Суд: Другий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: військової служби
Дата: 19 жовтня 2026 р.
Справа: №520/13421/26
Суддя: Чалий І.С.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 жовтня 2026 р.Справа № 520/13421/26
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Чалого І.С.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Семененко М.О. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції: Котеньов О.Г.) від 22.07.2026 по справі № 520/13421/26
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2024 по 15.12.2024; стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2024 по 15.12.2024 в сумі 425275,76 грн, із одночасним відрахуванням 1,5% військового збору та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців».
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 задоволено частково позов ОСОБА_1 . Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців, а саме за період з 16.06.2024 по 15.12.2024. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби в розмірі 204 955,08 грн (двісті чотири тисячі дев`ятсот п`ятдесят п`ять гривень 08 копійок), із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44. Відмовлено в задоволенні іншої частини позовних вимог.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за період з 16.06.2024 по 15.12.2024 і про стягнення 204 955,08 грн із компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб; в іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 залишити без змін.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції помилково ототожнив переведення військовослужбовця до іншої військової частини зі звільненням із військової служби, не оцінив вирішальні докази безперервного проходження служби та застосував статтю 117 Кодексу законів про працю України до правовідносин, які не охоплюються її предметом регулювання. Вказує, що відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 15.06.2024 № 149 майор ОСОБА_1 , який обіймав посаду начальника штабу - першого заступника командира НОМЕР_2 зенітного ракетного дивізіону, наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України по особовому складу від 22.05.2024 № 384 призначений на посаду старшого офіцера штабу повітряного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 ". 15.06.2024 він здав справи і посаду та вибув до нового місця служби - Військової частини НОМЕР_3 у АДРЕСА_1 . Саме у зв`язку з вибуттям до нового місця служби його виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та з усіх видів забезпечення. Стверджує, що у наказі №149 немає рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас або у відставку. Навпаки, наказ прямо засвідчує призначення на іншу військову посаду та продовження військової служби в іншій військовій частині. Звертає увагу, що довідкою Військової частини НОМЕР_3 від 16.03.2026 № 1400 підтверджено, що підполковник ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у Збройних Силах України з 1999 року по теперішній час за контрактом. Цю довідку відповідач подав до суду першої інстанції разом із відзивом. Отже, 15.06.2024 відбулася зміна місця проходження військової служби, а не припинення військової служби, тому відсутні підстави для стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби.
Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги.
Військовою частиною НОМЕР_1 отримано копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, що підтверджується наявним в матеріалах справи довідками про доставку електронного листа.
Разом з тим, працівниками УДППЗ «Укрпошта» повернуто поштові відправлення суду, які надсилались на адресу позивача, зазначену в позові, із відміткою «адресат відсутній»
Відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 251 КАС України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Згідно Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270 у разі відсутності адресата поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику за закінченням встановленого строку зберігання.
Водночас до повноважень адміністративних судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб – учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками «за закінченням терміну зберігання», «адресат вибув», «адресат відсутній» і т.п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання адміністративним судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.10.2018 у справі № 821/818/16, від 16.12.2020 у справі № 120/4080/19-а.
Також, на електронну адресу позивача, зазначену в позові, судом апеляційної інстанції засобами електронного зв`язку було направлено копії ухвал про відкриття апеляційного провадження у даній справі, про призначення справи до апеляційного розгляду у письмовому провадженні, копію апеляційної скарги.
Суд враховує, що якщо позивач надав суду електронну адресу, то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них.
З огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи за допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.
Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С.А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.01.2023 у справі № 465/6147/18.
Отже, судом вжито необхідні заходи щодо повідомлення позивача про апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308, п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 з 28.03.2019 по 15.06.2024, що вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами.
Позивач вважав, що під час проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 йому не в повному обсязі було виплачено грошове забезпечення та його окремі види, тому звертався до суду з відповідними позовами.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.12.2024 по справі № 520/27326/24 адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 28.03.2019 по 31.12.2022 та з 01.01.2024 по 15.06.2024 включно із застосуванням індексації-різниці (щомісячної фіксованої індексації) в розмірі 4109,41 грн щомісячно відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.
Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію-різницю (щомісячну фіксовану індексацію) за період з 28.03.2019 по 31.12.2022 та з 01.01.2024 по 15.06.2024 включно в розмірі 4109,41 грн щомісячно відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2023 № 1078.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.09.2025 у справі № 520/27326/24 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.12.2024 по справі № 520/27326/24 в частині задоволених позовних вимог підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови та абзацу третього резолютивної частини рішення в наступній редакції:
«Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію-різницю (щомісячну фіксовану індексацію) за період з 28.03.2019 по 31.12.2022 та з 01.01.2024 по 15.06.2024 включно в сумі 208055,40 грн відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2023 №1078».
В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.12.2024 у справі № 520/27326/24 залишено без змін.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2024 у справі № 520/27321/24, яке набрало законної сили 20.12.2024, адміністративний позов задоволено частково.
Визнано бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 у заниженому розмірі з 29.01.2020 по 20.05.2023 грошового забезпечення, та належних у вказаний період виплат, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023, протиправною.
Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 по 20.05.2023 грошового забезпечення та належних у вказаний період виплат, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 на відповідний тарифний коефіцієнт, та провести їх виплату, з урахуванням раніше виплачених сум.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
На виконання вказаних судових рішень відповідач 09.05.2026 виплатив позивачу перераховане грошове забезпечення та індексацію грошового забезпечення, а саме: на виконання судового рішення у справі № 520/27326/24 виплатив 183 110,47 грн та на виконання рішення судового рішення у справі № 520/27321/24 виплатив 202 025,35 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи роздруківками про надходження коштів.
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправної бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців, а саме за період з 16.06.2024 по 15.12.2024.
У зв`язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби в розмірі 204 955,08 грн, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку № 44.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зобов`язання відповідача оподаткувати суму середнього заробітку застосуванням ставки військового збору 1,5%, а також застосувати код економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців», суд першої інстанції виходив з їх передчасності.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Так, відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Згідно з ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 ст. 117 КЗпП України встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Зі змісту наведених норм слідує, що обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Так, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, у тому числі захист права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Позивач наявність права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обґрунтовує фактом несвоєчасності нарахування та виплати Військовою частиною НОМЕР_1 грошового забезпечення з 29.01.2020 по 20.05.2023 та індексації грошового забезпечення з 28.03.2019 по 31.12.2022 та з 01.01.2024 по 15.06.2024.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що умовою настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, у вигляді виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, є не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником при звільненні у зазначені строки.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі по тексту - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно зі ст.6 Закону № 2232-XII видами військової служби, у тому числі, є військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти.
Відповідно до ч.3 ст.24 Закону № 2232-XII під закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Частиною 7 ст.26 Закону № 2232-XII передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
З аналізу вищенаведеного вбачається, що саме звільнення особи та припинення трудових відносин із роботодавцем є підставою для проведення з колишнім працівником остаточного розрахунку і непроведення такого розрахунку у встановлені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
За матеріалами справи, відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.06.2024 № 149 майора ОСОБА_1 , начальника штабу - заступника командира НОМЕР_2 зенітного ракетного дивізіону Військової частини НОМЕР_1 , який наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 22.05.2024 № 384 призначений на посаду старшого офіцера відділу управління застосуванням мобільними вогневими групами управління поточних операцій штабу управління повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Повітряних Сил Збройних Сил України, вважати таким, що 15.06.2024 справи та посаду здав і вибув до нового місця служби - Військової частини НОМЕР_3 в АДРЕСА_1 . З 15.06.2024 виключений зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення.
Також згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_3 від 16.03.2026 № 1400 підполковник ОСОБА_1 перебуває на військовій службі в Збройних Силах України з 1999 року по теперішній час (контракт).
Отже, підставою закінчення проходження позивачем військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 та виключення його зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 було не звільнення з військової служби, а вибуття до нового місця служби - Військової частини НОМЕР_3 в АДРЕСА_1 .
Тобто, у даному випадку відсутній факт звільнення позивача з військової служби, яку позивач проходив у Військовій частині НОМЕР_1 , оскільки фактично відбулось переведення позивача до Військової частини НОМЕР_3 для продовження військової служби.
На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у зв`язку з вибуттям позивача до нового місця служби - Військової частини НОМЕР_3 в АДРЕСА_1 .
Наведене в повному обсязі спростовує твердження позивача про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, внаслідок відсутності факту звільнення позивача з військової служби.
Враховуючи зазначене, колегія суддів доходить висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 .
Натомість, суд першої інстанції вищенаведеного не врахував, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Інші доводи і заперечення сторін, з урахуванням наведеного, на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову.
Оскільки у спірному випадку рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню повністю, а не в частині задоволених позовних вимог, тому що позовні вимоги про зобов`язання відповідача оподаткувати суму середнього заробітку застосуванням ставки військового збору 1,5%, а також застосувати код економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців», є похідними, тому апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 по справі № 520/13421/26 скасувати.
Прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії відмовити .
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)І.С. Чалий
Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло М.О. Семененко
Оригінал: reyestr.court.gov.ua