Рішення від 19 жовтня 2026 р. у справі №489/7380/26 — Інгульський районний суд міста Миколаєва

20.10.2026

Справа №489/7380/26

Провадження №2/489/3918/26

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 м. Миколаїв

Інгульський районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого – судді Рум`янцевої Н.О.,

із секретарем судових засідань – Горецькою П.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві в порядку спрощеного позовного провадження із повідомленням сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – виконавчий комітет Миколаївської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням

встановив.

Позивачка, через свою представницю – адвокатку Родіонову В.Є., звернулася до суду з позовом, яким просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . Мотивуючи вимоги тим, що позивачка зареєстрована у виділеній на сім`ю квартирі за адресою: АДРЕСА_2 та є основним квартиронаймачем. Також, у вказаній квартирі зареєстрований, зокрема, її брат – ОСОБА_2 , відповідач по справі, який з червня 2016 не проживає за місцем постійної реєстрації. Його речей у квартирі немає. Перешкод у доступі до житлового приміщення ніхто не чинить. Спроб вселення у квартиру з його боку не було. За повідомленням родичів, в грудні 2019 відповідач виїхав проживати за кордон, після чого зв`язок з ним втрачено. Наразі квартира є комунальною власністю Миколаївської міської територіальної громади та знаходиться у віданні виконавчого комітету Миколаївської міської ради. На теперішній час місце знаходження, перебування відповідача невідоме. За весь час не проживання відповідача, позивачка несе витрати на комунальні послуги, проводить поточний ремонт та утримує квартиру за власний рахунок. Способом захисту права позивачки є визнання відповідача таким, що втратив право користування вищевказаною квартирою, що надасть можливість на отримання субсидії та подальше здійснення приватизації.

Ухвалою суду від 20.08.2026, позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

Від представниці позивачів надійшла заява про розгляд справи за її відсутності та відсутності позивачів. Просить позов задовольнити. Проти винесення заочного рішення не заперечує.

Відповідач у судове засідання не з`явився по невідомим суду причинам. Про дату, час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином. Причини неявки не повідомив.

Згідно ч.1 ст.280 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Передбачених ч. 2 ст. 223 ЦПК України підстав для відкладення розгляду справи судом не встановлено, судом прийнято рішення про розгляд справи за відсутності сторін,на підставі доказів, поданих разом із матеріалами позову з ухваленням заочного рішення відповідно до ст. ст. 280-283 ЦПК України.

Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, є дата складання повного судового рішення.

Згідно вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

З`ясувавши обставини та дослідивши надані докази, суд приходить до висновку, що встановлені наступні факти та відповідні правовідносини.

Як вбачається з свідоцтва Відділу обліку та розподілу житла № 203, на підставі рішення виконкому Миколаївської міської ради № 997 від 28.09.2012 про переоформлення на ОСОБА_3 на житлову площу за адресою: АДРЕСА_2 з правом укладення договору на житлові площі. Основний рахунок відкритий на ОСОБА_4 закрито.

З свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , вбачається, що ОСОБА_3 зареєструвала шлюб 16.06.2017 та змінила прізвище на « ОСОБА_5 ».

Позивачка зазначає, що відповідач за місцем реєстрації не проживає з 2016, не сплачує комунальні послуги, в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має та нею не цікавиться. Всі витрати, пов`язані з експлуатацією квартири, вона оплачує самостійно. Жодних перешкод в користуванні житлом відповідачу не чинить.

Норми права та мотиви їх застосування.

За ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Особа, яка вселилася у житло, як член сім`ї власника житлового будинку, набуває право користування чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом. Право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Незважаючи на закріплення права членів сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом нормою ЦК України, воно виникає на підставі волевиявлення власника житла, який дозволяє члену своєї сім`ї вселитися до нього. У зв`язку із цим обмеження власника у можливості виселення колишнього члена сім`ї є невиправданим втручанням як у його право власності, так і у право на повагу до його приватного і сімейного життя, до його житла.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16 (справа № 688/63/15-ц) зроблено правовий висновок, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР (що діяв під час перебігу спірних правовідносин) вбачається, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до частин першої, другої статті 71 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно статті 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

При вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені законом, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Наведений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24.10.2018 у справі № 490/12384/16-ц, від 22.11.2018 у справі № 760/13113/14-ц, від 26.02.2020 у справі № 333/6160/17, від 18.03.2020 у справі № 182/6536/13-ц.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Вимога про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідача права на житло. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Відповідно до статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову.

12 квітня 2024 між КЖЕП Центрального району м. Миколаєва (далі – наймодавець) та ОСОБА_1 (далі – наймач) укладено Договір № 52 найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду, відповідно до умов якого наймодавець надає наймачу і членам його сім`ї: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , у безстрокове користування однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно витягу про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні з Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 31.03.2026 за вих.. № 19.04-06/18294/2026, за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 .

Як вбачається з Акта про не проживання від 01.08.2026, підписаного свідками (долученого до матеріалів справи без копії правовстановлюючих документів), ОСОБА_2 з червня 2016 не проживає за місцем постійної реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 . Його речей у квартирі немає. Перешкод у доступі до житлового приміщення ніхто не чинить. Спроб вселення у квартиру з їх боку не було. За наявною інформацією з грудня 2019 виїхав на ПМЖ за кордон, після чого зв`язок втрачено.

Відповідно до листа Головного центру обробки спеціальної інформації державної прикордонної служби України від 16.09.2026 за вих..№ 19.5.1/69803-26-вих, ОСОБА_8 перетнув державний кордон України 16.02.2020.

Вищевикладені обставини свідчать про те, що відповідач не проживає у квартирі за місцем реєстрації, а отже є підстави для визнання його таким, що втратив право користування квартирою.

Аналізуючи зібрані докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Щодо судових витрат.

Оскільки при поданні позовної заяви позивач вимоги про розподіл судового збору не заявляв та таких вимог не заявляв і в судовому засіданні, враховуючи межі судового розгляду і диспозитивність цивільного судочинства, розподіл судового збору суд не здійснює.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 89, 259, 263-265, 282 Цивільного процесуального кодексу України, суд

вирішив:

позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – виконавчий комітет Миколаївської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд – якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Апеляційна скарга на судове рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення або з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Апеляційні скарги подаються учасниками справи в порядку статті 355 ЦПК України безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua або за веб-адресою Судової влади України: https://court.gov.ua/fair/.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Третя особа: виконавчий комітет Миколаївської міської ради, юридична адреса: м. Миколаїв, вул.. Адміральська, 20, ЄДРПОУ 04056612.

Повний текст судового рішення складено «20» жовтня 2026.

Суддя Н.О. Рум`янцева