Закон України «Про Державне бюро розслідувань» від 12.11.2015 № 794-VIII (далі по тексту - Закон № 794-VIII).

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону № 794-VIII Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Згідно з ч.1 ст.14 Закону № 794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.

Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (ч. 2 ст. 14 Закону № 794-VIII).

Положеннями частини 5 ст.14 Закону № 794-VIII визначено, що трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону № 794-VIII особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 20 Закону № 794-VIII умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців Державного бюро розслідувань повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов`язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до Державного бюро розслідувань висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників.

На осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

При цьому, частиною 6 ст.14 Закону № 794-VIII визначено, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.

Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 № 743 (далі по тексту - Положення № 743).

Пунктами 81, 82 Положення № 743 встановлено, що особи рядового та начальницького складу мають право на такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням; 3) творча відпустка; 4) відпустка для підготовки та участі в змаганнях; 5) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв`язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи; 6) відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення).

Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб рядового та начальницького складу становить 30 календарних днів, якщо законом не визначено більший строк відпустки. За кожний повний календарний рік служби в Державному бюро розслідувань після досягнення п`ятирічного стажу служби особі рядового та начальницького складу надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Особам рядового та начальницького складу - учасникам бойових дій та прирівняним до них особам надаються щорічні основні відпустки у зручний для них час.

Згідно з п. 84 Положення № 743 щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу відповідного керівника (начальника) щорічна основна відпустка може надаватися за минулий рік у I кварталі наступного року за умови, що раніше її не було надано. Щорічна основна відпустка на прохання особи рядового та начальницького складу може бути поділена на частини за умови, що основна її частина становить 14 календарних днів.

За правилами пункту 89 Положення № 743 додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються особам рядового та начальницького складу на підставах та в порядку, що встановлені законодавством.

Відповідно до п. 94 Положення № 743 у разі звільнення особи рядового та начальницького складу із служби (крім звільнення через службову невідповідність, у зв`язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення права займати певні посади, у зв`язку з набранням законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення, пов`язане з корупцією, яким на особу накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту особою рядового та начальницького складу) та невикористання нею щорічної основної відпустки їй за її бажанням надається невикористана відпустка з подальшим звільненням її із служби.

Датою звільнення особи рядового та начальницького складу із служби у такому разі є останній день відпустки.

Згідно з п.п. 95, 96 Положення № 743 у разі звільнення особи рядового та начальницького складу із служби у зв`язку із закінченням строку контракту невикористана нею щорічна основна відпустка за її бажанням може надаватися їй тоді, коли час цієї відпустки повністю або частково перевищує строк дії контракту. В такому разі строк дії зазначеного контракту продовжується до закінчення відпустки.

За невикористану в році звільнення відпустку особам рядового та начальницького складу, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.

Особам рядового та начальницького складу, які звільняються із служби за віком, станом здоров`я та у зв`язку із скороченням штатів, щорічна основна відпустка надається за їх бажанням у році звільнення тривалістю, встановленою цим Положенням.

Згідно з п. 97 Положення № 743 відкликання осіб рядового та начальницького складу із щорічної основної відпустки керівником (начальником), який її надав, допускається лише у разі службової необхідності. Невикористана частина щорічної основної відпустки надається в порядку, передбаченому абзацом першим пункту 84 цього Положення.

Відповідно до п. 99 Положення № 743 особам рядового та начальницького складу, які захворіли під час щорічної основної відпустки або щорічної додаткової відпустки, строк зазначеної відпустки продовжується наказом по особовому складу після їх одужання керівником (начальником), який її надав, на кількість невикористаних днів відпустки за рапортом особи рядового та начальницького складу.

Наказом Державного бюро розслідувань від 12.07.2022 № 348 затверджено Інструкцію про механізм реалізації та застосування норм законодавства щодо грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, порядок та умови його виплати (далі по тексту - Інструкція № 348).

За змістом п. 3 цієї Інструкції, вона визначає механізм поширення осіб рядового на і начальницького складу Державного бюро розслідувань умов грошового забезпечення, які передбачені для працівників Національної поліції України, з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про Державне бюро розслідувань», відповідно до частини другої статті 20 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Пунктом 8 розділу ІІІ Інструкції № 348 передбачено, що особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, які відповідно до законодавства України мають право на відпустку зі збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється в розмірі, визначеному на день вибуття у відпустку, з розрахунку посадового окладу, установленого за основною штатною посадою, щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення, премії за поточний місяць та інших виплат передбачених законодавством.

За невикористану в році звільнення відпустку особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.

Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого особа рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із Державного бюро розслідувань.

Положеннями ч. 1 ст. 12 Закону № 2136-IX встановлено, що у разі звільнення працівника у період дії воєнного стану йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».

Законом України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР установлено державні гарантії права на відпустки, визначено умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Статтею 4 Закону № 504/96-ВР установлено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення передбачені частиною першою статті 83 КЗпП України.

Згідно з п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII (далі по тексту - Закон № 3551-XII) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Відповідно до ст. 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Тобто, вказані норми в сукупності свідчать про те, що у випадку звільнення учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки.

Верховний Суд у постановах від 14.11.2024 у справі № 420/3971/23 та у справі № 380/16768/22 відзначив, що Закон № 794-VIII, який регулює діяльність ДБР, не містить спеціальних норм щодо надання відпусток чи виплати компенсацій за невикористані дні відпусток при звільненні осіб рядового та начальницького складу ДБР. Водночас цей Закон встановлює, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР регулюється Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2020 року №743.

У постановах від 14.11.2024 у справі № 420/3971/23 та у справі № 380/16768/22 Верховний Суд також указав, що Положенням № 743 встановлено спеціальні правила щодо надання відпусток особам рядового та начальницького складу ДБР, зокрема, щорічних основних та додаткових відпусток. Ці відпустки повинні використовуватися протягом календарного року, а у виняткових випадках їх можна перенести на I квартал наступного календарного року. Керівник органу ДБР зобов`язаний забезпечити своєчасну реалізацію права цих осіб на відпочинок.

Верховний Суд наголосив, що якщо особи рядового і начальницького складу ДБР не реалізували своє право на щорічні основні та щорічні додаткові відпустки протягом встановленого строку, то Положення № 743 не передбачає їх анулювання по закінченню зазначеного строку. У ньому також немає застережень про те, що невикористання відпусток протягом встановленого строку позбавляє осіб рядового і начальницького складу ДБР права на отримання компенсації за всі невикористані дні відпусток, навіть якщо відпустки не були використані у перенесений період. Положення № 743 допускає перенесення або продовження невикористаних відпусток з об`єктивних причин, наприклад через хворобу, звільнення за віком, станом здоров`я, у зв`язку із скороченням штатів або закінчення строку контракту, що свідчить про гнучкий підхід законодавця до питання перенесення невикористаних відпусток і визнання можливості накопичення відпусток для осіб, які не змогли реалізувати своє право на відпочинок вчасно.

Верховний Суд звернув увагу на пункт 95 Положення № 743, який передбачає компенсацію за невикористану відпустку в році звільнення. Однак, Верховний Суд уточнив, що це не означає, що особа наділена правом отримати компенсацію лише за відпустку, яка була «надана» в році звільнення, як стверджує скаржник. Важливо розуміти, що йдеться саме про «невикористану» в році звільнення відпустку. Тобто, якщо на момент звільнення у працівника накопичилися дні невикористаної відпустки за попередні роки, можна припустити, що вони підлягають компенсації, адже формально залишаються невикористаними і перебувають у розпорядженні особи на момент звільнення.

Попри це Верховний Суд вказав, що Положення № 743 та Інструкція № 348, які визначають порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу ДБР, хоча й передбачають право на отримання компенсації за невикористану відпустку в році звільнення, вони все ж не містять чітких норм, які б регулювали порядок виплати компенсації за дні відпустки, які не були використані в попередні роки. Верховний Суд зазначив, що недостатня чіткість спеціального законодавства у спірному питанні призводить до ситуації правової невизначеності, яку, за загальним правилом, у тому числі з урахуванням позицій, сформульованих Європейським судом з прав людини, потрібно тлумачити на користь працівника.

Також Верховний Суд акцентував, що стаття 45 Конституції України гарантує кожному, хто працює, право на відпочинок. Така конституційна гарантія створює для роботодавця безумовний обов`язок забезпечити реалізацію права працівника на відпочинок не лише шляхом його декларування (як, наприклад, затвердження графіків відпусток), а й через безпосереднє видання наказів про відпустку у передбачений законодавством спосіб та термін. Невиконання роботодавцем цього обов`язку з будь-яких причин, не може створювати для працівника негативні наслідки, зокрема щодо позбавлення гарантованих Конституцією України днів відпочинку під час оплачуваної щорічної відпустки. Для забезпечення дотримання цієї конституційної гарантії законодавець передбачив можливість перенесення відпусток на інший період або компенсації у вигляді грошових виплат.

З огляду на відсутність в спеціальному законодавстві, яке регулює умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДБР, чіткої регламентації питання невикористаних днів відпустки за попередні роки, Верховний Суд у постановах від 14.11.2024 у справі № 420/3971/23 та у справі № 380/16768/22 підтримав застосування до спірних правовідносин норм загального трудового законодавства, зокрема, КЗпП України та Закону № 504/96-ВР.

Вказана позиція також підтримана постановою Верховного Суду від 21.01.2025 у справі № 400/11565/23 (адміністративні провадження № К/990/11239/24, № К/990/13708/24), що враховується судом при вирішенні цієї справи відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.

Згідно з правилами ч. 1 ст. 83 КЗпП України та ч. 1 ст. 24 Закону № 504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

За такого правового регулювання та обставин справи, суд вважає, що позивач має право на отримання при звільненні зі служби з ДБР грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки, у тому числі як учаснику бойових дій.

Щодо доводів апеляційної скарги відповідача про те, що у день звільнення зі служби (13.02.2026) ДБР проведено повний розрахунок з ОСОБА_1 та виплачено йому грошове забезпечення за 13 календарних днів служби та грошову компенсацію за 163 дні невикористаної щорічної основної та додаткової відпусток, колегія суддів зазначає, що спірним у даній справі є питання нарахування та виплати позивачу компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, за 2020-2026 роки, яка позивачу не була нарахована та виплачена у день звільнення зі служби.

Посилання апелянта на те, що компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, за 2020 рік, позивач отримав (або мав отримати у разі звернення) за попереднім місцем служби - у Національній гвардії України, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки Державним бюро розслідувань, як суб`єктом владних повноважень, на якого ч. 2 ст. 77 КАС України покладено обов`язок доказування в адміністративному суді правомірності прийнятих рішень, дій та бездіяльності, не доведено факт виплати позивачу Національною гвардією України компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, за 2020 рік.

Доводи апеляційної скарги про те, що упродовж спірного періоду жодних рапортів / заяв від ОСОБА_1 про надання йому додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, до ДБР не надходили, колегія суддів вважає такими, що не спростовують висновки суду першої інстанції про право позивача на отримання грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2020-2026 роки.

При цьому посилання апеляційної скарги на те, що у прохальній частині позову ОСОБА_1 не просить суд стягнути з ДБР компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, за 2023 рік, колегія суддів звертає увагу, що в прохальній частині позивач просить суд, зокрема, визнати протиправною бездіяльність Державного бюро розслідувань, яка полягає у не здійсненні нарахування та виплати ОСОБА_1 при звільненні за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, передбачену ст.16-2 Закону України «Про відпустки», та зобов`язати Державне бюро розслідувань нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, передбачену ст.16-2 Закону України «Про відпустки», у загальній кількості 98 календарних днів, що охоплює 2023 рік.

Більше того, у позовній заяві позивач чітко вказує, що під час проходження служби впродовж 2020-2026 років не використано 98 діб додаткової відпустки як учасника бойових дій (14 діб за 2020 рік, 14 діб за 2021 рік, 14 діб за 2022 рік, 14 діб за 2023 рік, 14 діб за 2024 рік, 14 діб за 2025 рік та 14 діб за 2026 рік), проте відповідачем протиправно не виплачена компенсація за невикористану частину додаткової відпустки як учасника бойових дій.

Тобто, не зазначення позивачем у прохальній частині позову про 2023 рік свідчить про описку, оскільки позивач просить зобов`язати Державне бюро розслідувань нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період роботи з 2020 року по 2026 рік грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, передбачену ст. 16-2 Закону України «Про відпустки», у загальній кількості 98 календарних днів, що охоплює 2023 рік.

Інші доводи і заперечення сторін по суті спору, з урахуванням наведеного, на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Отже, переглянувши рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, у відповідності до ч.1 ст.308 КАС України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.07.2026 по справі № 520/12579/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)І.С. Чалий

Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло М.О. Семененко