Рішення від 18 жовтня 2026 р. у справі №300/5384/26 — Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" жовтня 2026 р. справа № 300/5384/26

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Панікара І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Адвокат Подвезько Геннадій Михайлович, діючи в інтересах ОСОБА_1 (далі – позивач), звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач), за змістом якого просить суд:

- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у розгляді по суті рапорту військовослужбовця ОСОБА_1 від 24 червня 2026 року про звільнення з військової служби у зв`язку із загибеллю його рідного неповнорідного брата ОСОБА_2 під час захисту України;

- зобов`язати відповідача зареєструвати, прийняти до розгляду та розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 від 24 червня 2026 року про звільнення з військової служби, з урахуванням документів, поданих разом із рапортом та адвокатським запитом;

- зобов`язати відповідача вчинити дії щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку із загибеллю під час дії воєнного стану його рідного неповнорідного брата ОСОБА_2 під час безпосередньої участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України та має право на звільнення з військової служби у зв`язку із загибеллю ІНФОРМАЦІЯ_1 під час захисту України його неповнорідного брата ОСОБА_2 . Позивач зазначає, що 24.06.2026 через свого представника направив на офіційну електронну адресу військової частини рапорт про звільнення з військової служби разом із документами, які підтверджують родинні зв`язки та факт загибелі брата. Однак, відповідач відмовив у розгляді рапорту по суті, посилаючись на порушення порядку його подання, оскільки рапорт не був поданий через безпосереднього начальника. На переконання позивача, така відмова є протиправною та має формальний характер, оскільки відповідач фактично отримав рапорт і підтверджувальні документи, а тому, був зобов`язаний забезпечити їх належну реєстрацію та розгляд по суті. Позивач вважає, що спосіб подання рапорту не може бути самостійною підставою для відмови у його розгляді та перешкоджати реалізації передбаченого законом права на звільнення з військової служби.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03.08.2026 відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в порядку, визначеному статтею 262 КАС України (а.с.19).

Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 17.08.2026, згідно змісту якого, представник відповідача щодо можливості задоволення заявлених позовних вимог заперечив. Зокрема, вказав на те, що 25.06.2026 на адресу військової частини надійшли адвокатські запити представника позивача, до одного з яких було долучено рапорт ОСОБА_1 від 24.06.2026 про звільнення з військової служби. За результатами їх розгляду 01.07.2026 представнику позивача надано відповіді, у яких повідомлено про неможливість розгляду рапорту по суті у зв`язку з недотриманням установленого порядку його подання. На думку відповідача, подання рапорту по команді передбачає його послідовний розгляд відповідними командирами в порядку службового підпорядкування з подальшим направленням посадовій особі, уповноваженій вирішувати питання звільнення. Натомість позивач направив рапорт безпосередньо вищому командуванню військової частини, оминувши свого безпосереднього начальника, без відповідного клопотання останнього та без пояснення причин недотримання встановленого порядку. При цьому, позивач не звертався зі скаргами щодо неприйняття чи нерозгляду рапорту безпосередніми командирами. Відповідач вважає, що вимога подання рапорту по команді не є формальністю, оскільки спрямована на забезпечення військової дисципліни, субординації та належної організації службової діяльності. Окремо відповідач звернув увагу на те, що спірний рапорт був направлений не особисто позивачем, а його представником як додаток до адвокатського запиту. Відповідач також зазначив, що адвокатський запит за своєю правовою природою є зверненням про надання інформації та копій документів, а не засобом ініціювання процедури звільнення військовослужбовця. Крім того, військова частина поставила під сумнів належність оформлення та достовірність поданого рапорту, оскільки до електронного листа представника позивача було долучено лише скановану копію документа із графічним відображенням власноручного підпису. Відповідач зазначив, що така копія не дає можливості достовірно встановити факт особистого підписання рапорту позивачем, а кваліфікований електронний підпис адвоката, накладений на адвокатський запит, не посвідчує волевиявлення самого військовослужбовця щодо звільнення зі служби. Також відповідач висловив сумніви стосовно обставин підписання рапорту 24.06.2026, посилаючись на відомості відпускного квитка, згідно з якими позивач мав повернутися до місця проходження служби 22.06.2026. Стосовно позовної вимоги про зобов`язання вчинити дії щодо звільнення позивача з військової служби відповідач зазначив, що рапорт по суті не розглядався, перевірка документів та обставин, які можуть бути підставою для звільнення, не здійснювалася, а відповідне рішення не приймалося, відтак, на переконання відповідача, суд не може самостійно встановлювати наявність підстав для звільнення позивача та зобов`язувати військову частину прийняти відповідне рішення, оскільки це призвело б до підміни повноважень уповноваженого органу військового управління. За наведених обставин відповідач вважає, що відмова у розгляді рапорту по суті зумовлена недотриманням позивачем установленої процедури його подання, а не запереченням передбаченого законом права на звільнення з військової служби. У зв`язку із цим просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі (а.с.22-33).

24.08.2026 від представника позивача надійшла відповідь на відзив відповідно до якої вказано, що рапорт про звільнення з військової служби був складений та власноруч підписаний ОСОБА_1 19.06.2026, а 24.06.2026 лише направлений його адвокатом на офіційну електронну адресу військової частини. Вказана у позовній заяві дата підписання рапорту 24.06.2026 є технічною опискою. При цьому, рапорт підписано під час перебування позивача у дозволеній відпустці, що, на його переконання, спростовує припущення відповідача щодо можливого неповернення до військової частини або підписання рапорту адвокатом. Позивач наголошує, що особисте волевиявлення військовослужбовця щодо звільнення та спосіб доставлення відповідного документа є різними обставинами. Направлення адвокатом уже підписаного позивачем рапорту не змінює його змісту та не свідчить про порушення вимоги особистого волевиявлення. Водночас, надання сканованої копії рапорту не підтверджує відсутності його оригіналу чи недостовірності підпису, а за необхідності відповідач міг витребувати оригінал документа або додатково перевірити його справжність. Також позивач зазначає, що положення статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та пункту 288 Положення № 1115/2009, які передбачають подання рапорту по команді, не встановлюють можливості залишення без розгляду рапорту, фактично отриманого військовою частиною. На його думку, відповідач був зобов`язаний забезпечити реєстрацію отриманого документа, його подальше спрямування за службовою підпорядкованістю та розгляд по суті, а не відмовляти у такому розгляді виключно через спосіб подання (а.с.48-51).

04.09.2026 від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив (а.с.53-55).

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, дослідивши сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги, встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України у військовому званні солдата.

19 червня 2026 року позивачем підписаний рапорт до командира військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби на підставі пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку із загибеллю під час дії воєнного стану його рідного неповнорідного брата ОСОБА_2 під час безпосередньої участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України (а.с.9-10).

24 червня 2026 року адвокат Подвезько Г.М., в інтересах ОСОБА_1 , направив на офіційну електронну адресу НОМЕР_2 прикордонного загону ДПСУ ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) адвокатський запит № НОМЕР_3 командиру військової частини НОМЕР_1 (зворотна сторона а.с.10-11), відповідно до якого просив:

- прийняти та зареєструвати адвокатський запит і додані до нього документи;

- забезпечити направлення рапорту ОСОБА_1 про звільнення військової служби та доданих документів до військової частини НОМЕР_1 ;

- повідомити адвоката про вхідний номер, дату реєстрації та структурний підрозділ/посадову особу, якій передано матеріали для розгляду;

- забезпечити розгляд питання про звільнення ОСОБА_1 військової служби у зв`язку із загибеллю рідного неповторідного брала відповідно до статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;

- надати копію відповіді за результатами розгляду цього адвокатського запиту га інформацію про подальший рух рапорту військовослужбовця.

Листом від 01.07.2026 за № 08/14640-26-Вих відповідач повідомив, що рапорт ОСОБА_1 поданий з порушенням норм Положення № 1115/2009 та Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України. Відповідно такий рапорт не може бути розглянуто та вирішено по суті. Зазначено, що документообіг у НОМЕР_2 прикордонному загону відбувається за допомогою системи електронного документообігу, у зв`язку з чим ОСОБА_3 необхідно звернутись до безпосереднього керівника для реалізації свого права на подання рапорту в порядку статті 14 Статуту внутрішньої служби та Положення 1115/2009 (зворотна сторона а.с.13).

Позивач, не погоджуючись із діями відповідача щодо відмови у розгляді по суті рапорту військовослужбовця ОСОБА_1 від 24 червня 2026 року про звільнення з військової служби у зв`язку із загибеллю його рідного неповнорідного брата ОСОБА_2 під час захисту України, звернувся до суду з вказаним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1-4 статті 17 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

У силу статті 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року №1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII (далі - Закон № 389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, було введено воєнний стан. Ці строки неодноразово продовжувалися аналогічними Указами Президента України та тривають до тепер.

Так, Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон № 3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Відповідно до статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону № 3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.

Статтею 10 Закону № 3543-XII передбачено, що Верховна Рада України відповідно до Конституції України здійснює законодавче регулювання питань мобілізаційної підготовки та мобілізації, визначає відповідні видатки з Державного бюджету України, затверджує протягом двох днів з моменту звернення Президента України укази про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію.

Відповідно до повноважень, визначених Конституцією України, Президент України, зокрема, приймає рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та про демобілізацію із внесенням їх на затвердження Верховною Радою України (стаття 11 Закону № 3543-XII).

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначені Законом України 25.03.1992 № 2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII).

Згідно з частиною другою статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Частиною третьою статті 1 Закону № 2232-XII передбачено, що військовий обов`язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Згідно із частиною 1 статті 2 Закону № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Підстави звільнення з військової служби визначені статтею 26 Закону № 2232-XII.

Відповідно до пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах, під час дії воєнного стану: якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі у антитерористичній операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.

Згідно з частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Приписами статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 року № 2232-ХІІ передбачено, що проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.

За змістом частини четвертої вказаної статті порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 3 Закону № 2232-XII правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Як уже встановлено судом, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України у військовому званні солдата.

Правові основи організації та діяльності Державної прикордонної служби України, її загальну структуру, чисельність, функції та повноваження визначає Закон України від 03.04.2003 № 661-IV "Про державну прикордонну службу України" (далі – Закон № 661-IV).

Відповідно до статті 1 Закону № 661-IV на Державну прикордонну службу України покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її прилеглій зоні та виключній (морській) економічній зоні.

Згідно із статтею 6 Закону № 661-IV, Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення.

Відповідно до статті 10 Закону № 661-IV, органи охорони державного кордону безпосередньо виконують поставлені перед Державною прикордонною службою України завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону України.

Прикордонний загін є основною оперативно-службовою ланкою Державної прикордонної служби України, на яку покладаються охорона певної ділянки державного кордону самостійно чи у взаємодії з іншими органами охорони державного кордону та морською охороною, забезпечення дотримання режиму державного кордону і прикордонного режиму, здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, охорона та захист пунктів пропуску через державний кордон України, припинення у взаємодії з відповідними військовими частинами та підрозділами Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, відповідними правоохоронними органами збройних та інших провокацій на державному кордоні України. Під час дії воєнного стану прикордонні загони у встановленому законом порядку можуть залучатися відповідними органами військового управління Збройних Сил України до ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту на державному кордоні України, міжнародного збройного конфлікту, відсічі збройній агресії проти України.

До складу прикордонного загону можуть входити прикордонні комендатури, відділи прикордонної служби, прикордонні застави, контрольно-пропускні пункти, відділення прикордонного контролю, відділення інспекторів прикордонної служби та інші підрозділи.

Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Положення № 1115), яке визначає порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період.

Пунктом 12 Положення № 1115/2009 передбачає, що встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців з державою, зокрема включення їх до списків особового складу органів Держприкордонслужби або виключення з таких списків, присвоєння та позбавлення військових звань, пониження та поновлення у військових званнях, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо, оформлюється письмовими наказами на підставі документів, види та форма яких установлюються наказом Міністерства внутрішніх справ України.

За змістом пункту 13 Положення № 1115/2009 право видавати накази по особовому складу мають Голова Державної прикордонної служби України та згідно з визначеними ним повноваженнями посадові особи з числа його заступників, керівник розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби, начальники (командири) регіональних управлінь, органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, ректор вищого військового навчального закладу Держприкордонслужби, начальники навчальних центрів, науково-дослідних установ та органів забезпечення, які утримуються на окремих штатах і за посадами яких штатом передбачено військове звання підполковника (капітана 2 рангу) і вище (далі - начальники).

Відповідно до абзацу 2 пункту 110 Положення № 1115/2009 для потреб Держприкордонслужби щодо комплектування окремих посад регіональних управлінь і вище на військову службу за контрактом за рішенням посадових осіб, до повноважень яких належить призначення на відповідні посади, можуть бути прийняті громадяни України з числа військовослужбовців військової служби за призовом осіб офіцерського складу або військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, та осіб, звільнених з військової служби, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі та визнані військово-лікарськими комісіями придатними до військової служби за станом здоров`я.

Згідно з пунктом 279 Положення № 1115/2009 військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.

Відповідно до пункту 288 Положення № 1115/2009 у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення.

У разі звільнення військовослужбовця з військової служби за рішенням командування за розпорядженням начальника органу Держприкордонслужби, в якому проходить службу військовослужбовець, кадровий підрозділ органу забезпечує підготовку подання про його звільнення.

Форма та порядок подання про звільнення військовослужбовців з військової служби та перелік документів, які додаються до нього у випадках, передбачених абзацами першим і другим цього пункту, визначаються наказом Міністерства внутрішніх справ України.

З моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а строк військової служби (дія контракту) продовжуються на строки, визначені статтею 23 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Накази про звільнення з військової служби військовослужбовців, не виключених із списків особового складу військових частин, підлягають скасуванню, крім наказів про звільнення військовослужбовців у відставку у зв`язку із визнанням їх за станом здоров`я непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, та наказів про звільнення військовослужбовців в запас на підставах, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (підпункт 1 пункту 307 Положення № 1115/2009).

З наведеного встановлено, що звільнення військовослужбовця зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка розподіляється на такі етапи: подання військовослужбовцем рапорта про звільнення з наданням підтверджуючих для цього підстав документів, безпосередньо своєму командиру; розгляд рапорта про звільнення; прийняття наказу щодо звільнення зі служби.

Так, 19 червня 2026 року позивачем підписаний рапорт до командира військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби на підставі пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку із загибеллю під час дії воєнного стану його рідного неповнорідного брата ОСОБА_2 під час безпосередньої участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України (а.с.9-10).

Як встановлено судом, рапорт ОСОБА_1 від 19.06.2026 адресований командиру військової частини НОМЕР_1 , містить відомості про військовослужбовця, його прохання про звільнення з військової служби за сімейними обставинами у зв`язку із загибеллю рідного неповнорідного брата під час захисту України, а також перелік документів, що підтверджують відповідні обставини.

Крім того, рапорт містить дату його складення та зображення власноручного підпису позивача.

Отже, за своїм змістом та реквізитами зазначений документ відповідає ознакам рапорту як письмового звернення військовослужбовця з питання проходження військової служби, оскільки дозволяє встановити особу заявника, адресата звернення, суть порушеного питання та підстави заявленого прохання.

В подальшому, 24 червня 2026 року адвокат ОСОБА_4 24.06.2026 направив на офіційну електронну адресу НОМЕР_2 прикордонного загону ДПСУ адвокатський запит № 08052601, до якого долучив скановану копію рапорту ОСОБА_1 від 19.06.2026 про звільнення з військової служби, та відповідно до якого просив:

- прийняти та зареєструвати адвокатський запит і додані до нього документи;

- забезпечити направлення рапорту ОСОБА_1 про звільнення військової служби та доданих документів до військової частини НОМЕР_1 ;

- повідомити адвоката про вхідний номер, дату реєстрації та структурний підрозділ/посадову особу, якій передано матеріали для розгляду;

- забезпечити розгляд питання про звільнення ОСОБА_1 військової служби у зв`язку із загибеллю рідного неповторідного брала відповідно до статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;

- надати копію відповіді за результатами розгляду цього адвокатського запиту га інформацію про подальший рух рапорту військовослужбовця.

Повноваження адвоката Подвезька Г.М. на представництво інтересів ОСОБА_1 у військовій частині НОМЕР_1 підтверджуються наявним у матеріалах справи ордером (а.с.12).

Як слідує з матеріалів справи військовою частиною НОМЕР_1 було отримано вказаний вище рапорт позивача від 19.06.2026 та зареєстровано 25.06.2026 за вхідним номером 10049-26-Вх.

Тобто, у спірних правовідносинах адвокат не складав рапорт від власного імені та не здійснював волевиявлення щодо звільнення з військової служби замість позивача, а направив документ, складений від імені ОСОБА_1 , який містить його особисте прохання про звільнення.

Однак, листом від 01.07.2026 за № 08/14640-26-Вих відповідач повідомив, що рапорт ОСОБА_1 поданий з порушенням норм Положення № 1115/2009 та Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, оскільки поданий не по команді. Відповідно такий рапорт не може бути розглянуто та вирішено по суті. Зазначено, що документообіг у НОМЕР_2 прикордонному загону відбувається за допомогою системи електронного документообігу, у зв`язку з чим ОСОБА_3 необхідно звернутись до безпосереднього керівника для реалізації свого права на подання рапорту в порядку статті 14 Статуту внутрішньої служби та Положення 1115/2009 (зворотна сторона а.с.13).

Оцінюючи відмову у розгляді та вирішенні рапорту по суті, суд вказує на таке.

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV (далі - Статут), визначає загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов`язки основних посадових осіб бригади (полку, корабля 1 і 2 рангу, окремого батальйону) та її підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах.

Відповідно до пункту 7 Статуту внутрішньою службою у військових частинах та підрозділах керують їх командири. У разі розташування в одному приміщенні кількох підрозділів, командири яких не мають спільного безпосереднього начальника, керівництво внутрішньою службою наказом командира військової частини покладається на командира одного з цих підрозділів. Безпосереднім організатором внутрішньої служби у військовій частині є начальник штабу, а в роті - головний сержант роти.

Відповідно до пункту 9 Статуту військовослужбовці Збройних Сил України мають права і свободи з урахуванням особливостей, що визначаються Конституцією України, законами України з військових питань, статутами Збройних Сил України та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 12 Статуту про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов`язків, та про зроблені йому зауваження військовослужбовець зобов`язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові, крім тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі (таємниця сповіді, лікарська таємниця, професійна таємниця захисника, таємниця нарадчої кімнати тощо).

Відповідно до статті 14 Статуту із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника..

Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником. (пункт 31 Статуту ЗСУ).

Згідно з пунктом 66 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України командир бригади (полку, корабля 1 і 2 рангу, окремого батальйону) в мирний і воєнний час відповідає за бойову та мобілізаційну готовність, укомплектованість особовим складом, успішне виконання бригадою (полком, кораблем 1 і 2 рангу, окремим батальйоном) бойових завдань; бойову підготовку, виховання, військову дисципліну, морально-психологічний стан, збереження життя і зміцнення здоров`я особового складу; внутрішній порядок; стан і збереження зброї, боєприпасів, бойової та іншої техніки, пального та інших матеріальних засобів; стан фінансового господарства; всебічне забезпечення бригади, стан пожежної та екологічної безпеки. Командир бригади є прямим начальником усього особового складу полку.

Відповідно до пункту 101 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України командир батальйону (корабля 3 рангу) підпорядковується командирові бригади і є прямим начальником усього особового складу батальйону (корабля).

Командир роти (корабля 4 рангу) підпорядковується командирові батальйону (дивізіону кораблів) і є прямим начальником усього особового складу роти (корабля) (пункт 111 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України).

Згідно з пунктом 119 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України командир взводу (групи, башти) підпорядковується командирові роти (бойової частини) і є прямим начальником усього особового складу взводу (групи, башти).

Командир відділення підпорядковується командиру взводу та головному сержантові взводу і є безпосереднім начальником особового складу відділення (пункт 125 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України).

Пунктом 127 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України визначено, що солдат (матрос) (далі - солдат) у мирний і воєнний час відповідає за точне та вчасне виконання покладених на нього обов`язків і поставлених йому завдань, особисту бойову готовність, утримання своєї зброї та дорученої техніки у справному стані, збереження виданого йому майна. Солдат підпорядковується командирові відділення.

Суд зазначає, що подання рапорту "по команді" означає направлення його в порядку підпорядкування безпосередньому начальнику (командиру), який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому начальнику (командиру) з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до прямого керівника, командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті, зокрема, питання звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби чи скасування рішень попередніх командирів. Рапорт має дійти до останньої ланки з клопотаннями безпосередніх (прямих) командирів (начальників) або з обґрунтуванням їх відсутності.

Суд зазначає, що рапорт передбачає собою вид службового документу Збройних Сил України, який є письмовим звернення військовослужбовця до вищого по посаді чи званню військовослужбовця з викладом питань службового або особистого характеру та відображає прагнення військовослужбовця реалізувати свої права.

Пунктом 6 розділу ІІІ ''Розгляд звернень громадян'' Інструкції №735 також передбачено те, що звернення вважається вирішеним, якщо розглянуто всі поставлені в ньому питання, прийнято обґрунтоване рішення та вжито потрібних заходів щодо його виконання і заявника повідомлено про результати розгляду звернення і прийняте рішення.

Отже, розглянутим вважається рапорт, по якому прийнято рішення та це рішення чи відповідь доведена до військовослужбовця належним чином. Відповідь на рапорт має містити рішення з посиланням на акти законодавства та роз`ясненням порядку оскарження.

З матеріалів справи встановлено, що рапорт позивача від 19.06.2026 складений на ім`я командира військової частини НОМЕР_1 та направлений представником позивача на офіційну електронну адресу НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України безпосередньо командиру військової частини.

Суд зазначає, що адресування та направлення рапорту безпосередньо командиру військової частини не свідчить про дотримання встановленого порядку його подання по команді, оскільки відповідно до статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та пункту 288 Положення № 1115/2009 такий порядок передбачає первинне звернення військовослужбовця до безпосереднього начальника з подальшим проходженням рапорту за службовою підпорядкованістю.

Водночас, матеріали справи не містять доказів подання позивачем рапорту від 19.06.2026 своєму безпосередньому начальнику, його подальшого проходження за службовою підпорядкованістю або обставин, які перешкоджали дотриманню такого порядку.

При цьому, суд зазначає, що право військовослужбовця користуватися професійною правничою допомогою та передавати документи через уповноваженого представника не звільняє його від обов`язку дотримуватися спеціального порядку подання рапорту по команді, встановленого законодавством з питань проходження військової служби. Відтак, направлення адвокатом рапорту безпосередньо командиру військової частини не може ототожнюватися з дотриманням військовослужбовцем порядку звернення за службовою підпорядкованістю.

За наведених обставин суд доходить висновку, що позивачем не було дотримано встановленого порядку подання рапорту про звільнення з військової служби по команді.

Окрім того, суд зазначає, що відповідно до статті 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатський запит є письмовим зверненням адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правничої допомоги клієнту.

Отже, за своєю правовою природою адвокатський запит є передбаченим законом способом отримання адвокатом інформації та копій документів, необхідних для здійснення професійної діяльності, однак, сам по собі не замінює встановленого спеціальним законодавством порядку звернення військовослужбовця з рапортом із питань проходження військової служби.

Зі змісту адвокатського запиту встановлено, що представник позивача просив, зокрема, забезпечити направлення рапорту до військової частини НОМЕР_1 , його розгляд, повідомити відомості про реєстрацію та подальший рух документа, а також надати відповідь за результатами розгляду запиту.

Листом від 01.07.2026 № 08/14640-26-Вих відповідач надав відповідь на вказаний адвокатський запит, в якій повідомив про неможливість розгляду та вирішення рапорту позивача по суті з огляду на недотримання встановленого порядку його подання по команді. Одночасно відповідач роз`яснив необхідність звернення військовослужбовця до безпосереднього начальника відповідно до статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та Положення № 1115/2009.

Таким чином, відповідач не залишив звернення адвоката без реагування, а повідомив про встановлені ним обставини, які перешкоджають розгляду рапорту в порядку, передбаченому спеціальним законодавством з питань проходження військової служби.

При цьому, суд звертає увагу, що факт отримання та реєстрації військовою частиною сканованої копії рапорту позивача, долученої до адвокатського запиту, не є тотожним факту подання такого рапорту військовослужбовцем у порядку службової підпорядкованості. Реалізація права на професійну правничу допомогу не усуває необхідності дотримання спеціального порядку подання рапортів військовослужбовцями.

За таких обставин суд доходить висновку, що направлення представником позивача рапорту безпосередньо на офіційну електронну адресу прикордонного загону на ім`я командира Військової частини НОМЕР_1 , як додатка до адвокатського запиту не може вважатися належним поданням рапорту по команді в розумінні пункту 288 Положення № 1115/2009 та статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України.

Враховуючи вищевикладене, суд констатує, що відповідач, відмовляючи позивачу у розгляді рапорту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

При цьому, зазначеним листом відповідач не вирішував питання наявності чи відсутності у позивача передбачених законом підстав для звільнення з військової служби, а повідомив про недотримання процедури звернення із відповідним рапортом та роз`яснив порядок його належного подання.

Отже, суд не надає оцінки наявності у позивача матеріально-правових підстав для звільнення з військової служби, оскільки відповідне питання не було предметом розгляду уповноваженої посадової особи за належним чином поданим рапортом.

Суд звертає увагу, що позивач не позбавлений можливості реалізувати своє право на звернення із рапортом про звільнення з військової служби шляхом його подання у встановленому законодавством порядку, починаючи з безпосереднього начальника.

Оцінюючи доводи представника позивача щодо неправомірності відмови у розгляді рапорту з підстав недотримання порядку його подання по команді, суд зазначає таке.

Представник позивача за змістом позовної заяви стверджує, що положення пункту 288 Положення № 1115/2009 та статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України не передбачають правових наслідків порушення порядку подання рапорту у вигляді відмови в його розгляді, внаслідок чого, військова частина, отримавши відповідний документ, була зобов`язана самостійно забезпечити його проходження за службовою підпорядкованістю та вирішення порушеного питання по суті.

Так, відповідно до пункту 288 Положення № 1115/2009 та статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України встановлено спеціальний порядок звернення військовослужбовця з рапортом із питань проходження військової служби, який передбачає його подання по команді, тобто через безпосереднього начальника з подальшим проходженням за службовою підпорядкованістю.

Зазначені приписи мають імперативний характер та є обов`язковими для військовослужбовців, на яких поширюється їх дія.

Відсутність у наведених нормах прямого визначення наслідків недотримання встановленого порядку подання рапорту не свідчить про факультативність такого порядку та не надає військовослужбовцю права на власний розсуд обирати іншу процедуру звернення з питань проходження військової служби.

Інше тлумачення фактично нівелювало б нормативно встановлену вимогу щодо подання рапорту по команді та позбавляло б її самостійного правового значення.

При цьому, суд звертає увагу, що представник позивача не навів конкретної норми спеціального законодавства, яка б покладала на командира військової частини обов`язок у разі отримання рапорту з порушенням порядку його подання по команді самостійно направляти такий рапорт безпосередньому начальнику військовослужбовця для проходження встановленої процедури.

Посилання на положення статей 115, 117, 119 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України та статті 7 Закону України «Про звернення громадян» не спростовують необхідності дотримання спеціального порядку подання рапорту з питань звільнення з військової служби.

Окрім того, суд вказує, що положення статті 7 Закону України «Про звернення громадян» передбачають обов`язкове прийняття та розгляд звернень, які оформлені належним чином і подані у встановленому порядку.

Отже, наведена норма не може тлумачитися як така, що звільняє військовослужбовця від дотримання спеціально встановленої процедури звернення із рапортом про звільнення з військової служби.

Щодо посилання представника позивача на постанову Верховного Суду від 30.06.2026 у справі № 420/33665/23, суд зазначає, що наведений представником висновок стосується правового значення помилкового зазначення у рапорті норми законодавства, яка визначає підставу звільнення з військової служби, водночас, у даній справі спір стосується дотримання встановленого спеціальним законодавством порядку його подання. Відтак, зазначені правовідносини не є подібними за характером спірного питання, а наведене представником позивача тлумачення висновку Верховного Суду не підтверджує можливості недотримання процедури подання рапорту по команді.

Щодо посилання представника позивача на постанову Верховного Суду від 26.06.2024 у справі № 420/23353/23 суд звертає увагу, що предметом розгляду у зазначеній справі було питання наявності передбачених законом підстав для звільнення військовослужбовця у зв`язку з інвалідністю його дружини. У пункті 25 цієї постанови Верховний Суд навів положення пункту 233 Положення № 1153/2008, відповідно до якого військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають рапорти та документи, що підтверджують підстави звільнення, по команді. При цьому, у зазначеній справі військова частина фактично розглянула рапорт військовослужбовця та відмовила у звільненні з мотивів відсутності передбаченої законом матеріально-правової підстави.

Щодо постанови Верховного Суду від 01.04.2026 у справі № 545/3618/24 суд зазначає, що предметом розгляду в ній було встановлення факту родинних відносин, а не правомірність дій військового командування щодо прийняття та розгляду рапорту про звільнення з військової служби.

Таким чином, наведені представником позивача висновки Верховного Суду не спростовують встановленого судом факту недотримання позивачем спеціального порядку подання рапорту по команді та не містять висновку про можливість заміни такого порядку безпосереднім направленням рапорту командиру військової частини як додатка до адвокатського запиту.

Щодо інших доводів відповідача, наведених у відзиві на позовну заяву, суд зазначає, що такі доводи були висловлені відповідачем лише під час судового розгляду справи та не зазначалися як підстави для відмови у розгляді рапорту позивача в листі від 01.07.2026 №08/14640-26-Вих.

При цьому, адміністративний суд під час перевірки правомірності оскаржуваної відмови, повинен надати правову оцінку тим обставинам, що зазначені безпосередньо у рішенні відповідача, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності (виправдання) свого акту. Оскільки аргументи, що досліджуються, у тексті оскаржуваного рішення не зазначені відповідачем, то такі аргументи у подальшому не можуть братися судом до уваги під час розгляду спору щодо оскарження відмови.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. У контексті оцінки доводів позову суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Згідно із нормами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень довів правомірності своїх дій.

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного

За наведеного вище, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про залишення позовних вимог без задоволення.

Відповідно до приписів статті 139 КАС України, з огляду на ухвалення судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, за відсутності доказів понесення судових витрат відповідачем, підстав для їх розподілу немає.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається через Івано-Франківський окружний адміністративний суд або безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

Позивач:

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач:

Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ).

Суддя /підпис/ Панікар І.В.