Рішення від 19 жовтня 2026 р. у справі №520/19184/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

20.10.2026 р. справа №520/19184/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)

доГоловного управління Національної поліції в Запорізькій області (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації, ГУ, Управління)

провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Головного управління Національної поліції в Запорізькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані щорічну основну оплачувану відпустку за 2015 рік у кількості 2 доби, додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2015 рік у кількості 14 діб, додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2018 рік у кількості 14 діб, додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2020 рік у кількості 14 діб, додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2021 рік у кількості 14 діб, додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2022 рік у кількості 14 діб, додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2023 рік у кількості 14 діб, додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2026 рік у кількості 14 діб, додаткову відпустку, передбачену статтею 19 Закону України «Про відпустки», як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, за 2021 рік у кількості 10 діб, за 2022 рік у кількості 10 діб, за 2023 рік у кількості 10 діб, за 2024 рік у кількості 10 діб, за 2025 рік у кількості 10 діб, щорічну додаткову оплачувану відпустку за 2026 рік у кількості 15 діб, загальною кількістю 165 діб; 2) зобов`язання Головного управління Національної поліції в Запорізькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 02 доби щорічної основної оплачуваної відпустки за 2015 рік, 14 діб додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2015 рік, 14 діб додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2018 рік, 14 діб додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2020 рік, 14 діб додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2021 рік, 14 діб додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2022 рік, 14 діб додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2023 рік, 14 діб додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за 2026 рік, 10 діб додаткової оплачуваної відпустки, як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, за 2021 рік, 10 діб додаткової оплачуваної відпустки, як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, за 2022 рік, 10 діб додаткової оплачуваної відпустки, як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, за 2023 рік, 10 діб додаткової оплачуваної відпустки, як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, за 2024 рік, 10 діб додаткової оплачуваної відпустки, як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, за 2025 рік, 15 діб щорічної додаткової оплачуваної відпустки за 2026 рік, загальною кількістю 165 діб.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що орган публічної адміністрації вчинив протиправну бездіяльність з приводу непроведення компенсації за не отриману основну відпустку, додаткову відпустку як учаснику бойових дій та додаткову оплачувану відпустку, як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення зазначив, що спірні правовідносини щодо проходження служби в поліції регулюються спеціальними нормами Закону України «Про Національну поліцію» та прийнятими на його виконання нормативно-правовими актами, а тому на дату звільнення позивача 06.04.2026 правові підстави для виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій були відсутні, оскільки частина десята статті 93 цього Закону не передбачає такого виду відпустки у переліку відпусток, за які поліцейському виплачується грошова компенсація. Стосовно додаткової соціальної відпустки особам, які мають дітей відповідач зазначає, що позивачем не доведено наявності за кожний заявлений рік усієї сукупності юридичних фактів, необхідних для виникнення права на таку відпустку та її компенсацію, зокрема не підтверджено звернення до роботодавця, подання відповідних документів, невикористання відпустки другим із батьків та наявність у відповідача на момент звільнення необхідних відомостей для проведення відповідного розрахунку. При цьому спірні періоди охоплюють також час проходження служби в інших органах Національної поліції, що додатково виключає можливість покладення на відповідача обов`язку компенсувати такі періоди без належного підтвердження. Стовосно компенсації за щорічну відпустку за 2026 рік відповідач вказує, що позивача звільнено 06.04.2026 після трьох повних місяців служби, у зв`язку з чим тривалість належної за цей рік щорічної відпустки визначено пропорційно та становить 11 днів, за які компенсацію вже виплачено відповідно до наказу про звільнення від 06.04.2026 №225 о/с, а тому підстави для додаткової компенсації відсутні.

Суд, вивчивши доводи усіх наявних у справі документів учасників спору, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ; належить до громадянства України; документований паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 ; отримав р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_2 ; згідно з свідоцтвом від 17.10.2007р. серії НОМЕР_3 з 25.07.2007р. знаходиться у шлюбі з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_4 ).

За викладеними у позові твердженнями, заявник в період з 07.11.2015 по 03.01.2017 та з 02.10.2017 по 18.01.2020 проходив публічну поліцейську службу в Департаменті протидії наркозлочинності Національної поліції України, в період з 18.01.2020 по 17.09.2020 проходив пубілчну поліцейську службу в Головному управлінні Національної поліції у м. Києві, в період з 17.09.2020 по 25.05.2023 проходив службу Департаменті боротьби з наркозлочинності Національної поліції України, в період з 03.01.2017 по 02.10.2017 та з 25.05.2023 по 06.04.2026 проходив публічну поліцейську службу в Головному управлінні Національної поліції в Запорізькій області.

Згідно з листом відповідача від 13.07.2026р. №857/3/01/6-26 заявник з 07.11.2015р. до 06.04.2026р. проходив службу в Національній поліції України на посадах: з 07.11.2015 до 22.08.2016 - старший оперуповноважений по сьомому територіальному управлінню (з обслуговування Запорізької та Дніпропетровської областей) Департаменту протидії наркозлочинності Національної поліції України; з 22.08.2016 до 03.01.2017 - старший оперуповноважений оперативно - пошукового відділу у Запорізькій області управління з обслуговування Дніпропетровської та Запорізької областей Департаменту протидії наркозлочинності Національної поліції України; з 03.01.2017 до 02.10.2017 - оперуповноважений відділу оперативних розробок та організації агентурно-оперативної роботи управління протидії наркозлочинності Головного управління Національної поліції в Запорізькій області; з 02.10.2017 до 26.01.2018 - старший оперуповноважений в особливо важливих справах відділу з обслуговування Східного регіону (м. Запоріжжя) управління організації оперативних розробок та агентурно-оперативної роботи Департаменту протидії наркозлочинності Національної поліції України; з 26.01.2018 до 18.01.2020 - головний оперуповноважений відділу оперативних розробок у Східному регіоні (м. Запоріжжя) управління організації оперативних розробок та негласної роботи Департаменту протидії наркозлочинності Національної поліції України; з 18.01.2020 до 22.06.2020 - заступник начальника 2-го міжрайонного відділу управління протидії наркозлочинності Головного управління Національної поліції в м. Києві; з 22.06.2020 до 17.09.2020 - старший оперуповноважений відділу боротьби з майновими злочинами в державному секторі та шахрайством управління карного розшуку ГУНП у м. Києві; з 17.09.2020 до 19.11.2020 - старший оперуповноважений 4-го відділу (міжрайонний) управління боротьби з наркозлочинністю в Запорізькій області Департаменту боротьби з наркозлочинністю Національної поліції України; з 19.11.2020 до 25.05.2023 - заступник начальника управління-начальник 1-го відділу (оперативних розробок та оперативної роботи) управління боротьби з наркозлочинністю в Запорізькій області Департаменту боротьби з наркозлочинністю (міжрегіональний територіальний орган) Національної поліції України; з 25.05.2023 до 07.08.2023 - начальник сектору кримінальної поліції відділення поліції № 2 Бердянського районного управління поліції ГУНП в Запорізькій області; з 07.08.2023 до 06.04.2026 - заступник начальника управління- начальник 1-го відділу (оперативних розробок та оперативної роботи) управління боротьби з наркозлочинністю ГУНП в Запорізькій області.

З наведеного слідує, що календарною датою початку проходження заявником публічної поліцейської служби у лавах Національної поліції України є календарна дата - 07.11.2015р.

Наказом ГУ НП в Запорізькій області від 06.04.2026р. №225 о/с ОСОБА_1 був звільнений зі служби в поліції за пунктом 2 частини 1 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" за станом здоров`я (через хворобу) - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції Закону України «Про Національну поліцію», з 06 квітня 2026 року.

З наведеного слідує, що календарною датою завершення проходження заявником публічної поліцейської служби у лавах Національної поліції України є календарна дата - 06.04.2026р.

Відтак, 07.11.2025р. заявником було розпочато новий індивідуальний (власний) календарний рік проходження публічної поліцейської служби у лавах Національної поліції України, у межах якого було пройдено (відбуто) службу на протязі 4 повних календарних місяців (07.12.2025р., 07.01.2026р., 07.02.2026р., 07.03.2026р.).

Згідно з наказом ГУ НП в Запорізькій області від 06.04.2026р. №225 суб"єктом владних повноважень була обчислена вислуга років заявника на день звільнення: стаж служби в поліції - 27 років 07 місяців 22 дні; вислуга років на пільгових умовах - 07 років 00 місяців 28 днів; вислуга років для призначення пенсії - 34 роки 08 місяців 20 днів; стаж служби в поліції для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в поліції - 27 років 07 місяців 22 дні.

Згідно з наказом ГУ НП в Запорізькій області від 06.04.2026р. №225 визначено виплатити компенсацію за 13 діб невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за 2016 рік. Виплатити компенсацію за 10 діб невикористаної частини щорічної основної оплачуваної відпустки за 2017 рік. Виплатити компенсацію за 05 діб невикористаної частини додаткової оплачуваної відпустки за 2018 рік. Виплатити компенсацію за 45 діб невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки за 2021 рік. Виплатити компенсацію за 29 діб невикористаної частини щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік. Виплатити компенсацію за 17 діб невикористаної частини щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки за 2023 рік. Виплатити компенсацію за 31 добу невикористаної частини щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки за 2024 рік. Виплатити компенсацію за 45 діб невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки за 2025 рік. Виплатити компенсацію за 11 діб невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки за 2026 рік.

Наказ ГУ НП в Запорізькій області від 06.04.2026р. №225 було видано на підставі рапорту заявника від 27.03.2026р.

Рішенням Комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій працівників внутрішніх справ України від 25 червня 2015 року № 11/І/V/60 заявнику було надано статус учасника бойових дій та видано посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_5 від 06.08.2015.

Окрім того, заявник є багатодітним батьком згідно з посвідченням Будьоннівської районної у м. Донецьку ради №000635 від 06.10.2010р. та має неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_6 від 11.10.2008р.), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_7 від 02.08.2010р.), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_8 від 03.12.2013р.).

За викладеними у позові твердженнями, заявник через представника 03.06.2026р. звернувся до відповідача, зокрема, з питання, що стосується щорічних чергових оплачуваних відпусток та додаткових відпусток та компенсації за їх невикористання.

Листом від 12.06.2026 № 89453-2026 відповідач повідомив, що за час проходження служби в ГУ НП в Запорізькій області, у періоди з 03.01.2017 до 02.10.2017 та з 25.05.2023 до 06.04.2026, ОСОБА_1 використав частину щорічної основної оплачуваної відпустки за 2017 рік у кількості 14 діб, частину щорічної основної оплачуваної відпустки за 2022 рік у кількості 14 діб, додаткову оплачувану відпустку як учасник бойових дій за 2024 рік у кількості 14 діб, частину щорічної основної оплачуваної відпустки за 2023 рік у кількості 28 діб, додаткову оплачувану відпустку як учасник бойових дій за 2025 рік у кількості 14 діб та частину щорічної основної оплачуваної відпустки за 2024 рік у кількості 14 діб. Додатково повідомлено, що відповідно до наказів ГУНП в Запорізькій області та отриманої інформації від Департаменту боротьби з наркозлочинністю НПУ, Департаменту протидії наркозлочинності НПУ, Департаменту кадрового забезпечення НПУ та ГУНП у м. Києві невикористана додаткова оплачувана відпустка ОСОБА_1 за 2016 рік становила 13 діб; невикористана частина щорічної основної оплачуваної відпустки за 2017 рік - 10 діб; невикористана частина додаткової оплачуваної відпустки за 2018 рік - 05 діб; невикористані щорічна основна оплачувана відпустка та додаткова оплачувана відпустка за 2021 рік - 45 діб; невикористані частина щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткова оплачувана відпустка за 2022 рік - 29 діб; невикористані частина щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткова оплачувана відпустка за 2023 рік - 17 діб; невикористані частина щорічної основної оплачуваної відпустки та додаткова оплачувана відпустка за 2024 рік - 31 добу; невикористані щорічна основна оплачувана відпустка та додаткова оплачувана відпустка за 2025 рік - 45 діб; невикористані щорічна основна оплачувана відпустка та додаткова оплачувана відпустка за 2026 рік - 11 діб, розрахованих за фактично відпрацьований час. Крім того, відповідач зазначив, що ОСОБА_1 не звертався до ГУНП в Запорізькій області з рапортом та відповідними підтвердними документами для надання додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2023 та 2026 роки. Щодо інформації про використання ОСОБА_1 відпусток як учасником бойових дій за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021 та 2022 роки відповідач зазначив про необхідність звернення до інших органів Національної поліції України, в яких проходив службу вказаний поліцейський, оскільки в ГУНП в Запорізькій області така інформація відсутня.

До матеріалів справи стороною позивача були подані складені відносно ОСОБА_6 (р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_9 ). витяги з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнобов"язкового державного соціального страхування форми ОК-5 та форми ОК-7 за період 01.01.1999р.-31.12.2021р. (т.1 а.с.23-25 зворот).

Суд зважає, що указані документи мають календарну дату складання - 03.06.2026р., тобто були виготовлені вже після припинення проходження заявником публічної поліцейської служби у Лавах Національної поліції України (06.04.2026р.), а відтак, у межах спірних правовідносин до названої календарної дати до суб`єкта владних повноважень не подавались.

Доказів на підтвердження обставин отримання заявником під час проходження публічної поліцейської служби у лавах Національної поліції України відпустки у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (як батька двох і більше дітей у віці до 15 років) матеріали справи не містять.

Судом за власною ініціативою порядку ч.4 ст.9 КАС України не відшукано доказів існування джерел здобуття протилежних об"єктивних даних про ці обставини.

Доказів подання заявником до суб"єкта владних повноважень до настання події припинення проходження публічної поліцейської служби у лавах Національної поліції України відпустки у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (тобто до - 06.04.2026р.) заяви про отримання грошової компенсації днів невикористаної відпустки у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (як батька двох і більше дітей у віці до 15 років) із достатнім обсягом достовірних об"єктивних даних про факті набуття такого права і факт невикористання такого права матір`ю дітей матеріали справи не містять.

Судом за власною ініціативою порядку ч.4 ст.9 КАС України не відшукано доказів існування джерел здобуття протилежних об"єктивних даних про ці обставини.

Вперше питання з приводу отримання грошової компенсації днів невикористаної відпустки у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (як батька двох і більше дітей у віці до 15 років) було порушено в інтересах заявника - 04.06.2026р. (тобто після припинення публічної поліцейської служби заявника; далі за текстом - Звернення).

На запит представника заявника від 04.06.2026р. стосовно надання відпустки як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років за 2021р.-2025р. відповідач листом від 12.06.2026р. №89597-2026 повідомив, що за час проходження служби в Головному управлінні Національної поліції в Запорізькій області в період часу з 03.01.2017 до 02.10.2017 та і 25.05.2023 до 06.04.2026 ОСОБА_1 для надання додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи, відповідно до ст. 19 Закону України «Про відпустки» з відповідними підтверджуючими документами за 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 та 2026 роки не звертався.

На запит представника заявника від 03.06.2026р. ГУ МВС України в Запорізькій області листом від 12.06.2026р. №12/81 повідомило, що за час проходження служби в ГУМВС України в Запорізькій області ОСОБА_1 з 28.07.2015 до 06.11.2015 додаткова оплачувана відпустка як учаснику бойових дій за 2015 рік відповідно до посвідчення учасника бойових дій НОМЕР_10 від 06.08.2015 не надавалася, оскільки з відповідними підтверджуючими документами до ГУМВС вказана особа не зверталася.

На запит представника заявника від 04.06.2026р. Департамент протидії наркозлочинності Національної поліції України листом від 16.06.2026р. №22Мс/40/01-2026 повідомив, що ОСОБА_1 проходив службу в ДПН МТО у період із 07 листопада 2015 року до 02 січня 2017 року та в подальшому наказом ДПН МТО від 29 грудня 2016 року № 216 о/с відповідно до статті 65 Закону України «Про Національну поліцію» був переведений для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, з 03 січня 2017 року. За час проходження служби в ДПН МТО ОСОБА_1 відповідно до статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» використав щорічну основну оплачувану відпустку за 2016 рік у кількості 30 діб, та відповідно до статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» використав додаткову відпустку зі збереженням заробітної плати (грошового забезпечення), як учасник бойових дій, за 2016 рік, у кількості 14 календарних днів. За час проходження служби в ДПН МТО щорічні основні та додаткові оплачувані відпустки за 2015 та 2017 роки, додаткову оплачувану відпустку за 2016 рік відповідно до статті 93 Закону України «Про Національну поліцію», а також додаткову відпустку зі збереженням заробітної плати (грошового забезпечення), як учаснику бойових дій, за 2015 та 2017 роки відповідно до статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ОСОБА_1 не використовував. Компенсація за невикористані ОСОБА_1 відпустки, ДПН МТО не виплачувалася. На день звільнення з посади в ДПН МТО станом на 02.01.2017, залишок невикористаних ОСОБА_1 основних та додаткових відпусток становив: 2 доби щорічної основної оплачуваної відпустки за фактично відпрацьований час у 2015 році, 13 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2016 рік, 30 діб щорічної основної оплачуваної відпустки за 2017 рік, 13 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2017 рік.

На запит представника заявника від 16.06.2026р. Департамент кадрового забезпечення Національної поліції України листом від 29.06.2026р. №97347-2026 повідомив, що за наявними у ДКЗ НПУ обліками, ОСОБА_1 проходив службу в центральному органі управління поліції з 02.10.2017 до 17.01.2020 та у вказаний період він щорічну основну оплачувану відпустку за 2017 рік використав у кількості 6 діб, додаткову оплачувану відпустку за 2017 рік використав у повному обсязі, щорічну основну оплачувану відпустку за 2018 рік використав у повному обсязі, додаткову оплачувану відпустку за 2018 рік використав у кількості 10 діб, додаткову оплачувану відпустку за 2019 рік використав у повному обсязі. Невикористана частина додаткової оплачуваної відпустки за 2018 рік становила 5 діб. Невикористана щорічна основна оплачувана відпустка за 2019 рік становила 30 діб. Щорічна основна та додаткова оплачувані відпустки за 2020 рік не надавались. Також, у період проходження служби в центральному органі управління поліції ОСОБА_1 надавались додаткові відпустки із збереженням заробітної плати як учаснику бойових дій за 2017 та 2019 роки. Правом на додаткові відпустки із збереженням заробітної плати як учаснику бойових дій за 2018 та 2020 роки останній не користувався.

На запит представника заявника від 03.06.2026р. ГУНП в м. Києві листом від 13.06.2026р. №211311-2023 повідомило, що ОСОБА_1 дійсно проходив службу з 18 січня по 17 вересня 2020 року в Головному управлінні Національної поліції у м. Києві. Інформуємо, що згідно обліків управління кадрового забезпечення за період проходження служби ОСОБА_1 в Головному управлінні Національної поліції у м. Києві щорічні основні та додаткові відпустки за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020, а також додаткові відпустки із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій за вказаний період служби не надавалися. На момент переведення невикористана щорічна основна оплачувана відпустка за 2020 рік становить 30 діб, невикористана додаткова оплачувана відпустка за 2020 рік становить 15 діб.

На запит представника заявника від 04.06.2026р. Департамент боротьби з наркозлочинністю Національної поліції України листом від 17.06.2026р. №87Лк/40/01-2026 повідомив, що ОСОБА_1 проходив службу в ДБН МТО у період з 17 вересня 2020 року до 24 травня 2023 року та наказом ДБН МТО від 23.05.2023 № 165 о/с відповідно до статті 65 Закону України «Про Національну поліцію» був переведений для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, з 25 травня 2023 року. За час проходження служби в ДБН МТО ОСОБА_1 відповідно до статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» використав щорічну основну оплачувану відпустку за 2019 рік у кількості 30 діб, щорічну основну оплачувану відпустку за 2020 рік у кількості 30 діб, додаткову оплачувану відпустку за 2020 рік у кількості 15 діб, щорічну основну оплачувану відпустку за 2022 рік у кількості 2 діб. За час проходження служби в ДБН МТО ОСОБА_1 щорічні основні та додаткові оплачувані відпустки за 2015, 2016, 2017, 2018, 2021 та 2023 роки, додаткові оплачувані відпустки за 2019 та 2022 роки передбачені статтею 93 Закону України «Про Національну поліцію», додаткові відпустки зі збереженням заробітної плати (грошового забезпечення), як учасник бойових дій, за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2023 роки передбачені статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також відпустки передбачені статтею 19 Закону України «Про відпустки», як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 1 5 років за 2021,2022, 2023 роки, не використовував. Компенсація за невикористані ОСОБА_1 відпустки, ДБН МТО не виплачувалася. На день звільнення з посади в ДБН МТО станом на 24.05.2023 залишок невикористаних ОСОБА_1 основних та додаткових відпусток становив: 30 діб основної оплачуваної відпустки за 2021 рік, 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2021 рік, 28 діб щорічної основної оплачуваної відпустки за 2022 рік, 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік, 30 діб щорічної основної оплачуваної відпустки за 2023 рік, 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2023 рік.

Відтак, у межах спірних правовідносин заявник не подавав ані заяв про надання відпусток у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (як батька двох і більше дітей у віці до 15 років), ані заяв про виплату грошової компенсації днів невикористаної відпустки у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (як батька двох і більше дітей у віці до 15 років).

Стверджуючи про вчинення суб"єктом владних повноважень бездіяльності з приводу невчинення управлінського волевиявлення стосовно виплати грошової компенсації за невикористані відпустки (додаткову відпуску за вислугу років, відпустку учасника бойових дій, відпустку у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (як батька двох і більше дітей у віці до 15 років)), заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб"єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб"єктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом; учасники суспільних відносин не повинні здобувати вигоду у будь-якій формі з діянь, котрі не відповідають основоположним засадам суспільно-правового ладу України.

Суспільні відносини з приводу отримання публічними службовцями винагороди за публічну службу унормовані, зокрема, приписами ч.1 ст.43, ч.7 ст.43 Конституції України, Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці", Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" (далі за текстом - Закон №504/96-ВР), Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі за текстом - Закон № 3551-ХІІ), Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", а також інших актів законодавства з питань проходження публічної служби у конкретних сферах.

Так, правовідносини з приводу проходження публічної служби в поліції унормовані, насамперед, приписами Закону України від 02.07.2015р. №508-VIII "Про Національну поліцію", а також Дисциплінарного статуту Національної поліції України (затверджений Законом України від 15.03.2018р. №2337-VIII; далі за текстом - Статут, Дисциплінарний статут), постанови КМУ від 11.11.2015р. №988, Порядком та умовами виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських (затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 за № 669/28799; далі за текстом - Порядок № 260).

Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись приписами Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", Кодексу законів про працю України, Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці", Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті служби у поліції.

Відповідно до частин першої та третьої статті 59 Закону №580-VІІІ служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (стаття 60 Закону №580-VІІІ).

Згідно з частинами першою та другою статті 92 Закону №580-VIII поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Частинами першою та другою статті 94 Закону №580-VІІІ обумовлено, що поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Положення Порядку № 260 визначають критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських.

Пунктом 3 Розділу І Загальні положення Порядку № 260 передбачено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Розділом ІІІ Порядку № 260 врегульовано окремі питання виплати грошового забезпечення.

Наказом МВС України від 08.11.2023 № 903 "Про затвердження Змін до Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських" (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 15.11.2023 за № 1982/41038) до пункту 8 Розділу ІІІ Окремі питання виплати грошового забезпечення Порядку № 260 було внесено зміни.

Зміни набрали чинність з 21.11.2023.

Так, абзацом сьомим - восьмим пункту 8 Розділу ІІІ Окремі питання виплати грошового забезпечення Порядку № 260 встановлено, що поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, виплачується грошова компенсація за всі невикористані під час проходження служби дні щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського.

Виплата грошової компенсації за невикористану відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення. У випадку призупинення виплати грошового забезпечення з підстав, зазначених у пункті 7 цього розділу, виплата компенсації за невикористану відпустку проводиться з розміру грошового забезпечення, яке було встановлено на день призупинення, крім премії (абзац десятий пункту 8 Розділу ІІІ Окремі питання виплати грошового забезпечення Порядку № 260).

Таким чином, за нормами Закону № 580-VIII та Порядку № 260, не використана частина відпусток (щорічна, додаткова) поліцейськими за минулі роки проходження служби, компенсується в грошовій формі.

При цьому, у правовідносинах з проходження публічної поліцейської служби спеціальним актом права у питанні базової розрахункової величини для обчислення грошової компенсації за дні невикористаних відпусток є саме розмір місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби, а не положення Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постанови КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом - Порядок №100).

Зі змісту наведених вище актів права слідує, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року і не передбачено позбавлення поліцейського права на основну та додаткову відпусту із збереженням заробітної плати, яку він уже отримав в попередньому календарному році.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

Тож, з огляду на відсутність правового врегулювання питання виплати грошової компенсації поліцейському невикористаної відпустки за минулі роки положеннями спеціальних правових норм Закону №580-VІІІ і Порядку №260, при вирішенні даного спору підлягають застосуванню приписи загальних актів права - КЗпП України і Закону №504/96-ВР.

Згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ч.1 ст.116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Частиною 1 ст.24 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Частиною 1 ст.83 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Положення Закону України від 15.03.2022р. №2136-ІХ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" цих правил не змінюють, адже за абз.6 ч.1 ст.12 означеного акту права у разі звільнення працівника у період дії воєнного стану йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України "Про відпустки".

Суд відмічає, що у розумінні ч.1 ст.1 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

За визначенням ч.2 ст.1 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Відповідно до ч.1 ст.22 Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Як то указано у ч.1 ст.59 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію", служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

З огляду на те, що на усіх державних службовців рівною мірою мають поширюватись окреслені законодавцем у ч.1 ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" принципи державної служби, суд контексті застосування приписів ст.8 Конституції України не знаходить правових підстав для застосування до випадків виплати поліцейським при звільненні з поліцейської служби (котра є різновидом державної служби) грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки іншого правового режиму ніж до випадків виплати військовослужбовцям при звільненні з військової служби (котра є різновидом державної служби) грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки.

За ч.1 ст.4 Законом України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" установлюються, зокрема, щорічні основні та додаткові відпустки.

Так, відповідно до ч.1 ст.24 Закону № 504/96-ВР і ч.1 ст.83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи АІ групи.

Підстав для незастосування положень ч.1 ст.24 Закону № 504/96-ВР і ч.1 ст.83 Кодексу законів про працю України до спірних правовідносин судом у ході розгляду спору не знайдено.

Натомість, суд наголошує, що компенсація за невикористані дні відпустки не обмежується тільки роком звільнення поліцейського та поширюється на роки, що передували року із подією звільненню.

Тож, у випадку звільнення особи з лав Національної поліції України суб"єкт владних повноважень обтяжений обов`язком за власною ініціативою провести грошову компенсацію усіх невикористаних публічним службовцем днів, як основної, так і додаткової відпустки.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 в справі №160/10875/19, від 31.03.2021 в справі №320/3843/20, від 30.11.2022 по справі №640/85/20.

За змістом ст.74 Кодексу законів про працю України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Як то указано у ст.92 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію", поліцейським надаються щорічні оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом (ч.1 ст.92); Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки (ч.2 ст.92).

Відповідно до ч.2 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки.

За правилами ч.3 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" за кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів.

Положеннями ч.4 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" визначено, що тривалість щорічної відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

Згідно з ч.1 ст.78 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" стаж служби в поліції дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.

Періоди трудової діяльності, котрі зараховуються до стажу служби в поліції, сформульовані законодавцем у приписах ч.2 ст.78 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію".

У силу застереження ч.3 ст.78 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" під час обчислення стажу служби в поліції враховуються тільки повні роки вислуги років без округлення фактичного розміру вислуги років у бік збільшення.

Розв"язуючи спір, суд відмічає, що правила обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку сформульовані законодавцем у приписах ст.82 Кодексу законів про працю України та у приписах ст.9 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки".

Частиною 4 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" визначено, що тривалість щорічної відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

Частиною 9 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" передбачено, що поліцейським, які звільняються зі служби в поліції за власним бажанням, за віком, за станом здоров`я (через хворобу) або у зв`язку зі скороченням штатів чи проведенням організаційних заходів, у році звільнення, за їх бажанням, надається щорічна основна відпустка з наступним звільненням, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. Датою звільнення поліцейського в цьому разі є останній день відпустки.

Застосовуючи положення наведених норм права до установлених обставин спірних правовідносин, суд доходить до переконання про те, що: 1) у трудових правовідносинах і правовідносинах з проходження публічної служби календарним роком роботи найманого працівника (у тому числі і з правовим статусом публічного службовця) є не проміжок часу з 01 січня до 31 грудня кожного окремого календарного року, а період часу з календарного дня початку роботи (служби) і 364 наступних календарних днів підряд; 2) національним законом прямо передбачено пропорційне обчислення набуття найманим працівником права на щорічну основну оплачувану відпустку.

У межах спірних правовідносин суб"єктом владних повноважень, на час прийняття наказу про звільнення заявника протиправно не було проведено із заявником усіх необхідних розрахунків з приводу нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні основної та додаткової відпустки за 2015р. у кількості 2 діб.

Вирішуючи спір за епізодом спонукання суб"єкта владних повноважень до виплати компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки за вислугу років понад 5 років, суд зазначає, що відповідно до ч.3 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" за кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Судом установлено, що публічна поліцейська служба заявника у межах спірних правовідносин у лавах Національної поліції України була розпочата - 07.11.2015р. (відтак, новий календарний рік служби заявника у межах спірних правовідносин розпочався - 07.11.2025р., а не 01.01.2026р., як це було помилково обчислено суб`єктом владних повноважень); вислуга років позивача на момент звільнення становила 27 років.

Таким чином, позивач досяг показника необхідного стажу служби в поліції для визначення максимальної тривалості щорічної додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої ч.3 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію", а саме 15 календарних днів за повний календарний рік служби.

Водночас відповідач здійснив розрахунок компенсації за невикористану відпустку за 2026 рік, виходячи із загальної тривалості щорічної основної та додаткової оплачуваних відпусток - 45 календарних днів, застосувавши пропорційний розрахунок за три повні календарні місяці служби у 2026 році: 45 календарних днів/ 12місяців * 3 повні місяці = 11,25 календарних дні.

При цьому позивач не оскаржує визначену відповідачем тривалість компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, а ініційований заявником спір стосується виключно правильності обчислення грошової компенсації за щорічну додаткову оплачувану відпустку за стаж служби.

Розв"язуючи спір, суд зважає, що законодавець у ч.9 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" прямо передбачив пропорційне обчислення щорічної основної відпустки у році звільнення, однак не встановив аналогічного обмеження щодо тривалості щорічної додаткової оплачуваної відпустки за стаж служби.

При цьому, суд знаходить, що щорічна основна оплачувана відпустка та щорічна додаткова оплачувана відпустка за вислугу років надаються з різних підстав, а саме: 1) щорічна основна оплачувана відпустка - з підстави кількості / обсягу відпрацьованого часу у власному індивідуальному календарному році роботи найманого працівника (публічного службовця); 2) щорічна додаткова оплачувана відпустка за вислугу років - з підстави досягнення найманим працівником (публічноим службовцем) відповідного цензу вислуги років.

Суд відмічає, що право найманого працівника на відпустки та право найманого працівника на отримання грошової компенсації за дні невикористаної відпустки охоплюються приписами ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Тому застосування суб`єктом владних повноважень пропорційного розрахунку до загальної тривалості основної та додаткової відпусток без розмежування їх правового регулювання не може бути визнано достатньо обґрунтованим.

Отже, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є тлумачення норми національного закону України, коли щорічна додаткова оплачувана відпустка за стаж служби в поліції за 2026 рік визначається у повному обсязі - 15 календарних днів, без застосування пропорційного розрахунку за кількістю повних місяців служби в році звільнення, оскільки ч.9 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" прямо передбачає пропорційне обчислення саме щорічної основної відпустки та не містить аналогічного застереження щодо щорічної додаткової оплачуваної відпустки за стаж служби.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що за відсутності прямої законодавчої вказівки на пропорційне обчислення щорічної додаткової оплачуваної відпустки за стаж служби в поліції у році звільнення підстави для обмеження її тривалості пропорцією, застосованою відповідачем до загальної кількості днів основної та додаткової відпусток, є недостатніми.

Отже, позивач має право на компенсацію за 15 календарних днів невикористаної щорічної додаткової оплачуваної відпустки за стаж служби за 2026 рік з урахуванням сум, фактично нарахованих і виплачених відповідачем за цей вид відпустки.

Вирішуючи спір за епізодом вимог про спонукання суб"єкта владних повноважень до виплати грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій суд зазначає, що за ч.1 ст.4 Законом України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" до щорічних відпусток відносяться, зокрема, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Так, положеннями ст. 16-2 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" передбачено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

За змістом ст.5 Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час

Пунктом 12 ст.12 Законом України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" передбачено використання учасниками бойових дій чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Так, відповідно до ч.1 ст.24 Закону № 504/96-ВР і ч.1 ст.83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи АІ групи.

Суд наголошує, що компенсація за невикористані дні вказаної відпустки не обмежується тільки роком звільнення поліцейського та поширюється на роки, що передували звільненню.

У випадку звільнення особи з органів Національної поліції України їй виплачується компенсація за всі невикористані нею дні, як основної, так і додаткової відпустки, в тому числі додаткової відпустки із збереженням заробітної плати, як учаснику бойових дій.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 в справі №160/10875/19, від 31.03.2021 в справі №320/3843/20, від 30.11.2022 по справі №640/85/20.

Суд повторно нагадує, що за ч.1 ст.4 Закону № 504/96-ВР до щорічних відпусток відносяться, зокрема, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Статтями 4, 5 Закону № 3551-XII визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни. Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Згідно з частиною восьмою статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік, що слідує з частини 1 статті 12 Закон № 3551-XII.

З аналізу наведених норм вбачається, що категорія осіб, якою у даному випадку є учасники бойових дій, має право на отримання додаткової відпустки тривалістю 14 календарних днів під час проходження служби.

Відповідно до абзацу третього частини 14 статті 10-1 Закону України від 20.12.1991р. № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту, учасники бойових дій, у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що Законом України від 20.12.1991р. № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не запроваджено правило припинення виплати грошової компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним служби.

Такого правила не міститься і у положеннях Закону України від 02.07.2015 №580-VIII "Про Національну поліцію".

Навпаки - у разі невикористання додаткової відпустки учасника бойових дій протягом календарного року (особливо у випадку невикористання цієї відпустки з причини віддання переваги захисту публічних інтересів суспільства у спосіб особистої та безпосередньої участі у захисті незалежності та суверенітету України від повномасштабної збройної військової агресії Російської Федерації), в якому у особи виникає право на таку відпустку, така додаткова відпустка повинна переноситись на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) виплата особі грошова компенсація за дні невикористаної відпустки.

Таким чином, норми Закону №3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.

З урахуванням зазначеного, на час прийняття наказу про звільнення заявника, відповідачем протиправно не проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII.

Вказані висновки відповідають правовій позиції викладеній в постанові Великої Палати Верховного Суду України від 21.08.2019 за результатами перегляду рішення Верховного Суду від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18.

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 №260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197; далі за текстом - Порядок №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Застосовуючи наведені вище норми права до установлених обставин спірних правовідносин, суд доходить до переконання про те, що згадана у ч.12 ст.12 Законом України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та у ст. 16-2 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" відпустка учасника бойових дій є соціальною гарантією учасника суспільних відносин із спеціальним правовим статусом учасника бойових дій.

Ця соціальна гарантія підпадає під захист за ст.65 Конституції України.

Схожі правові висновки з приводу правової природи згаданого вище виду відпустки сформульовані у постанові Верховного Суду від 11.06.2026р. по справі №520/22593/23.

З наведених вище міркувань до суспільних відносин за участю поліцейських не можуть бути застосовані інші правила, позаяк протилежне тлумачення закону призводить до виникнення невиправданої дискримінації однієї і тієї ж самої категорії громадян - учасників бойових дій за критерієм - місця проходження публічної служби.

Таким чином, на час прийняття наказу про звільнення заявника, відповідачем протиправно не було проведено із заявником усіх необхідних розрахунків з приводу нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015р., 2018р., 2020р.-2023р., 2026р.

Суд вважає, що припинення можливості фізичного використання особою відпустки на час особливого періоду не означає припинення права особи на відпустку як таку, котре (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) шляхом безпосереднього надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який не може тривати не визначений термін; 2) шляхом грошової компенсації невикористаної відпустки.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.05.2019р. по зразковій справі №620/4218/18.

Обставина подання чи неподання публічним службовцем до настання події звільнення зі служби письмового рапорту про виплату грошової компенсації за невикористані дні відпусток згідно з національним законом України не має юридичного значення для правильного вирішення даної категорії спорів, позаяк не звільняє суб"єкта владних повноважень від виконання приписів закону (а саме: ст.47 Кодексу законів про працю України) в частині проведення повного і належного розрахунку.

Вирішуючи спір за епізодом спонукання суб"єкта владних повноважень до виплати грошової компенсацію невикористаної додаткової відпустки як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років суд зазначає, що Законом №504/96-ВР установлено державні гарантії права на відпустки, визначено умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Статтею 4 Закону №504/96-ВР установлено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Згідно зі статтею 19 Закону №504/96-ВР, одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

Частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення передбачені частиною першою статті 83 КЗпП України.

Відповідно до ч. 10 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, виплачується грошова компенсація за всі не використані під час проходження служби дні: щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського; щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

У разі загибелі (смерті) поліцейського грошова компенсація за всі невикористані ним дні відпусток, передбачених абзацами другим і третім цієї частини, виплачується членам його сім`ї, зазначеним в абзаці третьому частини шостої статті 94 цього Закону, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а в разі їх відсутності такі кошти входять до складу спадщини.

Згідно з правилами частини першої статті 83 КЗпП України та частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

В даному випадку спірним є питання виплати позивачу грошової компенсації за всі не використані дні соціальної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України №504/96-ВР, за період 2021р.-2025р.

Відповідно до ст.19 Закону №504/96-ВР в редакції, що діяла до 09.05.2021, жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73, 83 Кодексу законів про працю України).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька у догляді за дитиною» від 15.04.2021 №1401-IX, який набрав чинності 09.05.2021, внесені зміни до ст. 19 Закону України «Про відпустки», а саме: слова «Жінці, яка працює і має» замінено словами «Одному з батьків, які мають».

Отже, з 09.05.2021 розширено коло осіб, які мають право на визначену ст.19 Закону №504/96-ВР щорічну додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів, і за змістом цієї норми до таких осіб, зокрема, включено не тільки матір, а і батька двох або більше дітей віком до 15 років.

При цьому, право на додаткову соціальну відпустку на дітей має один із батьків, а не обоє одночасно.

Якщо позивач вимагає компенсацію за таку відпустку, він має враховувати такі правові аспекти: обов`язок доведення - саме на працівника покладається обов`язок надати роботодавцю докази того, що інший із батьків не скористався правом на цю відпустку за відповідний календарний рік; надання необхідних документів - належним підтвердженням зазвичай є довідка з місця роботи другого з батьків про те, що він або вона не використовували таку відпустку та не отримували за неї грошової компенсації у спірному періоді. Якщо позивач не надав таких доказів роботодавцю під час звільнення це є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову щодо стягнення компенсації, оскільки це право є альтернативним для обох батьків, а роботодавець не може самостійно перевірити факт використання відпустки іншим із батьків без відповідної документації.

Таким чином, відсутність доказів того, що дружина не отримувала компенсацію, робить вимогу позивача необґрунтованою з точки зору чинного законодавства про працю.

Роботодавець не може знати про використання або невикористання відпустки іншим з батьків без відповідних документів.

Отже, грошова компенсація за всі невикористані дні додаткової відпустки на дітей виплачується лише при звільненні та за умови документального підтвердження права на неї.

Право на таку відпустку накопичується за кожен рік перебування у трудових відносинах.

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спірних правовідносин, суд доходить до переконання про те, що публічний службовець може набути право на грошову компенсацію невикористаних днів відпустки у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (як одного із батьків двох і більше дітей у віці до 15 років) у тому випадку, коли до події звільнення з публічної служби подасть до суб"єкта владних повноважень або заяву про надання такої відпустки або письмову заяву про надання грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки із достатнім та достовірним обсягом документів про двох і більше дітей віком до 15 років та про невикористання права на таку відпустку іншим із батьків.

Схожі правові висновки з приводу правової природи відпустки у порядку ст.19 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" (як одного із батьків двох і більше дітей у віці до 15 років) та механізму реалізації права на цю відпустку сформульовані у постанові Верховного Суду від 21.12.2020р. у справі №520/2226/19, де указано, що обов`язок оформлення відповідних документів лягає на працівника, а не на роботодавця.

У межах спірних правовідносин позивача звільнено зі служби в поліції - 06.04.2026, із наказом про звільнення він був ознайомлений, при цьому зазначений наказ у встановленому законом порядку не оскаржувався та є чинним.

Водночас до відповідача лише 04.06.2026 звернувся адвокат позивача з адвокатським запитом у порядку статті 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», до якого було додано свідоцтво про шлюб, свідоцтва про народження дітей та форму ОК-5 дружини позивача. Проте ані під час проходження служби в поліції, ані під час звільнення позивач не надав відповідачу документів, які б підтверджували наявність у нього права на отримання компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку на дітей, зокрема доказів того, що дружина позивача не скористалася відповідним правом та не отримувала грошової компенсації за таку відпустку у спірному періоді.

Крім того, адвокатський запит від 04.06.2026 не містив заяви позивача про нарахування та виплату відповідної грошової компенсації, а стосувався виключно надання інформації щодо використання відпусток. На цей запит відповідач листом від 12.06.2026 № 89597-2026 надав вичерпну відповідь по суті поставлених питань.

Суд звертає увагу, що обов`язок подання документів, необхідних для підтвердження права на додаткову соціальну відпустку, покладається на працівника, а не на роботодавця, який не зобов`язаний самостійно збирати такі документи чи встановлювати обставини, що зумовлюють виникнення відповідного права.

Проте позивач протягом проходження служби в органах національної поліції не надав жодного документа на підтвердження обставин, з якими закон пов`язує право на таку відпустку, та не звертався із заявою про її надання. Доказів протилежного матеріали справи не містять.

Також позивач не надав відповідних документів під час звільнення, що позбавляло відповідача можливості встановити наявність правових підстав для нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки.

Отже, за відсутності належного документального підтвердження права позивача на отримання відповідної компенсації на момент звільнення та з огляду на те, що після звільнення до відповідача не надходила заява про її нарахування і виплату, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

Продовжуючи вирішення спору, суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта ч.2 ст.77 КАС України і повинен виконуватись шляхом подання до суду доказів і наведення у процесуальних документах адекватних аргументів відповідності закону вчиненого волевиявлення і безпідставності доводів іншого учасника справи.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

До того ж і у силу правового висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 визначений ст.77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин суб"єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі бездіяльності з приводу виплати заявникові грошової компенсації за дні невикористаної основної та додаткової відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій за власною ініціативою.

Оцінивши доводи сторін та добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку орган публічної адміністрації не довів додержання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України в частині фінансового забезпечення заявника як поліцейського за епізодом виплати грошової компенсації за дні невикористаної основної та додаткової відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій.

Тому вимоги заявника в цій частині належить визнати доведеними, факт порушення публічного права - підтвердженим, а позов таким, що підлягає до задоволення із застосуванням ч.2 ст.5, ч.2 ст.9 КАС України і наданням порушеному праву заявника захисту у спосіб, що сформульований у резолютивній частині цього судового акту.

В решті вимог позов належить залишити без задоволення, оскільки наслідками розгляду справи слід визнати не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії), вичерпно реалізував усі діючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; надав всебічну оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав достатній поза розумним сумнівом обсяг міркувань з приводу конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139-143 КАС України.

Вирішуючи питання з приводу розподілу судових витрат в частині видатків на професійну правничу допомогу, суд зазначає, що правила згаданого розподілу унормовані, насамперед, приписами ст.ст.132-143 КАС України.

Так, згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Критерії співмірності, пропорційності, обґрунтованості, вимушеності, розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката сформульовані законодавцем у положеннях ч.5 ст.134 та ч.9 ст.139 КАС України.

Тому, з огляду на приписи ст.8 Конституції України, п.9 ч.3 ст.2, ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України, на зміст складових елементів верховенства права та на неприпустимість зловживання правами суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони (у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи); 5) пов`язаністю витрат з розглядом справи (тобто об`єктивною і неминучою вимушеністю); 6) обґрунтованістю розміру витрат та пропорційністю розміру витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову та значення справи для сторін (у тому числі чи міг результат вирішення справи вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес); 7) поведінкою сторони під час розгляду справи; 8) причиною виникнення спору; 9) результатом розв`язання спору; 10) висловленою з даного приводу правовою позицією відповідача.

При цьому, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги, що у силу правового висновку додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022р. у справі №910/12876/19: 1) Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002р. «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно); 2) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Також у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.06.2022р. у справі №380/3142/20: 1) в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором; 2) розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо; 3) Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат; 4) у силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою; 5) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг; 6) при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Окрім того, за правовими висновками постанови Верховного Суду від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 (адміністративне провадження №К/9901/365/19): 1) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, але суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо; 2) Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 3) При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; 4) Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Вказані висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року по справі 810/3806/18, по справі №1740/2428/18 від 24 березня 2020 року, по справі №320/3271/19 від 07 травня 2020 року.

Звідси слідує, що у силу п.9 ч.3 ст.2 та ч.5 ст.242 КАС України досягнення між учасниками суспільних відносин згоди з приводу будь-якого (у тому числі і фіксованого) розміру гонорару адвоката за представництво інтересів у суді або досягнення домовленості з приводу обчислення розміру гонорару за іншими складовими не призводить до безумовного правового наслідку у вигляді обтяження відповідача обов`язком відшкодування повної суми цього гонорару поза межами критеріїв ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України.

Таке тлумачення змісту наведених норм права повністю корелюється із правовими висновками постанови Великої палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21.

Як убачається з матеріалів справи, представником заявлено вимогу про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8.500,00 грн.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката заявником було надано ордер на надання правничої допомоги серії ВВ №1060662, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, договір про надання правничої допомоги №230/26 від 03.06.2026р., акт здачі-приймання наданої правничої допомоги №69/26 від 02.07.2026р., квитанція №69/26 від 02.07.2026р. за надання правничої допомоги на суму 8.500,00 грн.

Згідно з актом здачі-приймання наданої правничої допомоги №69/26 від 02.07.2026р. адвокатом надано послуги: попереднє опрацювання матеріалів справи, законодавчої бази, що регулює спірні правовідносини, та надання консультації - 500,00 грн; складання і направлення адвокатських запитів від 03.06.2026 вих. № 64/26 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, № 65/26 до Головного управління МВС України в Запорізькій області, № 66/26 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, а також від 04.06.2026 вих. № 67/26 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, № 68/26 та № 69/26 до голови ліквідаційної комісії Департаменту протидії наркозлочинності Національної поліції України, № 70/26 до голови ліквідаційної комісії Департаменту боротьби з наркозлочинністю Національної поліції України, від 16.06.2026 вих. № 76/26 до Департаменту кадрового забезпечення Національної поліції України, збір інформації та документів, аналіз отриманих матеріалів - по 500,00 грн за кожну послугу; підготовка процесуального документа у справі (позовної заяви) - 4 000,00 грн. Загальна вартість зазначених послуг становить 8.500,00 грн.

Вирішуючи питання співмірності заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката, суд зважає, що спір не є складним як за обсягом доказів, так і за природою суджень суб`єкта владних повноважень, причина виникнення спору, предмет спору, обсяг предмету доказування об`єктивно не вимагали вжиття значних зусиль для з`ясування справжніх обставин фактичної дійсності, вивчення змісту належних норм права, спростування мотивів суб`єкта владних повноважень.

Справа слухалась в порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін.

При цьому, суд вважає, що до відносин із відшкодування витрат на професійну правничу допомогу слід застосовувати виключно положення ч. 1 ст. 77 КАС України.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку справедливим і співмірним відшкодуванням витрат заявника на професійну правничу допомогу з урахуванням пропорційно задоволених позовних вимог буде сума у розмірі - 3,000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124,129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 134, 211, 241-243, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Запорізькій області з приводу нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за 2 доби основної відпустки за 2015 рік, за 15 діб додаткової відпустки за 2026 рік у порядку ч.3 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію", за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015р., 2018р., 2020р., 2021р., 2022р., 2023р., 2026р., виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції - 06.04.2026р.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Запорізькій області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 2 доби основної відпустки за 2015 рік, за 15 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2026 рік у порядку ч.3 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" з урахуванням раніше проведених платежів з виплати грошової компенсації за дні невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за 2026 рік у порядку ч.3 ст.93 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію", за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015р., 2018р., 2020р., 2021р., 2022р., 2023р., 2026р., виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції - 06.04.2026р.

Позов в решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Запорізькій області (ідентифікаційний код - 40108688) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_2 , зареєстрована адреса місця проживання - АДРЕСА_1 ) 3.000,00 грн (три тисячі гривень 00 копійок) у якості компенсації витрат на оплату професійної правничої допомоги пропорційно задоволеним вимогам.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко