Рішення від 18 жовтня 2026 р. у справі №440/5146/26 — Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2026 рокум. ПолтаваСправа № 440/5146/26

Полтавський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Сич С.С.,

за участю:

секретаря судового засідання – Георгієвої К.Н.,

позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача – Деряги О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Полтавської обласної прокуратури про стягнення матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати,

В С Т А Н О В И В:

До Полтавського окружного адміністративного суду через систему "Електронний суд" надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі – позивач; ОСОБА_1 ) до Держави Україна в особі Полтавської обласної прокуратури (надалі також відповідач), у якій позивач, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 11.08.2026 /том 2 а.с. 13-15/, просить стягнути з Держави Україна в особі Полтавської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недотриманої частини заробітної плати, а саме, посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру", завдану положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 листопада 2016 року по 24 вересня 2019 року у сумі 1174442,19 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що вона працювала в органах прокуратури Полтавської області у період з 22.07.2011 по 24.12.2025, у тому числі, з 15.12.2015 по 15.03.2021 на посадах прокурора (прокурора відділу) Кобеляцької та Кременчуцької місцевих прокуратур Полтавської області, частину зазначеного періоду перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку. Вказує, що з 01.11.2016 по 15.03.2021 позивач виконувала трудові обов`язки фактично. Наказом керівника Полтавської обласної прокуратури від 18.12.2025 №507к звільнена з останньої займаної посади прокурора Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області на підставі п. 7 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» (у зв`язку з поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням). 24.12.2026 Полтавською обласною прокуратурою з позивачем проведено розрахунок, сума нарахованих виплат надійшла на особовий рахунок 26.12.2026. При проведенні розрахунку при звільненні та здійсненні відповідних виплат Полтавською обласною прокуратурою не враховано визнання неконституційними окремих положень законодавства, відповідно до якого визначався посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури у період з 01.11.2016 по 24.09.2019, внаслідок чого, на думку позивача, їй заподіяно матеріальну шкоду у вигляді недоотримання частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру». Позивач стверджує, що діями Держави Україна в особі Полтавської обласної прокуратури порушено її право власності на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованому ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Посилається на висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 24.02.2026 у справі №160/6949/20.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04 травня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №440/5146/26. Справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання /том 1 а.с. 22-23/.

22 травня 2026 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву /том 1 а.с. 26-31/, в якому представник відповідача просить у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що законодавство України не передбачає можливості для виплати заробітної плати працівникам прокуратури поза межами видатків державного бюджету. Позивачу у спірний період заробітна плата нараховувалась відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України №657 від 30.08.2017 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури». Відповідно до статті 81 Закону №1647-VІІ заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за вислугу років, виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Разом з тим, фактично отримана ОСОБА_1 заробітна плата за період з 01.11.2016 по 24.09.2019 складалася не лише з посадового окладу, до неї також були включені надбавки та доплати, що не передбачені статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», зокрема, надбавка за виконання особливо важливої роботи посадового окладу, надбавка за класний чин, за секретність, які нараховувалися на підставі постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012. Враховуючи відсутність у відповідача права на здійснення перерахунку та оплату посадового окладу позивачу самостійно, без правого врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України у розмірі іншому, ніж встановленому постановою Кабінету Міністрів України №505, вважає, що Полтавська обласна прокуратура діяла у межах та у спосіб, визначений чинним законодавством.

25 травня 2026 року через систему "Електронний суд" до суду надійшло клопотання позивача ОСОБА_1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. /том 1 а.с. 44-45/.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 26 травня 2026 року клопотання позивача ОСОБА_1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів – задоволено /том 1 а.с. 47-48/.

28 травня 2026 року до суду надійшла відповідь позивача на відзив /том 1 а.с. 50-51/, у якій зазначено, що згідно наданої відповідачем інформації щодо нарахувань заробітної плати у період 01.11.2016 по 24.09.2019 позивачу нараховувались: посадовий оклад, надбавки за класний чин, вислугу років та виконання особливо важливої роботи, щомісячні та разові премії, виплачувалась матеріальна допомога та індексація заробітної плати, інших «доплат» не зазначено. Разом з тим, статтею 81 Закону не ототожнює заробітну плату прокурора з посадовим окладом, а визначає, що «заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок». При цьому розмір посадового окладу вказаною статтею урегульовано, а вид та розмір премій та надбавок не конкретизовано. Тому, на думку позивача, зазначені надбавки не є такими, що не передбачені ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» - їх наявність передбачена Законом, а конкретні види та розміри визначені підзаконним нормативно-правовим актом на його підставі, що вцілому приписів законодавства та інтересів позивача не порушує. Вважає, що у випадку виплати у спірний період посадового окладу у розмірі, встановленому Законом, прокурори все одно не були б позбавлені права на премії та надбавки, тож їх наявність не може вважатися компенсацією зменшення розміру посадового окладу. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України №505 розмір премій та надбавок працівників прокуратури визначався у процентному співвідношенні до розміру посадового окладу. Відтак, взятий за основу обрахунку розмір посадового окладу у заниженому розмірі потягнув за собою зменшення розмірів належних позивачу премій та надбавок, як і інших похідних від посадового окладу виплат, передбачених законодавством: за періоди тимчасової непрацездатності, за відпустки, матеріальних допомог, індексації тощо. Вказане свідчить про завдання позивачеві шкоди у значно більшому розмірі, ніж визначено ціною позову. Пояснює, що позовні вимоги сформовані виходячи з мінімальних сум, на які позивач могла б претендувати відповідно до Закону, тільки щодо посадового окладу, без урахування недоотриманих похідних виплат.

Ухвалами суду від 28 травня 2026 року витребувано від Полтавської обласної прокуратури докази та встановлено строк для їх надання до суду до 09 червня 2026 року, на підставі пункту 4 частини 6 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України оголошено перерву у підготовчому засіданні до 10:10 10 червня 2026 року.

Ухвалами суду від 10 червня 2026 року продовжено строк підготовчого провадження у цій справі на тридцять календарних днів для належної підготовки справи до розгляду по суті, задоволено клопотання позивача про відкладення підготовчого засідання та підготовче засідання відкладено до 09:30 18 червня 2026 року.

Ухвалою суду від 06 серпня 2026 року клопотання позивача про відкладення підготовчого засідання задоволено та підготовче засідання відкладено до 10:30 12 серпня 2026 року.

12 серпня 2026 року до суду надійшла заява позивача від 11 серпня 2026 року про збільшення позовних вимог /том 2 а.с. 13-15/, у якій позивач просить стягнути з Держави Україна в особі Полтавської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 листопада 2016 року по 24 вересня 2019 року у сумі 1174442,19 грн.

Ухвалами суду від 12 серпня 2026 року прийнято до розгляду та приєднано до матеріалів справи заяву позивача про збільшення позовних вимог, клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання задоволено та підготовче відкладено до 09:00 26 серпня 2026 року.

Ухвалою суду від 26 серпня 2026 року встановлено наступний порядок з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються, під час розгляду справи по суті: дослідження письмових доказів; закрито підготовче провадження та призначено справу №440/5146/26 до судового розгляду по суті.

Позивач у судовому засіданні 08 жовтня 2026 року позовні вимоги підтримав та просила їх задовольнити у повному обсязі з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог.

Представник відповідача у судовому засіданні 08 жовтня 2026 року проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до частини 1 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України після судових дебатів суд оголошує про перехід до стадії ухвалення судового рішення та час його проголошення в цьому судовому засіданні. У виняткових випадках залежно від складності справи суд може відкласти ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення, оголосивши дату та час його проголошення.

Згідно з частиною 6 статті 120 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

У судовому засіданні 08 жовтня 2026 року суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та відклав ухвалення та проголошення судового рішення, оголосивши дату та час його проголошення: 10:00 19 жовтня 2026 року.

Суд, заслухавши вступне слово учасників справи, дослідивши письмові докази, встановив наступні обставини та спірні правовідносини.

Наказом прокуратури Полтавської області №363к від 19 жовтня 2016 року вирішено вважати юриста 3 класу ОСОБА_1 такою, що приступила до виконання службових обов`язків по посаді прокурора Карлівського відділу Кобеляцької місцевої прокуратури Полтавської області з 01 листопада 2016 року /том 1 а.с. 124/.

Наказом прокуратури Полтавської області №85к від 03 квітня 2017 року призначено юриста 2 класу ОСОБА_1 прокурором Кременчуцької місцевої прокуратури Полтавської області тимчасово на час відпустки у зв`язку з вагітністю і пологами основного працівника ( ОСОБА_2 ) з 03 квітня 2017 року, звільнивши з посади прокурора Карлівського відділу Кобеляцької місцевої прокуратури Полтавської області /том 1 а.с. 126/.

Наказом прокуратури Полтавської області №106к від 18 квітня 2019 року призначено юриста 1 класу ОСОБА_1 на посаду прокурора Кременчуцької місцевої прокуратури Полтавської області з 18 квітня 2019 року, звільнивши її з посади прокурора Кременчуцької місцевої прокуратури Полтавської області, яку вона обіймала тимчасово, на час відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного ОСОБА_2 /том 1 а.с. 129/.

Наказом Полтавської обласної прокуратури від 15.03.2021 №274к переведено прокурора Кременчуцької місцевої прокуратури Полтавської області ОСОБА_1 на посаду прокурора Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області з 15 березня 2021 року /том 1 зворот а.с. 8/.

Наказом Полтавської обласної прокуратури від 19 грудня 2025 року №507к «Про звільнення» звільнено ОСОБА_1 з посади прокурора Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області з 24 грудня 2025 року, у зв`язку з поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням (пункт 7 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру») /том 1 а.с. 8/.

Вважаючи, що Державою Україна в особі Полтавської обласної прокуратури позивачу заподіяно матеріальну шкоду у вигляді недотриманої частини заробітної плати, а саме, посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру", завданої положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 листопада 2016 року по 24 вересня 2019 року у сумі 1174442,19 грн., позивач звернулася до суду з позовом у цій справі.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України “Про прокуратуру” № 1697-VІІ від 14.10.2014 (в подальшому – Закон № 1697-VІІ).

Відповідно до частини 2 статті 15 Закону № 1697-VІІ прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Статтею 16 Закону № 1697-VІІ визначені гарантії незалежності прокурора, однією з яких є належне матеріальне, соціальне та пенсійне забезпечення прокурора.

Відповідно до частини 2 статті 81 Закону № 1697-VІІ (в редакції Закону України від 02.07.2015 р. № 578-VIII “Про внесення змін до Закону України “Про прокуратуру” щодо удосконалення та особливостей застосування окремих положень” (в подальшому – Закон №578-VIII) заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.

Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

01.01.2015 р. набрав чинності Закон № 79-VIII, яким внесено зміни до пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного України (в подальшому – БК України) та встановлено, що стаття 81 Закону № 1697-VII застосовується у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На виконання пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” БК України Кабінетом Міністрів України Постановою від 30.09.2015 р. № 763 “Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 р. № 505” внесено зміни до Постанови № 505, якими затверджено нові схеми посадових окладів працівників прокуратур.

Законодавець, наділивши Кабінет Міністрів України повноваженнями встановлювати порядок виплати та розміри заробітної плати прокурора, запровадив відмінне, від передбаченого положеннями статті 81 Закону № 1697-VІІ нормативне регулювання заробітної плати прокурора, що суперечить принципу верховенства права, передбаченого частиною 1 статті 8 Конституції України.

Надалі, Конституційний Суд України Рішенням від 26.03.2020 р. № 6-р/2020 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” БК України) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” БК України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону № 1697-VІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Частинами 1, 2 статті 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Аналогічні за змістом положення містяться в частині першій статті 91 Закону України від 13.07.2017 р. № 2136-VIII “Про Конституційний Суд України” (далі - Закон №2136-VIII).

Порядок виконання рішень та висновків Конституційного Суду України регламентовано положеннями статті 97 Закону № 2136-VIII, відповідно до частини першої якої Конституційний Суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.

Керуючись зазначеними нормами Закону № 2136-VIII, Конституційний Суд України в Рішенні від 26.03.2020 р. № 6-р/2020 встановив, що норма Бюджетного кодексу України, яка була визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

За своєю правовою природою визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, інших актів або їх окремих положень вказує на те, що такі суперечили нормам Основного Закону з моменту їх прийняття. Ухвалення рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності, таким рішенням лише визнається наявність чи відсутність такого факту, який виник в момент прийняття неконституційного акта. З дня прийняття рішення Конституційним Судом України, якщо іншого строку не зазначено у самому рішенні, неконституційні акти лише втрачають чинність.

Тобто, шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта.

Згідно з ч. 3 ст. 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Таким чином, положення ч. 3 ст. 152 Конституції України, містять посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не повинно здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку.

Конституційний Суд України в своїх рішеннях неодноразово підтверджував висловлену ним юридичну позицію згідно з якою відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна та моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку, тому позитивним обов`язком держави є прийняття відповідного закону, який має визначати порядок та умови такого відшкодування (рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009, від 07.04.2021 № 1-р(II)/2021, від 21.07.2021 р. №4-р(II)/2021).

Проте, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи, незважаючи на вимоги статті 152 Конституції України, не прийнятий.

Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац 2 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.09.2016 р. № 6-рп/2016).

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 20.06.2019 р. № 6-р/2019 наголошував, що верховенство права як один із засадничих конституційних приписів слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 р. № 6-р/2019).

Найголовнішою ознакою відповідальності держави є її специфічний, правовідновлюючий, публічно-правовий характер, оскільки держава, реалізуючи статтю 1 Конституції, що проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, за власною ініціативою повинна вживати заходи для поновлення визнаних нею і порушених з її вини прав, свобод та законних інтересів приватних осіб чи територіальних громад, хоча прямо публічно-правовий характер відповідальності держави в законодавстві не проголошується.

В Україні відсутні конкретні нормативні механізми відшкодування такої шкоди, у зв`язку з чим можна стверджувати, що інститут позасудового, добровільного відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади, в Україні не працює, у зв`язку із чим з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень можливе ініціювання заінтересованими особами відшкодування шкоди (матеріальної та/або моральної) в судовому порядку.

Верховний Суд у постанові від 19.03.2025 р. у справі №757/25182/23-ц підкреслив, що Конституція України закріплює принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який має не лише політичний чи моральний, а й юридичний характер, оскільки держава та її органи зобов`язані нести публічно-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх конституційних обов`язків, а також забезпечити ефективний міжнародно-правовий та/або конституційно-правовий механізм захисту порушених прав, відповідно до статей 55 і 152 Конституції України, остання з яких прямо покладає на державу обов`язок відшкодувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану актами або діями, що визнані неконституційними.

Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20 виснував, що з 01.01.2015 р. було обмежено розмір посадових окладів працівників прокуратури, у зв`язку із дією пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” БК України, який згодом було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 р. № 6-р/2020.

Визнання зазначеного положення Бюджетного кодексу України таким, що не відповідає Конституції України, засвідчило його невідповідність конституційним гарантіям належного матеріального забезпечення прокурорів як складової їх незалежності та зумовило виникнення у осіб, до яких воно застосовувалося, права на оцінку наслідків такого регулювання з точки зору наявності шкоди, завданої актом, що був визнаний неконституційним, та на її відшкодування (за умови встановлення факту її завдання внаслідок дії неконституційного акта) і за відсутності закону, який установлює порядок такої компенсації, оскільки держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію, в іншому випадку всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

У постанові Верховного Суду від 20.12.2023 у справі № 420/17886/21 викладено правовий висновок, що шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта і відсутність, передбаченого частиною 3 статті 152 Конституції України спеціального закону, який установлює порядок відшкодування зазначеної шкоди, не звільняє державу від обов`язку здійснити таку компенсацію.

Щодо питання, який орган слід вважати належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної фізичним чи юридичним особам актами або діями, що визнані неконституційними та оцінюючи доводи прокуратури про те, що таким органом є Державна казначейська служба України, суд зазначає наступне.

Юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правовий спір (пункт 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України), тому однією зі сторін цього спору (учасником правовідносин) є суб`єкт владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 46 Кодексу адміністративного судочинства України сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.

За загальним правилом, визначеним у частині четвертій статті 46 Кодексу адміністративного судочинства України, суб`єкт владних повноважень виступає відповідачем в адміністративній справі, якщо інше не встановлено цим Кодексом, оскільки, як було зазначено вище, метою вирішення спору у сфері публічно-правових відносин є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.11.2019 р. у справі № 242/4741/16-ц виклала правовий висновок, відповідно до якого у спорах про відшкодування шкоди державою остання бере участь у справі як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно таку шкоду. При цьому, залучення або незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки Державна казначейська служба України чи її територіальний орган не є тим суб`єктом, який порушив права чи інтереси позивача.

Таким чином, належним відповідачем у справі за позовом прокурора (колишнього або діючого) про відшкодування шкоди, завданої дією пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” БК України, який визнаний неконституційним, є відповідний орган прокуратури, який безпосередньо здійснював нарахування заробітної плати такому прокурору як орган державної влади, діями якого було заподіяно таку шкоду.

Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.02.2026 р. у справі № 160/6949/20 виклав наступні висновки щодо застосування норм права:

1) відсутність спеціального закону не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, поданого на підставі частини третьої статті 152 Конституції України, про відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і не допускають звуження змісту та обсягу конституційних прав особи внаслідок бездіяльності законодавця;

2) належне матеріальне забезпечення прокурорів є однією із законодавчо закріплених гарантій їх незалежності, визначених статтею 16 Закону № 1697-VII, а застосування неконституційної норми, якою було звужено зміст цієї гарантії, може бути підставою для виникнення у прокурорів (як діючих, так і колишніх) права на відшкодування матеріальної шкоди, завданої дією положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” БК України, за умови встановлення в судовому порядку факту завдання такої шкоди;

3) належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, завданої прокурору зазначеним неконституційним актом, є відповідний орган прокуратури, який здійснював нарахування та виплату заробітної плати і діями якого фактично було заподіяно таку шкоду, тоді як залучення Державної казначейської служби України не є необхідним, оскільки вона не є суб`єктом, який порушив права такого працівника прокуратури.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 24.02.2026 р. у справі № 160/6949/20 є обов`язковими для врахування судом першої інстанції у даній справі до спірних правовідносин.

Таким чином, позивач як колишній прокурор, посадовий оклад якого в період дії пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” БК України при нарахуванні заробітної плати визначався у розмірі меншому, ніж передбачено частиною 3 статті 81 Закону № 1697-VII, має право ініціювати перед судом питання про відшкодування шкоди на підставі частини 3 статті 152 Конституції України, зокрема матеріальної, та, відповідно, на відшкодування такої шкоди за умови встановлення факту її завдання за результатом оцінки судом наслідків такого неконституційного регулювання.

Матеріальна шкода у правовідносинах, що є предметом цього спору, може полягати, зокрема, у виплаті прокурору заробітної плати у розмірі меншому, ніж гарантований законом, тобто у різниці між фактично нарахованою та виплаченою заробітною платою (з урахуванням додаткових видів грошового забезпечення, які не передбачені Законом № 1697-VII) і тією сумою, яка підлягала нарахуванню та виплаті відповідно до вимог статті 81 Закону № 1697-VII за спірний в цій справі період.

Одночасно Верховним Судом у постанові від 24.02.2026 р. у справі № 160/6949/20 зазначено, що, відповідно до ч. 2 ст. 81 Закону №1697-VІІ (в редакції Закону № 578-VIII), заробітна плата прокурора складається не лише з посадового окладу, а й з премій та надбавок, зокрема за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Отже, Законом №1697-VІІ визначено гарантований розмір заробітної плати прокурора, який складається з посадового окладу як її основної складової, а також надбавок, передбачених законом і премії, розмір якої не може бути менше як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Разом з тим Законом №1697-VІІ передбачена можливість виплати працівникам органів прокуратури премії в розмірі вищому ніж гарантовано цим законом, а постановою № 505 можливість виплати їм додаткових видів грошового забезпечення, які зазначеним законом не передбачені, зокрема, таких як: 1) надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи; 2) надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи; надбавка за знання та використання в роботі іноземної мови; 3) доплата за науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності; 4) надбавка за почесне звання «заслужений».

Як вбачається з позовної заяви, позивач вважає, що розмір матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати, а саме: посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону №1697-VІІ, завданої положеннями п. 26 розділу VІ “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 р., за період з 01 листопада 2016 року по 24 вересня 2019 року складає 1174442,19 грн.

Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 прийнято 26.03.2020 р.

Відповідно до ч. 3 ст. 81 Закону № 1697-VІІ (у редакції, чинній станом на 15.10.2016), посадовий оклад прокурора становить: з липня 2015 року – 10 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2016 р. – 11 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2017 р. по 24.09.2019 р. – 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; з 25.09.2019 р. по теперішній час – 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Статтею 8 Закону України “Про Державний бюджет на 2016 рік” установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.

Законами України “Про Державний бюджет на 2017 рік”, “Про Державний бюджет на 2018 рік”, “Про Державний бюджет на 2019 рік”, з 1 січня встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб: в 2017 році – 1600 гривень; в 2018 році – 1762 гривні; в 2019 році – 1921 гривня.

Згідно інформації щодо нарахування заробітної плати ОСОБА_1 в період з 01.11.2016 по 24.09.2019 позивач отримала заробітну плату (нараховано) в загальному розмірі 848391,77 грн., з урахуванням посадового окладу (124103,30 грн.), надбавки за вислугу років (27088,21 грн.), надбавки за класний чин (38029,92 грн.), доплати за виконання особливо важливої роботи (135486,12 грн.), премії щомісячної (261114,64 грн.), премій разових (12837,10 грн.), встановлених постановою Кабінету Міністрів України № 505, індексації заробітної плати (4581,03 грн.) та надбавки за секретність (1312,09 грн.), а також оплати за дні відпусток (80105 грн.), оплати за дні тимчасової непрацездатності (26927,99 грн.), матеріальної допомоги на оздоровлення (63403,18 грн.), матеріальної допомоги на соц. побут (63403,18 грн.) /том 1 а.с. 67-68/.

При цьому, за період з 01.11.2016 по 24.09.2019 сума надбавки за класний чин (38029,92 грн.), доплати за виконання особливо важливої роботи (135486,12 грн.), щомісячних премій (261114,64 грн.), разових премій (12837,10 грн.) встановлених постановою Кабінету Міністрів України № 505, становила загалом 447467,78 грн.

Суд зауважує, що премії, які виплачувалися позивачу за спірний період, були встановлені на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505, що підтверджується наказами про преміювання, копії яких наявні у матеріалах справи.

Водночас, в силу Закону № 1697-VІІ преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Тому позивачу відповідно до вимог статті 81 Закону №1697-VII підлягала нарахуванню премія в розмірі не менше 10 відсотків посадових окладів.

Відповідно до пункту 2 Положення про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 414, особам, які працюють в умовах режимних обмежень, крім працівників режимно-секретних органів, установлюється надбавка до посадових окладів (тарифних ставок), заробітної плати (у разі визначення законом її розміру) залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "особливої важливості", - 20 відсотків; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "цілком таємно", - 15 відсотків; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "таємно", - 10 відсотків.

Статтею 1 Закону України «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно із статтею 2 цього Закону основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, програм і проектів міжнародної технічної допомоги, міжрегіонального, транскордонного та транснаціонального співробітництва, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, що не передбачені актами чинного законодавства або провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Таким чином, компенсація громадянам у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці, відноситься до інших виплат, передбачених законодавством, а саме Положенням про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. №414, та відповідно входить до складу заробітної плати, передбаченої статтею 81 Закону №1697-VII та підлягає врахуванню при визначенні матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої (невиплаченої) частини заробітної плати.

Відповідно до приписів частин 1, 2 статті 15 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі страхових виплат, які повністю або частково компенсують втрату заробітної плати (доходу), у разі настання одного з таких страхових випадків: 1) тимчасова непрацездатність внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві, а також тимчасова непрацездатність на період реабілітації внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві; 2) догляд за хворою дитиною; 3) догляд за хворим членом сім`ї; 4) догляд за дитиною віком до трьох років або дитиною з інвалідністю віком до 18 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною; 5) догляд за дитиною віком до 14 років або за дитиною з інвалідністю віком до 18 років на весь період надання реабілітаційної допомоги, за наявності медичного висновку про необхідність стороннього догляду за дитиною; 6) обмежувальні протиепідемічні заходи, встановлені місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування; 7) перебування в самоізоляції, обсервації, тимчасових закладах охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталях), закладах охорони здоров`я у зв`язку з проведенням заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб, а також на локалізацію та ліквідацію їх епідемій та спалахів на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України"; 8) тимчасове переведення застрахованої особи відповідно до медичного висновку на легшу, нижчеоплачувану роботу; 9) надання реабілітаційної допомоги з протезування та ортезування у стаціонарних умовах у реабілітаційних закладах, реабілітаційних відділеннях, підрозділах закладів охорони здоров`я.

Допомога по тимчасовій непрацездатності у випадках, зазначених у пунктах 1 і 7 частини першої цієї статті, виплачується уповноваженим органом управління застрахованим особам з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) відповідно до законодавства, незалежно від звільнення, припинення підприємницької або іншої діяльності застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством.

Допомога по тимчасовій непрацездатності не надається з підстав, передбачених статтею 16 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування".

Розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності визначено статтею 17 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування".

Таким чином, допомога по тимчасовій непрацездатності за своєю правовою природою є страховими виплатами, які повністю або частково компенсують втрату заробітної плати (доходу) у разі настання одного з наведених у Законі страхових випадків, та виплачується у порядку та у розмірі, встановленому Законом України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування", така допомога по тимчасовій непрацездатності не є заробітною платою у розумінні статті 81 Закону №1697-VII, тому не підлягає врахуванню при визначенні матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої (невиплаченої) частини заробітної плати.

Відтак, сума, яка підлягала б нарахуванню позивачу відповідно до вимог статті 81 Закону №1697-VII за відповідний період становить 1227968,20 грн. та складається з: посадового окладу (587271,37 грн.), надбавки за вислугу років (116911,28 грн.), щомісячної премії не менше 10% (58727,13 грн.), що передбачена статтею 81 Закону №1697-VII, а також надбавки за секретність (4901,1 грн.), оплати за дні відпусток (178754,76 грн.), матеріальної допомоги на оздоровлення (140701,28 грн.), матеріальної допомоги на соц. побут (140701,28 грн.) /том 2 а.с. 16-21/.

Правильність розрахунків позивача в частині вказаних складових заробітної плати відповідачем не спростовано.

Отже, різниця між сумою фактично отриманої заробітної плати та тією сумою, яка підлягала б нарахуванню відповідно до вимог статті 81 Закону № 1697-VII за відповідний період, становить: 1227968,20 грн. – 821463,78 грн. (нарахована позивачу за спірний період заробітна плата без урахування 26927,99 грн. – оплати за дні тимчасової непрацездатності, том 1 а.с. 67) = 406504 грн. 42 коп.

При цьому слід зазначити, що розрахунок позивача /том 2 а.с. 16/ в іншій частині містить методологічні помилки, зокрема, при визначенні суми, яка підлягала б нарахуванню відповідно до вимог статті 81 Закону №1697-VII, позивач враховує виплати, що були здійснені на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505, а при розрахунку суми шкоди від суми самостійно нарахованої позивачем заробітної плати з урахуванням податків і зборів позивач віднімає суму фактично виплаченої позивачу заробітної плати без урахування утриманих податків і зборів, а не суму нарахованої йому заробітної плати.

Вирішуючи питання про розмір завданої позивачеві матеріальної шкоди, суд встановив фактичний розмір додаткових видів грошового забезпечення, які отримував позивач у спірний період, а саме з`ясував, які саме надбавки, доплати та премії були встановлені позивачеві в період з 01.11.2016 по 24.09.2019, у яких розмірах вони виплачувалися, а також визначив різницю між сумою фактично отриманої заробітної плати та тією сумою, яка підлягала б нарахуванню відповідно до вимог статті 81 Закону № 1697-VII за відповідний період. При цьому судом враховано, що на фактичну суму отриманого (неотриманого) позивачем доходу в спірний період, а відтак і на розмір майнових втрат, яких він зазнав, безпосередньо впливають періоди перебування його у щорічних та інших відпустках (оплачуваних та неоплачуваних), а також періоди його тимчасової непрацездатності.

Зважаючи на встановлені обставини справи та наведені вище норми права, якими врегульовано спірні правовідносини, а також враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 24.02.2026 р. у справі №160/6949/20, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та необхідність стягнення з Полтавської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої (невиплаченої) частини заробітної плати за період з 01 листопада 2016 року по 24 вересня 2019 року в розмірі 406504 грн. 42 коп.

При прийнятті рішення у даній справі суд враховував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), “Проніна проти України” (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 3-10, 139, 227, 242-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Держави Україна в особі Полтавської обласної прокуратури (вул. 1100-річчя Полтави, 7, м. Полтава, 36000, ідентифікаційний код 02910060) про стягнення матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати задовольнити частково.

Стягнути з Полтавської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої (невиплаченої) частини заробітної плати за період з 01 листопада 2016 року по 24 вересня 2019 року в розмірі 406504 грн. 42 коп. (чотириста шість тисяч п`ятсот чотири гривні сорок дві копійки).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне рішення складено 20 жовтня 2026 року.

Суддя С.С. Сич